Кузина Бета/XXVIII
| ◀ XXVII | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXVIII. Велична куртизанка |
XXIX ▶ |
|
Лісбета, посварившись про око людське з панією Марнеф, оселилася в маршала Гюло. Через десять день після цієї події відбувся перший оклик про шлюб старої дівчини з славетним дідом, якому Аделіна, щоб добитися згоди, розповіла про фінансову катастрофу, що Гекторові трапилась, попросивши ніколи не говорити про це баронові, бо він, казала вона, був похмурий, дуже пригнічений і дуже змучений… „Ох, старий уже він!“ — додала вона. Отже, Лісбета святкувала перемогу! Вона осягала свою мету, її план мав здійснитися, її ненависть задовольнялась. Вона загодя тішилась щастям панувати в родині, яка так довго зневажала її. Вона обіцяла собі бути захистницею своїх захистників, янголом-охоронцем, що врятує зруйновану родину, вона називала себе „панією графинею“ та „панією маршалкою“, уклоняючись сама собі перед дзеркалом. Аделіна з Гортензією кінчатимуть своє життя в скруті, в боротьбі з злиднями, а кузина Бета буде прийнята в Тюїльрі й тронуватиме в світі.
Але жахлива подія скинула стару дівчину з суспільних верховин, де вона так гордо мостилась.
Того самого дня, як цей перший оклик відбувся, до барона з'явився з Африки ще один посланець. З'явився другий ельзасець, віддав листа, допевнившись, що дає його баронові Гюло, і лишивши свою адресу, покинув високого урядовця, що був приголомшений від перших-же рядків цього листа.
„Небоже, цього листа ви одержите, за моїм обрахунком, сьомого серпня. Коли покласти три дні на те, щоб ви могли вислати нам допомогу, якої ми просимо, та ще два тижні, щоб вона до нас дійшла, то матимемо перше вересня.
„Якщо це зробиться в термін, то ви врятуєте честь і життя вашого відданого Йогана Фішера.
„Ось чого вимагає урядовець, якого ви дали мені в спільники — бо сам я, здається, можу потрапити під суд або до військового трибуналу. Ви розумієте, що Йогана Фішера ніколи до жадного суду не потягнуть, він сам краще піде до суду божого.
„Урядовець ваш здається мені дуже непевним, здатним нам скомпромітувати; але він розумний, як шахрай. На його думку, ви мусите кричати голосніше за всіх і прислати до нас інспектора, спеціяльного комісара з дорученням знайти злочинців, викрити зловживання й суворо за них покарати; але передусім він повинен заступити нас від трибуналу й викликати конфлікт.
„Якщо комісар ваш наспіє до першого вересня з відповідним від вас наказом і якщо ви пришлете нам двісті тисяч франків, щоб поповнити в коморах все те, що, як ми кажемо, лежить по далеких сховищах, тоді ми вийдемо чистими й бездоганними рахівниками.
„Ви можете довірити салдатові, що віддасть вам цього листа, переказ моєму наказові на алжирський банк. Це людина певна, родич мій, він не буде дошукуватись, що саме він везе. Прошу вжити заходів, щоб вирядити цього хлопця назад. Коли ви нічого не зможете зробити, то я охоче помру за того, кому ми зобов'язані щастям нашої Аделіни“.
Прикрості й втіхи кохання, та катастрофа, якою кінчилась любовна його кар'єра, заважали були баронові Гюло подумати про бідного Йогана Фішера, хоч перший його лист уже певно віщував про небезпеку, яка стала тепер такою пильною. Барон у страшному хвилюванні вийшов із їдальні й у вітальні впав знеможений на канапу. Він був приголомшений, безпам'ятний, мов після тяжкого падіння. Втупив очі в розетку на килимі, забувши, що тримає в руці фатального Йоганового листа.
Аделіна почула з своєї кімнати, що дружина її повалився на канапу, як бездушна маса. Цей шелест був такий надзвичайний, що вона подумала про апоплексичний удар. Вона глянула крізь двері в дзеркало, охоплена тим жахом, що забиває подих та припинає до місця, і побачила, що її Гектор завмер у безтямній поставі. Баронеса вийшла навшпиньки, Гектор не почув нічого, вона підійшла до нього, побачила листа, взяла його, прочитала й затремтіла всім тілом. Вона пережила тут жостоке нервове збурення, якого слід лишається в тілі назавжди. Через кілька день вона почала страждати на постійний нервовий дріж, але зараз, коли минулось перше вражіння, потреба діяти надала їй сили, що повстала з найглибших джерел її життьового єства.
— Гекторе! Ходімо до мене в кімнату, — сказала вона ледве чутно. — Щоб дочка тебе не побачила в такому стані! Ходімо, друже, ходімо.
— Де знайти двісті тисяч франків? Я можу добитися, щоб за комісара послали Клода Віньйона. З нього розумний і спритний хлопець… Це справа двох днів… Але двісті тисяч франків — у сина їх немає, його будинок заставлений за триста тисяч франків. У брата хіба-що набереться тридцять тисяч заощаджень. Нусінґен тільки посміється з мене!.. Вовіне?.. Він не дуже ласкаво позичив мені десять тисяч франків, щоб доповнити суму, яку треба було дати синові того негідника-Марнефа. Ні, нічого не вдієш, треба мені йти до маршала, признатися йому до всього, вислухати від нього, що я шахрай, прийняти всю його лайку й потім пристойно покинути справи.— Але-ж, Гекторе, це вже не тільки руїна, це ганьба! — сказала Аделіна. — Мій бідний дядько покінчить із собою. Убивай нас, ти маєш на це право, але не будь душогубом! Прибадьорись, рада знайдеться.
— Жадної! — сказав барон. — Ні в кого в уряді не знайдеться двісті тисяч франків, хоч-би треба було ціле міністерство рятувати! О, Наполеоне, де ти?
— Дядько мій! Бідолаха! Гекторе, не можна допустити, щоб він згинув у ганьбі!.
— Хіба-що одна рада є, — сказав він, — але… дуже непевна… Так, Кревель з дочкою на ножах… Ах, у нього грошей багато, тільки він міг-би…
— Стривай, Гекторе, хай уже краще дружина твоя загине, ніж гинути нашому дядькові, твоєму братові й родинній честі! — сказала баронеса, яку мов осяяло. — Так, я можу врятувати вас усіх… Ох, боже мій, яка ганебна думка, як могла вона спасти мені в голову?
Вона склала руки, впала навколішки й проказала молитву. Підвівшись, вона побачила на обличчі в чоловіка таку божевільну радість, що диявольська думка знову до неї вернулась, і тоді її опанувала безтямна туга.
— Ну, друже мій, до міністерства, — скрикнула вона, прокинувшись із цього сцепеніння, — спробуй послати комісара, це потрібно. Обведи маршала! А коли вернешся о п'ятій годині, то може знайдеш… так, знайдеш двісті тисяч франків! Твоя родина, твоя гідність, як людини й як державного радника та адміністратора, твоя честь, твій син — усе буде врятоване, але твоя Аделіна загине і ти ніколи її вже не побачиш. Гекторе, друже мій, — сказала вона, стаючи навколішки, стискуючи йому руку та цілуючи, — благослови мене, попрощайся зі мною!
Сцена ця була така тяжка, що Гюло, підводячи дружину й цілуючи її, сказав:
— Я не розумію тебе.— Коли-б ти розумів, — відповіла вона, — я померла-б від сорому й мені не стало-б сили зробити цю останню жертву.
— Накрито, пані, — сказала, ввійшовши, Марієта.
Гортензія прийшла привітатись із батьками. Треба було йти снідати й заличкувати свій настрій.
— Ідіть снідати без мене, я зараз! — сказала баронеса.
Вона сіла до столу й написала такого листа:
„Любий пане Кревель, маю до вас прохання, чекаю вас сьогодні вранці й покладаюсь на вашу, відому мені, чемність, що ви не примусите довго себе чекати. „До послуг готова
„Аделіна Гюло“.
— Луїзо, — сказала вона доччиній покоївці, що подавала до столу, — сходіть до швайцара, хай негайно віднесе цього листа на адресу й спитає відповіди.
Барон, що читав газети, подав дружині одну республіканську газету, показуючи їй на статтю, і сказав:
— Чи встигнемо? Ось стаття, одна з тих жахливих заміток, якими газети натякають на свої політичні наміри.
„Один з наших кореспондентів повідомляє нам з Алжира, що в інтенданстві Оранської провінції викрито такі надужиття, що довелося справу передати до суду. Хабарництво очевидне, винуватці відомі. Якщо кара не буде сувора, то ми й далі втрачатимо більше людей через надужиття, що позначається на їхньому харчуванні, ніж гине їх від арабської зброї та давучого клімату. Чекаємо нових відомостей, щоб висвітлити далі цей сумний факт.
„Тепер нас не дивує страх, що його викликає запровадження в Алжирі преси, як розуміє її Хартія 1830 року“.
— Зараз одягаюсь і йду до міністерства, — сказав барон, устаючи з-за столу; — час надто дорогий, від кожної хвилини належить життя людини.
— Ох, мамо, немає вже надії! — сказала Гортензія.
І, не здолаючи стримати сліз, вона подала матері „Мистецький Журнал“. Пані Гюло побачила гравюру з групи графа Стейнбока „Даліла“ з підписом унизу: „Належить пані Марнеф“. З перших-же рядків у статті, підписаній літерою „В“, знати було хист та ласкавість Клода Віньойна.
— Бідна дівчино… — сказала баронеса.
Налякана майже байдужим голосом матери, Гортензія глянула на неї, побачила на обличчі в неї вираз такого горя, перед яким її власне лихо мусіло збліднути, й поцілувала матір, сказавши:
— Що тобі, мамо? Що сталося? Невже можна бути ще нещаснішим, ніж ми зараз?
— Дитино моя, мені здається, що проти теперішньої моєї муки всі колишні жахливі страждання нічого не варті. Коли-ж буде кінець моїм мукам?
— На небі, мати моя! — поважно сказала Гортензія.
— Ходімо, янголе мій, допоможеш мені одягнутися… та ні. Не хочу, щоб ти клопоталась цим туалетом. Пошли мені Луїзу.
В своїй кімнаті Аделіна почала роздивлятися на себе в свічадо. Вона сумно й цікаво на себе споглядала, питаючи сама себе: „Чи я гарна ще?.. Чи можна ще мене бажати?.. А зморшок немає“?..
Вона підняла своє чудове біляве волосся й відкрила скроні. Тут усе було свіже, як у дівчини. Аделіна й далі пішла, вона відкрила плечі й лишилася вдоволена, аж з-горда поворухнулась. Краса чудових пліч найдовше лишається в жінки, надто коли життя її було чисте. Аделіна пильно добрала всі частини свого одягу, але побожна й чеснотлива жінка і в одежі лишилась чеснотливою, не зважаючи на дрібні кокетні хитрощі. До чого ті новісінькі, сірі шовкові панчохи, ті отласні відкриті й стрічками пов'язані черевики, коли вона аж ніяк не зналася на мистецтві виставити в рішучу мить гарну ніжку, трохи піднявши при цьому сукню, щоб відкрити обрії для бажання! Вона наділа свою найкращу серпанкову сукню в квітки, декольтовану й з короткими рукавами; але злякавшись своєї голизни, прикрила чудові руки світлими газовими чохлами, а груди й плечі запнула вишиваною хусткою. Англійська зачіска видалася їй надто визивною, і вона погасила цю запальність дуже гарненьким чепцем; але чи зуміла-б вона — в чепці чи без нього, — грати золотавими кучерями, щоб відтінити свої тонкі руки, щоб захопити ними?.. Ось яка була в неї косметика: від свідомости своєї злочинности, від приготовин до обмисленого наперед гріха цю святу жінку охопила жорстока пропасниця, що на мить вернула їй юнацький блиск. Очі її блищали, обличчя палало. Замість бути спокусливою, вона виглядала ніби безсоромною, і сама цього вжахнулась. Аделіна була впросила Лісбету розповісти про обставини зради Венцеслава й довідалась, собі на велике диво, що пані Марнеф за один вечір, за одну мить стала коханкою завороженого митця.
— Як-же роблять це ті жінки? — спитала тоді баронеса в Лісбети.
Цікавість чесних жінок у цій справі незрівняна, їм хотілося-б володіти принадами Пороку й лишитися чесними.
— Таке вже їхнє діло — спокушати, — відповіла кузина Бета. — Чи бачиш, моя люба, Валерія той вечір була така, що й янгол піддався-б.
— Розкажи-ж мені, як вона це зробила?
— В цьому ділі теорії немає, сама практика, — глузливо сказала Лісбета.
Баронеса, пригадуючи цю розмову, хотіла порадитися з кузиною Бетою, але часу бракувало. Бідна Аделіна, не вміючи вигадати якоїсь мушки, не вміючи приколоти трояндового бутона посеред корсажу та добрати для одягу свого хитрощів, що збуджують у чоловіків приборкані бажання, була одягнена тільки дбайливо. Щоб бути куртизанкою, самого бажання замало! Жінка — це чоловіків суп, жартома сказав Мольєр устами розважливого Ґро-Рене. Це порівняння припускає якусь кулінарну вмілість у коханні. Чеснотлива й гідна жінка буде, в такому разі, гомеричною стравою, засмаженим на огнищі м'ясом. А куртизанка буде твором Карема[1] з усіма його присмаками, пряннощами та витонченістю. Баронеса не могла, не вміла подати свої білі груди на розкішному гіпюровому тарелі, як робила це пані Марнеф. Їй невідома була таємниця певних поз, вражіння від певних поглядів. Нарешті, вона не знала й секрету власного чару. Благородна жінка може собі до сходу крутитися, а ні чим не вразить знавецьке око розпусника. Бути для всіх чесною і неприступною, а для дружини робитись куртизанкою — це значить бути геніяльною жінкою, а таких мало. В цьому полягає таємниця довгих прихильностей, нез'ясовних для жінок, що позбавлені цих подвійних і чудових здібностів. Уявіть пані Марнеф чеснотливою!.. це буде маркіза де-Пекер! Таких великих і славетних жінок, таких прекрасних чеснотливих Діян із Пуатьє — під ліком.
Отже, сцена, котрою був почався цей поважний і страшний нарис паризьких звичаїв, знову поновлювалась з тією глибокою відміною, що через злидні, напророковані тоді від капітана буржуазної міліції, ролі в ній перемінились. Пані Гюло чекала Кревеля з тими самими намірами, які, тому три роки, були примусили його приїхати, посміхаючись парижанам з височини свого „мілорда“. Нарешті — дивна річ! — баронеса була вірна собі, своїй любові, дарма що зважилась на саму найгрубішу, як на де-яких суддів, невірність, а саме, на невірність, невиправдану поривом жаги.
— Що робити, щоб бути панією Марнеф! — думала вона, почувши дзвінок. — Вона здушила сльози, пропасниця запалила їй обличчя, вона пообіцяла сама-собі поводитись справді по-куртизанськи, бідне й благородне створіння!
— Якого чорта треба від мене геройській баронесі Гюло? — думав Кревель, ідучи великими сходами. — Ага, це вона хоче побалакати зі мною про мою сварку з Селестіною та Віктореном, але я не здамся!..
Ввійшовши до вітальні, де провела його Луїза, він подумав, глянувши на убозство житла (стиль Кревеля): „Бідна жінка!.. От вона й нагадує ті прекрасні картини, що їх нетямуща в малярстві людина на горище викинула“. Бачивши Кревель, що міністр торгівлі, граф Попіно, купує картини та статуї, він теж хотів уславитись по-між паризькими меценатами, яких любов до митців полягає в тому, щоб купувати твори за безцінь.
Аделіна граційно посміхнулась Кревелеві й показала йому на стільця коло себе.
— От я й до ваших послуг, прекрасна дамо, — сказав Кревель. Пан мер, зробившись політиком, почав ходити в чорному. Його обличчя ясніло над цією одежою, як повний місяць над завісою темних хмар. Сорочка, прикрашена трьома великими перлинами по п'ятьсот франків кожна, промовляла про високий розвиток його… огруддя, і він казав: „В мені знати майбутнього атлета трибуни!“ На широких мужицьких руках у нього ще зранку були рукавиці. Його лаковані чоботи свідчили про однокінне брунате купе, яким він приїхав. За три роки Кревель з честолюбства змінив свою позу. Як і великі художники, він дійшов тепер свого другого способу. У великосвітському товаристві — у принца Вісембурзького, у префектурі, в графа Попіно і т. ин. — він незмушено тримав капелюха в руці, як навчила його Валерія, а великого пальця другої руки кокетливо застромляв у виріз жилета, ще й головою та очима манірився. Цією другою позицією він був зобов'язаний Валерії, яка, ніби-то бажаючи відмолодити свого мера, наділила його ще однією смішністю.— Я просила вас прийти, добрий і любий пане Кревель, — схвильовано сказала баронеса, — в одній надзвичайно важливій справі…
— Догадуюсь, пані, — хитро відповів Кревель, — але ви просите неможливого… О, я не з варварів-батьків, не з тих людей, що задубіли з голови до п'ят у своїй скупості, як казав Наполеон. Вислухайте мене, прекрасна дамо. Якби діти мої руйнувалися для себе, я-б подав їм допомогу, але забезпечувати вашого чоловіка, пані? — це те саме, що наповнювати бочку Данаїд! Заставити будинок за триста тисяч франків за-для невиправного батька! У них, бідолах, нічого немає, а вони-ж і не погуляли! Тепер вони житимуть з того, що заробить Вікторен у суді. Хай-же побреше ваш синок!.. Ах, він мусів бути міністром, цей докторець, наша спільна надія! Добрий буксир, що по-дурному на мілизну сідає, бо, коли-б він позичався, щоб висунутись, коли-б він заборгувався, щоб депутатів почастувати, щоб здобути голосів та збільшити свій вплив, то я-б йому сказав: „Ось мій гаман, тягни, мій друже!“ Але платити за таткові безумства, за безумства, які я вам пророкував! Ох, через батька йому ходу до влади немає… От я так буду міністром…
— Ох, любий Кревелю, справа не про дітей наших, щиросердних бідолах!.. Якщо серце ваше закриється для Вікторена з Селестіною, то я їх так любитиму, що, може, й пощастить мені зм'ягшити гіркоту вашого гніву в їхніх прекрасних душах. Ви караєте своїх дітей за добре діло.
— Так, за добре діло, тільки погано зроблене! Це напівзлочин! — мовив Кревель, дуже вдоволений з цього слова.
— Робити добро, мій любий Кревелю, — вела баронеса, — це не значить брати гроші з повного гаманця! Це значить терпіти нестатки через свою щирість, це значить страждати від свого добродійства! Це значить сподіватись невдячности! Небо не визнає милосердя, яке нічого не коштує…— Святі, пані, можуть собі йти до шпиталю, вони знають, що для них це двері до раю. А я чоловік світський, бога боюся, але ще більше боюся пекла злиднів. Бути без су — це останній ступінь нещастя за нашого теперішнього громадського ладу. Я чоловік свого часу, шаную гроші…
— З світського погляду ви маєте рацію, — мовила Аделіна.
Вона була за тридев'ять земель від потрібної їй теми й почувала себе, як святий Лоренцій на розпеченому вугіллі, згадуючи за свого дядька, бо їй увиджалось, що він стріляє в себе з пистоля! Вона потупила очі, потім підвела їх на Кревеля повними янгольської лагідности, а не визивної сласности, такої вправної у Валерії. Три роки тому вона зачарувала-б Кревеля цим чудовим поглядом.
— Я знала вас щедрішим… — сказала вона. — Ви казали колись про триста тисяч франків, так як кажуть вельможі…
Кревель глянув на пані Гюло, що була як лілея наприкінці свого квітування, і в голові йому промайнули непевні думки; але він так шанував цю святу істоту, що пригнітив ці підозри в розпутницькій частині свого серця.
— Пані, з того часу я не змінився, але колишній негоціянт був і мусить бути вельможею методичним, ощадливим, мусить у все запроваджувати лад. Можна відкрити рахунок розвагам, можна їх кредитувати, жертвувати на цю статтю певні прибутки, але порушувати капітал!.. це вже безумство. Діти мої матимуть усе своє добро, майно материне й моє, але-ж вони, певно, не хотять, щоб батько їхній нудився, перекинувся на ченця та на мумію!.. Жити мені радісно! Я весело пливу за водою. Виконую всі обов'язки, що накладає на мене закон, серце та родина, а також і свої фінансові справи пильно проваджу. Хай діти мої теж отак живуть, я буду вдоволений; за теперішні мої безумства — бо вони таки є — платять тільки ґави[2] (вибачте, ви не знаєте цього біржового виразу), так що дітям нема чим мене попрікати, після смерти моєї вони ще добрі гроші візьмуть. Ваші діти не можуть похвалитися цим про свого батька, який гульнею і свого сина, і мою дочку руйнує…
Чим далі, то все більше відходила баронеса від своєї мети…
— Ви дуже гніваєтесь на мого чоловіка, мій любий Кревелю, а проте були-б найкращим його другом, коли-б дружина його перед вами схибила…
Вона палко глянула на Кревеля. Але зробила це так, як колись Дюбуа, що занадто вже регента стусанами почастував — вона надто прикидалась, і розпусні думки так жваво заворушились у колишнього парфюмера, аж він подумав: „Чи не хоче вона, бува, помститись над Гюло?.. Чи може я краще для неї виглядаю мером, аніж національним гвардійцем?.. Химерні-ж оті жінки!“ І він став у свою другу позицію, дивлячись на баронесу з виразом часів Регенства.
— Можна подумати, — провадила вона, — що ви мститесь над ним за чесноту, яка вам не піддалася, за жінку, яку ви любили так… що… ладні були її купити, — додала вона тихенько.
— За божественну жінку, — відповів Кревель, багатозначно посміхаючись баронесі, що в неї очі потупились і вії звогчились, — бо зазнали-ж ви лиха!.. за три роки… га, красуне моя?
— Не згадуймо за мої муки, любий Кревелю, вони перевищують людську силу. Ах, коли-б ви ще любили мене, то вирятували-б мене з безодні! Так, я в пеклі! Царевбійники, яких залізом пекли, яких кіньми шматували, були щасливцями проти мене, бо їм тільки тіло втинали, а в мене серце кіньми шматують…
Рука Кревеля покинула розріз у жилеті, капелюха він поклав на столика, вийшов із позиції і посміхався! Посмішка ця була така безглузда, аж омилила баронесу, що добачила в ній якогось доброго виразу.
— Ви бачите жінку вже не в розпачу, а в агонії чести, жінку, що на все зважилась, друже мій, аби не допустити злочинів…
Боючись, щоб не ввійшла, бува, Гортензія, вона замкнула двері й так само поривчасто впала перед Кревелем навколішки, взяла його за руку й поцілувала її.
— Будьте моїм рятівником! — сказала вона. Вона гадала, що в серці негоціянта є великодушні струни, її охопила зненацька надія здобути двісті тисяч франків, не втрачаючи своєї чести. — Купіть мою душу, ви-ж хотіли купити чесноту!.. — вела вона, божевільно на нього глянувши. — Довіртесь моїй чесноті, моїй честі, якої міць вам відома! Будьте мені другом! Врятуйте цілу родину від руїни, від сорому, від розпачу, не дайте їй упасти в багно, де болото перемішане з кров'ю! Ох, не вимагайте від мене пояснень!.. — сказала вона, коли Кревель хотів заговорити. — Надто-ж не кажіть мені: „я це вам наперед казав“, як ті щасливі друзі нещасного. Ну, послухайтеся-ж тієї, що ви любили, послухайтеся жінки, яка, до ваших ніг упавши, виявляє цим, може, найвище благородство; не вимагайте від неї нічого, чекайте всього від її вдячности!.. Ні, не давайте нічого, але позичте мені, позичте тій, кого ви називали Аделіною!..
Тут сльози полилися так рясно, Аделіна так заридала, аж рукавиці Кревелеві змокріли. Слова: „мені треба двісті тисяч франків!“ насилу можна було розібрати в потокові плачу, так як неможна помітити хоч-би й найбільшого каміння в повіні альпійських водоспадів, коли тане сніг.
Отака недосвідчена Чеснота! Порок нічого не просить, як бачили ми на прикладі пані Марнеф, йому все само пропонується. Такі жінки стають вимогливі тільки тоді, коли вони зробилися вже необхідні або коли треба експлоатувати чоловіка, так як експлоатують кар'єр, де гіпсу вже обмаль, руйновище, як кажуть каменярі. Почувши „двісті тисяч франків“, Кревель зрозумів усе. Він ґречно підвів баронесу, приказуючи зухвалу фразу: „Ну, заспокоймося, мамусю“, якої Аделіна в нестямі не почула. Сцена зміняла вигляд, Кревель робився, за його виразом, паном становища.
——————