Кузина Бета/XXX
| ◀ XXIX | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XXX. Коротеньке змагання між маршалом Гюло, графом Форцгейським, та військовим міністром, його високістю маршалом Котеном, принцом Вісембурзьким, герцогом Орфанським |
XXXI ▶ |
|
КОРОТЕНЬКЕ ЗМАГАННЯ МІЖ МАРШАЛОМ ГЮЛО, ГРАФОМ ФОРЦГЕЙМСЬКИМ, ТА ВІЙСЬКОВИМ МІНІСТРОМ, ЙОГО ВИСОКІСТЮ МАРШАЛОМ КОТЕНОМ, ПРИНЦОМ ВІСЕМБУРЗЬКИМ, ГЕРЦОГОМ ОРФАНСЬКИМ.
Маршал Гюло, якому, зважаючи на його високий військовий стан, належало мати й відповідне помешкання, жив у розкішному готелі на вулиці Монпарнас, де міститься кілька князівських будинків. Наймав він цілий готель, але займав у ньому тільки другий поверх. Коли Лісбета почала в його домі господарювати, вона зразу-ж захотіла найняти пожильцям перший поверх, який, казала вона, оплатить усе помешкання, і граф житиме майже задурно; але старий салдат відмовився. Маршала вже кілька місяців непокоїли сумні думки. Він зрозумів матеріяльну скруту своєї невістки, догадувався про нещастя її, не знаючи причини їх. Цей стариган, такий веселий на вдачу, ставав мовчущий, він думав про те, що колись його дім буде притулком баронесі Гюло з дочкою, і беріг для них той перший поверх. Посередність достатків графа Форцгеймського була така відома, що військовий міністр, принц Вісембурзький, умовив його взяти певну допомогу на встаткування. На цю допомогу Гюло умеблював другий поверх, де все було пристойно, бо, як сам маршал казав, не за тим він маршальське жезло має, щоб носити його пішки. Готель за Імперії належав якомусь сенаторові, залі на другому поверху були влаштовані дуже пишно, все було в них біло-золоте, різьблене, і зберіглися вони добре. Маршал опорядив їх чудовими старовинними меблями, відповідно до своєї обстави. У возовні в нього хоронилась карета, де на дверцях намальовано навхрест два жезла, а коней він наймав, коли треба було їхати in fiocchi чи то до міністерства, чи до палацу, на церемонію яку або на свято. Маючи за слугу вже тридцять років колишнього шостидесятилітнього салдата, якого сестра була в нього за куховарку, він міг заощаджувати що-року якийсь десяток тисяч франків, які складав до капіталу, призначеного Гортензії. Що-дня старий ходив пішки бульваром з вулиці Монпарнас на вулицю Плюме; кожен інвалід, побачивши його, неодмінно ставав струнко й вітав його, а маршал дякував старому салдатові посмішкою.
— Хто це такий, що ви перед ним струнко стаєте? — спитав якось молодий робітник у старого капітана інвалідів.
— Зараз розкажу тобі, хлопче, — відповів старшина.
Хлопець став у позу людини, що зласкавилась вислухати якогось балакуна.
— 1809 року, — почав інвалід, — ми охороняли фланг Великої Армії, що йшла на Відень під орудою імператора. Підходимо до мосту, а його обороняло три гарматні батареї, нагромаджені, як скеля, — три редути одне над одним, і вони міст обстрелюють. Ми були під командою маршала Масени. Той, кого ти бачив, був полковником гвардійських гренадерів, ми йшли разом… Наші колони стояли по один бік річки, редути — по другий. Тричі атакували моста, і тричі не щастило. „А гукніть-но Гюло! сказав маршал, тільки він та хлопці його й зможуть упорати цю заваду“. Прийшли ми. Останній з генералів, що відступав від мосту, спиняє Гюло під вогнем, хоче розказати йому, як тут узятися треба, і дорогу йому заступив. „Мені не порад треба, а місця, щоб пройти“, спокійненько сказав генерал, переходячи моста на чолі своєї колони. А потім — рррах! — тридцятеро гармат на нас як стрельне!
— А, сто чортів! — скрикнув робітник, — мабуть і покришило-ж вас там!
— Коли-б ти чув, як він спокійно оте слово сказав, хлопче, то до землі йому вклонився-б! Про це менше знають, як про Аркольський міст, а воно, мабуть, ще й прекрасніше. От ми й добігли з Гюло до батарей. Слава тим, що полягли там! — мовив старшина, здіймаючи капелюха. — Кайзерліків ми так і ошерешили. Імператор дав отому старому графського титула, він нас усіх ушанував у нашому начальникові, а потім хтось із розумом і маршалом його зробив.
— Слава маршалові! — крикнув робітник.
— Кричи собі, скільки хочеш, маршал глухий, бо гармат він наслухався.
Цей анекдот може показати, як шанували інваліди маршала Гюло, який, завдяки своїм незмінним республіканським переконанням, тішився симпатією людности в усьому кварталі.
Тяжко було бачити хвилювання, що обняло цю душу, таку спокійну, таку чисту й благородну. Баронесі доводилось брехати й ховати від зятя страшну правду з властивою жіночою спритністю. Цього злигодного ранку маршал, що спав мало, як у старих це буває, добився від Лісбети признання про братове становище, пообіцявши женитися з нею за її одвертість. Кожен зрозуміє, як приємно було старій дівчині робити признання, що їх вона, відколи в маршала оселилась, і сама хотіла висловити своєму нареченому, бо цим зміцняла свій шлюб.
— Брата вашого не виправиш! — кричала Лісбета маршалові в чутніше вухо.
Міцний і дзвінкий голос дозволяв лотарингці розмовляти з старим. Вона надсажувала легені, так-бо хотілося їй показати своєму нареченому, що з нею він глухий не буде.
— У нього було троє коханок! — казав старий. — Це Аделіну маючи! Бідна Аделіна!..
— Якщо хочете послухатись мене, — кричала Лісбета, — то скористуйтесь своїм впливом у принца Вісембурзького й здобудьте кузині якусь пристойну посаду, для неї це буде потрібно, бо платня баронова заставлена на три роки.
— Зараз їду до міністерства, — відповів він, — побачу маршала, довідаюсь, що він про брата думає, і попрошу, щоб він пильно допоміг моїй сестрі. Знайдіть відповідну посаду для неї…
— Паризькі дами-благодійниці утворили добродійне товариство за згодою архієпіскопа; їм потрібні інспектриси за чималу винагороду, щоб вишукувати, кому справді треба допомогти. Такі обов'язки пасували-б моїй любій Аделіні, вони до серця їй були-б.
— Пошліть по коні! — сказав маршал. — Зараз я одягнуся. Якщо треба, то я і в Нельї поїду!
— Як він любить її! Скрізь і завжди мушу з нею здиба́тися, — сказала лотарингка.
Лісбета вже панувала в домі, але потай від маршала. Прислугу вона в страху тримала. Собі покоївку найняла й розгортала свою стародівоцьку діяльність, вимагаючи собі у всьому звіту, всього доглядаючи та дбаючи в усьому за добробут свого любого маршала. Поділяючи республіканські погляди свого нареченого, Лісбета дуже подобалась йому своєю демократичністю, крім того, вона вміла надзвичайно спритно йому лестити, і через два тижні маршал, якому краще стало житися, який почував над собою материнський догляд, почав, кінець-кінцем, добачати в Лісбеті здійснення частини своїх мрій.
— Мій любий маршале! — крикнула вона, проводячи його на сходи. — Підніміть шибки, не сидіть на протягу, зробіть це ради мене!..Маршал, старий парубок, який пестощів ніколи не знав, поїхав, посміхаючись до Лісбети, хоч серце в нього й боліло.
В цю саме хвилину барон Гюло пішов із свого департаменту до кабінету маршала, принца Вісембурзького, що покликав його до себе. Хоч нічого дивного в тім не було, що міністр кличе до себе одного з своїх директорів, але совість у Гюло була така неспокійна, що обличчя Мітуфле видалось йому не знати яким лиховісним та холодним.
— Як ся має принц, Мітуфле? — спитав він, замкнувши свій кабінет та наздоганяючи пристава, що пішов попереду.
— Мабуть, він на вас важко дихає, пане барон, — відповів пристав, — бо голос його, погляд та обличчя віщує грозу…
Гюло зблід і замовк, перейшов передпокій, вітальню й приступив з тремтінням у серці до дверей кабінету. Маршал, якому було тоді сімдесят років, геть чисто сивий, з темно-червоним обличчям, як і всі старі в його літа, визначався таким широким чолом, що на ньому уявлялось ціле бойовисько. Під цією сірою, снігом припорошеною банею блищали очі, темніючи під гострими виступами брівних дуг, блакитні наполеонівські очі, звичайно сумні, повні гірких думок та жалю. Цей суперник Бернадота гадав був померти королем. Але очі ці обертались у грізні блискавки, коли в них відсвічувалось якесь міцне почуття. Голос, майже завжди глухий, ставав тоді пронизливий. В гніві принц робився салдатом, говорив мовою підпоручника Котена й нікого вже не милував. Гюло д'Ерві застав цього старого лева з розкошланим, як грива, волоссям коло каміна, де він стояв, прихилившись до лутки, насуплений, з якоюсь ніби неуважністю в погляді.
— Ось я й до ваших послуг, принце! — мовив Гюло ґречно й незмушено.
Маршал мовчки й пильно дивився на свого директора весь час, поки той від порогу підійшов до нього на кілька кроків. Цей олив'яний погляд був, мов божий погляд. Гюло не витримав його й потупився. „Він усе знає“, подумав він.
— Ваше сумління нічого вам не каже? — спитав маршал глухо й поважно.
— Воно каже мені, що, мабуть, я помилку зробив, вчинивши без вашого відому наскок на Алжир. В мої літа й з моїми потребами, після сорока п'ятилітньої служби, у мене немає достатку. Принципи чотирьохсот французьких обранців вам відомі. Ці добродії заздрять на всі посади, вони врізали платню міністрам — цим усе сказано! — де-ж там у них грошей просити для старого служаки!.. Що сподіватися від людей, які платять не краще за магістратуру? які дають тридцять су на день робітникам на тулонському мості, коли родині там фізично неможна прожити менше, як за сорок су? які не думають про те, яка злиденна платня для паризького службовця оті шістьсот, тисяча й тисяча двісті франків, і які самі зазіхають на наші посади, бо утримання тут сорок тисяч франків?.. Які, нарешті, відмовляються повернути короні добро, що короні належало й було для неї конфісковане 1830 року, та прибуток, зібраний ще за Луї XVI, коли майно це попросили для вбогого принца!.. Якби у вас не багатство, то й вас вони-б любенько лишили, як і брата мого, з вашою куценькою платнею, не згадали-б про те, що ви врятували разом зі мною Велику Армію на болотяних польських рівнинах.
— Ви обікрали державу, ви допустились такого становища, що вам суд загрожує, як тому державному скарбникові, — сказав маршал, — і ви, пане, так легко до цього ставитесь?..
— Велика різниця, ваша високість! — скрикнув барон Гюло. — Хіба я займав скарбницю, яку мені довірено?..
— Хто чинить таку гидоту, — сказав маршал, — той, у вашому становищі, двічі винний, коли робить це невправно. Ви скомпромітували нашу вищу адміністрацію, яка досі була найчистішою в Европі!.. І все це, пане, за-для двохсот тисяч франків та якоїсь повії!.. — грізно сказав маршал. — Ви — державний радник, а навіть простого салдата карають на горло, якщо він продасть полкове майно. Ось що розповідав мені колись полковник Пурен, з другого уланського. В Саверні один з його людей полюбив якусь ельзасочку; їй кортіло мати шалю, і негідниця так завзялася, що бідолаха-улан, якого мали призначити на старшого вахмістра, який служив двадцять років і був окрасою полку, продав ескадронне майно. Знаєте, бароне д'Ерві, що зробив потім цей улан? Потовк віконну шибку, з'їв її й за одинадцять годин помер у шпиталі… Спробуйте й ви померти від якоїсь апоплексії, щоб ми могли врятувати честь…
Барон спантеличено глянув на старого вояку, і в маршала, коли побачив він цей вираз, що викривав боягуза, трохи почервоніли щоки, очі його зайнялись.
— Так ви покидаєте мене?.. — пробурмотів Гюло.
В цю хвилину маршал Гюло, довідавшись, що брат його з маршалом самі, дозволив собі зайти і, як звичайно глухі, підійшов просто до принца.
— О, я знаю, чого ти прийшов, старий товаришу! — крикнув герой польської кампанії. — Але даремно…
— Даремно?.. — перепитав маршал Гюло, який тільки це слово й дочув.
— Так, ти прийшов за брата поговорити; та чи знаєш ти, хто такий твій брат?..
— Мій брат?.. — спитав глухий.
— Це — поганець, який не годен тебе!.. — крикнув маршал.
І від гніву маршалові очі запалали блискучими поглядами, які, мов погляди Наполеона, розбивали волю і розум.
— Брешеш, Котене! — відказав маршал Гюло, збліднувши. — Кинь своє жезло, як я своє кидаю!.. Я до твоїх послуг.Принц підійшов до старого товариша, пильно глянув на нього й сказав йому на вухо, стискуючи його руку:
— Ти мужній?
— Побачиш…
— Ну, держись! Мова йде про найбільше лихо, яке могло тобі трапитись.
Принц обернувся, взяв на столі справу, дав її маршалові Гюло до рук і крикнув:
— Читай!
Граф Форцгеймський прочитав такого листа, що лежав у справі:
Алжир.
„ Любий принце, маємо на руках дуже кепську справу, як побачите з слідства, яке тут надсилаю.
„ Коротко сказати, барон Гюло д'Ерві послав до провінції О… свого дядька спекулювати на збіжжі та фуражі й дав йому в спільники коморного наглядача. Наглядач цей усе виказав, щоб самому виправитись, але, кінець-кінцем, утік. Королівський прокурор суворо повів справу, гадаючи, що заплутані в ній тільки двоє нижчих службовців; але Йоган Фішер, дядько вашого головного директора, коли його потягли до права, заколовся у в'язниці гвіздком.
„ На цьому все й кінчилося-б, якби ця гідна й чесна людина, яку, певно, обдурив і спільник, і небіж, не зважилася писати баронові Гюло. Листа цього перехоплено, і зміст його так здивував королівського прокурора, що він звернувся до мене. Заарештувати й потягти до права державного радника, головного директора, який вчинив стільки гарних і щирих послуг, — бо-ж він усіх нас урятував при Березині, переорганізувавши командування — це був-би жахливий удар, тому я звелів передати справу мені.„ Чи треба цю справу далі провадити? Чи може, коли головний з відомих злочинців помер, погасити процес, засудивши наглядача позаочно?
„ Генеральний прокурор погоджується передати справу вам; барон д'Ерві мешкає в Парижі, отже справа підлягає вашому королівському судові. Отакого, досить непевного, способу ми добрали, щоб відразу збутися труднощів“…
Тут папір випав з рук маршала Гюло; він глянув на брата й побачив, що далі перевіряти справу не варто, але знайшов листа від Йогана Фішера й подав йому, побіжно того листа переглянувши.
„О…в'язниця.
„Небоже, коли ви читатимете цього листа, мене вже не буде в живих.
„Не турбуйтесь, проти вас не знайдуть жадного доказу. Я помер, ваш єзуїт Шарден утік — і справа припиниться. Вмирати мені легко, бо я згадую обличчя нашої Аделіни, яка з вами була щаслива. Вам не треба вже висилати двісті тисяч франків. Прощайте.
„Листа цього вам передасть один арештант, на якого, здається мені, можна покладатись.
„Йоган Фішер“.
— Прошу у вас пробачення, — сказав із зворушливою гордістю маршал Гюло принцові Вісембурзькому.
— Ну, називай мене на „ти“, Гюло! — відказав міністр, потискуючи руку старому другові. — Бідний улан стратив тільки себе, — мовив він, пронизуючи поглядом Гюло д'Ерві.
— Скільки ви взяли? — суворо звернувся граф Форцгеймський до брата.
— Двісті тисяч франків.
— Друже, — сказав граф до міністра, — ви матимете двісті тисяч франків через сорок вісім годин. Ніхто ніколи не зможе сказати, що людина з іменем Гюло схибила хоч на су в громадській справі…— Яка дитинність! — сказав маршал. — Я знаю, де ті двісті тисяч франків і зараз заверну їх. Подавайте прохання про відставку! — додав він, кидаючи подвійний аркуш добірного паперу до столу, де сидів державний радник, у якого ноги підігнулись. — Ваш процес був-би ганьбою для всіх нас, то-ж я здобув від ради міністрів волю чину в цій справі. Коли ви згоджуєтесь на життя без чести, без моєї пошани, на ниче життя, то матимете відставку, яку ви заробили. Тільки подбайте, щоб про вас швидше забули.
Маршал подзвонив.
— Урядовець Марнеф тут?
— Так, ваша високість, — сказав пристав.
— Хай зайде.
— Ви, — крикнув міністр, побачивши Марнефа, — ви та дружина ваша, з наміром зруйнували присутнього тут барона д'Ерві!
— Пане міністр, прошу вибачення, ми дуже бідні, живу я тільки з посади, у мене двоє дітей, з них останній у моїй родині з'явиться від пана барона.
— Яке шахрайське обличчя! — сказав принц, показуючи маршалові Гюло на Марнефа. — Досить крутні, — провадив він, — віддасте двісті тисяч франків або в Алжир підете.
— Але-ж, пане міністр, ви не знаєте моєї дружини, вона все проїла. Пан барон що-дня запрошував шість душ обідати… В мене витрачалось п'ятдесят тисяч франків на рік.
— Ідіть геть, — сказав міністр гримким голосом, що колись кликав у атаку в розпалі бою, — через дві години одержите оповістку про здачу посади… ідіть.
— Волію краще у відставку податись, — зухвало сказав Марнеф, — бо це вже занадто — бути в моєму становищі та ще й побитим; це мені не до вподоби.
І вийшов.
— Яка наволоч, — сказав принц.Маршал Гюло, що підчас цієї сцени стояв нерухомо, блідий, як труп, крадькома поглядаючи на брата, взяв принца за руку й сказав йому ще раз:
— Через сорок вісім годин матеріяльну шкоду виправимо, але честь! Прощай, маршале! Це смертельний удар… Так, не переживу я, — шепнув він міністрові.
— Якого біса ти прийшов сьогодні? — зворушено спитав принц.
— Прийшов за дружину його просити, — відказав граф, показуючи на Гектора. — В неї шматка хліба немає! А надто тепер.
— У нього-ж пенсія!
— Вона заставлена!
— Чорт, а не людина, — сказав принц, знизавши плечима. — Чим вас оті жінки поять, щоб розум у вас відібрати? — спитав він у Гюло д'Ерві. — Як могли ви, знаючи, з якою клопітною точністю французьке командування усе записує, усе протоколює, стоси паперу переводить, щоб затвердити прибуток і видаток кількох сантимів, як могли ви, самі скаржившись на те, що сотні підписів треба для дрібниці, — для того, щоб звільнити салдата, щоб скребла купити — після цього надіятись, що вам пощастить надовго затаїти крадіжку? А газети? а заздрі! а люди, які сами хочуть красти! Ті жінки, виходить, з глузду вас зводять? Очі вам запорошують? чи може ви не такий, як усі ми? Треба було покинути міністерство, коли ви стали вже не людиною, а самим темпераментом! Якщо ви стільки дурниць накоїли своїм злочином, то ви кінчите… не хочу тільки казати вам, де саме…
— Обіцяєш мені подбати за неї, Котене?.. — спитав граф Форцгеймський, який нічого не чув і думав тільки про невістку.
— Не турбуйся! — сказав міністр.
— Ну, спасибі й прощай! Ходімо, пане? — сказав він братові.
Принц, стримуючи хвилювання, глянув на двох братів, таких різних поставою, переконанням та вдачею, сміляка й боягуза, сласного й суворого, чесного й хабарника, і подумав: „Боягуз не зуміє вмерти! А в мого бідного, чесного Гюло вже смерть за плечима“! Він сів у крісло й узявся далі читати повідомлення з Африки таким рухом, де знати було заразом і спокій воєводи, і глибокий жаль, що його нагонить вигляд бойовиська! Бо насправді нема в світі людяніших за військових, жорстоких на взір, у яких від звички до війни з'являється отой непереможний спокій, такий потрібний на бойовищі.
Другого дня в кількох газетах під різними заголовками вміщено отакі різні замітки:
„Пан барон Гюло д'Ерві подався у відставку. На рішення цього високого урядовця вплинуло безлад у справозданнях алжирської адміністрації, що спричинився до смерти та втечі двох службовців. Коли пан барон Гюло довідався про злочини службовців, яким він, на жаль, довіряв, з ним тут-же в кабінеті міністра стався підступ параліча.
„Пан Гюло д'Ерві, брат маршалів, служив сорок п'ять років. Це, надаремно поборюване, рішення з жалем прийняли всі, хто знав пана Гюло, якого особисті прикмети дорівнюються його адміністративного хисту. Ніхто не забув ні відданости генерального розпорядника імператорської гвардії у Варшаві, ні тієї надзвичайної активности, з якою він зумів зорганізувати різні частини в армії, яку створив року 1815 Наполеон.
„Ще одна зірка імператорської доби сходить із сцени. З 1830 року пан барон Гюло безперервно був конечним світилом у державній раді та у військовому міністерстві.
„Алжир. — Так звана „фуражна“ справа, яку декотрі газети роздули до смішного, кінчилась смертю головного винуватця. Добродій Йоган Віш стратив себе у в'язниці, спільник його втік, але його судитимуть позаочно.
„Віш, колись постачальник армій, був людина чесна, дуже шановна й не зміг помиритися з думкою, що його дурив добродій Шарден, наглядач комори, що втік“.
А в паризькій хроніці писалось:
„Пан маршал, військовий міністр, щоб запобігти надалі всякому безладові, вирішив утворити в Африці харчове бюро. Гадають, що справу цю доручать одному начальникові канцелярії, панові Марнефу“.
„Посада барона Гюло збуджує честолюбні бажання. Директорство, кажуть, пообіцяно графу Марсіяль де ля-Рош-Гюґон, депутатові, зятю графа Растіньяка. Рекетмайстер, пан Масоль, буде призначений на державного радника, а пан Клод Віньйон — на рекетмайстра“.
„З усіх жуків для опозиційних газет найнебезпечніший жук офіційний. Хоч які хитрі газетярі, а частенько доводиться їм, по волі чи по неволі, у дурнях лишатись через спритність тих, хто від преси перейшов, як от Клод Віньйон, до високостів влади. Перемогти газету може тільки газетяр. Тому треба сказати, пародуючи Вольтера: „Паризька хроніка не те, що думають про неї порожні люди“.