Листи до братів-хліборобів/I/Лист 8
| ◀ Лист 7: Розцінка на десятини української національної ідеї | Листи до братів-хліборобів Частина I Лист 8: Хто має творити тепер нову українську державно-національну ідеольоґію? |
Лист 9:Як не новий Ганджа Андибер: Раковський — і маршалок Пілсудський, то може політично-кримінальні установи, іменуємі українськими демократичними партіями? ▶ |
|
II. Сьогодня в Київі сидить представник нашої соціяльної революції й нашої „восточної“ орєнтації, отой традицийний український, нікому на Україні невідомий й не знати звідкіль прибувший „отаман голоти“ Ганджа Андибер — у своїй модерній персоніфікації — Раковський. В західних наших землях панує й учить нас „західної культури“ соціяліст і демократ, представник антантського самоозначеня націй — Пілсудський. А ми всі, хто так чи йнакше приймав активну участь в українськім державнім чи національнім життю — на еміґрації або на окупації. Й ті, хто соціялізував, і ті, кого соціялізували — всі однаково. Тепер на еміґрації маємо час подумати над тим, що ж далі? Маємо час обдумати й намітити дальші наші ідейні шляхи, дальшу нашу національно-політичну лінію. Чи в стані ми принаймні зробити це одно? Зробити чесно, розумно, розважно? Ніяка цензура нас не гнітить. Совість національна кожного з нас може проявити себе в усій своїй, нічим не обмеженій дійсности.
Ідеї з небес не спадають, а творяться людьми для людей. Виростають вони зі стихійного матеріяльного життя й предопреділяються оцею найглибшою основою громадського істнування людської стихії, а служать на те, щоб цю стихію кожний раз опановувати, щоб вона в зрості свому самого громадського звязку між людьми — в формі нацїї-держави і звязаної з тими формами — культури й цивілізації — не розсадила. Але сила тих ідей, їх вплив, їх значіння, залежать од індивідуальної вартости тих людей і тих груп, що ці ідеї часу висловлюють і їх у життя проводять.
Люде ж і групи людські бувають ріжні. Єсть розумні й добрі, єсть злі й дурні. Дуже часто власне ці послідні. Якби не те, то занизька ідейність та занизька мораль при зависокім матеріяльнім розвитку не розсадили б Вавилону й Риму. Особливо індивідуальна вартість ідеотворчих груп відограє велику ролю в розвитку й життю громадських сполук національних.
Сучасна европейська національна ідеольоґія немислима у людських колєктивів, які в процесі матеріяльного розвитку не перейшли від кочового життя до осілого, не витворили поділу на класи і машинової техніки продукції взагалі, а друкарської штуки зокрема. Але у тих колєктивів, що вже мають усі дані для розвитку національної ідеольоґії, така чи инша національна форма тієї ідеольоґії залежить виключно від індивідуальної вартости тих, хто ту ідеольоґію репрезентує. Тому одні етнографічно відмінні людські колєктиви стали націями, а инші так само етноґрафічно відмінні колєктиви націями не стали.
І тому хоч матеріальний розвиток України війшов тепер у таку стадію, що наша етноґрафічна маса мусить бути зорґанізована в модерну европейську націю, але чи зорґанізується вона в націю українську чи в націю російську, а почасти в націю польську — це залежить тільки від індивідуальної моральної вартости тих груп, що у нас ці три відмінні національні ідеольоґії ширять. І нам — репрезентантам національної ідеольоґії української — нема чого на „обєктивні дані“ а не на себе рахувати, та на „мову“, „писанки“ й „Маркса“, а не на власну індивідуальну вартість покладатись.
Німець південний тяжче розуміє Німця північного, як „Малорос“ Москаля, або „Русин“ Поляка — а проте творять вони одну націю. І всякі „писанки“ провансальські, хоч може й кращі й ще старіщі від наших, провансальців од національної смерти в хвилях французької революції не врятували. Щож до віри в безпомилковість евангелія соціялістичного автоматизму: феодалізм породив капіталізм, капіталізм породив соціялізм, а соціялізм породить Українську Республіку — то така віра добра — вживаючи терміну католицького — для соціялістів віруючих, але не практикуючих.
Та українська національна ідеольоґія, та віра українська, з якої виріс Шевченко, з якої виросло наше відродженя, з якої виросли ми — це стара віра колишньої старшини козацької, це індивідуальна моральна вартість тих — народною масою козацькою з посеред себе в війні й праці виділених найкращих людей: гетьманів, полковників, осавулів, сотників, що газет тоді не маючи, живим словом про свої діла й заміри лицарські оповідали, про них думи складали, а народ весь український через своїх оборонців козаків ті думи старшинські підхоплював, далі в степи широкі ніс, з ними голови за Україну клав і память тих, кого він за честь, за відвагу, за мораль лицарську шанував і за провідників нації вважав, у памяти своїй неграмотній і по цей день заховав. І хоч пропало славне Запоріжжа, та не пропала його слава…
Послідній його відгомін це оті „оселедці“, оті „чорні“ й усякі инші гайдамаки, що за оту, ще не зовсім забуту, хоч життям новочасним і покалічену, славу предківську, а не за червоні брошурочки, голови свої в останніх боях за Україну поклали. І тую стару славу запорожську серед усіх отих Богдановців, Полуботковців, Сагайдачників провідники нації не тільки відродити не зуміли, але, як сини марнотравні, вже всі її останки сьогодні зрозходували й прогендлювали.
Ідучи на мотоциклеті з газеткою в кешені, старих дум запорожських творити вже не можна. Але той самий дух громади-нації може творити тепер ідеї-думи инші. Можна з оціми самими мотоциклетами сформувати кулеметний загін, що, може статися, в рішаючій битві вільне, гарне людське життя для української нації здобуде. Тільки людей на ці мотоциклети не треба сажати з оселедцями на голові, в довгополих жупанах і давніх козацьких шараварах. Нова машина вимагає нової національної форми — це раз. Чим складніща машина, чим більшої зорґанізованости людей вимагає вона для своєї праці, тим дужчий мусить бути обєднуючий дух людей, що нею володіють, тим вища мусить бути їхня суспільна ідея, їхня суспільна мораль — це два.
А порода людська все остається та сама. Бо Людина, в протилежности до звіря, бореться з природою не переміною свого орґанізму, а удосконаленям своїх машин. І чи в камяній, паровій чи елєктричній добі, чи за капіталізму чи за соціялізму — люде все ті самі однакові люде, що в усяких епохах для опанування й використовування своїх машин, для боротьби з природою їм потрібних, мусять у першу чергу опанувати самі себе, свої антігромадські, антіорґанізацийні інстинкти, мусять творити в собі нові складніщі соціяльні вартости, мусять разом з новою кращою й більш скомплікованою машиною творити нову вищу громадську національну мораль, виробляти в собі нову, більшу силу духа. В противному разі „вежа вавилонська“ падає, сотворена людьми техніка та цивілізація повертається їм же на погибель, з цілого „поступу“ лишається смішна й глупа байочка, й усе треба починати наново „від Адама“.
Нація, що перейшла до осілого хліборобського життя, мусіла свою національну працю не тільки зорґанізувати, але й оборонити. Щоб виїхати було для оборони України козакові Запорожцеві кінно в поле на герць із ворогом, треба було мати віру в свою справу й треба було мати відвагу. Цю відвагу й цю думу-віру українську, без якої сама відвага козацька була б неможлива, тодішня старшина українська для своєї нації силою свого духа сотворила. І Україна істнувала доти, доки ця віра жива була, доки вона людей на діла й на жертви підіймала.
Але яку незрівнано дужчу віру й більшу відвагу треба мати сучасному та все тому самому, тільки инакше вбраному козакові, щоб за ту саму Україну лежати годинами не ворухаючись під гураґановим огнем, сигналу до атаки на дротяні загороди дожидаючи.
Де ви, сучасна старшино українська, що новітньою зброєю духа — пресою й книжкою — володіючи, силою свого духа нову віру українську творите? І яку нову думу вашу сучасний грамотний народ український прочитавши та діла ваші побачивши, за свою прийме і з нею голови свої на боротьбу, на смерть за Україну понесе?