| ◀ Дискусії | Лїтературно-науковий вістник Том XXI. Книжка II Дискусії 1. Прінціпи і безпрінціпність (Іван Франко) |
Для проясненя неясности ▶ |
|
В остатнїй части своєї статї, згадуючи про писання панї К. Гриневичевої д. Єфремов кидає про писаня панї К. невеличкий камінчик у садок редакції Л. Н. Вістника. Признавши писаня сеї панї „порожнїм місцем“, „набором пустих слів без нїякого значіня“ д. Єфремов пише далї: „Дивує нас в отсьому разї лише становище заняте супроти подібних творів Л. Н. Вістником. Як проскакують такі річи на сторінки сього шановного вістника се, признаємо ся, дїйсна загадка, якої не розвязує зміст сього загалом досить поважного і своїм напрямом симпатичного виданя. Певна річ, вільно кождому авторови писати, що й як йому хочеть ся, але поява всїляких „пустих місць“ на сторінках поважного і поважаючого себе орґана не може бути виправдана навіть тим, що його редакція, „не вяжучи ся нїякою доктриною анї теоретичною формулою, допускає до голосу всї напрямки“, як читаємо остатнїм часом у проспектах „Вістника“. Але-ж відси недалеко й до повної безпрінціпности, яку при добрій волї також можна виправдувати безсторонністю та бажанєм дати голос кождому напрямкови“ (Кіевская Старина, 1902, кн. XII, стор. 402).
Поперед усього мусимо троха пожалкувати на д. Єфремова, що зробив нас троха гіршими, нїж ми є на дїлї, і цитуючи наші слова з проспекту, чи то для ощадженя місця чи з неуваги (якогось злого розмислу не сьміємо підсувати йому) пропустив слова інтеґрально звязані з попереднїми і неминуче конечні для схарактеризованя нашого становища, слова, де редакція заявляє, що „не відмовляє місця нїкому, у кого видно правдивий талант, любов до рідного народа та його слова, та бажанє його розвою“. Словами, підчеркненими у нас а пропущеними в цитатї д. Єфремова, редакція, досить виразно загородила себе від закиду безпрінціпности в питанях фундаментальних у нашому житю, а то в питаню національному й культурному. Д. Єфремов міг би докорити нам безпрінціпностю, коли б ми без оговорок зі свого боку помістили у „Вістнику“ дещо суперечне з тими прінціпами. Поміщенє одної або другої працї, яку він уважає пустим місцем, а хтось иньший може не вважати її тим, ще не оправдує такого закиду. Питанє про прінціпи в штуцї, себто питанє про те, що таке штука. На се питанє можна відповідати всїляко, та в усякім разї відповідь, яку дає д. Єфремов, буде троха односторонна. З його статї виходить (див. стор. 415, 418 й инь.), що штука повинна піддержувати в суспільности „живое, бодрое настроеніе, которое является необходимымъ условіемъ движенія впередъ“ і що спеціяльно українські письменники повинні поперед усього студіювати появи соціяльного та громадського житя нашого народа, нашого села. Дуже добре! І ми бажаємо сього, але класти се неминучою умовою для кождого письменника, прінціпом української штуки було б зовсїм нерозумно. Хто може се робити, нехай робить. У кого вдача бадьора, хто горячий до боротьби, хай піддержує бадьорість та горячість і в иньших. А в кого сього нема? То що йому робити? Чи мовчати, чи набріхувати на себе й на иньших бадьорість та горячість, якої не чує в душі? Хто має можність студіювати громадське й соціяльне житє, селян чи міщан, хай чинить се. А хто не має сеї можности? Хто, як ось прим. панї Кобилянська, Гриневичева й иньші, своїми занятями, обовязками, становищем прикований до тїсної сфери хатнїх справ, родинних чи яких іньших вузько обмежених обовязків, то що йому робити? Мовчати, чи брехати про соціяльні та громадські відносини, яких він не знає або про які знає дуже мало та недокладно? Зрештою д. Єфремов не зовсїм докладно висловлює свої прінціпи. Як у своїй статї він мішає декадентизм (хоробливий стан суспільности а далї й штуки) з символїзмом, напрямком чи звязком ідей, що по части належить до невідлучних прикмет штуки від самого початку її істнованя (Alles Künstlerische ist Symbol — сказав уже Ґете), а по части, перетворений на односторонню доктрину, справдї був якийсь час на коротку хвилю хмарою, що запаморочила ясні стежки артистичної творчости, але з декадентизмом не мав нїчого спільного, тим меньше не був із ним тотожний, — так само він, сам того не знаючи, закреслює для артистичної творчости далеко ширші межі, нїж би се виходило з його соціяльних прінціпів. Згадавши про нові прояви громадського житя на Українї він каже: „И болѣе вдумчивые писатели могутъ почерпать отсюда, изъ этого неисчерпаемаго источника, истинный свѣтъ, давая изображеніе всѣхъ сторонъ нашей народной жизни и вмѣстѣ съ тѣмъ человѣческой природы вообще“ (К. Стар. 1902, Кн. 12, стор. 418). Оте „вмѣстѣ съ тѣмъ“ дуже інтересне. Як уявляє собі д. Єфремов мальованє „человѣческой природы вообще“ через посередництво студіюваня малоземельности, еміґрації та рільничих страйків? Чи се конечна і одинока дорога? А котрий письменник, не маючи змоги або вмілости студіювати ті появи (адже-ж для їх студіювання треба практичної і теоретичної підготовки, а то студіюючи на ослїп замісь „истиннаго свѣта“ нагородиш таких дурниць, що й собі не рад будеш!), та почне студіювати „человѣческую природу вообще“ на собі самім, почне з того, що психольоґ називає внутрішньою обсервацією і дасть нам результати тих своїх спостережень у більше або меньше вдатній артистичній проєкції? Яку мірку приложить критик до таких творів? Адже-ж такий артист-психольоґ може малювати нам усякі настрої, не конче героїчні та бадьорі, може малювати великі стражданя з приводу дрібних буденних появ, може малювати сумнїви що до важних, загально людських питань, але також і спільні всїм людям хвилї загального отупіня, зневіря, байдужности, занепаду волї і т. и. Раз д. Єфремов признає інтересним і оправданим мальованє „человѣческой природы вообще“, то буде мусїв признати, здаєть ся, оправданими й такі малюнки. Зрештою всесвітня лїтература давно перед модним декадентизмом бачила такі появи, — досить буде назвати Лєопарді, що не вважаючи на „противуобщественный“ характер своєї поезиї таки справедливо лїчить ся одним із батьків і коріфеїв нової італїйської лїтератури.
Д. Єфремов уважає одним із признаків дозрілости лїтератури її більше меньше виключний зворот до питань соціяльного життя. По його думцї всяка молода лїтература „обыкновенно обращетъ вниманіе болѣе на внѣшнюю сторону жизни, но недостаточно вглубляется внутрь ея, чтобы вскрыть общественныя язвы, предложить то или иное ихъ объясненіе, натолкнуть на способы излѣченія и т. и. Это уже дѣло зрѣлаго періода“ (стор. 416). Є в сьому реченю дещо вірне, та воно не ясне, а є дещо ясне, та воно не вірне. Вірне те, що лїтература в міру дозрівання поглублюєть ся, — але вияснїмо-ж собі характер того поглублювання! Воно йде не від індивідуальної психольоґії до соціольоґії, а навпаки, від соціольоґії до індивідуальної психольоґії. Те, що д. Єфремов називає поверховним трактованєм житя в давнїйшій лїтературі, се було власне оперованє соціольоґічними катеґоріями (такими, як війна, тиранія, розбійництво, фанатизм і т. и.), як річами зовсїм простими й ясними. Новочасна наука виказала, що вони безмірно зложені і вказала їх складники — фізичні, незалежні від людської волї і психічні, знов таки по части сьвідомі, по части несьвідомі, індівідуальні й масові. За покликом науки пішла й новійша лїтература і побачила одну зі своїх головних задач у психольоґічній аналїзї соціяльних явищ, у тому — сказати б — як факти громадського житя відбивають ся в душі й сьвідомости одиницї, і навпаки, як у душі тої одиницї зароджують ся й виростають нові подїї соціяльної катеґорії. Се було відкритє нового, безмежно широкого сьвіта, в якому було богато простору для найріжнїйших талантів, для очий і умів найріжнїйшої конструкції. Візьміть давнїйші повісти — хоч би й найкращий тип тої старої лїтератури — Сервантесового Дон Кіхота: громадські інтереси, реформа суспільности, лїченє ріжних її хиб займають там головне місце, але індивідуальна психольоґія — мінїмальне. При всїй своїй ґенїяльности Сервантес не вмів заглянути в душу свойого героя і на оправданє його дивацтв має лише одне слово: збожеволїв. Та ми читаючи його безсмертну повість не віримо тому, бо-ж в такім разї всї пригоди Дон Кіхота були би гідні плачу та милосердя над бідним хорим, полишеним без дозору, а не були би боротьбою заслїпленого ідеалїста з твердим порядком дїйсного сьвіта. І порівняймо з сим твором яку хочете визначну повість XIX віку — Діккенсового Піквіка чи Шпінгаґенового „In Reih' und Glied“ чи „Misérables“ Віктора Гюґо, чи „Germinal“ Золя чи „Вину і кару“ Достоєвського! Ми побачимо від разу, що інтереси особистої псіхольоґії героїв кольосально розрослись, обсервація власне найдрібнїйших появ, рухів і відрухів душі зробила ся без порівнаня стараннїйшою та богатшою. Побачимо цїлий ряд письменників, що захоплені тими психольоґічними обсерваціями відсувають майже зовсїм на бік соціольоґічні проблєми, або торкають їх лише дуже здалека. Першим взірцем такого психольоґічного романа в европейській лїтературі був „Wahlverwandtschaften“ Ґете; за ним пішов довгий ряд „психольоґічних“ повістей та драм у всїх европейських лїтературах, в тім числї і в росийській, яка видала навіть двох великих майстрів у тім родї — Достоєвського та Толстого. Коли в чому, то власне в глибинї та тонкости психольоґічної аналїзи, в тій неохибній яснозорости в сфері найтемнїйших глубин людської душі лежить безсмертна вартість тих письменників, а зовсїм не в їх громадських, соціольоґічних поглядах, переважно крайне наівних, неясних, инодї реакцийних та антікультурних, на скілько їх крайність не бувала змягчувана чутєм горячої симпатії до бідних, хорих та безпомічних.
Отся остатня увага доводить нас до другої точки, яка в цитованім реченю д. Єфремова висловлена досить ясно, та по мойому невірно. Лїтература в своїм дозрілім станї повинна висьвітлювати суспільні рани, подавати таке чи иньше їх поясненє, наводити на способи їх вилїченя. Чи справдї так? Цїкаво знати, які то суспільні рани виявляє прим. Ґетівський „Фауст“, які способи лїків подає його Іфіґенія або Пушкинів „Онєґін“ або Гоголеві „Мертві душі“? А коли деякі твори й чинять се, прим. „Вина і кара“ або “Брати Карамазови“ Достоєвского, „Воскресеніе“ Толстого і т. и., то чи думає д. Єфремов, що в тій, так сказати, публїцистичній тенденциї тих творів лежить їх головна вага? Чи „лїки“ пропоновані Достоєвским або Толстим хоч на один момент возьме на серіо якийсь соціольоґ або практичний полїтик?
Д. Єфремов порушив тут кількома словами важне питанє т. зв. утілїтарности в лїтературі, тай збув його коротко, немов і не підозріваючи, що тут криєть ся якесь питанє, що се власне й є сук, із за якого йде розладє між старою і новою лїтературою. В такій чи иньшій відповіди на се питанє, а не в жартливих або навмисно цинїчних реченях французьких декадентів треба шукати головної пружини реакциї, яка в 80-х роках повстала проти реалїзму й натуралїзму. Д. Єфремов, живучи очевидно в крузї ідей вироблених у Росиї ще Добролюбовим та Пісаревим шукає в лїтературі поперед усього публїцистики, тенденциї, студиї певних хиб та подаваня певних рецепт, тобто річий, які по думцї письменників молодої ґенерації — і не самих лише декадентів — властиво не належать до лїтератури, а творять домену публїцистики, соціольоґії, статистики та практичної полїтики. Певна річ, вільно й беллєтристови по свойому забрати голос у тих справах, так само як усякому шевцеви, кравцеви і т. и., але він усе повинен знати, що його голос у цих справах буде голосом профана, що найбільше ділєтанта, що соціяльні негоди й болї нїхто ще не лїчив по рецептї беллєтристів, хоч вони не раз позували на мудрецїв і пророків, і що їх головна задача лежить зовсїм де инде, а власне в тім, щоб, як сказав колись Шекспір, бути зеркалом часу, малювати чоловіка в його суспільному знаку і в тайнах його душі, давати сучасности й потомности те, що Золя називав „людськими документами“ в найширшім значіню сього слова.
Ів. Франко.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |