Кузен Понс/XX
| ◀ XIX | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XX. Сібо в театрі |
XXI ▶ |
|
— Ну, добродію Шмуке, — сказала Сібо, входячи в помешкання, — як там нашому коханому хворому?
— Ні караст, — відповів німець. — Бонс маяшіф сілісінька ніч.
— Що ж він казав?
— Турніць! Ніпі хоче лішаті міні фесь сфій то про с умофою нічого ні продайть… і плакаф! Пітні! А міні це поляче!
— Це минеться, серденько моє! — відказала дверниця. — Я забарилася з сніданком, але не гнівайтесь на мене… Чи бачите, діла багато було… задля вас. У нас уже нічого немає, так я грошей розжилася!…
— Як замі? — спитав піяніст.
— А тітка ж моя!
— Які дідка?
— Рідна!
— Рітна?
— Ох, любий, що вже ви наївний! Ні, ви святий, ви ж кохання, архірей безневинности, людина, що хоч опудало роби, мовляв той старий актор. Що це ви, двадцять років у Парижі живете, липневу революцію бачили, а не знаєте льомбарду?… Комісіонерів, що позичають вам під заставу!… Віддала все наше срібне накриття, вісім із різьбою. Чи ба! Сібо й із альжирського металю, їстиме, він тепер, кажуть, у моді. Тільки не варт про це говорити нашому янголяткові, бо він схвилюється, пожовкне ще більше, а він і так уже роздратований. Порятуймо його спочатку, а потім побачимо. Що ж, біда так біда. На війні, як на війні, так пак?— Топрі шінка! Щирі серць! — сказав бідний музикант, взявши руку панії Сібо та розчулено притиснувши її до серця.
Цей янгол підвів очі, і в них було повно сліз.
— Та годі вам, татко Шмуке, смішний ви! Що ж тут дивного? Я ж просто собі жінка, в мене серце, як на долоні. У мене його, бачите, — сказала вона, вдаривши себе в груди, — стільки, скільки у вас обох, а у вас же золоті душі…
— Дадко Шмуке?.. — перепитав німець. — Ні, саснаті такі ліхо, плакаті крифаві сльоза і умірайть після фсього — це мені гнітіть! Я ні перешіву Бонс…
— Та воно й видно, ви самі себе вбиваєте… Слухайте, голубе мій..
— Колубій?
— Ну — хлопчику мій…
— Клопчік?
— Ну, золотко моє, коли вам краще подобається.
— Це теш незрозумілі…
— Так от, дозвольте мені доглядати вас і керувати вами, бо коли ви й далі такі будете, так у мене двоє хворих на руках буде… Я так думаю, що нам треба поділитись тут роботою… Ви вже не можете ходити по лекціях, бо це вас утомлює, та й дома з вас користи ніякої нема, а тут треба ночі днювати, бо пан Понс дедалі хворіший робиться. Сьогодні я об'їду всю вашу практику й скажу, що ви заслабли… Тоді ви вночі коло нашого ягнятка пильнуватиме, а спати будете з п'ятої години вранці так години до другої вдень. А я найважчу роботу візьму на себе, вдень поратимусь, бо треба ж вам і поснідати й пообідати дати, хворого треба доглянути, підводити, перестилати, ліки давати… Бо з такою роботою я й десять день не витримаю. А ми вже цілий місяць не присідаємо. Що з вами буде, якщо я захворію?.. Та й на вас страшно глянути, як ви цю ніч коло пана пробули…
Вона підвела Шмуке до дзеркала, і Шмуке сам побачив, що дуже змінився.
— Та коли ви на мою думку пристаєте, так я ось швиденько вам снідати наготую. Потім ви доглянете нашого слабенького ще до другої години. Але зразу напишіть мені список ваших учениць, я це швидко зроблю, і ви будете вільні на два тижні. Коли я вернусь, ви ляжете й спочиватимете до вечора.
Ця пропозиція була така мудра, що Шмуке зразу ж на неї пристав.
— Тільки ж ні слова панові Понсу, бо знаєте, він подумає, що вже кінець йому, коли ми скажемо, що він театр та лекції тим часом покидає. Бідний пан подумає, що вже й не вернеться до своїх учениць… дурниці… Пан Пулен каже, що ми врятуємо нашого Веніямина тільки, коли в спокої його триматимемо.
— Ох, топрі, топрі! Тафайті снітаті я сарас напісаф фам атресі!.. Фаша прафта, я не витримайть!
За годину Сібо припорядилась і, на превелике диво Ремонанкові, поїхала екіпажем — вона пообіцяла сама собі гідно справити за довірену жінку двох клацунів по всіх пансіонах та перед усіма особами, де були учениці обох музикантів.
Не варт наводити ті різноманітні плітки, що Сібо виконувала, як варіяції на одну тему в начальниці пансіону та в лоні родин, — досить буде й самої сцени, що відбулася в директорському кабінеті славетного Ґодісара, де дверниця через великі труднощі потрапила. Театральні директори в Парижі охороняються краще за королів та міністрів. Причину міцних бар'єрів, що вони ставлять між собою та рештою смертних, не важко зрозуміти: королі мають оборонятись тільки від честолюбств, а театральні директори повинні боятися самолюбства артистів та авторів.
Сібо перейшла всі перепони завдяки раптовій приязні, що встановилася між нею та дверницею в театрі. Дверники між собою знаються, як і всі люди одної професії. Кожен стан свої Shiboleth[1] як і свої прикрості та болі.
— Ох, пані, це ж ви за дверницю в театрі, — сказала пані Сібо. — А я так тільки бідна дверниця з того будинку на Нормандській вулиці, де живе пан Понс, ваш дириґент. Ох, як би хотілось мені бути на вашому місці, бачити акторів, танцівниць, авторів! Це ж, мовляв той старий актор, булава нашої професії.
— А як він ся має, славний пан Понс? — спитала дверниця.
— Кепсько мається, два місяці з ліжка не встає, і з дому його винесуть ногами наперед, це певна річ.
— Це буде втрата…
— Авжеж. Оце я від нього прийшла розказати про його становище вашому директорові. Потурбуйтеся ж, любонько, щоб я з ним побалакала…
— Дама від пана Понса!
Отак оповістив лакей, що при кабінеті стояв, панію Сібо, яку театральна дверниця йому відрекомендувала. Ґодісар зараз прийшов на пробу. Випадково в нього нікого не було, а автори п'єси та актори запізнилися, йому приємно було одержати звістку від свого дириґента, він зробив наполеонівський жест, і Сібо ввійшла.
Цей колишній комі-вояжер, ставши на чолі модного театру, дурив своє товариство на вірі, як законну дружину. Тим то він зазнав фінансового розвою, що вплинув і на його особу. Зробившись здоровим та гладким, посвіжівши від гарної страви та добробуту, Ґодісар одверто перемінився на Мондора.
— Перетворюємось на Божона, — казав він, пробуючи сам перший із себе сміятися.
— Ти дійшов ще тільки до Тюркаре, — відповів йому Біксіу, що часто заступав його коло першої танцівниці в театрі, знаменитої Ельоїзи Брізту.
Справді, екс-славетний Ґодісар експлуатував театр єдино й брутально на свою користь. Нав'язавшись у співробітники до авторів кількох балетів, п'єс та водевілів, він потім зовсім від авторів відкупився, користуючись з їхньої скрути. Ці п'єси та водевілі, що завжди додавались до драм, які мали успіх, давали Ґодісарові щодня кілька золотих. Квитки він, за довіреністю продавав сам, і з директорського права забирав певну частину їх собі, маючи таким чином заробіток. Ці три види директорських поборів, крім проданих лож та подарунків від поганих актрис, що конче хотіли грати якусь рольку, виходити пажами та королевами, дуже збільшували законну третину його зиску, так що члени товариства, яким припадала решта дві третини, одержували ледве що десяту частину прибутку. Але й ця десята частина становила ще п'ятнадцять відсотків на капітал. Тож Ґодісар, опираючись на ці п'ятнадцять відсотків дивіденту, розводився про свій розум, свою чесність, певність та про щастя своїх довірників. Коли граф Попіно ради ввічливости запитав у пана Матіфа, в генерала Ґуро, зятя Матіфа, та в Кревеля, чи задоволені вони з Ґодісара, Ґуро, що зробився пером Франції, відповів:
— Кажуть, що він нас обкрадає, але він такий розумний, він такий молодець, що ми з нього вдоволені.
— Отже, як у байці Ляфонтена, — сказав, посміхаючись, колишній міністер.
Свої капітали Ґодісар приміщав поза театром. Він добре зважив Ґрафів, Швабів та Брунерів і пристав до залізничного підприємства цього дому. Ховаючи свої хитрощі під лагідністю та безтурботністю розпутника чи гультягі, він, здавалось, дбав, тільки за свої втіхи та вбрання але насправді він за все дбав, використовуючи свій величезний діловий досвід, у мандрівках здобутий. Цей вискочень, на якого серйозно не вважали, жив у розкішному помешканні, що впорядив йому театральний декоратор, тут він улаштовував різним знаменитостям вечері та бенкети. Гонористий та загребущий, він удавав із себе людину товариську й здавався геть безпечним, бо зберіг, як він висловлювався, платину свого колишнього ремества, ще й підсилив її жаргоном театральних лаштунків. Артисти в театрі висловлюються дуже різко, і він запозичив чимало дотепу з театральних лаштунків, які мають свій дотеп, та прилучив його до веселих комі-вояжерських жартів, щоб здаватися людиною видатною. Тепер він збирався вже продати своє діло й узятися, за його висловом, до іншої вправи. Він хотів стати на чолі залізничного підприємства, зробитись поважною людиною, адміністратором, та побратися з дочкою багатющого паризького мера, панною Мінар. Він сподівався пройти в депутати від своєї залізниці й потрапити за допомогою Попіно, до державної ради.
— З ким маю честь говорити? — спитав Ґодісар, по-директорськи глянувши на Сібо.
— Я довірена жінка добродія Понса, пане.
— Ну що ж, як ся має цей любий хлопець?
— Кепсько, пане, дуже кепсько.
— Сто чортів, як це прикро!.. Я його навідаю, бо рідкосна людина…
— Атож, пане, справжній янгол… Я сама собі все думаю, як такий у театрі міг бути…
— Але ж, пані, завдання театру — виправляти звичаї… — відповів Ґодісар — Бідний Понс!.. Слово чести, таких пошукати треба… зразкова людина й талановита!.. А коли він, як ви думаєте, до роботи візьметься? Бо театр, на жаль, нагадує диліжанси, які, порожні чи повні, вирушають вчасно: завіса підіймається тут щодня о шостій… і хоч би як ми нарікали, а доброї музики з того не буде… Ну, так як він?
— Лишенько, добродію, — мовила Сібо, здобувши хустку та витираючи нею очі, — страшно й казати, тільки думаю я, що не врятувати нам його, хоч ми й доглядаємо його, як свою душу… пан Шмуке та я… я навіть прийшла вам сказати, щоб ви ненадіялися й на доброго Шмуке, який цілими ночами сидітиме… Треба ж усе так робити, ніби надія ще є, і намагатись вирвати цю достойну й дорогу людину з пазурів смерти… У лікаря вже нема надії…
— Аз чого він помирає?
— З туги, жовтухи, печінки, і все це ускладнено багатьма родинними справами.
— І через лікаря, — сказав Ґодісар. — Йому треба було б узяти доктора Лебрена, нашого лікаря, це нічого не коштувало б…
— У добродія лікар, як той бог… та тільки що поможе лікар проти стількох причин?
— А мені дуже потрібні ці славні клацуни, щоб написати музику до моєї нової феєрії.— Чи не можу я цього за них зробити? — спитала Сібо з гідним Жокріса виглядом.
Ґодісар зареготав.
— Я в них довірена жінка, пане, і добродії багато що мені…
На Ґодісарів регіт обізвався якийсь жіночий голос.
— Якщо ти смієшся, то, значить, можна зайти, старенький.
І до кабінету вбігла перша танцівниця й кинулась на єдину канапу, що тут стояла. Це була Ельоїза Брізту в чудовому, так званому, альжирському шарфі…
— Що це тебе так насмішило?.. Оця пані? На яке вона амплюа? — сказала танцівниця, глянувши так, як дивляться одне на одного артисти — погляд цей варт було б узяти на сюжет картини.
В Ельоїзи, дівчини дуже освіченої, шанованої серед богеми, близької до великих митців, елегантної, витонченої та граційної, було розуму більше, ніж звичайно буває в перших танцівниць; запитуючи, вона понюхала із флякончика міцних пахощів.
— Всі жінки, пані, одна одної варті, коли вони гарні, і коли я не пирскаю отрутою з флякону та не мажу щоки товченою цеглою…
— Що там, коли природа й так уже вас помазала, дитино моя! — сказала Ельоїза, зиркнувши на директора.
— Я чесна жінка…
— Тим гірше для вас — сказала Ельоїза. — Не кожна утриманка, котра хоче, а мене, пані утримують, та ще й як добре!
— Як це — тим гірше! Хоч на вас і альжирський шарф і несетесь ви високо, а ніколи не мати вам стільки освідчень, як я їх, пані, мала! І ви ніколи не вийдете проти прекрасної устричниці з „Кадран-Бле“…
Танцівниця зразу підхопилась і віддала по-військовому шану, як той солдат, що вітає генерала.
— Невже ви та прекрасна устричниця, про яку казав мені батько? — сказав Ґодісар.
— Так ви, виходить, не знаєте ні качучі, ні польки? Вам уже за п'ятдесять звернуло! — сказала Ельоїза.Танцівниця стала в драматичну позу й продеклямувала віршем:
— Покинь, Ельоїзо, пані вже відцвіла, дай їй спокій.
— Так ви будете нова Ельоїза?.. — спитала дверниця з удаваною наївністю, але дуже глузливо.
— Не погано, стара! — скрикнув Ґодісар.
— Це вже казано и переказано, — відповіла танцівниця, — у цього дотепа вже сиві вуса, пошукайте іншого, старенька… або от закуріть.
— Вибачте, пані, — сказала Сібо, — у мене нещастя, не в голові мені вам відповідати, обидва мої добродії дуже хворі… і щоб їх годувати та спокій їхній зберегти, я заставила цього ранку навіть одежу чоловікову от і квитанція…
— О, діло повертає на драму! — скрикнула прегарна Ельоїза. — В чому ж річ?
— Ви, пані, влетіли сюди, як…
— Як перша танцівниця, — докінчила Ельоїза. — Я суфлюю вам, пані!
— Ну, мені ніколи, — сказав Ґодісар. — Досить цих штук! Ельоїзо, це довірена жінка нашого бідного дириґента, який при смерті, вона прийшла мені сказати, щоб я на нього не надіявся, і я тепер у скруті.
— Ох, бідолашний! Так треба дати виставу на його користь.
— Це його зруйнує! — сказав Ґодісар. — Другого ж дня може виявитись, що він винен п'ятсот франків на шпиталі, які не визнають ніяких інших нещасних у Парижі, крім тільки своїх. Ні, стривайте, добродійко, якщо ви добиваєтесь Монтіонівської премії…
Ґодісар подзвонив, і театральний лакей зразу ж з'явився.
— Скажіть касирові, щоб прислав мені тисячу франків. Сідайте, пані.
— Ох, бідна жінка, вона плаче!.. — скрикнула танцівниця. — Це по-дурному… Слухайте, мамцю, ми його навідаємо, заспокойтесь. А скажи но, хінцю, — сказала вона директорові, одводячи його в куток, — ти хочеш дати мені першу ролю в балеті „Аріядна“. Ти женишся і знаєш, скільки клопоту я можу тобі завдати!..
— Ельоїзо, в мене серце обшито міддю, як фрегат.
— Я покажу твоїх дітей, я позичу їх.
— З наших зв'язком я не крився…
— Будь любенький, дай Понсову посаду Ґаранжо; це талановитий хлопець, але без грошей; і я обіцяю тобі мир.
— Почекай же, поки Понс помре… та старий може ще й видужати.
— Ой, це вже ні, пане… — сказала Сібо. — 3 останньої ночі він уже не при собі, маячить… Лишенько, кінця не довго чекати.
— А втім, признач Ґаранжо тимчасово! — сказала Ельоїза. — За нього вся преса…
У цю мить увійшов касир із тисячефранковим білетом у руці.
— Дайте це панії, — сказав Ґодісар. — Прощайте, моя славна, доглядайте ж його гаразд і скажіть йому, що я його навідаю завтра чи згодом… як тільки зможу.
— Пропаща людина, — сказала Ельоїза.
— Ох, пане, такого серця, як ваше, тільки в театрі й знайдеш. Благослови вас боже!
— На який рахунок це поставити? — спитав касир.
— Ордера я підпишу, а ви поставите це на рахунок винагород.
Виходячи, Сібо зробила танцівниці гарний реверанс і тим часом почула, як Ґодісар спитав у своєї колишньої коханки:
— Чи може Ґаранжо за два тижні збити музику для нашого балету „Могікани“? Якщо виручить мене, то матиме Понсову посаду!
Дверниця знищила всі прибутки обох приятелів, позбавила їх засобів до існування, хоч би Понс навіть видужав, і від заподіяного лиха почувала більше задоволення, ніж коли б зробила якесь добре діло. Ці підступи мусіли за кілька день допровадити Сібо до бажаного наслідку — продажу картин, що на них Елі Маґус заздрився. Щоб цю першу крадіжку здійснити, дверниці треба було приспати свого страшного помічника, адвоката Фрезьє, і добитися від Елі Маґуса та Ремонанка цілковитої мовчанки.
Щодо овернця, то він поступово дійшов тої пристрасти, яка властива темним людям, що приїздять до Парижу з нетрів провінції з настирливими думками, селянською самотою породженими, з несвідомістю примітивних натур та брутальними бажаннями, які в настирливі думки перетворюються. Мужня краса панії Сібо, її моторність, її базарна дотепність — зразу впали в очі крамареві, і він хотів відняти її в Сібо та зробити її своєю коханкою, — така двошлюбність серед нижчих верстов паризьких трапляється частіше, ніж звичайно думають. Але скупість була петлею, що день-у-день міцніш стискувала серце й затуманила кінець-кінцем розум. Тож Ремонанк, зміркувавши, що дверниця візьме з нього та Елі Маґуса тисяч сорок франків, зважився й на справжній злочин, задумав узяти Сібо в законні дружини. Це суто спекулятивне кохання привело його до того, що він, мріючи з люлькою в роті на порозі своєї крамниці, забажав смерти малого кравця. Він бачив свої капітали втричі збільшеними, він уявляв, яка чудова комерсантка буде з Сібо, як гарно вона виглядатиме в чудовій крамниці на бульварі. Ця подвійна жадоба п'янила Ремонанка. Він наймав крамницю на бульварі св. Магдалини, наповнював її найкращими рідкощами з колекції небіжчика Понса. Поспавши на золотих покривалах та побачивши мільйони в блакитних спіралях своєї люльки, він прокидався віч-на-віч із малим кравцем, що підмітав у дворі, коло ґанку та на вулиці, коли овернець одмикав крамницю й розташовував на виставку свій крам, бо відколи Понс захворів, Сібо заступав дружину в її службових обов'язках. Овернець дивився на малого кравця, — кволого, сухого, недорослого, — як на єдину перешкоду до свого щастя, і думав сам собі, як би її здихатись. Цією пристрастю, що більшала дедалі, пані Сібо була дуже горда, бо доходила вже того віку, коли жінки починають розуміти, що можуть постаріти.
Отож якось уранці Сібо мрійно глянула на Ремонанка, коли той різне безділля на виставку розставляв, і схотіла довідатись, аж куди сягає його кохання.— Ну, — сказав їй овернець, підійшовши, — справи гаразд?
— Тільки от ви мене турбуєте, — відповіла йому Сібо. — Що це ви зі мною робите? — додала вона. — Адже сусіди помітять, нарешті, що ви на мене глупієте.
Вона зрушила з порогу й пірнула в нетрі овернцевої крамниці.
— Оце що вигадали! — мовив Ремонанк.
— Слухайте, що я вам скажу, — вела Сібо. — Спадкоємці пана Понса ось заворушаться, а вони можуть завдати нам великого клопоту. Бозна що нам буде, коли вони нашлють законників, які скрізь свого носа сунуть, мов ті хорти. Я можу вмовити пана Шмуке, щоб продав кілька картин, але тільки тоді, якщо ви мене дуже любите й не зрадите секрета… а це вже секрет! — щоб і під сокирою нічого не сказали… ні звідки картини, ні хто їх продав. Ви ж розумієте, що коли після смерти й похорону пана Понса, знайдуть п'ятдесят три картини замість шістдесят трьох, то ніхто ж рахунку не знатиме! Та й що їм казати, коли пан Понс ще за життя картини продав.
— Атож, мені це байдуже, — відповів Ремонанк, — але пан Маґус зажадає поправних квитанцій.
— Ви їх теж матимете, чорт бери! Може думаєте, що я їх вам писатиму?.. Пан Шмуке напише! Але скажіть своєму євреєві, щоб він теж мовчав, як і ви.
— Ми будемо німі, як риби. Така вже наша справа. Я от читати вмію, а писати — ні, тому мені й потрібна така вчена та здібна жінка, як ви!.. Колись я думав тільки про те, щоб шматок хліба на старості мати, а тепер захотілось і маленьких Ремонанків. Покиньте ви вашого Сібо!
— А ось і ваш єврей, — сказала дверниця, — можемо все полагодити.
— Ну, люба дамо, — сказав Елі Маґус, що навідувався щотри дні рано-вранці, щоб дізнатися коли ж можна буде купити картини, — як справи йдуть?
— Чи не приходив до вас хтонебудь із приводу пана Понса та його безділля? — спитала його Сібо.
— Я одержав листа від одного адвоката, — відповів Елі Маґус, — та тільки цей шахрай, здається мені, здобичі шукає, таким людям я не довіряю, тож і не відповів йому нічого. Через три дні він сам заявився і залишив свою картку; я сказав дверникові своєму, що для нього мене ніколи немає вдома…
— Ви золото, а не єврей, — сказала Сібо, якій обережність Елі Маґуса була мало відома. — Ну, дітки мої, через кілька день я так підведу пана Шмуке, що він продасть вам шість або вісім картин, десяток найбільше, але з двома умовами. Передусім, це цілковитий секрет. Покличе вас сам пан Шмуке, правда ж, пане? А пан Ремонанк запропонує йому вас, як покупця. Словом, щоб там не було, а я тут сторона. Ви дасте сорок шість тисяч франків за чотири картини?
— Хай так, — відповів, зідхаючи, єврей.
— Гаразд, — вела дверниця. — Друга умова, це та, щоб сорок три тисячі ви дали мені, а в пана Шмуке купили картини тільки за три тисячі; Ремонанк теж купить чотири картини по дві тисячі франків, а решту віддасть мені… Тепер ви бачите, добродію Маґус, що я влаштувала вам і Ремонанкові чудову комерцію з умовою, щоб прибуток поділити нарівно між трьома. Я приведу до вас того адвоката, інакше він сам сюди прийде. Ви оціните все, що є в пана Понса, за ту ціну, яку ви самі дали б, щоб пан Фрезьє був певен вартости спадщини. Тільки не треба, щоб він приходив перед нашим продажем, розумієте?..
— Зрозуміло, — сказав єврей, — але треба часу, щоб оглянути речі й сказати ціну.
— Матимете на це півдня. Це вже моя справа… Поговоріть, дітки, про це поміж себе, а там позавтра й діло зробиться. Зараз піду до Фрезьє й побалакаю з ним, бо він знає все, що тут робиться, від доктора Пулена, а це така пройда, що з ним уміючи треба.
На півдорозі від Нормандської до Перлової вулиці Сібо перестрінула Фрезьє, що йшов до неї, — так бо нетерпілось йому мати елементи справи, як він висловився.
— А я до вас ішла, — сказала Сібо.
Фрезьє поскаржився, що Елі Маґус його не прийняв, але дверниця погасила іскру недовіри, що блищала в очах ходатаря, сказавши йому, що Маґус зараз оце вернувся з подорожі й щонайпізніше позавтра вона влаштує йому побачення з євреєм на Понсовому помешканні, щоб визначити ціну колекції.
— Будьте щирі зі мною, — сказав Фрезьє. — Більш, ніж імовірно, що мені доручать інтереси спадкоємців пана Понса. В такому становищі я зможу ще краще вам прислужитись.
Сказано було це так сухо, що Сібо затремтіла. Цей зголоднілий ділок мусів і собі крутити, як крутила й дверниця; тож вона вирішила поспішатись із продажем картин. Сібо не помилялась на своїх припущеннях. Адвокат і лікар разом замовили для Фрезьє новісінький одяг, щоб він міг у пристойному вигляді з'явитись до пані президентової де-Марвіль. Потрібний на пошиття час був єдина причина затримки цього побачення, що від нього залежала доля двох друзів. Після візити до пані Сібо Фрезьє мав піти міряти свій фрак, жилет та штани. Застав він одежу вже готовою й кінченою. Вернувся додому, надів нову перуку й коло десятої години вранці поїхав найманим кабріолетом на Ганноверську вулицю, де сподівався добитись у президентової авдієнції. У білій краватці, жовтих рукавицях, у новій перуці й напахчений одекольоном Фрезьє нагадував отруту, налиту в кришталь і білою шкірою зав'язану, отруту в котрої все, від налички до шнурка, дуже привабливе, а виглядає вона, проте, ще небезпечнішою. Його різкість, прищувате обличчя, шкурна хвороба, зелені очі, злостивість — вражали, як хмари серед чистого неба. Такий, як він з'явився перед очі Сібо в своєму кабінеті, це був звичайний ніж, яким убійник вчинив злочин, а коло ґанку президентової це був елеґантний кинджал, що його молода жінка ховає собі в ридикюль.
——————
- ↑ Прикмета, примітна ознака (англійське). Прим. перекл.