III.
Пливуть чайки козацькії долї Днїпром чорні,
Занїміли, посмутнїли козаки моторні.
Тихо в берегах Днїпрових, лиш вода хлюпоче
Під веслами; з очеретом вітер щось шепоче.
Днїпро тихий, не сердить ся, глубинею дише,
Стиха чайки козацькії на хвилях колише,
І шумить та мов питає: „Чом такі сумнії?
Куди мов мерцї пливете? Чом піснї шумнії
Не лунають по берегах високих? Нїколи
Не видав я вас такими сумними, соколи!“
Не видав ти їх такими, й більше не побачиш
Синів своїх! Не понесеш тих чайок козачих
В море, та не погуляють байдаки під вітром:
Прощають ся у останнє сини з батьком Днїпром.
Пливуть собі сїромахи з водою. Далеко
Щось чорнїє на обрії. Приблизились, легко
Розступилась сїра мряка, могила вказалась,
Що високо над берегом Днїпровим пишалась.
На вершку хрест мхом порослий, під хрестом опертий
Сидить лїрник сивоусий, без шапки, обдертий.
Сидить собі на могилї — може спочиває?
Мабуть тяжко про щось дума, сльози утирає.
„Ходїм, хлопцї, послухаєм ще думи старого!
Хай нам ще раз заспіває про Сїч, кошового,
Про чайки, про бісурманів, про Ляхів заграє, —
Послухаєм ще в останнє, як пісня лунає!“
Співа старий Запорожцям, співа як бувало,
Як козацтво по базарах турецьких гуляло,
Як платили Ляшкам-панкам козацькі ватаги,
Як здурили Хмельницького Москалї-бродяги.
Як здурили та крадькома кайдани кували
На Вкраїну, на козацтво, поки закували.
Як Мазепа здибав Шведа на слизькій дорозї,
Як карав ся Полуботок — заглушили сльози.
„Спасибі за пісню, батьку! Прощай! Зрабували,
Зруйнували Сїч Москалї, а нас геть прогнали.
І нема куди нам дїтись на сїй Українї.
А в ярмо хилити шию? — краще в домовинї!
Жаль кидати Україну, та нїщо робити!
Волить сокіл на свободї мутну воду пити,
Нїж у клїтцї мальованій своїм сьвітом нудить.
Попливемо, пошукаєм, де та доля блудить —
В Нїмеччинї, в Туреччинї, в далекому краю?
Зівєм гнїзда соколині у гирлах Дунаю“.
Посходили, повсїдали на човни щоглисті,
Щоб на віки, сьвіт за очи у чужину плисти.
Запінилась, зашуміла вода під веслами,
І рушили чайки з місця довгими рядами.
Сидить лїрник на могилї, тяжко-важко плаче,
Бо і в ньому бєть ся серце орлине, козаче.
Весь свій вік прожив бурлака в степу з козаками,
Ходив з ними у походи всякими шляхами.
Тай лишив ся сам на сьвітї, як в полї билина;
Аж тепер почув на старість, що він сиротина.
Кому тепер співати-ме? Кому на Вкраїнї
Треба піснї? Хто пригорне, зложить в домовинї?
Довго думав, довго плакав старий. Помолив ся
Під хрестом, і латаною свитиною вкрив ся;
Перевісив через плечі торбу полотняну,
В торбу лїру, костур в жменю, ще раз довго глянув
До окола, мов у душу хтїв на віки врити
Весь той образ — степ, могили і Днїпро сердитий.
Перехрестивсь, із могили потюпав в долину, —
Буйний вітер розвіває сивую чуприну,
Довго-довго було видно, як ішов степами —
Не до своїх на Вкраїну, а за козаками.
10. ІІІ. 1896.
|
