Кузина Бета/XXIX
| ◀ XXVIII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXIX. Закінчення про життя та погляди Селестена Кревеля |
XXX ▶ |
|
Розмір суми так дуже вплинув на Кревеля, що його палке хвилювання, коли він бачив біля ніг своїх цю прекрасну жінку, тепер розвіялось. Крім того, хоч яка янгольська та свята буде жінка, а коли вона плаче гіркими слізьми, то краса її зникає. Панії Марнеф, як ми бачили, часом пхинькають, ронять на щоку сльозину, але ридма ридати, червонити собі очі та ніс!.. такого злочину вони не роблять ніколи.
— Ну, дитино моя, заспокойтесь, чорт бери! — провадив Кревель, взявши руку прекрасної пані Гюло та поплескуючи її. — Навіщо ви просите в мене двісті тисяч франків? Що ви з ними робитимете? Для кого це?
— Не вимагайте від мене жадного пояснення, — відповіла вона, — дайте мені їх!.. Ви врятуєте життя трьом душам і честь своїх дітей.
— І ви гадаєте, — сказав Кревель, — що знайдете в Парижі чоловіка, який з одного слова майже божевільної жінки метнеться не знати-де до шухляди по двісті тисяч франків, що там любенько собі вилежуються, чекаючи, коли вона зволить їх розтринькати? От як ви знаєте життя, справи, красуне моя!.. У вас хворі є, так хай причащаються, бо ніхто в Парижі, за винятком його божественної величности пана Банка, славетного Нусінґена та безглуздих скупців, закоханих у золото, так як ми закохуємось у жінку, не спроможен зробити таке чудо! Королівський Бюджет, хоч який він королівський, а й сам Королівський Бюджет попросить вас прийти завтра. Всі хочуть на грошах заробити й спекулюють ними, як тільки можна. Ви помиляєтесь, любий янголе, коли думаєте, що керує в нас король Луї Філіп, а він на цьому не помиляється. Він знає, як і всі ми, що над Хартією є свята, шановна, поважна, ласкава, чарівна, прекрасна, благородна, молода, всемогутня монета сто су! От, мій прекрасний янголе, гроші вимагають відсотків, вони тільки за відсотки й дбають! Єврейський боже, ти забрав їх з собою! — сказав великий Расін. Словом, вічна притча про золотого тельця!.. За Мойсея ажіотаж буяв у пустині! Ми вернулись до біблійних часів! Золотий телець — це перша з відомих бухгалтерських книг, — провадив він. — Ви за вулицею Плюме світу не бачите, моя Аделіно! Єгиптяни були винні євреям величезні гроші, їм не народ божий був потрібний, а капітал. — Він глянув на баронесу, мов казав: — „А дотепний-же я!“ — Ви не знаєте, як люблять усі громадяни свої Святі Скарби? — мовив він після цієї павзи. — Вибачте. Вислухайте мене гаразд. Зрозумійте мою думку. Вам треба двісті тисяч франків!.. Ніхто не може їх дати, не порушивши зроблених вкладок. Полічіть!.. Щоб мати двісті тисяч живих грошей, треба продати коло сьоми тисяч трьохвідсоткової ренти. Ну, так гроші ви змогли-б мати тільки через два дні. Оце найкращий шлях. Щоб умовити когось випустити з рук багатство, — бо-ж багато для кого двісті тисяч франків становить усе багатство, — треба ще сказати йому, де все це піде, з якої причини…
— Справа, мій добрий і любий Кревелю, йде про життя двох людей, що з них один від туги помре, а другий себе стратить! Нарешті й про мене справа йде, бо я збожеволію. Хіба я вже трохи не божевільна?— Не така вже божевільна! — сказав він, узявши пані Гюло за коліна, — дядько Кревель ще має ціну, якщо ти зволила подумати про нього, мій янголе.
— Здається, треба дозволити взяти себе за коліна, — подумала свята й благородна жінка, затуляючи обличчя руками. — Колись ви пропонували мені ціле багатство, — сказала вона, червоніючи.
— Ох, мамусю, три роки вже минуло! — обізвався Кревель. — О, ви прекрасніша, ніж я вас бачив коли!.. — скрикнув він, схопивши баронесину руку та притискуючи її до серця. — А у вас пам'ять, дитинко, чорт бери!.. Ну, подумайте-ж, як ви помилились тоді, вдаючи неприступну, бо триста тисяч франків, від яких ви благородно відмовились, уже в гаманці в иншої. Я любив вас та й досі люблю; але вернімось три роки назад. Коли я казав вам: „Ви будете моя!“ — який був у мене намір? Я хотів помститись над тим негідником Гюло. І от, красо моя, ваш чоловік взяв собі в коханки цяцьку, не жінку, перлину, лялечку, якій було тоді двадцять три роки, бо тепер їй двадцять шість. Мені видалось, що буде дотепніше, цілковитіше, більше в дусі Луї XV, більше в дусі кардинала Рішельє, смачніше, коли я переманю в нього цю чарівну істоту, яка, до того-ж, ніколи не любила Гюло, а від вашого слуги божеволіє вже три роки…
Оце кажучи, Кревель, що в нього з рук баронеса вирвала свої руки, знову став у позицію. Він тримався за виріз і плескав по тулубі обома руками, немов крилами, гадаючи, що отак він виглядає спокусливо й чарівно. Так ніби казав: „От кого ви з хати прогнали!“
— Як бачите, моя люба, я відомщений, чоловік ваш це знав! Я йому категорично довів, що його в дурні пошито, що йому хвоста врізано, як ми кажемо… Пані Марнеф — моя коханка, а коли добродій Марнеф подохне, вона моєю дружиною буде…Пані Гюло дивилась на Кревеля пильно й майже безтямно.
— Гектор це знав! — сказала вона.
— І знову до неї вернувся! — відповів Кревель. — І я його терпів, бо Валерії хотілось бути дружиною начальника канцелярії; але вона заприсяглась мені так улаштувати справу й баронові нашому так підкрутити, щоб він уже не з'являвся. І моя герцогинька (бо жінка ця з роду герцогиня, слово чести!) слово своє додержала. Вона вернула вам, пані, вашого Гектора в довічній чесноті, як вона дотепно висловилась!.. Добре його провчили, що й казати, скрутно баронові прийшлося! Не утримуватиме він уже ні танцівниць, ні порядних жінок; він радикально вилікуваний, бо його виполоскали, як пивну шклянку. Коли-б ви були послухалися Кревеля, замість принижувати його та з хати виганяти, то чотириста тисяч франків мали-б, бо помста моя як-раз стільки мені коштує. Та грошики свої, сподіваюсь, я верну після смерти Марнефа… Я зробив укладку на свою наречену. В цьому секрет мого марнотратства. Я розв'язав проблему — як бути вельможею за малі гроші.
— Отаку мачуху дасте ви своїй дочці?.. — скрикнула пані Гюло.
— Ви не знаєте Валерії, пані, — поважно відказав Кревель, ставши в позицію за першим своїм способом. — Це разом з тим жінка доброго роду, жінка порядна, яка користується великою пошаною. Слухайте, вчора в неї обідав парафіяльний вікарій. Вона побожна, і ми подарували церкві розкішну чашу. О, вона вправна, вона розумна, чарівна, освічена, вона до всього здатна. Що-ж до мене, люба Аделіно, то я цій чудовій жінці всім зобов'язаний: вона витончила мій розум, очистила, як ви бачите, мою мову; вона скеровує мої дотепи, подає мені слова та думки. Я вже нічого не кажу непристойного. Я дуже змінився, ви, мабуть, це примітили. Нарешті, вона збудила в мені честолюбство. Я буду депутатом, я вже не схиблю, бо радитимусь із своєю Еґерією навіть у дрібницях. Оті великі політики, Нума, наш славетний міністр — у кожного з них була якась Сібіла. У Валерії буває десятків зо два депутатів, вона робиться дуже впливова, а тепер, коли оселиться в чудовому готелі з власною каретою, то буде одною з невінчаних володарок Парижу. Це не жінка, а пишний паротяг! Ох, я дуже дякував вам за вашу суворість!..
— Після цього можна зневіритись і в чесноті божій, — сказала Аделіна, в якої від обурення висохли сльози. — Та ні, божественний суд уже витає над її головою!..
— Ви не знаєте світу, прекрасна дамо, — відказав великий політик Кревель у глибокій образі. — Світ, моя Аделіно, успіх любить! Чуєте? Чи вганятиме він за вашою високою чеснотою, яка коштує двісті тисяч франків?
Від цих слів пані Гюло затремтіла, нервовий дріж знову охопив її. Вона зрозуміла, що колишній парфюмер ганебно мстився над нею, як помстився він і над Гюло; огида збурила їй серце, здушила його так, що й горло їй стиснулося, аж відібрало мову.
— Гроші!.. скрізь гроші!.. — мовила вона нарешті.
— Ви мене дуже зворушили, — вів Кревель, якому ці слова нагадали про приниження баронеси, — коли ви плакали отут біля моїх ніг!.. Слухайте, ви може мені не вірите? Ну, так коли-б портфель мій був зі мною, то я віддав-би його вам. Так вам потрібна ця сума?
Почувши цю фразу, багату на двісті тисяч франків, Аделіна забула всі жахливі образи цього вельможі за малі гроші перед принадою успіху, яку так по-макіявельськи викинув Кревель, що хотів тільки довідатись про секрет Аделіни, щоб поглузувати з неї разом з Валерією.
— Ах, я все зроблю! — скрикнула нещасна жінка. — Пане, я продамся, я стану, якщо треба буде, Валерією.— Важкенько це вам буде, — відповів Кревель. — Валерія велична в своєму роді. Мамусю моя, двадцять п'ять років чесноти — це завжди відражає, мов-би незалікована хвороба. І ваша чеснота дуже тут зацвіла, люба дитино. Але ви зараз побачите, до якої міри я люблю вас. Я допоможу вам здобути двісті тисяч франків.
Аделіна схопила Кревеля за руку, притиснула її до серця, неспроможна й слова вимовити, і радісна сльоза набігла на її вії.
— О, почекайте, матимете ще клопоту! Я хлопець веселий, славний, без забобонів, і вам усе по-простому викладу. Ви хочете робити, як Валерія, добре. Цього не досить, треба ще знайти ґаву, акціонера, якогось Гюло. Я знаю одного багатющого крамаря, він навіть шапкар. Це щось важке, товстошкуре, безідейне — я його виховую, але не знаю, коли зможу ним похвалитись. Хлопець мій депутат, дурний і пихуватий, жив десь на провінції у якоїсь деспотки-жінки на поводі й зберігся через це в цілковитій незайманості що-до розкошів та втіх паризького життя; але Бовізаж (його Бовізажем звуть) — мільйонер, і він дав-би, як і я, моя ясочко, тому три роки, сто тисяч екю, аби тільки якась порядна жінка його полюбила… Атож, — сказав він, гадаючи, що добре зрозумів Аделінин рух, — він заздрить на мене, чи бачите!.. еге-ж, заздрить на моє щастя з панією Марнеф, а з нього такий молодець, що маєток ладен продати, аби стати власником…
— Досить, пане Кревель! — сказала пані Гюло, не ховаючи вже огиди й виявляючи на обличчі весь свій сором. — Тепер я покарана більше, ніж заробила. Сумління, так жорстоко стримуване залізною рукою необхідности, кричить мені після цієї останньої образи, що такі жертви неможливі. У мене немає вже гордощів, я вже не гніваюсь, як колись, я не скажу вам: „геть!“ після цього смертельного вдару. Я втратила на це право, бо-ж напрохувалась до вас, як та повія… Так, — вела вона, відповідаючи на заперечний рух, — своє життя, яке досі було чисте, я забруднила підлим наміром, і… виправдання мені немає, я знала це!.. Я варта всіх образ, якими ви мене обкидаєте! Хай буде воля божа! Коли він бажає смерти двох істот, достойних перед ним з'явитися, то хай помруть вони, я їх оплакуватиму, я молитимусь за них! Коли він бажає принизити нашу родину, то схилімось перед местницьким мечем і поцілуймо його в християнській покорі! Я знаю, як спокутати цей хвилинний сором, що впаде мукою на решту моїх днів. Це вже не пані Гюло з вами, пане, розмовляє, а бідна, покірна грішниця, християнка, якої серце знатиме одне тільки почуття — каяття і яка цілком віддасться молитві та милосердю. Мушу бути останньою з жінок і першою з спокутниць — така-бо сила мого гріха. Ви були знаряддям мого повороту до розуму, до голосу божого, що промовляє тепер у мені, спасибі вам!..
Вона тремтіла тим дрожем, що з того часу її вже не покидав. Її лагідний голос контрастував із гарячковою мовою жінки, яка зважилась на безчестя, аби врятувати родину. Кров відлинула від її щік, вона зблідла, очі її були сухі.
— А втім, я свою ролю грала дуже кепсько, правда? — мовила вона, дивлячись на Кревеля з тою лагідністістю, що вкладали, мабуть, мученики в свої погляди перед проконсулом. — Справжня любов, свята й віддана жіноча любов знає инші втіхи, ніж ті, що купуються на базарі повійства!.. Та до чого ці слова? — сказала вона, уриваючи сама себе й ще на крок посуваючись по шляху довершености, — вони бринять іронією, а в мене її немає! Простіть мені їх. А втім, пане, може я хотіла ними саму себе вразити…
Пишність чесноти, її небесне світло розвіяло хвилинну занепалість цієї жінки, і вона, сяючи властивою їй красою, немов виросла перед Кревелем. В цю мить Аделіна була велична, як ті постаті Віри, що спираються на хрест по картинах старих венеційців; але вона виявляла всю великість свого нещастя й великість католицької церкви, де шукала тепер захисту, як зранена голубка. Кревель був засліплений, приголомшений.
— Пані, я до ваших послуг без жадних умов! — сказав він у великодушному пориві. — Зараз обміркуємо справу і… що ви думаєте?.. слухайте! неможливе?.. я його зроблю. Я заставлю ренту в банкові, і за дві години ви матимете потрібні гроші.
— Боже мій, яке чудо! — сказала бідна Аделіна, падаючи навколішки.
Вона проказала молитву з чулістю, яка так глибоко зворушила Кревеля, що пані Гюло побачила на очах у нього сльози, коли підвелася, помолившись.
— Будьте мені другом, пане!.. — сказала вона йому. — Душа у вас краща, ніж поведінка та мова. Душу вам бог дав, а думки ваші йдуть від світу та ваших пристрастів! Ох, я вас дуже лобитиму! — скрикнула вона з янгольським запалом, що геть контрастував своїм виразом з її лихеньким кокетством.
— Не тремтіть так, — сказав Кревель.
— Хіба я тремчу? — спитала баронеса, що й не постерегла цієї раптової недуги.
— Еге-ж, ось гляньте, — сказав Кревель, узявши Аделіну за руку та показуючи їй, що в неї нервовий дріж. — Ну, пані, — мовив він шанобливо, — заспокойтесь, я іду до банку…
— Вертайтесь швидше! Подумайте, друже мій, — сказала вона, викриваючи свої таємниці, — справа в тому, щоб не допустити до самогубства мого бідного дядька Фішера, якого чоловік мій скомпромітував, — тепер я довіряю вам, я вам усе кажу! Ах, якщо ми не встигнемо вчасно, то й маршал помре за кілька день, я знаю його, душа в нього така делікатна!
— Іду, в такому разі, — сказав Кревель, цілуючи баронесі руку. — Та що-ж накоїв бідолаха Гюло?
— Він обікрав державу!— Ох, боже мій!.. біжу, пані, я розумію вас, схиляюсь перед вами.
Кревель став навколішки, поцілував сукню пані Гюло й зник, сказавши: „до швидкого побачення“. На лихо, ідучи з вулиці Плюме додому по папери, Кревель проходив вулицею Вано і не міг побороти в собі бажання побачитись із своєю герцогинею. Обличчя в нього було ще схвильоване. Він увійшов у кімнату до Валерії, коли та зачісувалась. Вона глянула на Кревеля в дзеркало і, нічого ще не знаючи, лишилась невдоволена, постерігши в ньому велике хвилювання, якого причиною не вона була.
— Що тобі, друженько? — сказала вона Кревелеві. — Хіба годиться приходити таким до своєї герцогиньки? Може й не герцогиня я вже для вас, але твоєю кицею я завжди буду, старе чудисько!
Кревель відповів сумною посмішкою і показав на Рену.
— Рено, дівчино моя, годі на сьогодні, я сама кінчу зачісуватись! Дай мені хінський капот бо пан мій щось дуже по-хінськи виглядає.
Рена, в якої обличчя було дірчасте, як шумівка, і яка створена була, здавалось, спеціяльно для Валерії, пересміхнулася з господинею і подала їй капот. Валерія скинула пенюар, лишилась у сорочці й залізла в капот, як вуж у густу траву.
— Пані нікого не приймає?
— Що за питання! — сказала Валерія. — Ну, скажи, гладкий котику, лівобережні акції знизились?
— Ні.
— Готель подорогшав?
— Ні.
— Не віриш, що ти батько свого маленького Кревеля?
— Яка дурниця! — відказав чоловік, певний того, що його люблять.
— Їй-богу, нічого не розумію, — сказала пані Марнеф. — Коли з друга треба витягати неприємності, як корки з шампанського, то не про мене це… Іди, ти мене…
— Та це дарма, — сказав Кревель. — Мені треба двісті тисяч франків за дві години…
— Ох, чи добудеш ти їх? Стривай, я ще не витратила тих п'ятдесяти тисяч, що від Гюло після протоколу одержала, і ще п'ятдесят тисяч можу попросити в Анрі!
— Анрі! Завжди Анрі!… — скрикнув Кревель.
— Ти думаєш, гладкий Макіявелю недопечений, що я Анрі прожену? Що Франція обезброїть свою флоту?.. Анрі — це-ж кинджал, що висить у піхвах на гвіздку. Цей хлопець, — сказала вона, — потрібний мені, щоб дізнавати, чи любиш ти мене. А сьогодні ти не любиш мене.
— Я не люблю тебе, Валеріє! — сказав Кревель. — Та я люблю тебе, як мільйон!
— Цього не досить!.. — вела вона, плигнувши до Кревеля на коліна та оповиваючи йому шию руками, мов хотіла на ній повіситись, як на розетці. — Я хочу, щоб мене любили, як десять мільйонів, як усе золото на землі й навіть більше. Анрі ніколи й п'ятьох хвилин не посидів-би, не розказавши мені, що в нього на серці. Ну, що там тобі, товстунчику? Розпакуймося трохи… Розкажімо швиденько все нашій кицюні! — І вона провела волоссям по обличчі Кревеля, шарпаючи йому носа. — Чи можна-ж мати отакий ніс, — казала вона, — і таїтися з чимсь від своєї Вава-леле-рірії!.. — Вава — ніс пішов праворуч, леле — ліворуч, рірії — вона поставила його на місце.
— Ну, так я зараз бачив… — Кревель спинився, глянув на пані Марнеф. — Валеріє, золотко моє, ти ручишся мені своєю честю… знаєш, нашою честю, що нікому й слова не скажеш про те, що від мене почуєш…
— Знаємо, мере! Треба руку підняти, стривай!.. і ногу!
І вона прибрала позу, що від неї в Кревеля мозок у п'яти пішов, як казав Рабле — така-бо втішна й чудова була її голизна, що видніла крізь туман батисту.
— Я бачив зараз розпач Чесноти!..
— А в розпачі хіба є чеснота? — сказала вона, хитаючи головою та руки по-наполеонівськи схрестивши.
— Це бідна пані Гюло, їй треба двісті тисяч франків! Инакше маршал з дядьком Фішером кулю собі пустять, а що ти трохи всьому цьому причина, герцогинько моя, то я маю виправити зло. О, це свята жінка, я її знаю, вона поверне мені все.
Почувши слово Гюло й двісти тисяч франків, у Валерії заблищав погляд, як гарматний огонь в диму її довгих вій.
— Чим-же вона розчулила тебе, ота стара! Що вона показала тобі? Свою… свою віру!..
— Не глузуй з неї, моє серце, це дуже свята, дуже благородна й побожна жінка, варта пошани!..
— А я, виходить, пошани не варта! — сказала Валерія, лихо поглядаючи на Кревеля.
— Я цього не казав, — відповів Кревель, розуміючи, як повинна ображати панію Марнеф хвала чесноті.
— Я теж побожна, — сказала Валерія, пересідаючи на крісло, — але не роблю з релігії ремества, я до церкви нишком ходжу.
Вона замовкла й на Кревеля вже не зважала. Кревель, страшенно стурбований, підійшов до крісла, де сиділа Валерія, і побачив, що вона геть полинула в думках, які він так безглуздо розбуркав.
— Валеріє, янголку мій?..
Глибока мовчанка. Хапливо втерто досить проблематичну сльозу.
— Одне слово, кицюню…
— Пане!
— Про що ти думаєш, любов моя?
— Ах, пане Кревель, я думаю про день свого першого причастя! Яка я гарна була! Яка чиста! Яка свята… непорочна… ах, коли-б хто сказав тоді моїй матері: „Ваша дочка буде безпутня, вона чоловіка свого зрадить. Поліцейський комісар застане її в чужому домі, вона продасться такому Кревелеві, зраджуючи такого Гюло, і обидва вони — жахливі діди…“ Тху!.. Фе!.. — Вона померла-б, не дослухавши, так-бо любила мене, бідненька!
— Заспокойся!
— Ти не знаєш, як міцно треба любити, щоб затамувати гризоту, яка гнітить серце невірної жінки. Шкода, що Рена пішла — вона сказала-б тобі, що застала мене вранці в сльозах, за молитвою. Чи бачите, пане Кревель, з релігії я аж ніяк не глузую. Хіба ви чули коли від мене хоч слово лихе з цього приводу?
Кревель згідливо махнув рукою.
— Я захищаю релігію, коли про це говориться при мені… Я глузую з усього, що хочете — з королів, політики, фінансів, з усього найсвятішого в світі — суддів, шлюбу, кохання, молодих дівчат, старих чоловіків!.. Але церква… але бог!.. О, тут я спиняюсь! Я добре знаю, що роблю негарно, що жертвую для вас своїм майбутнім… А ви й не догадуєтесь, яка велика моя любов!
Кревель склав руки.
— Ах, треба глянути в моє серце, змірити глибину моїх переконань, щоб зрозуміти розміри моєї жертви!.. Я почуваю в собі щось магдалинівське. А гляньте ще, як я шаную священиків! Полічіть подарунки, що я зробила церкві! Мати виховала мене в католицькій вірі, бога я розумію! Як-раз до нас, зіпсутих, він найгрізніше промовляє.
Валерія втерла сльози, що скотились їй на щоки. Кревеля жах узяв, пані Марнеф підвелася, запалилась.
— Заспокойся, моя кицюню!.. Ти лякаєш мене!
Пані Марнеф упала навколішки.
— Господи! Я не погана! — мовила вона, складаючи руки. — Візьми свою заблудлу овечку, врази її, умертви її, тільки вирви з рук, що ведуть її до ганьби та зради, і вона радісно схилиться до твого плеча. Вона вернеться, щаслива, до кошари!
Вона підвелася, глянула на Кревеля, і Кревель злякався побілілих очей Валерії.
— Крім того, знаєш що, Кревелю? Часом мені страшно… Правосудність божа діє не тільки на тім світі, але й на землі. Чи можу я сподіватися від бога чогось доброго? Його кара разить злочинця всіляко, вона прибирає форми всяких нещасть. Всі нещастя, яких дурні не можуть з'ясувати, — це спокута. Так казала мені мати на смертному ліжкові, розповідаючи про свою старість. І якщо я тебе втрачу!.. — додала вона, дико пригортаючи до себе Кревеля. — Ох, я цього не переживу!
Пані Марнеф пустила Кревеля, знову стала навколішки перед кріслом, склала руки (і в якій-же чарівній позі!) та з неймовірною чулістю проказала таку молитву: „А ти, свята Валеріє, моя добра захистнице, чому ти частіш не з'являєшся в головах тієї, яку на тебе звірено? О, прийди сьогодні ввечері, як і вранці була приходила, навій мені добрих думок, і я покину лиху путь, я відмовлюсь, як Магдаліна, від облудних радощів, від брехливого світського блиску, навіть від того, кого так кохаю“!
— Кицюню моя! — сказав Кревель.
— Кицюні вже немає, пане! — вона гордо обернулась, як чеснотлива жінка, на очах у неї сльози були, і трималась вона гідно, холодно, байдуже. — Лишіть мене, — сказала вона, відпихнувши Кревеля. — Який у мене обов'язок?.. Належати своєму дружині. Він помирає, а я що роблю? Дурю його край домовини. Він думає, що ваш син — це його син… Я розкажу йому всю правду, спочатку в нього випрошу прощення, а тоді вже в бога проситиму. Розлучімось!.. Прощайте, пане Кревель!.. — вела вона, подаючи Кревелеві похолоділу руку. — Прощайте, друже мій, ми побачимось хіба-що в кращому світі… Ви зазнали від мене втіхи, дуже злочинної втіхи, тепер я хочу… так, я здобуду у вас пошану…
Кревель гірко плакав.
— Ах ти тюхтію гладкий! — крикнула вона, заходячись пекельним сміхом. — Так от як побожні видурюють у вас по двісті тисяч франків! Розводишся про маршала Рішельє, цього первообразу Ловеласового, а берешся на такі вульгарні гачки, як каже Стейнбок. От я вже видерла-б у тебе двісті тисяч франків, коли-б схотіла, дурню ти здоровий!.. Так побережи свої гроші! Якщо в тебе зайві є, так вони мені належать! Коли ти даси хоч су тій шановній жінці, яка в побіжність удається, бо п'ятдесят сім років має, — то ми вже не побачимось, і хай вона тобі коханкою буде; прийдеш до мене другого дня, розбитий її незграбними пестощами, пересичений її слізьми, її дешевенькими чепцями та скигленням, що обертатиме, мабуть, її ласки в цілі зливи!..
— Справді, — сказав Кревель, — двісті тисяч франків — це гроші.
— Не поганий у тих побожниць апетит!.. Де-ж пак! Вони краще продають своє кохання, ніж ми найрідкосніше і найпевніше в світі — насолоду… А байки які вигадують! Ні… ах, я їх знаю, я бачила їх у матери! Вони думають, що їм усе можна ради церкви, ради… Слухай, тобі соромно, мабуть, серце моє! Ти не дуже даючий… бо й мені ти двохсот тисяч франків за весь час не дав!
— Де-ж пак, — відказав Кревель, — самий готельчик стільки коштуватиме…
— Так ти маєш, значить, чотириста тисяч франків? — мовила вона замислено.
— Ні.
— Так ви, пане, хотіли позичити тій старій відьмі двісті тисяч франків, призначені на мій готель? Ось де образа для кицюні!..
— Та вислухай-же мене!— Якби ти віддав ці гроші на якусь дурну філантропічну вигадку, то прославився-б за передову людину, — сказала вона, — і я перша порадила-б тобі зробити це, бо ти занадто наївний, щоб писати грубезні політичні книжки, які надають вам слави; у тебе замало стилю, щоб майструвати брошурки; ти міг-би зробити так, як усі роблять у твоєму становищі — позолотити славою своє ім'я, ставши на чолі якоїсь громадської, моральної, національної чи загальної справи. Добродійством нічого не досягнеш, тепер воно зовсім занепало… Рятувати дрібних злочинців, коли чесні бідаки гинуть — це вже використано. Мені хотілося-б, щоб ти вигадав за двісті тисяч франків щось краще, щось справді корисне. Про тебе говорили-б тоді, як про синього плаща, як про Монтіона, і я пишалася-б тобою! Але кидати двісті тисяч франків у якусь кропильницю, позичати їх святенниці, яку чоловік з якоїсь причини покинув — а причина завжди буває, мене-ж от не покинуто? — це безглуздя, яке в наш вік може зародитися тільки в голові колишнього парфюмера! Це відгонить прилавком. Через два дні тобі самому соромно було-б на себе в дзеркало глянути! Іди, внеси свій викуп до комісії сплачування державних боргів, біжи, бо не прийму тебе, поки ти квитанції не принесеш. Ну, швидше, мерщій!
Вона випхнула Кревеля в плечі з кімнати, побачивши, що на обличчі в нього знову розцвіла скупість. Коли двері в помешканні зачинились, вона сказала: „От Лісбету тепер відомщено над сподівання!.. Шкода, що вона в свого старого маршала, а то попосміялися-б! А, стара хліб у мене з рота хотіла вирвати!.. Ану, хай спробує“!