Кузина Бета/XXV
| ◀ XXIV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXV. Підсумки історії фавориток |
XXVI ▶ |
|
Коло одинадцятої години, коли вечірка доходила апогею своєї жвавости, бо у вітальні було повно гостей, Валерія одвела за руку Гектора в куток до свого дивану.
— Старенький мій, — шепнула вона йому, — твоя дочка так обурилась на те, що Венцеслав у мене буває, аж покинула його. Занозиста-ж Гортензія! Хай Венцеслав покаже тобі листа, що ця дурка написала йому. Ця розлука двох закоханих, до якої я ніби-то спричинилася, може страшенно пошкодити мені. От яким способом боряться чесні жінки! Це-ж скандал — строїти з себе жертву, щоб ославити жінку, в якої тільки їй гріха, що дім у неї приємний. Якщо ти любиш мене, то допоможеш мені виправдатись, помириш цих голубків. До того-ж мені зовсім нецікаво приймати твого зятя, ти сам його до мене привів, то й назад його забирай. Коли ти маєш авторитет у родині, то, здається мені, можеш вимагати від дружини, щоб вона це замирення влаштувала. Скажи їй від мене, цій добрій старій, що, коли мені несправедливо закидатимуть, ніби я посварила молоде подружжя, порушила родинну спілку та забрала заразом і батька, і зятя, то я це обвинувачення виправдаю і по-своєму їм допечу! Хіба ось Лісбета не збирається мене покинути?.. Родина їй дорогша за мене, я не хочу її за це ганити. Вона сказала мені, що лишиться тут тільки тоді, якщо молоді помиряться. Добре-ж нам буде, видатки втричі збільшаться!..
— О, я це впорядкую! — сказав барон, довідавшись про доччину витівку.
— Ну, тепер про инше, — вела Валерія. — А посада Коке?..
— Це багато важче, щоб не сказати неможливо, — відповів Гектор, потупившись.
— Неможливо, мій любий Гекторе, — сказала пані Марнеф баронові на вухо, — але ти не знаєш, до якої крайности може дійти Марнеф, я-ж у його владі; в своїх справах він про мораль не дбає, як і більшість чоловіків, але він страшенно мстивий, як усі дрібні, безсилі люди. В тому становищі, до якого ти мене призвів, я залежу від нього цілком. Мушу прийняти його до себе на день кілька, а він може так і лишитись у моїй кімнаті.
Гюло аж підкинувся.
— Він давав мені спокій з умовою, що буде начальником канцелярії. Це підло, але логічно.
— Валеріє, ти мене любиш?
— Таке питання, зважаючи на моє становище, мій любий, є лакейська несправедливість…
— Ну, так коли я спробую, тільки спробую попросити в маршала посаду для Марнефа, то і я все втрачу, і Марнефа звільнять.
— Я гадала, що ви з князем близькі друзі.
— Звичайно, він довів мені це; але, дитино моя, і над маршалом є де-хто, ціла рада міністрів, наприклад… За якийсь час, обережненько, ми свого дійдемо. Щоб не схибити, треба почекати моменту, коли в мене попросять якоїсь послуги. Тоді я скажу: я вам, ви мені…
— Якщо я скажу це Марнефу, мій бідний Гекторе, то він підстроїть нам щось недобре. Слухай, скажи йому сам, що треба почекати, я за це не беруся. О, знаю я свою долю, він розуміє, як покарати мене, він не покине моєї кімнати… Не забудь-же про тисячу двісті франків ренти для малого.Гюло одвів Марнефа в бік, почуваючи загрозу для своєї втіхи, і вперше покинув зверхній тон, якого досі додержував, — так-бо налякала його перспектива, що цей труп осядеться в кімнаті його красуні.
— Марнеф, друже мій, — сказав він, — сьогодні про вас була мова! Але відразу ви начальником канцелярії не будете… На це треба часу.
— Буду, пане барон, — відповів Марнеф.
— Але-ж, любий мій…
— Буду, пане барон, — холодно проказав Марнеф, поглядаючи то на барона, то на Валерію. — Ви довели мою дружину до того, що вона мусить помиритися зі мною, і я залишаю її собі, бо, друже мій, вона чарівна, — додав він з жахливою іронією. — Я тут хазяїн, та ще й більший, ніж ви в міністерстві.
Барон почутив у середині ту муку, що нагадує зубний біль у серці, і ледве стримав сльози. Підчас цієї короткої сцени Валерія переказувала пошепки Анрі Монтесові гадану волю Марнефа й отак збувалася його на якийсь час.
З усіх чотирьох вірних тільки Кревель, власник економного домка, уникнув цього заходу; тим-то його обличчя сяяло справді зухвалим щастям, дарма що Валерія посилала йому догану, нахмурюючи брови та багатозначно скривлюючись — батьківські радощі мінилися в усіх його рисах. На слово докору, що шепнула йому Валерія, він схопив її за руку й відповів:
— Завтра, герцогине моя, ти матимеш готельчик!.. Назавтра призначено остаточний продаж.
— А обстава? — відповіла вона, посміхаючись.
— Маю тисячу версальських лівобережних акцій, куплених по сто двадцять п'ять франків, а вони підуть по триста, бо обидві залізниці будуть з'єднані — про це я знав заздалегоди. Обстава в тебе буде, як у королеви!.. Але-ж ти будеш тільки моєю, правда?..
— Так, гладкий мере, — сказала, посміхаючись, ця буржуазна пані де-Мертейль; — але більше витриманости! Шануй майбутню пані Кревель.— Мій любий кузене, — казала Лісбета баронові, — завтра рано я буду в Аделіни, бо-ж ви розумієте, що лишатись тут мені непристойно. Буду доглядати господарство брата вашого, маршала.
— Сьогодні ввечері я йду додому, — сказав барон.
— Гаразд, завтра прийду снідати, — відповіла, посміхаючись, Лісбета.
Вона зрозуміла, як потрібна її присутність підчас родинної сцени, що мала завтра відбутися. Тому вранці вона пішла до Вікторена й розповіла йому про розлуку Гортензії з Венцеславом.
Коли барон о десятій з половиною ввечері вернувся додому, Марієта й Луїза, що вдень чимало попрацювали, замикали як-раз вхідні двері, і Гюло не треба було дзвонити. Дуже роздратований тим, що мусить вдавати чеснотливого, він пішов просто в кімнату до дружини, і крізь непричинені двері побачив, що вона лежить перед розп'яттям, поринувши в молитву, в одній з тих поз, які вкрили славою малярів та скульпторів, що мали щастя відтворювати їх, коли знаходили. Аделіна в захваті казала голосно: „Боже мій, зглянься над ним і просвіти його!..“ Так молилася баронеса за свого Гектора. Перед цим видовиськом, таким відмінним від того, що він покинув, почувши цю фразу, навіяну сьогоднішньою подією, барон зворушено зідхнув. Аделіна обернулась, геть заплакана. Їй так певно здалося, що моління її здійснилось, аж вона схопилася й стиснула свого Гектора в пориві щасливої пристрасти. В Аделіні зникло вже всяке жіноче чуття, горе погасило навіть спогади. В ній було тільки почуття материнства, родинної чести та найчистіша приязнь дружини-християнки до безпутнього чоловіка, отже святе кохання, що переживає все в жіночому серці. Та це й знати було.
— Гекторе! — мовила вона нарешті. — Це ти вернувся до нас? Бог, значить, зглянувся над нашою родиною?— Люба Аделіно! — відказав барон, заходячи та садовлячи дружину поруч себе на крісло. — Ти найсвятіше створіння, яке я знаю, і я давно вже став негідним тебе.
— Тобі мало-що треба зробити, друже мій, — сказала вона, тримаючи Гектора за руку та тремтячи так дуже, немов нервовий тик у неї був, — мало-що зробити, щоб відновити лад…
Вона не зважилась далі казати, вона почувала, що кожне слово її буде докором, а їй не хотілося турбувати щастя, що потоком лилось в її душу від цього побачення.
— Я прийшов сюди через Гортензію, — вів Гюло. — Це дівчисько своїм нерозважним вчинком може нам більше пошкодити, ніж моя безглузда пристрасть до Валерії. Але побалакаємо про це вранці. Марієта сказала мені, що Гортензія спить, даймо їй спокій.
— Добре, — сказала пані Гюло, і зненацька глибока туга її опанувала.
Вона зрозуміла, що барон прийшов додому не так з бажання побачити родину, як через сторонню справу.
Другого ранку о дев'ятій годині барон, чекаючи дочку, якій сказав прийти, ходив по величезній, немешкальній вітальні, добираючи потрібних доводів, щоб перемогти найзавзятішу упертість — упертість молодої жінки, ображеної і невблаганної, як сама́ бездоганна юність, що не відає ганебних світських умовностів, бо не знає й світських пристрастів та інтересів.
— Ось я, тато! — сказала тремтячим голосом Гортензія, що від муки вже зблідла.
Гюло сів, взяв дочку за стан і примусив її сісти до себе на коліна.
— Ну, дитино моя, — мовив він, цілуючи її в чоло, — так у родині сварка сталася, і ми нерозумність учинили?.. Не личить це вихованій дівчині. Моїй Гортензії не варт було-б самій зважуватись на таку річ, як кидати дім, кидати дружину не порадившись з батьком. Коли-б моя люба Гортензія звернулася до своєї доброї, чудової матери, то не довелося-б мені терпіти через неї такого пекучого жалю!.. Ти не знаєш світу, він дуже злий. Можуть сказати, що це чоловік твій відіслав тебе до батьків. Діти, виховані під крильцем у матери, так як ви, довше лишаються дітьми, ніж инші, вони не знають життя! Наївна й молода любов, як от твоя до Венцеслава, ні на що, на жаль, не зважає, її пориви безоглядні. Наше сердечко бунтує, а голова його слухає. Хоч-би й Париж спалити, аби помститись, а про кару й думки нема! Коли старий батько тобі каже, що ти не додержала пристойности, то ти можеш йому повірити; не згадую вже я, якого глибокого болю ти мені завдала, біль цей дуже гіркий, бо ти кидаєш пляму на жінку, якої серця ти не знаєш і яка в гніві своєму може бути страшна… Ох, ти така лагідна, безневинна, чиста, ти ні на що не зважаєш — а тебе можуть зганьбити, ославити. До того-ж, моє янголятко, ти взяла за серйозне якийсь жарт, і я особисто можу поручитися тобі за безневинність твого дружини. Пані Марнеф…
Досі барон, як вправний дипломат, чудово провадив свою намову. Як бачимо, він досконало уникав цього імени, але, почувши його, Гортензія стенулась, мов її вразило.
— Послухай мене, я маю досвід і все обміркував, — вів батько, не даючи дочці говорити. — Дама ця ставиться до твого дружини дуже холодно. Так, ти була жертвою містифікації, зараз доведу тобі це. Слухай, вчора Венцеслав був на обіді…
— Він там обідав?.. — спитала молода жінка, схопившись на ноги та з жахом дивлячись на барона. — Вчора! Прочитавши мого листа?.. Ох, боже мій!.. Чому я в манастир не пішла замість дружитися! Моє життя вже не належить мені, в мене дитина! — додала вона, ридаючи.
Ці сльози вразили пані Гюло в саме серце; вона вийшла з своєї кімнати, підбігла до дочки, обняла її і почала розпитувати, від горя плутаючи слова.
— От тобі й сльози!.. — думав барон. — А як добре все йшло! Що-ж тепер робити з жінками, які плачуть?..
— Дитино моя, — сказала баронеса Гортензії, — послухай батька, він любить нас, атож…
— Ну, Гортензіє, донечко моя люба, не плач, тобі не гарно, — сказав барон. — Ну, будь-же розумненька! Вертайся любенько додому, і я обіцяю тобі, що Венцеслав і ногою не буде в тому домі. Я прошу в тебе цієї жертви, якщо це жертва — простити дрібний огріх коханому чоловікові! Прошу тебе в ім'я свого сивого волосся, в ім'я любови твоєї до матери… Хіба ти хочеш сповнити гіркотою та смутком мої старечі дні?..
Гортензія, мов божевільна, кинулася навколішки перед батьком так безтямно, аж волосся в неї розпустилося, і простягла до нього руки, виявляючи цим жестом увесь свій розпач.
— Батьку, ви вимагаєте від мене життя! — сказала вона. — Візьміть його, коли хочете, але візьміть-же хоч чистим та незаплямовним, я залюбки його вам віддам. Не вимагайте, щоб я вмерла безчесною, злочинною! Я не така, як мати моя, я образ не терпітиму! Якщо я вернуся під подружній дах, то можу задушити Венцеслава в підступі ревнощів, або ще й гірше зроблю. Не вимагайте від мене того, що вище над мої сили. Не ховайте мене живою! бо найменше, що зі мною станеться — це я збожеволію… До божевілля мені рукою подати! Вчора! вчора він обідав у тієї жінки, прочитавши мого листа!.. Инші чоловіки теж так зробили-б?.. Я даю вам своє життя, але хай смерть моя не буде ганебна!.. Його огріх?.. Дрібний!.. Мати дитину від тієї жінки!
— Дитину? — сказав Гюло, ступивши вперед два кроки. — Ну, це вже, безперечно, жарт!
В цю мить увійшов Вікторен із Бетою й спинилися здива перед цим видовиськом. Дочка лежала в ногах батька. Баронеса мовчала, вагаючись між материнським та подружнім чуттям, обличчя було в неї перекошене, геть у сльозах.
— Лісбето, — сказав барон, схопивши стару дівчину за руку та показуючи їй на Гортензію, — ти можеш допомогти мені. У Гортензії голова закрутилася, вона гадає, що пані Марнеф любить її Венцеслава, а вона просто хотіла мати від нього групу.
— Даліла! — скрикнула молода жінка. — Єдине, що він зробив, відколи ми побралися. Цей добродій не міг працювати для мене, для свого сина, а для тієї негідниці він палко працював… Ох, добивайте мене, батьку, бо кожне ваше слово — удар кинджалом.
Звертаючись до баронеси та Вікторена, Лісбета з жалем знизала плечима й показала їм на барона, якому не було її видно.
— Слухайте, кузене, — сказала Лісбета, — я не знала, що таке пані Марнеф, коли ви попросили мене перебратися до неї і провадити її господарство; та за три роки багато про що дізнаєшся. Це повія, та ще й така розпусна, що в цьому її можна порівняти хіба до її підлого й гидкого чоловіка. Ви дурень, іграшка цих людей, вони вас заведуть туди, де вам і не снилось! Треба вам одверто це сказати, бо ви стоїте край безодні.
Почувши таку мова від Лісбети, баронеса з дочкою глянули на неї так, як дивляться побожні на мадонну, дякуючи їй за порятунок життя.
— Ця жахлива жінка хотіла зруйнувати подружжя вашого зятя — навіщо? Не знаю, бо розум мій надто кволий, щоб розібратися в цих інтригах, таких безпутних, безчесних, підлих. Ваша пані Марнеф вашого зятя не любить, але з помсти хоче, щоб він перед нею плазував. Зараз я повелася з цією негідницею так, як вона цього варта. Це безсовісна куртизанка, я заявила їй, що покидаю її дім, що хочу врятувати свою честь з цього болота. Я довідалась, що моя кузина покинула Венцеслава і прийшла сюди. Ваша Валерія, яку ви маєте за святу, — причина цієї жорстокої розлуки, як-же могла я лишитися в такої жінки? Наша любенька Гортензія, — сказала вона, багатозначно торкнувши барона за руку, — стала, мабуть, жертвою якогось бажання оцих жінок, що за-ради коштовности якої ладні зруйнувати цілу родину. Не думаю, щоб Венцеслав був винний, але знаю, що він кволий, і не можу ручитися, що він не піддасться такому витонченому кокетству. Рішення моє непохитне. Жінка ця вас погубить, ви на соломі в неї спатимете. Я не хочу навіть з вигляду брати участь в руйнуванні своєї родини — я, що вже три роки силкуюся не допустити до цього. Вас обдурено, кузене. Скажіть твердо, що ви не втручатиметесь у призначення того підлого Марнефа, побачите, що тоді буде! Там добра петля для вас готова про цей випадок.
Лісбета підвела свою кузину й палко її поцілувала.
— Не журись, моя люба Гортензіє, — шепнула вона їй.
Баронеса поцілувала свою кузину Бету з ентузіязмом жінки, що почуває себе відомщеною. Вся родина мовчки стояла круг батька, який чудово розумів, що ця мовчанка означує. Чоло й обличчя його засмикалося від грізного гніву, всі жили налилися, очі почервоніли, лице вкрилося плямами. Аделіна впала перед ним навколішки, схопила його за руки: „Друже, друже мій, зглянься!“
— Я вам гидкий! — сказав барон, не стримавши крику свого сумління.
Всі ми знаємо свої хиби. Ми майже завжди закидаємо своїм жертвам ненависні почуття, які мусить викликати в них помста, і не зважаючи на все лицемірство, наші слова й обличчя це виявляють підчас несподіваної муки, так як признавався колись злочинець на тортурах.
— Наші діти стають, врешті, нашими ворогами, — сказав він, щоб заличкувати своє признання.
— Батьку… — почав Вікторен.— Все уриваєте свого батька!… — гримким голосом крикнув барон, дивлячись на сина.
— Батьку, вислухайте мене, — сказав Вікторен твердо і ясно, голосом депутата-пуританина. — Я надто добре знаю, як повинен вас шанувати, пошани цієї я не зраджу ніколи, і ви, певна річ, завжди матимете в моїй особі найпокірнішого і найслух'янішого сина.
Кожен, хто буває на засіданнях Палати, пізна́є способи парламентської боротьби в цих тягучих фразах, якими заспокоюють обурення й виграють час.
— Ми зовсім не вороги вам, — казав Вікторен, — я посварився з своїм тестем, паном Кревелем, через те, що викупив у Вовіне на шістдесят тисяч франків векселів, і гроші ці, мабуть, потрапили до рук пані Марнеф. О, я не ганю вас, батьку, — додав він, відповідаючи на баронів жест, — але хочу тільки приєднати й свій голос до голосу кузини Лісбети і зауважити вам, що, коли відданість моя до вас сліпа, батьку мій, і безмежна, любий батьку, то кошти наші, на жаль, обмежені.
— Гроші! — сказав, падаючи на стільця, пристрасний дід, приголомшений цим міркуванням. — І це мій син! Свої гроші, пане, ви одержите, — мовив він, підводячись.
І пішов до дверей.
— Гекторе!
На цей крик барон обернувся, і дружина раптом побачила його залляте слізьми обличчя; вона оповила його руками з силою розпуки.
— Не йди від нас так… не покидай нас у гніві. Я-ж нічого тобі не сказала!..
Почувши цей величний крик, діти кинулися навколішки перед батьком.
— Ми всі вас любимо, — сказала Гортензія.
Нерухома, як статуя, Лісбета споглядала на цю групу з чудовою посмішкою на устах. В цю мить у передпокій зайшов маршал Гюло, почувся його голос. Родина зрозуміла, як важливо зберегти все в секреті, і сцена раптом перемінилася. Діти підвелися, кожне силкувалось заховати своє хвилювання.
На дверях Марієта сперечалася з якимсь салдатом, який так напосівся, що куховарка ввійшла до вітальні.
— Пане, полковий фур'єр з Алжира конче хоче з вами поговорити.
— Хай почекає.
— Пане, — шепнула Марієта господареві, — він просив переказати вам тихенько, що справа торкається вашого дядька.
Барон здрігнувся, гадаючи, що це гроші йому прислано, яких він уже два місяці просив, щоб сплатити свої векселі; він покинув родину й побіг у передпокій. Побачив там ельзаське обличчя.
— Пан парон Гілот?
— Так…
— Він самий?
— Він самий.
Фур'єр, що підчас розмови цієї нишпорив у підбивці свого кепі, видобув звідти листа, що його барон мерщій розліпив і прочитав таке:
„Небоже мій, прислати сто тисяч франків, що ви просите, я аж ніяк не можу, становище моє неможливе, якщо ви не вживете енергійних заходів, щоб мене врятувати. На шиї в нас сидить королівський прокурор, що розводиться про мораль і белькоче всякі дурниці про адміністрацію. Цього штатського ніяк не вцитькаєш. Якщо військове міністерство буде годуватися з рук чорних фраків, я загинув. Посланця я певен, спробуйте влаштувати його, він був нам у послузі. Не покидайте мене крукам!“
Лист цей був громовим ударом, барон відчув у ньому ті внутрішні чвари, що й досі точаться в алжирському уряді між військовими та цивільними, і мусів негайно-ж заспокоїти рану, що оце об'явилася. Він сказав салдатові прийти завтра, і відпустивши його не без принадних службових обіцянок, вернувся до вітальні.— Добридень і до побачення, брате! — сказав він маршалові. — Прощайте, діти, прощай, моя люба Аделіно. А ти що гадаєш робити, Лісбето? — спитав він.
— Гадаю в маршала господарювати, бо до кінця життя свого хочу бути вам у послузі, тому або тому.
— Не кидай Валерії, поки я з тобою не побачусь, — шепнув Гюло кузині. — Прощай, Гортензіє, неслух'яночко, будь розважлива, у мене важливі справи наспіли, про твоє замирення пізніше поговоримо. Думай про це, моя добра киценько, — сказав він, цілуючи її.
Він покинув дружину й дітей такий схвильований, аж вони злякались.
— Лісбето, — сказала баронеса, — треба довідатись, що це Гекторові трапилось, я ніколи не бачила його в такому стані; лишайся ще дня два-три в тієї жінки; їй він усе каже, і ми таким чином дізнаємось, чого це він раптом перемінився. Не турбуйся, шлюб твій з маршалом ми влаштуємо, бо шлюб цей конче потрібний.
— Ніколи не забуду, яка відважна була ти цього ранку, — сказала Гортензія, цілуючи Лісбету.
— Ти помстилася за нашу матір, — сказав Вікторен.
Маршал цікаво спостерігав вияви приязни, якими ущедряли Лісбету, а вона, вернувшись, розповіла про цю сцену Валерії.
Цей ескіз допоможе безневинним душам зрозуміти те різноманітне спустошення, що чинять панії Марнеф у родинах, та ті способи, якими вони разять бідних чесних жінок, хоч, здається, й не мають з ними жадних стосунків. Але коли перенести в думці цей розбрат до вищих шарів суспільства, до трону, й зважити, чого коштують коханки королів, то можна зрозуміти глибінь вдячности народньої до державців, що подають приклад добрих звичаїв та родинного життя.