Кузина Бета/XVI
| ◀ XV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XVI. Баланс товариства Бети й Валерії: рахунок Фішер |
XVII ▶ |
|
Кузина Бета була в домі Марнефів на становищі родички, що виконувала разом з тим обов'язки дами-компаньйонки та жінки для доручень; але їй невідоме було подвійне приниження, що гнітить, здебільшого, тих, кого лихо примушує на це становище згоджуватись. Лісбета з Валерією являли зворушливе видовисько такої палкої і так мало можливої між жінками дружби, що парижани, завжди надто пронозливі, зразу-ж почали їх обмовляти. Контраст мужньої, сухої натури лотарингки та гарної креольської натури Валерії сприяв пліткам. Сама пані Марнеф зовсім несвідомо додала сили цим поговорам своїми турботами про подругу, розпочатими в матримоніяльних інтересах, що мусіли, як побачимо далі, довершити Лісбетину помсту. В кузині Беті відбулася величезна революція; Валерія, що хотіла припорядити її, скористувалась з цього яко-мога. Ця незвичайна дівчина, підкорившись тепер корсетові, стала струнка, вживала ароматичної води для гладенької зачіски, одягала сукні такими, як швачка приносила, носила добірні черевички та сірі шовкові панчохи, що їх постачальники ставили, проте, в рахунки Валерії, які оплачували ті, кому це належало. Отак підправлену, завжди в жовтому кашемірі, Бету й не пізнати було тому, хто три роки її не бачив. Оцей другий, чорний діямант, найрідкосніший із діямантів, вишліхуваний вправною рукою і вставлений у відповідну оправу, оцінувало в усій його вартості кілька честолюбних службовців. Хто бачив Бету в-перше, той мимоволі тремтів від дикої поезії, яку спритна Валерія зуміла виявити, прикрасивши одягом цю криваву черницю, майстерно обрямивши стрічками її сухе, оливкове обличчя, де блищали чорні, як і волосся, очі, виставивши на показ її негнучий стан. Бета, як божа матір Кранаха та Ван-Дейка, як візантійська божа матір, зведені з своїх рям, зберігла тугість та правильність цих таємничих постатів, близьких родичок Ізід та жіночих божеств, що клали в футляри єгипетські скульптори. Це був рухливий граніт, базальт, порфір. Здихавшись до віку матеріяльного клопоту, Бета була в чудовому настрої і приносила веселощі скрізь, де ходила обідати. До того-ж барон оплачував її маленьке помешкання, умебльоване, як ми знаємо, рештками будуару та кімнати її приятельки Валерії. „Життя почала я, казала вона, справді голодною козою, а кінчаю левицею“. Вона й досі виконувала найскладніші брузументні роботи для пана Ріве, та це тільки, казала вона, аби не марнувати часу. Проте, в житті її, як побачимо, повно було клопіт, але в людей, що вийшли з села, така вже голова, що заробітків вони ніколи не покидають, нагадуючи цим євреїв.
Що-ранку кузина Бета ходила вдосвіта з куховаркою на базар. За Бетиним планом видаткова книжка, що руйнувала барона Гюло, повинна була збагатити її любу Валерію, і таки дійсно її збагачувала.
Яка з хатніх господинь не дізнала на собі після 1838 року згубних наслідків від антисоціяльних доктрин, що їх поширюють серед нижчих клас письменники-палії? По всіх господарствах тепер служницька рана є найболючіша з усіх фінансових ран. За дуже малими винятками, годними монтіонської премії, кухар та куховарка — це хатні злодії, найняті, зухвалі злодії, яких ласкаво покриває уряд, розвиваючи отак нахил до крадіжок, майже взаконених у куховарок давнім жартом про ручку в кошика. Там, де жінки ці шукали колись сорок су на лотерейний квиток, вони беруть тепер півсотні франків для ощадної каси. А холодні пуритани, що розважаються у Франції філантропічними спробами, гадають, ніби вони піднесли моральний рівень народу! По дорозі з базару до хазяйського стола люди запровадили потайне харчове мито, і паризький міський уряд не так вправно стягає базарне, як вони оте мито справляють з кожної речи. Крім п'ятдесяти відсотків, що на харчі накладають, вони вимагають ще й великих подарунків від постачальників. Перед цією таємничою силою тремтять навіть великі купці; всі вони мовчки з нею розплачуються — каретники, ювеліри, кравці та ин. Коли спробувати над ними наглядати, вони відповідають грубощами або вдаваною необережністю, яка дорого коштує; тепер вони збирають відомості про господарів так само, як колись господарі про них збирали. Зло, яке справді дійшло до краю і з яким починають боротися, — але марно, — суди, можна знищити тільки законом, що примусить прислугу завестися книжками, як у робітників. Зло тоді як рукою зняло-б. Кожен слуга повинен був-би показувати свою книжку, а господарі — записувати в ній причини відмови, і деморалізація натрапила-б на міцну вузду. Люди, що клопочуться високою політикою, навіть не уявляють, до чого сягає розбещеність нижчих клас у Парижі — вона дорівнюється заздрости, що їх пече. Статистика не згадує про жахливе число шлюбів між двадцятилітніми робітниками та сорокалітніми й пятдесятлітніми куховарками, що забагатіли з крадіжок. Страх візьме, коли подумаєш про наслідки таких союзів з потрійного погляду — кримінальности, виродження раси та нещасливих шлюбів. Та й саме фінансове зло від хатніх крадіжок величезне з політичного погляду. Життя, що від цього вдвічі дорогшає, не дозволяє по багатьох родинах жадного надміру. Надмір!.. це-ж половина державної торгівлі, це так само елегантність життя. Книжки та квитки багатьом потрібні, як хліб.
Лісбета, знаючи цю гидку рану паризьких домів, надумала керувати господарством Валерії, коли обіцяла їй підтримку підчас жахливої сцени, де вони заприсяглись бути одна з одною, як сестри. То-ж вона виписала з глибини Вогезів свою родичку по матері, колишню куховарку нансійського єпіскопа, стару дівчину, побожну й надзвичайно чесну. Боючись, проте, за її недосвідченість у Парижі, а найбільше за лихі поради, що псують часто-густо здатливу чесність, Лісбета ходила з Матуріною на базар й вчила її вміння купувати. Знати справжню ціну на харч, щоб здобутись на пошану в продавця, їсти несезонні страви, як от рибу, коли вона не дорога, бути в курсі цін на їстивне й завбачати подорогшання його, щоб купити ще дешево — цей господарський хист у Парижі є основа хатньої ощадности. Матуріна одержувала добру платню й, крім того, щедрі дарунки, отже хазяїв вона любила й заощаджувати на базарі було їй приємно. Тому через якийсь час вона почала вже мірятися з Лісбетою, і та, побачивши її вправність та певність, стала ходити з нею на базар тільки тими днями, коли у Валерії бували гості, а це, між иншим, траплялось частенько. Ось чому. На початку барон додержував дуже суворої добропристойности, але пристрасть його до пані Марнеф незабаром стала така палка та жадібна, що йому хотілось як-найбільше в її товаристві бувати. Раніш він обідав у Валерії чотири рази на тиждень, потім уподобав обідати що-дня. Через півроку після доччинного весілля він давав уже на харчі дві тисячі франків місячно. Пані Марнеф запрошувала осіб, яких її любому баронові хотілось почастувати. А втім, обід завжди готовано на шість персон, барон міг привести з собою трьох несподівано. Своєю ощадністю Лісбета розв'язала надзвичайну проблему — стіл упоряджала пишно за тисячу франків, а другу тисячу віддавала що-місяця пані Марнеф. Убрання Валерії Кревель та барон оплачували щедро, і приятельки ще одну тисячу франків здобували на цих видатках. Таким побитом у цієї чистої та скромної жінки на той час зібралось коло сто п'ятдесяти тисяч франків заощаджень. Свої ренту та що-місячні доходи вона збільшувала відсотками та величезними прибутками, якими зобов'язана була Кревелеві, що великодушно прилучив капітал своєї герцогиньки до вигод своїх фінансових операцій. Кревель присвятив Валерію до таємниць біржового арго та біржових спекуляцій, і вона, як і всі парижанки, хутко свого вчителя випередила. Лісбета, що не витрачала й ліяра з своїх тисяча двохсот франків, що мала оплачене помешкання та одежу, що й су не випускала з кешені, теж збила капіталець п'ять-шість тисяч франків, що Кревель по-батьківськи пустив ув обіг.
Проте, любов барона та Кревеля була для Валерії гнітющим тягарем. Того дня, як оповідання це поновлюється, Валерія, під впливом якоїсь із тих подій, що в житті гучать дзвоном церковним, який юрби народу збирає, — пішла нагору до Лісбети, щоб віддатися приємним, довгомовним наріканням, подібним на цигарку, без затяжки скурену, якими жінки розраджують дрібні прикрості свого життя.
— Лісбето, кохання моє, сьогодні маю вранці дві години Кревеля, яка нудьга! Ох, як-би хотілось мені тебе послати замість себе!
— На жаль, це неможливо, — сказала Лісбета, посміхаючись. — Я помру дівчиною.
— Належати отим двом дідам! Часом мені самій за себе соромно! Ах, як-би бідна мама мене побачила!
— Ти мене за Кревеля маєш, — відповіла Лісбета.
— Скажи, люба Беточко, ти мене не зневажаєш?..— Ах, коли-б я гарна була, то теж мала-б… пригоди! — скрикнула Лісбета. — От тобі й виправдання.
— Але ти дослухалася-б тільки серця, — мовила пані Марнеф, зідхаючи.
— Чи-ба! — відповіла Лісбета, — Марнеф — це мрець, якого поховати забули, барон — це ніби чоловік твій, а Кревель — прихильник; у тебе, як у всіх жінок — усе на місці.
— Ні, не в цьому лихо, моя ясочко, ти не хочеш мене зрозуміти…
— Як раз!.. — скрикнула лотаринка, — те, що ти думаєш — це частина моєї помсти. Що-ж тобі треба?.. Я дбаю за це.
— Любити Венцеслава до безтями й не мати змоги побачити його! — сказала Валерія, потягаючись. — Гюло запрошує його на обід, а митець мій відмовляється! Він не знає, що його божествлять, страхіття! Що в нього за дружина? Гарний шматок м'яса! Так, вона вродлива, але я себе знаю — я спритніша!
— Заспокойтесь, моя дівонько, він прийде, — сказала Лісбета таким тоном, як нянька до нетерплячої дитини. — Я сама цього хочу…
— Та коли-ж?
— Може й на цім тижні.
— Дай поцілую тебе.
Як бачимо, ці дві жінки були єдиною істотою; всі вчинки Валерії, навіть найлегковажніші, втіхи її та прикрості докладно між ними обговорювано й вирішувано.
Лісбета, що її це куртизанське життя якось чудно хвилювало, в усьому Валерію радила і своєї помсти пильнувала з невблаганою логікою. А втім, вона божествила Валерію, зробила її своєю дочкою, приятелькою, любов'ю, знайшла в ній покору креолки і млосність сласної жінки; балакати з нею що-ранку було їй приємніше, ніж з Венцеславом, вони могли вдвох сміятися з свого лукавства, чоловічої дурости та лічити вкупі де-далі більші прибутки з своїх обопільних капіталів. До того-ж Лісбета в нових своїх заходах та новій дружбі мала далеко більшу поживу для діяльности, ніж у безтямному коханні до Венцеслава. Насолода від задоволеної ненависти для серця над усе палкіша та гостріша. Любов — це щось ніби золото, а ненависть — залізо з тієї копальні почуттів, що в нас захована. Нарешті, Валерія, в усій своїй славі, була для Лісбети втіленням краси, що вона божествила, як божествлять усе, чого не маєш, краси багато піддатливішої, ніж краса Венцеслава, що завжди був до неї холодний та нечулий.
Через три майже роки Лісбета почала бачити наслідки підкопу, що на нього витратила своє життя й поклала свій розум. Лісбета думала, пані Марнеф діяла. Пані Марнеф була сокирою, Лісбета — рукою, що нею орудує, і рука ця швидкими вдарами нищила ту родину, що з дня на день ставала їй ненависніша, бо ненависть зростає день-у-день, як і любов, коли любиш. Любов і ненависть — це почуття, що живляться з самих себе, але з них обох ненависть триваліша. Сили любови обмежені, могутність свою вона черпає з життя та з буяння; ненависть нагадує смерть, скупість, вона — щось ніби діяльна абстракція, від істот та речей незалежна. Лісбета, розпочавши властиве для себе життя, розгортала в ньому всі свої здібності; вона панувала на зразок єзуїтів, як потайна влада. Тому істота її цілком переродилась. Обличчя її сяяло. Лісбета мріяла стати пані маршалкою Гюло.
Сцена ця, де приятельки одверто висловлювали свої найдрібніші думки, не турбуючись про вирази, відбулася як-раз після того, як Лісбета вернулась з базару, де ходила закупити все потрібне до виборного обіду. Марнеф, який заздрився на посаду пана Коке, приймав його вкупі з чеснотливою панією Коке, і Валерія сподівалась цього вечора обговорити з Гюло відставку начальника канцелярії. Лісбета одягалась, збираючись до баронеси, де того дня обідала.— Ти ж прийдеш нам чай розливати, моя Бето? — спитала Валерія.
— Сподіваюсь…
— Як це сподіваєшся? Хіба ти ночувати в Аделіни лишишся та сльози її питимеш, коли вона спатиме?
— Якби-ж то можна було! — відповіла Лісбета, сміючись. — Я-б не відмовилась. Вона спокутає своє щастя; я радію, я свого дитинства не забуваю. Кожному своя черга. Вона буде в болоті, а я! я буду графинею Форцгеймською!