ЛНВ/23/8/Живі сьвідки
| ◀ Пливуть чайки козацькії долї Днїпром чорні… | Лїтературно-науковий вістник Том XXIII. Книжка VIII Живі сьвідки (Іван Липа) |
Також голова родини ▶ |
|
Червоний край неба догоряє, а вже зі сходу летять на землю темні сумерки.
Великий як море став почорнїв, затушували ся довгі тїни дерев, стихли в природї голоси, кожна рослина завмірає…
Усе загортуєть ся в темряву й засипає…
Крякнув у небі чорний ворон, упав на верхівє старого дуба тай занишк.
Ще вітри злегка подихають, ледви чутно тріпотять верхівя старих верб, коливають голівками очерети над ставом. — — —
Сонна трава шелестить: волочить своє важке тїло до дуба в дупло черепаха. Дряпає міцними кігтями могутнє коріннє старого велетня…
— Лекше! не дряпай мого коріння — то кров, не коріннє… то кров, не коріннє…
— Все знаю… все знаю… Сливе я сама в сїй крові не втопилась — малою була. Нагнали колись козаків скільки тисяч сюди.
Мов дїти стояли покірні, бо-ж зброю забрали у них, усїх роздягли на-голо, усїх пов'язали до купи…
„Приймайте, схизматики, римськую віру! Вклонїте ся папі сьвятому, його необорному вічно престолу!“
Гукали ченцї-єзуіти.
„Клянїть ся! Давайте присягу на вірність і ясновельможножу крулю!“
Гукала узброєна шляхта.„Нам лекше померти усїм, нїж віру свою потоптати й служити безладній Варшаві!“
Сказали козаки — усї безоружні.
„Так хай же до щенту загине весь рід сей проклятий!“
Гукали ченцї-єзуіти; гукала узброєна шляхта.
І кров полилась неповинна…
Немов тих овець безоружних порізала шляхта усїх до одного.
Мов стиглі жнива під косою валились до долу Вкраїнцї.
Мов лїс молодий під сокирами падали трупи.
Річкажи текла оттут кров. Жадібно пила тії соки сухая земля.
Я ледви втїкла, трохи-трохи в крові не втопилась. — — —
— Все бачив, все бачив! — шелестїв дуб. Тут підо мною, тут крови людської… тут крови, тут крови…
|
|
Чорний ворон з дуба:
— Край — кров!… Кров — край!…
Я теж бенькетував оттут іще молодим: лиш очи пив та кров… кров…
На Жовтих Водах був, під Берестечком жив, Полтава — теж мій край… край…
Колись було життє! Тут усе було в крові, земля пила ту кров… кров…
Як з Уманї летїв, то в мислях не гадав, що крякати вже край… край…
Тепер тут скрізь орють і добрий урожай дає козацька кров… кров…
|
|
— Все бачив, все бачив… Старий вже, старий я… Тут крови, тут крови…
Не ворон-віщун тепер кряче, а пугач пугиче…
Колись підо мною стояв тут козак з молодою. Вона із жалю умлївала, коріннє мочила сльозами, а він так казав:
„Не судилось, моя вірна, нам з тобою в парі стати; лютий пан додержить слова — нас обох живцем іспалить…
Прощай, доле!… Прощай, зоре!…
Серце рветь ся, душа плаче…
Як з тобою ся розлука — та-ж смерть, та-ж домовина…
Та піду в степи привольні, пошукаю щастя-долї, загартую своє серце!…Тодї бурею наскочу із бурлацтвом-товариством, тодї громом пана вдарю, тебе, щастє, відібю я, візьму силою страшною…
— Візьми зараз із собою! За тобою — на край сьвіта, за тобою — і в могилу!…
Темна нічка… Вони взялись за рученьки, подали ся бурянами та тернами.
А за ними пугач пугав…
|
|
Обгорнула землю нічна тиша, а став окутав чорний сум.
Ворон голодний настовбурчив ся, плакав без слїз. Холодна черепаха припала ниць до землї, а старий дуб тяжко замислив ся…
Зійшла до долу тепла ніч. Заснув уже й вечірнїй вітрець. Загоряють ся одна по одній ясні зорі…
Більше їх, більше…
Цїле небо мигтить, грає переливами, оглядає чорну землю своїми яскравими очима…
Черепаха спить у дуплї, ворон куняє на гільцї, накрившись зелених листєм, сховавши стару голову під крило.
Усе вже заснуло.
Спить довго, міцно…
Спить і старий дуб…
|
|
Упала холодна роса на землю, туман прозорий лїг на став, повітрє дихає прохолодою.
Білїє небо.
Зорі, небеснії очи, втомили ся — блекнуть, марнїють, погасають одна по одній.
Передрозсьвітня мла огортає землю…
Спить старий дуб…
Крутими, сьміливими заломами кинув у гору своє товстелезне гілля, увесь потяг ся до неба, мов би здіймаючи руки до Бога, благаючи сьвіту, сонця праведного для грішної землї.
Тихо спить, не ворухнеть ся, не шелесне своїм зеленим покровом…
Над ставом з сїрого туману встає, підіймаєть ся в гору величня постать Стри-Бога.
Зростає безсмертна тїнь над сонною землею, розправляє по волї свої легкі крила…
Більшає… більшає…Ось він коливаєть ся мов прозорий туман і ледви тремтять його білі крила у тихому повітрі.
Вище… вище — і загорнувсь у хмару.
Оглянув звідти нещасну землю, зітхнув.
Від того зітхання народив ся перший передрозсьвітнїй вітрець і полетїв геть по необмежених мертвих степах.
Наскочив на старого дуба, похитнув його зелені листочки, збив з них перлисті сльози тай сховав ся в бір.
Старий з просоння ледви зашелестїв листом — і знову спить…
У побілїлому небі забренїла дзвінка пісня жайворонка. У темному ставі плеснула ся риба.
Поранкова зоря загоряла ся…
Розгоріла ся, розжевріла ся, засьвітила.
Зітхнув знову Стри-Бог з сїрої хмари й новий дозорця полетїв оглядати сонні села.
Раптово наскочив на дуба, вдарив його з усїєї сили по гілках, перескочив черев став, захитав верби, очерети.
Старий ураз прокинув ся, гнївно заскрипів, замахав гілками…
Простягає свої довгі руки в той бік, куди полетїв Стри-божий унук, грозить йому, хоче зловити…
А вітер гуляє вже в густому борі, свистить по соснах, регочеть ся…
На краю сьвіта червоним полумям загоряєть ся небо. З-за обрія виглядає край жовто-гарячого сонця.
Темний став виринає з пітьми й по його золотистій водї падають чорні тїни старого велетня дуба.
Стрепенув ся чорний ворон:
— Чи вмер на віки край… край?…
— Чи вже не та тут кров… кров?…
Зняв ся з дуба тай полетїв за вітром…
Виповзла з дупла черепаха:
— Не знаю… не знаю…
Обливаєть ся живою росою в чистій траві.
Сонечко пригріло зелені верхівя; дуб ожив кожним своїм листочком…
Шумить молоде листє, скриплять старі гілки:
— Все бачив, все бачив… Старий уже, старий я… Бурі і громи я пережив, бурі і громи… Триста раз листє вмирало моє — я знову в нове зодягав ся…Та хай листє пропада — було-б тільки коріннє здорове… коріннє здорове…
Сонце жадібно пило із землї холодну росу, а їй посилало тепло.
По цївках товстого стовбура побігли тривкі соки від білих, найтонших корінцїв аж до зеленого листа. — — —
|
|
У повітрі почули ся тихі, людські голоси. З-за кучерявих, сивих верб виплив човен. Тихо плескали весла. Човен ударив ся в берег.
Люди вийшли на землю й сховали ся під накриттє дуба.
— Оттут ми розглянемо наші права, обміркуємо стан наш сучасний…
— Сучасний — сучасний — сучасний…
Радісно шепотїли молоді листочки.
— Старі права… Старі права…
Скрипіли корячкуваті гілки.
— Тут підо мною, знов підо мною…
— Крови дай, крови!! Бурі і грому…
24/II 1903.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |