Кузина Бета/XVII
| ◀ XVI | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XVII. Баланс законної дружини |
XVIII ▶ |
|
Лісбета вирушила на вулицю Плюме, де з певного часу почала ходити, як на виставу ходять — щоб підживитись вражіннями.
Помешкання, що Гюло знайшов для дружини, складалося з великої й широкої передвітальні, вітальні, спальні та вдягальні. Вбік од вітальні була їдальня. Дві кімнати про слуг та кухня, розташовані на третьому поверху, доповнювали це помешкання, гідне ще державного радника й директора департаменту. Сам готель, подвір'я та сходи були величаві. Баронеса, що примушена була опорядити вітальню, свою кімнату та їдальню рештками своїх розкошів, забрала все найкраще з уламків обстави на Університетській вулиці. А втім, бідна жінка любила цих німих свідків свого щастя, що були для неї красномовні й розрадливі. У своїх спогадах вона бачила квітки так само, як на килимах — розетки, для инших уже мало примітні.
Серце гнітилось, коли зайти в широку передвітальню, що нагадувала жахливі передвітальні міністерств своїми стільцями, барометром, великою грубою та довгими завісами з білого перкалю з червоною окрайкою; почувалась самотність, що в ній ця жінка жила. Горе, як і радість, створює свою питому атмосферу. Варт тільки глянути по обставі, щоб дізнатись, що панує тут — любов чи розпач. Аделіну звичайно можна було застати у величезній спальні, опорядженій чудовими меблями роботи Жакоба Демальтера, з червоного крапчастого дерева, прикрашеного брондзовими орнаментами часів Імперії, що якимсь дивним способом виглядали ще холодніше, ніж мідні оздоби часів Луї XVI! Кожен здригнувся-б, побачивши цю жінку в римському кріслі перед сфінксами робочого столику; обличчя її стало безбарвне, але вона вдавала веселу, зберігала свій владний вигляд, як зуміла зберегти й синю оксамитову сукню, що вдома носила. Її горда душа підтримувала тіло й живила красу. Через рік після свого вигнання на це помешкання, баронеса дізнала всю гіркоту нещастя. „Навіть заславши мене сюди, Гектор улаштував моє життя далеко краще, ніж варта проста селянка, думала вона. Він так хоче — хай буде воля його! Я баронеса Гюло, невістка маршала Франції, за мною немає жадного гріха, діти мої влаштовані; я можу чекати смерти під непорочним покровом своєї шлюбної чесноти, в жалобі свого згаслого щастя“.
Портрет Гюло, роботи Роберта Лефевра 1810 року, в уніформі комісара-розпорядника імператорської гвардії, висів над робочим столиком, де Аделіна, коли оповіщали якого гостя, ховала „Наслідування Ісуса Христа“, повсякденну свою читанку. Ця бездоганна Магдаліна теж слухала в пустині голос святого духа.
— Марієто, голубко, — сказала Лісбета куховарці, що відчинила їй двері, — як ся має моя люба Аделіна?..
— О, на вигляд добре, панно; та, між нами, якщо вона й далі таке робитиме, то зведе себе, — сказала Марієта Лісбеті на вухо. — Справді, ви-б там умовили її, щоб жила краще. Вчора пані сказала давати їй уранці на два су молока та хлібину за су; готувати на обід оселедця або трохи холодної телятини, так щоб на тиждень фунта вистачало — це, звісно, як вона сама вдома обідає… Їй хочеться, щоб на їжу тільки десять су на день сходило. Де-ж тут розум? Коли я скажу про оці лепські наміри панові маршалу, так він з бароном посвариться й спадщини його позбавить; а ви от зумієте зарадити справі, бо ви добра й хитра…
— А чого-ж ви до кузена не звернетесь? — сказала Лісбета.
— Ах, панно моя люба, та він уже день з двадцять п'ять, як приходив — ото ще як ви були в нас, та й досі! Та й сама пані заборонила мені просити грошей у барона, а то, каже, звільнить. А що вже перемучилась вона, так це певно! Уперше-ж пан її так надовго забув… Кожен раз, як дзвоник, так вона до вікна бігла… та це вже п'ять день, як і з крісла не встає. Читає! Що-разу, як до графині йде, то каже мені: „Марієто, каже, якщо пан прийде, скажіть, що я вдома, а за мною дверника пошліть; я добре заплачу йому за біганину“.
— Бідна кузина! — мовила Бета, — серце моє за неї крається. Я що-дня кажу про неї кузенові. Та що з того? Він каже: „Твоя правда, Бето, я негідник; дружина в мене янгол, а я страхіття — завтра піду“… І сидить у пані Марнеф; вона руйнує його, а він її божествить; без неї йому й не життя. Я роблю, що тільки можу! Коли-б не я там, а зі мною не Матуріна, барон удвічі витрачав-би; а що в нього вже майже нічого немає, то й кулю вже собі пустив-би. Ну, а смерть чоловікова вб'є Аделіну, я цього певна. Я хоч силкуюся кінці з кінцями зводити та не допускати, щоб кузен мій над міру грошей не проїдав…
— Ах, оце й бідна пані каже; вона добре тямить свої обов'язки перед вами, — відповіла Марієта. — Казала, що довго до вас погано ставилась…
— Ах! — скрикнула Лісбета. — А ще чого-небудь не казала?
— Ні, панно. Якщо хочете її потішити, то поговоріть з нею про пана; вона так вам заздрить, що ви його що-дня бачите.
— Вона сама?— Вибачте, у неї маршал. О, він що-дня приходить, і вона каже йому раз-у-раз, що бачила пана вранці, що вночі він вертається дуже пізно…
— А обід сьогодні гарний?.. — спитала Бета.
Марієта не зважувалась відповісти, зніяковіла від погляду лотарингки, аж ось двері з вітальні розчинились, і маршал Гюло вийшов так хутко, що привітався з Бетою, не дивлячись, і впустив якийсь папір. Бета цей папір підняла й побігла на сходи, бо-ж марно було на глухого гукати; та вона вдала, що маршала не наздогнала, вернулась і похапцем прочитала написане оливцем:
„Любий брате, чоловік дав мені грошей на видатки за три місяці, але дочці моїй Гортензії вони такі були потрібні, що я їх позичила їй цілком, а цього ледве стало, щоб виплутатись із скрути. Може ви позичете мені кілька сот франків, бо я не хочу вдруге просити грошей у Гектора; докір від нього для мене був-би аж надто тяжкий“.
— А, — подумала Лісбета, — в якій-же вона скруті, коли мусіла так приборкати свої гордощі!
Лісбета ввійшла, застала Аделіну в сльозах і кинулась їй на шию.
— Аделіно, дитино моя люба, я все знаю! — сказала кузина Бета. — Ось маршал цього папірця впустив, так-бо хвилювався, побіг, як той хорт… Так негідний Гектор з того часу тобі грошей не давав?..
— Він дає мені їх дуже акуратно, — відповіла баронеса, — але Гортензії треба було і…
— І тобі не було за що влаштувати нам обід, — сказала Бета, уриваючи кузину. — Тепер я розумію, чого Марієта зніяковіла, коли я про суп її спитала. Ти, як дитина, Аделіно! Слухай, дозволь я віддам тобі свої заощадження.
— Дякую, моя добра Бето, — відповіла Аделіна, втираючи сльози. — Це невеличка, тимчасова скрута, а за майбутнє я подбала. Надалі я витрачатиму дві тисячі чотириста франків річно разом з помешканням, і я їх матиму. Особливо-ж, Бето, ні слова Гекторові. Як він ся має?— О, як Новий Міст! Веселий, як зяблик, тільки й думає, що про чарівницю Валерію.
Пані Гюло дивилась на велику сріблясту сосну, що видніла у вікні, і Лісбета не могла прочитати виразу очей своєї кузини.
— Чи казала ти йому, що сьогодні той день, коли ми всі вкупі тут обідаємо?
— Еге-ж, та ба! Пані Марнеф дає сьогодні великий обід, вона сподівається добитись відставки пана Коке! А це-ж передусім! Чуєш, Аделіно, послухай мене: ти знаєш, яка я люта, коли справа торкається незалежности. Чоловік твій, моя люба, безперечно зруйнує тебе. Я гадала, що всім вам буду корисна, живучи в тієї жінки, але це до-краю зіпсуте створіння, вона з твоїм чоловіком таке зробить, що він усіх вас ославить.
Аделіна так ворухнулась, немов її кинджалом у серце вдарено.
— Що-ж, моя люба Аделіно, я певна цього. Я мусіла тобі це сказати. Ну, так подумаймо про майбутнє! Маршал старий, але він далеко піде, у нього чудова платня. Вдова його, коли він помре, матиме шість тисяч франків пенсії. З такими грішми я беруся всіх вас прогодувати! Використай свій вплив на старого, пожени нас. Не за тим, щоб панією маршалкою стати — ці дурниці обходять мене не більше, як і сумління пані Марнеф; але у всіх вас був-би шмат хліба. Бачу, що й у Гортензії його бракує, коли ти їй свій віддаєш.
Увійшов маршал; старий салдат так швидко біг був, аж витирав хусткою чоло.
— Я віддав дві тисячі франків Марієті, — шепнув він невістці на вухо.
Аделіна почервоніла до кореню волосся. Дві сльози набігли на її довгі ще рісниці, і вона мовчки потиснула руку старому, якого обличчя сяяло радістю щасливого коханця.
— Я хотів, Аделіно, зробити вам на ці гроші подарунок, — казав він далі. — Замість віддавати мені їх, ви сами виберете собі те, що вам найкраще сподобається.
Він потиснув Лісбеті руку й поцілував її, такий-бо неуважний був від радощів.
— Це де-що обіцяє, — сказала Аделіна Лісбеті, через силу посміхаючись.
На цю хвилю з'явився молодий Гюло з дружиною.
— А брат з нами обідає? — уривчасто спитав маршал.
Аделіна взяла оливця й написала на папірці:
„Я чекаю його, він пообіцяв мені обідати сьогодні тут, та коли він не прийде, значить маршал затримав його, бо справ у нього сила“.
І подала папірець. Вона добрала такого способу розмови з маршалом, і на робочому столі в неї разом з оливцем лежав запас нарізаного паперу.
— Знаю, — відповів маршал, — з Алжиром у нього сила роботи.
В цю мить зайшли Гортензія та Венцеслав, і графиня, побачивши коло себе свою родину, скинула на маршала поглядом, якого значення зрозуміла тільки Лісбета.
Щастя дуже прикрасило митця, якого божествила дружина й пестив світ. Обличчя його поповнішало, елегантний стан виявляв красу, властиву родовим дворянам. Передчасна слава, важливість свого становища, облудні похвали, що світ кидає митцям так легко, як добридень кажуть та про погоду розмовляють — надавали йому свідомости своєї вартости, що обертається в пиху, коли одцвітає хист. Орден Почесного Легіону довершував у його власних очах велику людину, якою він себе уявляв.
Після трьох років заміжжя Гортензія була до чоловіка така, як собака до господаря; на всі його рухи вона відповідала поглядом, що нагадував запитання, ніколи не зводила з нього очей, мов той скнара з скарбів, зворушувала своїм захопленим самозреченням. В ній знати було материн дух та поради. Її краса, що лишилась незмінна, була вкрита тоді, до того-ж поетично, ніжною тінню прихованого смутку.
Побачивши свою кузину, Лісбета подумала, що скарга, так довго стримувана, прорве, кінець-кінцем, слабку оболонку пристойности. Лісбеті з перших-же днів їхнього медового місяця ясно стало, що прибутки молодого подружжя надто малі проти їхньої пристрасти.
Гортензія, цілуючи матір, шепнула їй нишком на вухо кілька слів, що про зміст їхній Бета догадалась по тому, як вони головами похитали.
„Аделіна буде, як і я, працювати для заробітку“, подумала кузина Бета. „Я вивідаю від неї, що вона гадає робити… Її гарні пальці теж, нарешті, зазнають, що таке примусова праця“.
О шостій години родина перейшла до їдальні. Накриття для Гектора було на столі.
— Залишіть його, — сказала баронеса Марієті. — Пан часом пізно приходить.
— О, батько прийде, — обізвався Гюло-син до матери. — Він пообіцяв мені в Палаті, коли виходив.
Лісбета, мов той павук посеред павутиння, спостерігала за всіма обличчями. Гортензію та Вікторена вона знала ще змалечку, і обличчя їхнї були для неї, мов дзеркала, що крізь них вона читала в їхніх молодих душах. З де-яких поглядів, що Вікторен потай кинув на матір, вона зрозуміла, що на Аделіну якесь тяжке лихо кладеться, тільки Вікторен про нього сказати не зважується. В душі молодий та славетний адвокат був сумний. Його глибока пошана до матери ясніла в тій тузі, з якою він на неї поглядав. Гортензія була видимо заклопотана своїми власними печалями; Лісбета знала, що вже два тижні вона переживає перші турботи, що охоплюють на безгрішші людей чесних та молодих жінок, яким життя завжди посміхалось і які з своїми страхами криються. Так само кузина Бета відразу догадалась, що мати дочці нічого не давала. Отже, делікатна Аделіна мусіла братись на брехню, до якої всі позичальники з потреби вдаються. Через заклопотаність Гортензії та її брата, через глибокий смуток баронесин обід був сумний, зокрема коли уявити той холод, яким віяло від глухоти старого маршала. Тільки троє його оживляли — Лісбета, Селестіна та Венцеслав. Кохання Гортензії пробудило в митця польську жвавість, оту спритність гасконську, оту любу буйність, характерну для північних французів, кого настрій та обличчя свідчили, що він себе певний і що бідна Гортензія, додержуючи материних порад, крилася від нього з хатніми неприємностями.
— Ти, певно, дуже щаслива, — сказала Лісбета двоюрідній кузині, встаючи з-за столу, — мати порятувала тебе, віддавши тобі свої гроші.
— Мама! — здивовано відповіла Гортензія. — Ох! бідна мама, я сама-б хотіла їй грошей позичити. Ти не знаєш, Лісбето, ну от, мені здається, що вона нишком працює.
В цей час переходили велику, темну вітальню, а попереду Марієта лямпу несла з їдальні до Аделіниної спальні. Аж ось Вікторен торкнув Лісбету та Гортензію за руки; обидві зрозуміли цей рух і спинились купкою коло вікна, а Венцеслав, Селестіна, маршал і баронеса пішли собі до спальні.
— Що сталося, Вікторене? — спитала Лісбета. — Закладаюсь, що якесь нещастя через твого батька.
— Ох, правда, — відповів Вікторен. — В одного лихваря, Вовіне, є на шістдесят тисяч франків батькових векселів, і він хоче їх протестувати! Я хотів побалакати про цю сумну справу з батьком, та він наче й не зрозумів мене, він од мене мало не тікав. Чи варто маму попереджати?
— Ні, ні, — сказала Лісбета, — у неї й свого лиха досить, ти на смерть уразиш її. Треба пожаліти її. Ви не знаєте, до чого вона дійшла; коли-б не дядько, то й обіда сьогодні не було-б.
— Ах, боже мій, Вікторене, які-ж ми негідні, — сказала Гортензія братові, — Лісбета розказує нам те, про що ми сами мусіли-б догадатися. Цей обід душить мене!
Гортензія не докінчила й затулила хусточкою рот, щоб стримати ридання; вона плакала.
— Я сказав тому Вовіне, щоб завтра прийшов до мене, — вів далі Вікторен. — Та чи задовольниться-ж він гарантійною заставою? Не вірю я. Ці люди хочуть готівки, щоб далі її на лихварство пустити.
— Продаймо нашу ренту, — сказала Лісбета Гортензії.
— Що-ж вона дасть? П'ятнадцять-шіснадцять тисяч франків, — відповів Вікторен, — а треба шістдесят.
— Люба кузино! — скрикнула Гортензія, цілуючи Лісбету в пориві чистого серця.
— Ні, Лісбето, бережіть свій маленький статок, — сказав Вікторен, потиснувши лотарингці руку. — Завтра я побачу, що в того лихваря на думці. Якщо дружина моя погодиться, я зумію не допустити, затримати протест, бо-ж батькове осудовисько… Це жахлива річ! Що сказав-би військовий міністр? Платню батькову вже три роки, як заставлено, вона звільниться тільки в грудні, отже її в гарантію запропонувати не можна. Вовіне одинадцять разів переписував векселі — подумайте, скільки заплатив батько відсотків! Треба цю прірву закрити.
— Якби пані Марнеф його покинула, — гірко промовила Гортензія.
— Ах, боронь боже! — сказав Вікторен. — Батько тоді може десь-инде перейти, а тут уже найдорогші витрати зроблено.
Як змінилися ці діти, колись такі шанобливі, яких мати так довго тримала в цілковитій повазі до батька! Вони вже його судили.
— Без мене, — мовила Лісбета, — батько ваш ще більше зруйнувався-б.
— Ходімо, — сказала Гортензія. — Мама хитра, вона щось подумає. Краще сховаймо все, як каже добра Лісбета, і будьмо веселі!— Вікторене, ви не знаєте, до чого доведе вас батько своєю пристрастю до жінок, — сказала Лісбета. — Подумайте про те, щоб забезпечити свої прибутки, одруживши мене з маршалом; ви мусите побалакати з ним про це сьогодні ввечері, я навмисно раніш піду.
Вікторен пішов до спальні.
— Ну, бідна дівчинко, — тихенько сказала кузині Лісбета, — а що ти думаєш робити?
— Приходь завтра до нас обідати, побалакаємо, — відповіла Гортензія. — Я не тямлю, за що вхопитись, а ти скруту життьову знаєш, ти й порадиш мене.
Поки вся родина, зібравшись, пробувала умовити маршала женитись, а Лісбета верталась на вулицю Вано, сталася одна така подія, яка кидає жінок типу Марнеф ще глибше в порок, примушуючи їх розгортати всі сили своєї зіпсутости. Визнаймо, що-найменше, один незаперечний факт: життя в Парижі таке заклопотане, що порочні люди не з інстинкту роблять зло — вони тільки обороняються за допомогою пороку від нападів, та й уже.