Кузина Бета/XV
| ◀ XIV | Бідні родичі. Кузина Бета пер.: В. Підмогильного Розділ XV. Баланс товариства Бети та Валерії: рахунок Марнеф |
XVI ▶ |
|
Якщо паризька жінка вирішить обернути свою красу в промисел та крам, то не завжди вона на цьому забагатіє. В Парижі можна здибати в жахливих обставинах чудові й дуже розумні створіння, що кепсько кінчають життя, почате в насолодах. Бо не досить іще пуститись на ганебну стежку куртизанки з надією на цьому піджитись, не скидаючи одежи чесної, заміжньої буржуазки. Порокові важко даються перемоги; він має ту подібність до Генія, що обом їм потрібен щасливий збіг обставин для того, щоб поєднати багатство і хист. Знищіть чудернацькі фази Революції, і немає Імператора, він був-би тоді хіба-що другим виданням Фабера. Продажня краса без прихильників, без слави, без ганебного ордену, здобутого ціною змарнованих багатств — це Кореджо на горищі, це Геній, що конає в мансарді. Отже Лаїс у Парижі повинна передусім знайти багатого чоловіка, щоб захопився нею й дав-би їй справжню ціну. Зокрема мусить вона зберігати велику елегантність, що править для неї за вивіску, мати досить гарні манери, щоб тішити чоловіче честолюбство, мати розум на взір Софії Арну, який розворушує апатію багачів; нарешті мусить захоплювати розпутників, вдаючи, що вірна одному, на щастя якого тоді заздрять.
Ці умови, що їх жінки такого ґатунку звуть шансом, не так легко здійснюються в Парижі, дарма що в місті цьому повно мільйонерів, ледарів, пересичених та самодурів. Провидіння, безперечно, дуже сприяє в цьому урядницьким та дрібно-буржуазним родинам, для яких перешкоди ці щонайменше подвоюються від середовища, де відбувається їхній розвій. Проте в Парижі трапляється ще досить паній Марнеф, отже Валерія мусить фігурувати, як тип, у цій історії звичаїв. Де-хто з цих жінок кориться заразом і справжнім пристрастям, і конечній потребі, як от пані Кольвіль, що так довго була в зв'язку з одним з найславетніших лівих промовців, банкіром Келером; инших штовхає пиха, як панію Бодре, що лишилась майже чесною, хоч і втекла з паном Лусто; перших неволять вимоги туалету, других — неможливість жити родиною на куце утримання. Дрібна ощадність уряду та Палат, коли хочете, призводить до багатьох нещасть, породжує багато розпусти. Тепер дуже вболівають за долю робітничих клас, — мовляв, їх фабриканти душать, але уряд сто разів жорстокіший за найжадібнішого промисловця; в справах платні він доводить ощадність до безглуздя. Працюйте багато, і промисловість заплатить вам по вашій роботі, а що дає уряд отій безлічі непомітних і відданих працівників?
Збочення з чесного шляху — невибачний злочин для заміжної жінки; але в становищі цьому є певні щаблі. Де-хто з жінок, зовсім незіпсутих, ховають свої гріхи й лишаються про око чесними жінками, як оті дві, що пригоди їхні допіру згадано; а в инших гріхи сполучаються з ганебною спекуляцією. Отже, пані Марнеф є, до певної міри, тип тих честолюбних заміжних куртизанок, що відразу-ж пірнають у розпусту з усіма її наслідками й багатство здобувають, ніби граючись, не задумуючись про засоби; але завжди в них, як і в пані Марнеф, є законні чоловіки, що пристають до них у спілку й вербують їм жертви. Ці Макіявелі в спідницях — найнебезпечні жінки; з усіх поганих відзнак парижанки це найгірша. Справжня куртизанка, такі як Жозефа, Шонц, Малаґа, Женні Кадін та ин., самою одвертістю свого становища дає попередження також яскраве, як червоний ліхтар проституції або вогні грального дому. Чоловік знає тоді, що там його чекає руїна. Але солодкава порядність, але вдавана чеснота, але лицемірне маніженство заміжньої жінки, що ніби турбується тільки про звичайні хатні видатки, що ніби відмовляється від надмірних втрат, — призводить до безславних руйнацій, які мають ще ту прикмету, що їх виправдують, не розуміючи їхньої причини. Ганебна видаткова книга, а не весела забаганка пожирає тут багатство. Батько родини руйнується безславно, і в злиднях він не потішиться навіть задоволенням пихи.
Ця тирада стрілою вгониться в серце багатьом родинам. Паній Марнеф можна побачити на всіх поверхах суспільства, навіть при дворах, бо Валерія — це сумна дійсність, зліплена з натури до найменших подробиць. На жаль, цей портрет нікого не віднадить від янголів із солодкою посмішкою, мрійним виглядом, скромними личками, але з кутою скринею замість серця.
Років через три після одружіння Гортензії, 1841 року, барон Гюло, здавалось, зовсім схаменувся, розпрягся, як висловлювався перший хірург Луї XV, а пані Марнеф коштувала йому, проте, вдвічі більше за Жозефу. Але Валерія, хоч завжди добре вдягалася, вдавала просту жінку, одружену з помішником начальника; розкоші вона зберігала для ранкового вбрання та хатнього одягу. Отже, жертвувала пихою парижанки за-для свого любого Гектора. Проте, на виставах з'являлась завжди в гарному капелюхові й елегантському туалеті; барон возив її до театру каретою й садовив у найкращу ложу.
Від помешкання на вулиці Вано, яке займало весь другий поверх модерного готелю, що стояв між подвір'ям та садом, віяло порядністю. Прикраси його полягали в ситцевій оббивці та чудових, вигідних меблях. Тільки в спальні впадала в очі визивна пишнота в дусі Женні Кадін та Шонц. Тут були мереживні завіси, кашемір, портьєри з брокара, камін, оздоблений за моделями Стідмана, маленький дункерк, заставлений рідкощами. Гюло не хотів, щоб гніздечко його Валерії поступалось пишнотою перед золотим та перловим лігвом якоїсь Жозефи. Дві головні кімнати, вітальня та їдальня, були впоряджені — перша червоною камкою, друга різьбленим дубом. Але, захопившись бажанням усе гармонійно влаштувати, барон через півроку почав і солідні розкоші до скороминущих додавати, почав дарувати коштівне начиння, наприклад, срібний посуд, що коштував коло двадцяти п'яти тисяч франків.
Через два роки дім пані Марнеф набув славу дому „дуже приємного“. У неї гуляли в карти. Саму Валерію проголосили люб'язною та розумною жінкою. Щоб виправдати зміну в її становищі, поширено чутку про багатющий дарунок, що відписав їй незаконний батько, маршал Монкорне, через третю особу. Дбаючи за своє майбутнє, Валерія до громадського лицемірства приєднала й лицемірство релігійне. Що-неділі ретельно ходила до церкви й користувалась усіма шанобами побожности. Збирала милостиню, зробилась дамою-благодійницею, вчинила кілька добрих діл у своєму кварталі — все це Гекторовим коштом. Отже, все в ній було добропристойне. Тому багато-хто обстоював за чистоту її відносин із бароном, зважаючи на літа державного радника, який, мовляв, почував платонічну прихильність до спритного розуму, чарівних манер та розмови пані Марнеф, так приблизно як небіжчик Луї XVIII до дотепних записок.
Барон виходив разом з усіма коло дванадцятої години й за чверть години вертався. Секрет цього глибокого секрету був такий.
За швайцарів у будинкові було подружжя Олів'є, що з протекції барона, друга домовласника, що шукав дверника, перебралось із темної та малопожиточної швайцарської на вулиці Дуаєне в прибуткову й розкішну швайцарську на вулиці Вано. Крім того, пані Олів'є, колишня швачка при дворі Карла X, що втратила це становище разом з падінням спадкової монархії, мала троє дітей. Старший, що служив уже за писарчука в нотаря, був улюбленцем подружжя Олів'є. Цьому Веніямінові загрожувало шість років салдатчини, блискуча кар'єра його була в небезпеці, аж ось пані Марнеф улаштувала йому звільнення від військової служби через якусь фізичну ваду, яку так добре вміють знаходити приймальні комісії, коли їм шепне на вухо про це якась міністерська величина. Отож Олів'є, колишній райткнехт Карла X, та дружина його ладні були Христа вдруге розп'ясти за барона Гюло та пані Марнеф.
Що міг сказати світ, якому попередня історія з бразилійцем, паном Монтесом де-Монтеянос, була невідома? Нічогісінько. До того-ж світ буває дуже вибачливий до господині салону, де можна розважитись. Нарешті, крім инших своїх якостів, пані Марнеф мала ще одну високоцінну прикмету — потайний вплив на владу. Таким чином Клод Віньйон, що був секретарем в маршала принца Вісенбурзького і мріяв потрапити в Державну Раду за ракетмайстра, став завсідником цього салону, де бувало кілька депутатів, добрих хлопців і грачів. Товариство пані Марнеф добиралось з мудрою повільністю; приймали тільки людей однакових поглядів та звичаїв, зацікавлених у взаємній підтримці та поширенні слави про високі якості господині дому. Кумівство в Парижі — затямте цю аксіому — це справжній Священний Союз. Інтереси завжди, кінець-кінцем, розбігаються, а люди порочні завжди порозуміються.
На третій місяць після входин своїх на вулицю Вано пані Марнеф прийняла пана Кревеля, що незабаром став мером своєї округи й офіцером Почесного Легіону. Кревель довго вагався: доводилось йому покинути славетну уніформу національного гвардійця, в якій він хизувався в Тюїльрі, уявляючи себе також військовим, як імператор, але честолюбство, навіяне від пані Марнеф, було міцніше за пиху. Пан мер визнав, що звязки його з панною Елоїзою Брізту зовсім не відповідають його політичному становищу. Ще задовго до його вступу на буржуазний трон мерії, любовні справи його застелились глибоким мороком. Але Кревель, можна догадуватись, заплатив за право давати як-мога частіше реванш за втрату Жозефи, відписавши шість тисяч франків ренти на ім'я Валерії Фротен, виділеної майном дружини добродія Марнеф. Валерія, від матери, мабуть, обдарована питомим хистом утриманки, з одного погляду зрозуміла вдачу цього чудернацького прихильника. Слова: „Я ніколи не мав світської жінки“, що Кревель сказав Лісбеті, а та переказала своїй любій Валерії, були широко використані підчас складання угоди, що дала їй шість тисяч франків п'ятивідсоткової ренти. З того часу вона ніколи не ронила свого престижу в очах колишнього комі-вояжера з фірми Цезаря Бірото.
Кревель узяв грошовий шлюб, одружившись з дочкою мельника з Брі, одиначкою до того-ж, якої спадщина становила три чверти його багатства, бо крамарі багатіють, здебільшого, не так від своїх справ, як від союзу між крамницею та сільським господарством. Багацько фермерів, мельників, скотарів та хліборобів з паризьких околиць мріють про славу прилавка для своїх дочок і добачають у крамарі, ювелірі чи міняйлі багато бажанішого зятя, ніж там нотар чи адвокат, що непокоять їх своїм соціяльним становищем; вони бояться, що їх потім зневажатимуть ці вершки буржуазії. Пані Кревель була жінка доволі бридка, дуже дурна та вульгарна, але вона вчасно померла й не дала чоловікові своєму жадної втіхи, крім батьківства. Отже, на початку своєї комерційної кар'єри цей розпусник відогравав у путах свого становища та безгрішшя ролю Тантала. У зносинах, як він казав, з найвиборнішими паризькими жінками йому доводилось тільки проводити їх крамарськими вітаннями, любуючись на їхню грацію, шиковний одяг та на те невисловне, що зветься породою. Піднестись до однієї з цих салонних фей — це було ще молодече його бажання, затаєне в глибу серця. Здобутись на ласку пані Марнеф було, ми знаємо, не тільки здійсненням його химери, але й питанням гордощів, пихи та самолюбства. Від успіху зросло його честолюбство. Голова його раювала, а коли голова захоплена, щастя в-десятеро більшиться. До того-ж пані Марнеф обдарувала Кревеля такими тонкощами, про які він і не догадувався, бо ні Жозефа, ні Елоїза його не любили, а пані Марнеф визнала за потрібне добре його обдурити, добачаючи в його особі невичерпну касу. Облудність продажної любови чарівніша за саму дійсність. Справжня любов несе з собою горобині сварки, де люди дошкуляють одне одному до живого, а сварки за-для розривки, навпаки, бувають тільки пестощами для обдуреного самолюбства. Отже, рідкі побачення підтримували в Кревелі бажання в стані пристрасти. Раз-у-раз він натрапляв на чеснотну суворість Валерії, що вдавала гризоту сумління й говорила про те, що́ мусить думати про неї батько в раї хоробрих. Він мусів перемагати певну холодність, яку спритна молодичка майстерно обороняла, прикидуючись, нарешті, переможеною від божевільної пристрасти цього буржуа; але, мов засоромившись, зразу-ж прибирала позу пристойної жінки та чеснотного вигляду, точнісінько як англійка, і завжди гнітила свого Кревеля своєю гідністю, бо Кревель з першого-ж разу в її чесноту повірив. Словом, Валерія мала таку високу вправність у коханні, що й для Кревеля, і для барона була просто необхідною. На людях вона чарівно поєднувала в собі непорочну, мрійну скромність, бездоганну пристойність та розум, прикрашений ласкавістю, грацією та манерами креолки, а на самоті перевершувала куртизанок, була спритна, втішна, невичерпана на всякі вигадки. Такий контраст страшенно подобається типові на зразок Кревеля; він уявляє себе єдиним автором цієї комедії, гадає, що її грають тільки для нього, сміється з такого чарівного лицемірства і захоплюється комедіянткою.
Валерія чудово прибрала до рук барона Гюло; вона примусила його постаріти тими хитрими лестощами, що теж можуть характеризувати диявольський розум цих жінок. Для привілейованих натур настає момент, коли — як у обложеній фортеці, що довго опиралась, — виявляється їхнє справжнє становище. Передбачаючи близький занепад красуна-імперця, Валерія визнала за потрібне пришвидшити його.
— Чого ти соромишся, мій старий воркотуне? — сказала вона йому через півроку після їхнього потайного шлюбу та подвійного перелюбства. — Чи в тебе якісь претензії є? Чи збираєшся зрадити мене? Для мене ти ще кращий будеш, коли перестанеш фарбуватися. Пожертвуй за-для мене своєю робленою красою. Чи ти думаєш, що я люблю в тобі лаковані чоботи, кавчуковий пояс, корсет або накладне волосся? Крім того, чим старіший ти будеш, тим менше я боятимусь, що якась суперниця відніме в мене мого Гюло!
Отож, повіривши в божественну дружбу, як і в любов пані Марнеф, з якою сподівався дожити віку, державний радник послухався цієї інтимної ради й перестав фарбувати бурці та волосся. Діставши від Валерії цю зворушливу заяву, великий і прекрасний Гектор з'явився одного ранку геть сивий. Пані Марнеф легко довела любому Гекторові, що вже сто разів бачила в нього білу лінію при корені волосся.
— Сиве волосся чудово пристає вам до лиця, — сказала вона, побачивши його, — сивина зм'якшує його, тепер ви куди кращий, ви чарівний.
І барон, на цей шлях уже ступивши, скинув свого шкіряного жилета, свого корсета, звільнився від усіх своїх пут. Живіт одвис, виявилась гладкість. Дуб обернувся в башту, і обважнілість його рухів була тим жахливіша, що барон надзвичайно швидко старівся, граючи ролю Луї XII. Тільки брови чорніли, невиразно нагадуючи красуна-Гюло, як десь на феодальних мурах маленька деталь скульптури, з давен лишившись, нагадає про колишню велич замку. Від цієї невідповідности погляд, жвавий і молодий ще, тим більше вражав на його буроплямуватім обличчі, бо там, де так довго цвіли кольори рубенсівського тіла, виявлялись у синцях та в глибоких зморшках зусилля пристрасти, що змагалась з природою. Гюло був уже тією прекрасною людською руїною, де мужність проступає якимись кущами з ушей, з носа, на пальцях, справляючи вражіння мхів, що виросли на майже вічних пам'ятниках римської Імперії.
Як могла Валерія держати коло себе заразом і Кревеля, й Гюло, коли мстивому батальйонному командирові хотілося бучно справити над Гюло перемогу? Не відповідаючи зразу на це питання, що розв'яжеться в ході драми, можна тільки зауважити, що Лісбета з Валерією вигадала вдвох чудесну машину, якої могутня гра сприяла цьому наслідкові. Марнеф, коли дружина його розцвіла в середовищі, де вона тронувала, як сонце в зоряній системі, здавалось знову до неї запалав і безтямно в неї закохався. Ці ревнощі робили з Марнефа певну перешкоду й підносили ціну ласк його дружини. Проте до свого директора Марнеф ставився з довірою, що переходила в комічну добродушність. Єдиною особою, яку він полохав, був саме Кревель.
Марнеф, спустошений розпустою великих столиць, яку змалювали римські поети й для якої сучасна наша чеснота не має назви, став гидкий, як віщана анатомічна фігура. Але ця ходяча хвороба, прибрана в гарне сукно, ще ворушилась на тонких ногах у елегантних панталонах. Ці всохлі груди пахнули свіжою білизною, і мускус забивав у них сморід людського розкладу. Ця втілена бридота зачахлого пороку в добірній одежі — бо-ж Валерія опорядила Марнефа відповідно до свого багатства, — лякала Кревеля, що від сили міг терпіти погляд білих очей урядовця. Марнеф був кошмаром мера. Дізнавшись про свою незвичайну владу над ним, про яку повідомили його Лісбета з дружиною, негідник почав нею розважатись, почав грати на неї, як на струменті, а що картярство в салоні було останнім пристановищем його душі, також зіпсутої, як і тіло, то він оббирав Кревеля, що почував себе зобов'язаним бути тихо-лихо з шановним урядовцем, якого він дурив!
Бачивши, що Кревель таким хлопчиськом тримається перед тією гидкою й негідною мумією, що про розпусту її мер нічогісінько не знав, а зокрема бачивши, як зневажає його Валерія, що сміялася з Кревеля, як із блазня, барон, правдоподібно, в такій безпеці від всякого суперництва себе уявляв, що постійно запрошував його обідати.
Під заступництвом цих двох пристрастів, що мов на варті коло неї стояли, та ще ревнивого чоловіка, Валерія приваблювала у всіх погляди, збуджувала у всіх бажання в тому колі, де панувала. Отак, не втрачаючи на пристойності, їй пощастило за три роки приблизно здійснити найважчі умови для успіху, якого прагнуть куртизанки і якого доходять так рідко за допомогою скандалу, сміливости та блиску свого розкішного життя. Мов той вишліхуваний діямант, руками Шанора чарівно оправлений, краса Валерії, ще недавно похована в копальні на вулиці Дуаєне, зростала в своїй цінності й чинила вже лихо!.. Валерію потай кохав Клод Віньйон.
Це ретроспективне пояснення, дуже доречне в тому разі, коли здибуєшся з людьми через три роки, є ніби баланс Валерії. А ось баланс її спільниці Лісбети.