Кузина Бета/XXVI
| ◀ XXV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXVI. Позов без видатків і без утрат |
XXVII ▶ |
|
Кожне паризьке міністерство — це містечко, звідки вигнано жінок; але поговорів і наклепів у них стільки, ніби жіноча людність там присутня. За три роки становище пана Марнефа було, мовляв, висвітлене, з'ясоване, і в канцеляріях запитували одне в одного: „Буде чи не буде пан Марнеф наступником пана Коке?“ — точнісінько як у палаті недавно запитували: „Пройде чи не пройде дотація?“ Пильнували найменшого руху в Управі особистого складу, вивідували все в департаменті барона Гюло. Хитрий державний радник привернув на свій бік жертву Марнефового підвищення, здібного робітника, сказавши йому, що, коли він згодиться робити за Марнефа, то неодмінно буде його наступником, а жити, мовляв, тому недовго. Службовець цей тяг за Марнефа.
Проходячи через свою почекальню, де повно було відвідувачів, Гюло побачив у кутку бліде обличчя Марнефа, і Марнефа викликав першим.
— Що ви хочете в мене просити, мій любий? — сказав барон, ховаючи стурбованість.
— Пане директор, все міністерство з мене глузує, бо вже відомо, що начальник особистого складу поїхав сьогодні вранці у відпуску через стан здоров'я, і не буде його з місяць. Знаємо, що це значить — місяць чекати. Ви з мене посьміховисько для ворогів робите, а досить і того, що з одного боку мене тарабанять; коли з двох заразом, пане директор, то й шкіра лусне.
— Любий Марнефе, треба бути дуже терплячим, щоб дійти мети. Ви не можете бути начальником канцелярії — якщо взагалі ним будете — раніше, як через два місяці. Не можу я в ту мить, коли сам мушу своє становище зміцняти, добиватись скандального підвищення.
— Якщо вас скинуть, то я начальником ніколи не буду, — холодно мовив пан Марнеф. — Призначіть мене, від цього не буде ні гірше, ні краще.
— Так я мушу для вас пожертвувати собою? — спитав барон.
— Якщо буде инакше, то в мене зникне багато ілюзій про вас.
— Занадто вже ви Марнеф, пане Марнеф!.. — сказав барон, підводячись та показуючи йому на двері.
— Маю честь кланятись, пане барон, — покірно відповів Марнеф.
— Що за негідник! — подумав барон. — Це нагадує негайний позов про сплату під загрозою відчуження майна.
Через дві години, коли барон кінчав напучувати Клода Віньйона, якого хотів послати до міністерства юстиції розвідати про судову владу, що в районі її пробуває Йоган Фішер, до кабінету пана директора ввійшла Рена й подала йому листа, прохаючи відповіди.
— Посилати Рену! — подумав барон. — Валерія збожеволіла, вона всіх компромітує, заразом і призначення того гидкого Марнефа.
Він відпустив особистого секретаря міністра й прочитав таке:
„Ах, друже мій, що я зараз пережила! Якщо три роки я була з тобою щаслива, то дорого за це заплатила! Він прийшов з канцелярії у страшенному гніві. Я знала його бридким, а сьогодні побачила страхітним. Його чотири справжні зуби тремтіли, він загрожував мені своєю гидкою близістю, якщо я далі тебе прийматиму. Ох, бідний котику, наші двері для тебе тепер замкнені. Бачиш мої сльози, вони падають на папір, лист мій змокрів, чи зможеш ти прочитати його, любий мій Гекторе? Ах, не бачити тебе більше, відмовитись від тебе, коли ти вже став часткою мого життя, коли серце твоє — вірю! — належить мені — це смерть для мене! Подумай про нашого малого Гектора! Не покидай мене, але не ганьби себе для Марнефа, не зважай на його загрози! Ах, я люблю тебе так, як ніколи ще не любила! Пригадую всі жертви, що ти зробив для своєї Валерії — вона не була й не буде ніколи невдячною… ти був і будеш моїм єдиним дружиною. Забудь про тисячу двісті франків ренти, що я просила для любенького малого Гектора, який з'явиться через кілька місяців… я не хочу чогось тобі коштувати. А втім, моє багатство завжди належатиме тобі.
„Ах, коли-б ти любив мене так, як я тебе люблю, мій Гекторе, ти подався-б у відставку, ми покинули-б свої родини, свої неприємності, своє середовище, де стільки ненависти, та оселилися-б з Лісбетою десь у гарному краї — в Бретанії або де ти схочеш. Там ми нікого не бачили-б, і були-б щасливі в далечині від усіх. Твоєї пенсії та мого невеличкого власного капіталу з нас буде досить. Ти стаєш ревнивий — ну то побачиш, що твоя Валерія житиме тільки своїм Гектором, і тобі не доведеться вже гніватись, як бувало. У мене буде тільки одна дитина — наша, будь певен, мій старий, коханий буркуне. Ні, ти й уявити не можеш мого обурення, треба знати, як він зі мною поводився, якою лайкою обкладав він твою Валерію! Слова ці забруднили-б папір, а така жінка, як я, дочка Монкорне, ніколи в житті не повинна була-б чути й одного з них. Ох, як хотілося мені, щоб ти був тоді, щоб він помучився, побачивши моє безтямне кохання до тебе. Батько мій зарубав-би цього негідника, а я можу зробити тільки те, що може жінка — шалено тебе кохати! В такому розпачі, любов моя, я не можу відмовитись від побачень з тобою. Так, хочу бачитися з тобою потай, що-дня! Такі вже ми, жінки — я хочу помститися разом з тобою. Ради бога, якщо любиш мене, не призначай його на начальника, хай здихає помішником! В цю мить я ще не стямилась, я ще чую його образи. Бета хотіла покинути мене, але зглянулась і лишається ще кілька день.
„Любий мій, я ще не знаю, що робити. Єдина рада, по-моєму, — тікати. Я завжди любила село, Бретань, Ленґедок, все, що ти хочеш, аби тільки можна було вільно тебе любити. Бідний котику, як мені шкода тебе! Ти мусиш вернутись до своєї старої Аделіни, до цього слізного мішка, бо він, певно, сказав тобі, страхіття це, що стерегтиме мене і вдень, і вночі; згадував і про поліцейського комісара! Не приходь! Я розумію, що він здатен до всього в ту хвилину, коли робить зі мною найганебнішу спекуляцію. Тому й хотілося-б мені віддячити тобі за все, чим я твоїй великодушності зобов'язана. Ах, добрий мій Гекторе, я могла кокетувати, здаватись тобі легковажною, але ти не знав своєї Валерії, вона любила тебе мучити, але над усіх тебе вподобала. Ніхто не може заборонити тобі приходити до кузини, і я вже влаштую з нею так, щоб ми могли поговорити. Мій добрий котику, напиши мені, ради бога, хоч слово, щоб заспокоїти мене замість твоєї дорогої присутности… (ох, руку дала-б відтяти, аби тільки пригорнутись до тебе на нашому дивані). Лист вплине на мене, як талісман; напиши мені щось, де-б відбилася вся твоя прекрасна душа; листа я тобі поверну, треба бути обережними, я не знаю, де його сховати — він скрізь нишпорить. Словом, заспокой свою Валерію, свою дружину, матір твоєї дитини. Писати тобі, коли я бачила тебе що-дня! То-ж я кажу Лісбеті: не знала я свого щастя. Голублю мого котика. Люби дуже
„Твою Валерію“.
— Пані в ліжкові, у неї судорги, — відповіла Рена. — Нервовий напад скрутив її, як мотузку, сталося це після того, як вона написала. Ох, через сльози це!.. Голос па́нів аж на вулиці чути було.
Барон, хвилюючись, написав на офіційному папері з друкованим штампом такого листа:
„Заспокойся, мій янголе, він здохне помішником! Думка твоя чудова, ми виїдемо десь далеко з Парижу, ми будемо щасливі з нашим маленьким Гектором; я подамся у відставку, знайду гарну посаду десь на залізниці. Ах, мій друже коханий, я почуваю, що помолодів від твого листа! О, я знову почну життя і забезпечу, побачиш, долю нашого малого. Коли читав твого листа, без міри палкішого за листи „Нової Елоїзи“, сталося диво — я не думав, що любов моя до тебе може ще збільшитись. Ти побачиш сьогодні ввечері у Лісбети
„Твого до смерти Гектора“.
Рена віднесла цю відповідь, першого листа, що написав барон своєму коханому другові! Такі хвилювання були до пари тим небезпекам, що скупчувались на обрії, — але барон ту хвилину був певен, що йому пощастить відбити вдари, замірені над дядьком його, Йоганом Фішером, і турбувався він тільки про дефіцит.
Одну з особливостів бонопартівської вдачі становить віра в могутність зброї, певність переваги військового над цивільним. Гюло сміявся з королівського прокурора в Алжирі, де панує військове міністерство. Людина лишається тим, чим вона була. Хіба могли забути офіцери королівської гвардії, як виходили зустрічати цю гвардію мери славних імперських міст, імператорські префекти, ці дрібненькі імператори, та вітали її на межі департаментів, якими вона проходила, і віддавали їй царську пошану?О четвертій з половиною барон простував до пані Марнеф; серце в нього билося, коли йшов сходами, як у юнака, бо він запитував сам себе в думці: „побачу я її, чи не побачу“. Чи міг-же він пригадати вранішню сцену, коли родина його лежала в сльозах коло його ніг? Хіба лист Валерії, назавжди схований у маленькому папіровнику на грудях, не доводив йому, що його люблять більше, ніж найвродливішого юнака? Подзвонивши, нещасний барон почув човгання черевиків та гидке кахикання хворого Марнефа. Марнеф відчинив двері, але-ж зразу став у позицію і показав Гюло на сходи — точнісінько як Гюло був показав йому на двері свого кабінету.
— Ви занадто Гюло, пане Гюло!.. — сказав він.
Барон хотів пройти, та Марнеф видобув пистоля й набив його.
— Пане державний радник, такий подляк, як я, — бо ви-ж мене за дуже підлого маєте, правда? — був-би останнім каторжником, коли-б не використав цілком своєї проданої чести. Ви хочете війни, вона буде завзята й немилосердна. Не навертайтесь сюди і не пробуйте пройти: я попередив поліцейського комісара про наші відносини.
І користуючись приголомшенням Гюло, він пхнув його й замкнув двері.
— Що за несвітський негідник! — подумав Гюло, ідучи вгору до Лісбети. — О, тепер я розумію листа! Ми з Валерією покинемо Париж. Валерія моя до кінця моїх днів; вона сплющить мої очі.
Лісбети не було вдома. Пані Олів'є повідомила Гюло, що вона пішла до пані баронеси, сподіваючись застати там пана барона.
— Бідна дівчина! Я й не думав, що вона може так хитрувати, як сьогодні вранці, — думав барон, пригадуючи поведінку Лісбетину по дорозі з вулиці Вано на вулицю Плюме. На розі вулиць Вано та Вавілонської він глянув на Едем, звідки Гіменей вигонив його з мечем закону в руках. Валерія стежила за Гюло з вікна; коли той підвів голову, вона замахала йому хусточкою; але підлий Марнеф збив з дружини чепця й грубо відволік її від вікна. Сльози виступили на очах у державного радника. — Як вона любить мене! як тяжко бачити, що ображають жінку, коли тобі вже близько сімдесяти років! — подумав він.
Лісбета принесла родині добру новину. Аделіна й Гортензія знали вже, що барон, не бажаючи ославити себе перед цілим міністерством, Марнефа на начальника не призначить, і що чоловік цей, ставши Гюлофобом, вижене його. Тому щаслива Аделіна замовила такий обід, щоб він видався її Гекторові кращим, як у Валерії, і віддана Бета допомогла Марієті добитись цього тяжкого результату. Кузина Бета була тут, мов той божок; мати з дочкою їй руки цілували й повідомили її зворушливо й радісно, що маршал згодився взяти її за господиню.
— А від цього, моя люба, вже недалеко й до дружини, — сказала Аделіна.
— Та він і не сказав „ні“, коли Вікторен з ним про це говорив, — додала графиня Стейнбок.
Родина прийняла барона так приязно, так зворушливо й любовно, що він мусів заховати своє горе. На обід прийшов маршал. Гюло лишився й по обіді. Прийшов Вікторен з дружиною. Почали гуляти у віст.
— Давно вже, Гекторе, — поважно сказав маршал, — ти не дарував нас таким вечером.
Ці слова, що сказав старий салдат, який, звичайно, пестив брата, а зараз ніби докоряв йому, справили величезне вражіння. В них почувався глибокий і давній біль серця, що відгукувалось на всі нещастя, про які маршал догадувався. О восьмій годині барон визвався провести Лісбету, пообіцявши вернутись.
— Слухай, Лісбето, він ображає її! — сказав він на вулиці. — Ах, ніколи ще я так її не любив!
— Ах, я й не думала, що Валерія так вас любить! — відповіла Лісбета. — Вона легковажна, кокетлива, вона любить, щоб до неї лицялися, щоб грали їй комедію любови, як вона каже; але прихильна вона тільки до вас.
— Що вона переказувала тобі для мене?
— Ось що, — вела Лісбета. — Вона, як ви знаєте, була добра з Кревелем, не можна за це гніватись на неї, бо це забезпечило її від злиднів до кінця її життя; але вона ненавидить його, і справа ця вже майже кінчена. Так от, вона зберегла ключа від одного помешкання.
— На вулиці Дофен! — радісно скрикнув Гюло. — За одне це я прощаю їй Кревеля… Я був там, знаю…
— Ось цей ключ, — сказала Лісбета, — замовте такий самий завтра вдень, а коли можете, то й два.
— А потім?.. — пожадливо спитав Гюло.
— Завтра я знову прийду до вас обідати, ви й віддасте мені ключа Валерії (бо дядько Кревель може зажадати свого ключа), а після-завтра ви побачитесь і там поладнаєте свої справи. Вам буде цілком безпечно, бо є два виходи. Коли Кревель, у якого, безперечно, звичаї часів Регенства, як він каже, випадково зайде з коридора, ви вийдете через крамницю, і навпаки. Ну, старий злодію, цим ви зобов'язані мені! А ви що для мене зробите?..
— Все, що ти схочеш!
— Ну, так не перешкоджайте моєму шлюбові з вашим братом!
— Ти — маршалка Гюло! Ти — графиня Форцгеймська! — здивовано скрикнув Гектор.
— Аделіна-ж баронеса?.. — уїдливо й грізно відказала Бета. — Слухайте, старий розпуснику, ви-ж знаєте, в якому стані ваші справи! Ваша родина може опинитися без хліба, в болоті…
— Це жах мій! — вражено сказав Гюло.
— Якщо брат ваш помре, хто тоді підтримуватиме вашу дружину, вашу дочку? Вдова маршала Франції одержуватиме найменше шість тисяч франків пенсії, правда-ж? От я й виходжу заміж тільки за тим, щоб прогодувати вашу дружину й дочку, старий безумче!
— Цього я не передбачав! — сказав барон. — Я умовлю брата, бо ми певні тебе… Скажи моєму янголові, що моє життя належить їй!..
І барон, провівши Лісбету на вулицю Вано, вернувся грати у віст і залишився вдома. Баронеса була на вершку щастя, — чоловік її, здавалось, повернувся до родинного життя, бо вранці о дев'ятій ішов до міністерства, о шостій приходив обідати й вечір гаяв серед родини. Двічі водив Аделіну з Гортензією до театру. Мати з дочкою відправили, кінець-кінцем, три подячні молебні й благали в бога зоставити їм чоловіка, батька, якого він їм вернув.