Бідні родичі. Кузина Бета
Оноре де-Бальзак
пер.: В. Підмогильного

Розділ XXIV. П'ять отців марнефської церкви
Харків: Державне видавництво України, 1929
 
Розділ XXIV.
П'ЯТЬ ОТЦІВ МАРНЕФСЬКОЇ ЦЕРКВИ.

Тижнів через три пані Марнеф була вже страшенно обурена на Гортензію. У жінок цієї породи є своє самолюбство, вони хочуть, щоб усі схилялися перед диявольською силою, вони ніколи не прощають чесноті, яка не боїться їхньої могутности й бореться з ними. А Венцеслав не зробив жадної візити на вулицю Вано, навіть з ввічливости не провідав жінку, що позувала йому для Даліли. Скільки не ходила Лісбета до Стейнбоків, а вдома нікого не заставала. Пан та пані жили в ательє. Лісбета, що знайшла голубків навіть у їхньому гнізді в Ґро-Калью, побачила, що Венцеслав запально працює, і від куховарки довідалась, що пані від пана ніколи не відходить. Венцеслав підпав під деспотизм любови. Отже Валерія теж пройнялася Лісбетиною ненавистю до Гортензії. Жінки так само дорожать коханцями, що за них доводиться змагатись, як чоловіки дорожать жінками, що на них заздриться кілька фертиків. Тому зауваження, висловлені про пані Марнеф, можна чудово застосувати й до зальотників-чоловіків, що належать до породи куртизанок чоловічого роду. Забаганка Валерії була сущим шаленством, найбільше хотілося їй мати свою групу, і вона вже збиралася якось уранці сходити до Венцеслава в ательє, коли це трапилась одна з тих поважних подій, що можуть зватися для цього ґатунку жінок fructus belli. Ось як повідомила Валерія про цю, цілком особисту новину. Вона снідала з Лісбетою та паном Марнефом.

— Скажи, Марнеф, чи сподіваєшся ти, що вдруге будеш батьком?

— Справді, ти вагітна?.. Ох, дай-же я поцілую тебе…

Він підвівся, обійшов круг столу, і дружина підставила йому чоло таким способом, щоб поцілунок трапив у волосся.

— Тепер, — провадив він, — я вже буду начальником канцелярії та кавалером Почесного Легіону! Але, любенька моя, я не хочу Станислава руйнувати! Бідолашний!

— Бідолашний?.. — скрикнула Лісбета. — Та ви вже сім місяців і не бачили його; в пансіоні мене всі за матір мають, бо тільки я одна з усього дому турбуюся про нього!..

— Дитина, яка коштує нам сто екю що-три місяці!.. — сказала Валерія. — А втім, то твоя дитина, Марнеф! Ти мусиш утримувати її на свою платню… А нова не тільки не призведе нас до витрат, а ще й від злиднів нас порятує…

— Валеріє, — відповів Марнеф, наслідуючи Кревелеву позицію, — сподіваюсь, що пан барон Гюло подбає за свого сина й не скине цей обов'язок на бідного урядовця; в цій справі я поведуся з ним тугенько. Та й ви, пані, забезпечите себе! Спробуйте дістати від нього листи, де він писатиме вам про своє щастя, бо щось він трохи крутить із моїм призначенням…

І Марнеф пішов до міністерства, де дорогоцінна приязнь директорова дозволяла йому з'являтися до канцелярії на одинадцяту годину; та й роботи він там мало робив через свою наявну непридатність та відразу до праці.

Лишившись на самоті, Лісбета з Валерією ззирнулись на мить, як віщуни, й разом нестримно зареготали.

— Слухай, Валеріє, чи це правда, — сказала Лісбета, — чи тільки комедія?

— Це фізична правда! — відповіла Валерія. — Гортензія бісить мене. І сьогодні вночі я надумала кинути цю дитину, як бомбу, в родину Венцеслава.

Валерія повела Лісбету до своєї кімнати й показала їй уже готового листа:

„Венцеславе, друже мій, я ще вірю в твою любов, хоч не бачила тебе вже три тижні. Може це зневага? Даліла не зважується так подумати. Може це, певніше, наслідок тиранії жінки, якої ти, як казав мені, не можеш уже любити? Венцеславе, з тебе надто великий митець, щоб допускатись такої над собою влади. Подружжя — це труна для слави… Подумай, чи подібний ти на Венцеслава з вулиці Дуаєне? Тобі не пощастило з пам'ятником мого батька; але в тобі коханець багато переважає митця, з дочкою маршала тобі повелося щасливіше: ти батько, мій коханий Венцеславе. Якщо ти не прийдеш до мене, коли я в такому стані, то між своїми друзями матимеш недобру славу; але — почуваю це — я так шалено люблю тебе, що мені не стане сили тебе проклинати. Хай-же я назавжди лишуся

Твоєю Валерією“.

— Що ти скажеш на мій проєкт — послати цього листа в ательє, коли наша люба Гортензія буде там сама? — спитала Валерія в Лісбети. — Вчора ввечері я дізналася від Стідмана, що Венцеслав об одинадцятій годині має йти разом з ним у справі до Шанора; отже та задрипанка Гортензія буде сама.

— Після такої речи, — відповіла Лісбета, — я не зможу одверто лишитися твоїм другом, мушу розлучитися з тобою, вдавати, що не бачуся з тобою й не розмовляю.

— Звичайно, — сказала Валерія, — але…

— О, не турбуйся, — відповіла Лісбета. — Ми знову побачимося, коли я буду панією маршалкою; вони тепер усі цього хочуть, тільки барон про цей план не знає, але ти його умовиш.

— Але-ж можливо, що з бароном я незабаром посварюся, — сказала Валерія.

— Тільки пані Олів'є може зробити так, щоб Гортензія перехопила листа, — мовила Лісбета; — спочатку її треба послати на вулицю Сен-Домінік, а потім уже до ательє.

— О, наша красунька буде вдома, — відповіла пані Марнеф і подзвонила Рену, щоб та покликала пані Олів'є.

Через десять хвилин, як послано цього фатального листа, наспів і барон Гюло. Пані Марнеф кошачим рухом кинулася на шию старому.

— Гекторе, ти батько! — шепнула вона йому на вухо. — От що значить посваритись і потім помиритись…

Постерігши певне здивування, що його барон не так швидко опанував, Валерія прибрала холодного вигляду, який нагнав розпачу на державного радника. Одне по одному вона дозволила випитати в себе як-найрішучіші докази. А коли переконання, що його Пиха любенько за руку веде, ввійшло в мозок старого, тоді вона розповіла йому про гнів пана Марнефа.

— Мій старий буркуне, — сказала вона йому, — тепер тобі важко не призначити свого відповідального редактора, свого видавця, коли хочеш, на начальника канцелярії та кавалера Почесного Легіону, бо ти його в-край зруйнував; він обожнює свого Станислава, маленького виродка, який належить йому і якого я терпіти не можу. Якщо не хочеш, звичайно, дати Станиславу тисячу двісті франків ренти — тільки у власність, розуміється, але з відсотками на моє ім'я.

— Та коли я й дам ренту, то краще вже на ім'я свого сина, а не виродка! — сказав барон.

Ця необережна фраза, де слово мій син прокотилось, як бурхлива ріка, через годину розмови перетворилося в формальну обіцянку дати тисячу двісті франків ренти майбутній дитині. Потім ця обіцянка стала на язику й на обличчі Валерії мов-би барабаном у руках малюка, і вона била в нього двадцять день.

В той час, коли барон Гюло, радіючи, як молодий, що після року одруження жадає спадкоємця, виходив з вулиці Вано, пані Олів'є дозволила Гортензії перехопити листа, який вона мусіла віддати панові графу у власні руки. Молода жінка заплатила за цього листа двадцять франків. Самогубець платить за опіум, за пистоля, за отруту. Гортензія прочитала листа й перечитала його ще раз; вона бачила тільки цей білий папірець, помережений чорними рядками, тільки він для неї і існував, а навкруги була темрява. Відблиски пожежі, що нищила споруду її щастя, освітлювали папір, бо навкруг неї стояла глупа ніч. Крики малого Венцеслава, що грався, доходили до неї, мов із далекої долини, а сама вона ніби стояла десь на верхів'ї. Така образа в двадцять чотири роки, для жінки в розцвіті краси, для чистої і відданої любови, була не вдаром кинджала, а смертю. Перший підступ був суто нервовий, тіло скорчилось, здушене ревнощами; але душу опанувала певність, і тіло завмерло. Хвилин з десять Гортензія була приголомшена. Але материн привид з'явився їй і враз змінив її, вона стала спокійна й холодна, розум знову до неї вернувся. Вона подзвонила.

— Хай Луїза допоможе вам, моя люба, — сказала вона куховарці. — Ви мусите як-найшвидше спакувати все, що тут є мого, і все, що належить до мого сина. Даю вам на це годину. Коли все наготовите, сходите на площу по візника й попередите мене. Без розмов! Я покидаю дім і забираю з собою Луїзу. А ви лишитесь з паном, доглядайте його гаразд.

Вона пішла до себе в кімнату, сіла до столу й написала такого листа:

„Пане граф,

„Лист, що я прикладаю до свого листа, пояснить Вам причину мого рішення.

„Коли Ви читатимете цього листа, я покину вже Ваш дім і переїду до матери з нашою дитиною.

„Не думайте, що я зміню коли-небудь своє рішення. Не шукайте причини в моїй молодості, у властивій їй нерозважності, в запальності молодої, ображеної любови — це буде величезна помилка.

„Оці два тижні я дуже багато міркувала про життя, про любов, про наш союз та наші обопільні обов'язки. Я дізналась про всю глибінь відданности своєї матери, вона розповіла мені свої страждання! Двадцять три роки вона що-дня творить подвиги, але я не почуваюсь на силу наслідувати її — не тому, що люблю вас менше, ніж вона батька, а через особливості самої моєї вдачі. Наше життя стане пеклом, я можу так стерятись, що ославлю вас, ославлю себе, ославлю нашу дитину. Я не хочу бути панією Марнеф, а жінка моєї вдачі на цьому шляху може й не спиниться. Собі на лихо, я пішла в Гюло, а не Фішерів.

„На самоті, в далечині від Ваших бешкетів, я відповідаю за себе, — мене підтримають турботи за нашу дитину й присутність моєї сильної, великої матери, що втишуватиме життям своїм бурхливі пориви мого серця. Там я можу бути доброю матір'ю, добре виховати нашого сина й жити. А коли у Вас лишуся, Жінка вб'є Матір, і безнастанні сварки схитнуть мою вдачу.

„Я ладна померти відразу, але не хочу хворіти двадцять п'ять років, як моя мати. Якщо Ви зрадили мене після трьох років безмежної, безперервної любови ради коханки Вашого тестя, то яких-же суперниць не матиму я від Вас пізніше? Ах, пане, ви раніше, ніж батько мій, стаєте на шлях розпусти та марнотратства, ганебний для батька родини шлях, де губиться пошана дітей, а в кінці чекає сором і розпач.

„Я не буду невблаганна. Незламні почуття не личать кволим істотам, що живуть під божим оком. Якщо Ви здобудете славу й багатство упертою працею, якщо відмовитесь куртизанок і непевних та заболочених стежок, тоді знову знайдете гідну вас дружину.

„Сподіваюсь, що Ви — джентельмен і не вдаватиметесь до права. Ви вшануєте мою волю, пане графе, коли лишите мене в матери; а найголовніше — не з'являйтесь до мене ніколи. Залишаю Вам усі гроші, що позичила Вам та огидна жінка. Прощайте!

Гортензія Гюло“.

Через силу написаний був цей лист — Гортензію змагали сльози, зойки підтятого кохання. Вона кидала й знову брала перо, щоб простіше висловити те, що любов, звичайно, пишно промовляє в прощальних листах. Серце займалось вигуками, скаргами, плачем, але панував розум.

Довідавшись від Луїзи, що все готове, молода жінка поволі обійшла садок, кімнату, вітальню, все в-останнє там оглянула. Потім як-найпильніше наказала куховарці дбати за добробут пана, обіцяючи нагородити її, якщо вона буде чесна. Нарешті сіла в карету й поїхала до матери з розбитим серцем, завдаючи жалю покоївці своїми слізьми та цілуючи малого Венцеслава з шаленою радістю, де знати було ще велику любов до батька.

Баронеса знала вже від Лісбети, що чоловік її дуже причетний до гріха свого зятя, вона не здивувалась, побачивши дочку, ухвалила її вчинок і згодилась прийняти її до себе. Аделіна, переконавшись, що лагідність та відданість ніколи не спиняли її Гектора, до якого вона вже почала втрачати пошану, визнала, що дочка її має рацію, стаючи на инший шлях. За три тижні бідна мати дістала дві рани, що болем своїм перевищували всі її колишні муки. Барон довів Вікторена з дружиною до скрути; крім того, він був, як казала Лісбета, причиною розпусти Венцеслава, він розбестив зятя. Велич цього батька родини, так довго підтримувана несвітськими жертвами, тепер занепала. Молоді Гюло за грішми не шкодували, але почували вже недовіру й неспокій що-до барона. Це досить одверте почуття глибоко смутило Аделіну, вона передчувала розклад родини. Баронеса оселила дочку в їдальні, що завдяки маршаловим грошам хутко перетворилася в спальню, а передпокій, як і по багатьох домах, став за їдальню.

Коли Венцеслав прийшов додому, коли прочитав обидва листи, він відчув якусь радість і разом смуток. Дружина, мовляв, з очей його не спускала, і в душі він обурювався на цей новий полон на зразок Лісбетиного. Переситившись за три роки любов'ю, він теж ці два тижні міркував і прийшов до висновку, що родина — важкий тягар. Допіру Стідман вітав його з тією пристрастю, яку він збудив у Валерії, бо Стідман, маючи досить зрозумілу задню думку, вважав за доречне розбуркувати пиху в чоловіка Гортензії, надіючись потім розрадити жертву. Отже, Венцеслав був щасливий, що може знову вернутися до пані Марнеф. Але він пригадав безмежне й чисте щастя, яким був тішився, красу Гортензії, її розум, її безневинну й наївну любов, і гаряче за нею пожалів. Він хотів бігти до тещі й добитися там прощення, але зробив так, як робили Гюло та Кревель — пішов до пані Марнеф і поніс їй дружининого листа, щоб показати їй лихо, до якого вона спричинилась, і використати, мовляв, це нещастя, вимагаючи натомість втіхи від коханки. У Валерії він застав Кревеля. Мер, надувшись від гордощів, ходив сюди й туди по вітальні, мов людина, схвильована бурхливими почуттями. Він ставав у позицію, немов хотів щось сказати й не зважувався. Фізіономія його сяяла, він підбігав до вікна й стукотів пальцями об шибку. На Валерію він поглядав зворушено й ніжно. На щастя для Кревеля ввійшла Лісбета.

— Кузино, — шепнув він їй, — чи ви знаєте новину? Я батько! Мені здається, що я вже менше люблю мою бідну Селестіну. От що воно значить — мати дитину від жінки, яку божествиш! Бути батьком серцем і кров'ю! О, слухайте, перекажіть Валерії, що я працюватиму для дитини, я здобуду їй багатство! Вона казала мені, що з певних знаків гадає, ніби це хлопець буде! Якщо хлопець, то я хочу, щоб він Кревелем звався — я пораджуся з своїм нотарем.

— Я знаю, як вона вас любить, — сказала Лісбета, — але в ім'я вашого і її майбутнього — стримайте себе, не притирайте раз-у-раз руки.

Поки Лісбета шепотілася собі з Кревелем, Валерія забрала у Венцеслава свого листа й нишком повела з ним мову, яка розвіяла його смуток.

— Тепер ти вільний, мій друже, — сказала вона. — Хіба великим митцям треба женитися? Ви живете тільки фантазією та волею! Побачиш, я так тебе любитиму, що ти ніколи не шкодуватимеш за своєю дружиною. А втім, коли ти, як це водиться, хочеш зберегти декорум, то я беруся зробити так що Гортензія незабаром повернеться в твій дім…

— О, чи можливо-ж це?

— Я цього певна, — ображено сказала Валерія. — Твій бідний тесть людина кінчена під усяким поглядом, але з самолюбства йому хочеться, щоб люди думали, ніби його люблять, ніби в нього є коханка, і через оцю його бундючність я керую ним як завгодно. Баронеса ще дуже любить свого старого Гектора (мені завжди здається, що мова йде про „Іліяду“), отже старі доб'ються від Гортензії, щоб вона з тобою помирилася. Тільки, якщо не хочеш мати вдома бурі, то не можна три тижні не з'являтися до своєї коханки. Я помру. Любенький, джентельмен мусить шанувати жінку, яку скомпромітовано так, як мене, надто коли жінка ця повинна дуже дбати за свою репутацію… Зоставайся на обід, янголе мій… І не забувай, що я мушу бути з тобою тим більше холодна, бо ти-ж причина цього аж надто видимого гріха.

Оповістили барона Монтеса, Валерія схопилася, побігла йому назустріч, пошепотілася з ним трохи й зробила йому ті самі зауваження про поведінку, що й Венцеславу, і бразилієць прибрав дипломатичної стриманости, відповідно до великої новини, що сповнила його радощами, бо він теж був свого батьківства певен!..

Завдяки цій стратегії, опертій на самолюбство чоловіків, що пробувають на становищі коханців, коло столу у Валерії сиділо четверо веселих, збуджених, зачарованих чоловіків, певних своєї любови, і Марнеф жартома назвав їх Лісбеті п'ятьма отцями церкви, зараховуючи до них і себе.

Тільки в барона Гюло спочатку було заклопотане обличчя. Ось через що: перед тим, як іти з міністерства, він одвідав начальника особистого складу, генерала, з яким приятелював уже тридцять років, і почав з ним розмову про призначення Марнефа на посаду Коке, який погодився податись у відставку.

— Любий друже, — сказав він йому, — я не хотів просити цієї ласки в маршала, не порозумівшись із вами й не діставши вашої згоди.

— Любий друже, — відповів начальник, — дозвольте зауважити вам, що, ради вашої-ж користи, вам не варто обстоювати це призначення. Свою думку про це я вже вам казав. Це викличе скандал у міністерстві, де й так занадто вже цікавляться вами й панією Марнеф. Це, звичайно, між нами. Я не хочу ні ображати ваші чуття, ні робити вам якоїсь прикрости, і зараз вам це доведу. Якщо ви конче за це стоїте, якщо хочете просити посаду пана Коке — а це буде правдива втрата для військового міністерства, він працює в нас з 1809 року, — тоді я поїду на два тижні на село, щоб лишити вам вільне поле коло маршала, який любить вас, як сина. Отже, я не буду ні за, ні проти й не зроблю нічого наперекір своїй адміністративній совісті.

— Дякую, — відповів барон, — я подумаю про те, що ви мені зараз сказали.

— Якщо я дозволив собі зробити це зауваження, любий друже, то тільки тому, що справа тут багато більше торкається ваших особистих інтересів, ніж моєї служби та самолюбства. Передусім, голова всьому — маршал. Потім, мій любий, нам так багато закидають, що одним більше чи менше! Критика має чим дошкуляти нам. За Реставрації людей призначали, щоб дати їм платню, а про роботу не турбувалися… Ми давні товариші…

— Так, — відповів барон, — саме тому, щоб не порушити нашої давньої і дорогоцінної приязни, я й…

— Гаразд, я виїду, старий… — сказав начальник, постерігши ніяковість на обличчі Гюло. — Але бережіться! Ви маєте ворогів, тоб-то людей, що заздрять на вашу чудову платню, а тримаєтесь ви тільки на одному якорі. Ах, коли-б ви були депутатом, як от я, тоді-б не було чого боятися! Отже, держіться добре…

Ці дружні слова справили на державного радника велике вражіння.

— Слухайте, Рожере, в чому річ? Не розмовляйте зі мною загадками.

Той, кого Гюло назвав Рожерем, глянув на Гюло й потиснув йому руку.

— Ми — занадто давні товариші, то-ж і годиться мені порадити вас. Якщо хочете вдержатись, то мусите сами про це подбати. Отже, у вашому становищі, замість просити в маршала посаду пана Коке для Марнефа, я попросив-би його скористуватись своїм впливом і залишити мене в державній раді на звичайній посаді; а департамент свій віддав-би, як той бобер, мисливцям.

— Як, хіба маршал забуде…

— Старий мій, маршал так завзято боронив вас на засіданні ради міністрів, що ніхто вже й не думає вас усувати, але питання про це стояло!.. Тому не давайте приводу… Я не хочу вам більше нічого казати. Тепер ви ще можете влаштуватись, бути державним радником і пером Франції. Та коли довго чекатимете, коли накличете на себе догану, тоді я ні за що не ручуся… Чи виїздити мені?

— Почекайте, я побачуся з маршалом, — відповів Гюло, — і пошлю брата розвідати територію в нашого хазяїна.
Можна зрозуміти, в якому настрої вернувся барон до пані Марнеф; він майже забув про своє батьківство, бо Рожер допіру вчинив справді по-товариськи, висвітливши йому його становище. Проте, такий уже був вплив Валерії, що серед обіду барон настроївся в лад з усіма й став веселий відповідно до розміру тих турбот, що хотів у собі заглушити; але нещасний і не догадувався, що цього вечора він опиниться між своїм щастям та небезпекою, про яку подав йому знак начальник особистого складу, тоб-то муситиме вибирати між панією Марнеф та своїм становищем.