| ◀ Прінціпи і безпрінціпність | Лїтературно-науковий вістник Том XXI. Книжка II Дискусії 2. Для проясненя неясности (В. Коцовський) |
Народня осьвіта в Росиї по цифрам ▶ |
|
Під заголовком „Въ поискахъ новой красоты. Замѣтки читателя“ в трьох остатнїх книжках „Київскої Старини“ за 1902 р. обговорює д. С. Єфремов доволї широко і подрібно (на 132 сторінках) деякі новійші твори українсько-руських письменників — Гната Хоткевича (збірку п. н. „Поезія в прозї“), Ольги Кобилянської (повість „Царівна“, збірку п. з. „Покора“, твори: „Valse melancolique“, „Поети“, „Під голим небом“, „Акорди“, „Земля“; дещо иньше лише принагідно згадує ся), Наталї Кобринської („Рожа“), Катрі Гриневичевої („Візня стрічі“, „Вікна“), А. Крушельницького („Пролєтарі“), О. Авдиковича („Нарис одної доби“; два остатнї твори з „Живих струн“ Крушельницького й Старосольського); Стефаник і Яцків згадані лиш принагідно.
Я не можу тут, на жаль, передати подрібнїйше заміток д. Єфремова: поговорити про них докладно — на те треба б богато вільного часу й супокою. Та все таки я рад би хоч кілька слів прикинути до розмови, яку замітки д. Єфремова вже викликали й ще викличуть. Рад би для того, бо тема обговорена д. Єфремовим безперечно важна. Вже імена авторів і заголовки творів розібраних д. Єфремовим вказують по трохи читачам „Вістника“, в якім сї автори й твори з малими виїмками були печатані або бодай обговорювані, о що йде критикови. Д. Єфремов приглядаєсь їх з того виключно боку, що добачає в них змаганє до — нової краси, і з того як раз боку всї ті твори — не заперечуючи зрештою великої цїни деяких із них, пр. „Царівни“ та „Землї“? — дуже різко й рішучо осуджує. Осуджує все й за все таке, в чім по його думцї проявляють ся „модні напрями“ — „символїзму чи декаденства“, „карикатурні форми“, „містичний зміст“, неясність, вимученість, противорічність і т. и. творів, надто велике акцентованє „естетичного боку“ житя та „протесту особи против осередка“, фільософія à la Нїцше, неясні заголовки, неясна суть, невдалі мисли й незручні слова і звороти, ба — дивоглядна путанина. Д. Єфремов іронїзує „вічну красу“ Хоткевича, його-ж глубокий пессімізм та погорду для людий, що „руйнують цїлість душі, близять далекі горизонти, учать шукати досяжного й зневажати нездобуте, або рівнодушно відкладать його у бік, на завтра“, людий „темних, глупих, цїлих, розпусних, вонючих“. У д. Кобилянської не зовсїм подобає ся критикови „туга за красою — гордої аристократичної душі“, що рве ся з осередка „тупих, підлих душ“, геть від „ростинного веґетованя, хвилями перериваного тихими зойками борби за істнованє“, душі, що для неї „не можуть істнувати права“, що „не дбає о загал“, що „чим більше набирає в себе всякого сьвітла, тим незрозумілїйша стає для буденних умів“. Не подобають ся критикови й „заблукалі в серцї тони, котрі не знають, до котрої мельодиї приналежні, де їм пристати“; він взагалї закидає авторцї „неясність і неозначеність її завдань, надмірну субєктивність і символїстичну темноту, одностайність і монотонність, повторюванє себе трохи не в кождім новім творі, без додатка майже нї одної сьвіжої рисочки до того, що вже сказано, ба — й тими-ж словами“. Хоч і називає він „Царівну“ ледви чи не одиноким у нас (чому „ледви“?) психольоґічним романом, з гарною психольоґією, дуже гарними жанровими картинами, а в „Земли“ добачає побіч незвичайної пристрасти до „містичного, таємного“ — потрясаючі картини, оброблені дуже живо, правдиво, артистично, та лиш жаль, що одна-друга маленька замітка розбиває прегарне вражіннє попереднїх сторін. У неї, каже він, є що сказати читачеви, лиш нехай черпає з реального, знаного їй сьвіта, і нехай буде зрозумілою не лише для купки „зверх-людий“, але й для погорджуваної юрби. Д. Кобринській хвалить критик її — „Дух часу“, „Задля кусника хлїба“, „Ядзю й Катрусю“, а особливо „Виборця“; за те просто вірити не хоче, щоб такий „сонний, без житя, без усякої думки й значіня“ твір як „Рожа“ міг вийти зпід того самого пера. У д. Гриневичевої — „заморочений символїзм доведений до крайности“ („Візня стрічі“); як може-ж „в очах левкоїв“ „займатись блиск від близьких лун заходу“? А вже слова: „Кладеш спокійні пальцї на жар моєї скранї…“ прямо „неудобочтомі“ для критика. В „Вікнах“ зробила ся „поетесса“ замітні успіхи (в злім значіню!), пишучи на пр.: „В однім кутї молила захисту сутїнь ночи. Припадала до білої стїни і опирала на нїй рамена тяжкі з трівоги. Стїна угинала ся під тим натиском і одним боком западала ся в землю“… Се вже прямо — „безподібні перли“ після критика, хоч я бачу як раз у них (таки зараз бю ся в груди) зовсїм ясно, зрозуміло а при тім вдатно висловлені тонкі вражіня. Стефаника й Яцкова остерігає критик поки-що від сеї дороги, що дуже легко може для них стати ся погубною, а в творах Крушельницького й Авдиковича не видить таки нїчого крім „скотского безобразія“! Критик завзиває обговорених ним письменників — завернути, куди — сього так надто докладно не каже; наводить на пр. слова „Царівни“, щоб — „любити сьвіт Божий у цїлій його величи“, не шукати-ж в нїм „виключно чудних і гарних обявів“, а д. Кобринській каже, що пишучи не так як слїд — бере великий гріх на душу.
Неперечно, — богато дечого з того, що сказав д. Єфремов, може придатись і авторам і читачам. Богато дечого авторам — о скілько критик умів справдї зрозуміти їх — видасть ся правдою. Та не в подробицях річ. Критика д. Єфремова, хоч цїнна й поважна, недомагає в своїй основі, своєю безоглядною рішучістю й односторонністю. Такий уже сам вступ до сеї критики, де оповідаєть ся за Михайловским, Нордауом, Венґеровим та Гиляровим про початки обговорюваних критиком напрямів у Франції. Він покликає ся напр. на се, що самим символїстам видавав ся їх символїзм лише „пустицею, жартом, водженєм дурнїв за ніс“. Правда, він пробує зрозуміти нові напрями також яко реакцию проти крайностий натуралїзму, а у нас з осібна — против одного лиш з'ображуваня солодкавого коханя, та звеличуваня народних сьвятощів, та безсильної нудьги. Але се розумінє не глубоке. Критик забуває, що розвій духового житя не може нїяк держати ся слїпо втоптаного шляху, що найвизначнїйші подвиги людського духа були нераз вислїдом припадку та сьміливих поривів у незвісне, а навіть — похибок, та що розумний „жарт, пустиця“ — часом більше варт, нїж перебите наслїдуванє. Не велика штука не блудити на битім шляху. В духовім житю взагалї а в поезиї з осібна має значінє лиш сила, щирість, сьвіжість вражіня, і тут часом і дрібниця богато варта. А прецїж сам критик не може відмовити обговорюваним авторам талану й сили.
Критикови видають ся позбавленими всякого змислу слова Степана Маллярме: „Назвати предмет — значить знївечити три чверти вдоволеня подаваного ступневим угадуванєм. В поезиї все повинна бути загадка.“ А прецї-ж хоч слова сї можна розуміти й прикладати — як і все на сьвітї! — також хибно й пересадно, то вони — таки зовсїм розумні й правдиві. Хиба-ж ми в силї назвати й виразити все те і так, що й як відчуваємо? Хиба-ж в поезиї не йде вічна боротьба за се, щоб відчувати й передавати вражіня й почуваня щораз повнїйше, сильнїйше й краще?! Критик дуже вже скоро порає ся і з думками й словами й порівнанями обговорюваних творів, а хиба-ж уся людська мова не розвила ся з дуже нераз сьміливих і дивних порівнань?
Не одні наші письменники творять всесьвітну лїтературу, творять її письменники цїлого сьвіта; чи-ж дивно, коли й наші автори переймають ся новими думками й напрямами? Се-ж — природне й потрібне. Потрібне і для розвою мови, потрібне й для того, що через супротивність витворять ся згодом нові напрями. вже дуже небезпечно наказувати авторам так і так дивити ся, відчувати, писати, а так і так — нї.
Але в нових напрямах наших письменників ми бачимо і дещо більше: бачимо велику силу, самостійність і нїжність відчуваня, богатство нових образів, богатство (поза всякими похибками) мови. Бачимо й справдїшню, щиру боротьбу з тупою буденщиною й злом. Є дещо такого, що його по імени назвати треба, називав же богато такого й Шевченко; та часи заміняють ся, йдуть на перед, а не у всїх є однаковий талан і міра. Лїпше — назвати, як мовчати, або й гарненько притакувати „скотському безобразію“.
А вже в таких над міру рішучих, односторонних критиках як д. Єфремова є деяка небезпека. Він хвалить „Виборця“ а осуджує „Рожу“; другий по нїм, може й девчім правдиво, осудить „Виборця“ (я чув і такий осуд!), а похвалить „Рожу“ або „Метеора“. А третїй? Третїй (а є у нас на жаль таких найбільше!) осудить і „Рожу“ і „Виборця“, щоб лиш дошкулити авторови або й — редакторови. Тай повинен же кождий поважний критик тяжити (особливо коли йде о напрями звісні у цїлій всесьвітній лїтературі!), що не у нього одного мусить бути в кешенї вся правда.
В. Коцовський.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |