Кузен Понс/XIX
| ◀ XVIII | Бідні родичі. Кузен Понс пер.: В. Підмогильного Розділ XIX. Фрезьє хитрує |
XX ▶ |
|
— Кажу далі, — мовив Фрезьє. — Отож, ви звели нашого приятеля Пулена з старим паном Пільєро, дідом уперших графині Попіно, і це дає вам право на мою відданість. Пулен щодва тижні навідує вашого власника (зауважте це!) і довідався від нього про всі ці подробиці. Колишній купець був на весіллі свого триюрідного небожа (бо це дядько із спадщиною, він має кілька десятків тисяч франків ренти, а останні двадцять п'ять років живе ченцем, ледве що тисячу екю на рік витрачає…) і розповів Пуленові всю історію цього весілля. Виявляється, що до тієї сварки якраз і призвів ваш старий музикант, що задля помсти хотів ославити президентову родину. Хто на одне вухо слухає, той тільки половину справи знає… Ваш хворий безневинним себе виставляє, але світ вважає його за страхіття…
— Не здивуюсь, коли воно так і є! — скрикнула Сібо. — Подумайте, десять років я докладаю свого, він знає це, гроші мої в нього, а він не хоче мене в духівницю завести… Атож, пане, не хоче, він упертий, як той віслюк… Півтора тижня йому про це торочу, а він, ідол, хоч би оком моргнув! І слова тобі не мовить, тільки дивиться… Ото тільки й сказав мені, що припоручить мене панові Шмуке.
— Так він гадає скласти духівницю на користь Шмуке?
— Він йому все відпише…
— Слухайте, добродійко Сібо, щоб зробити певні висновки й скласти пляна, я мушу познайомитися з паном Шмуке, оглянути речі, з яких складається спадщина, поговорити з євреєм, про котрого ви мені казали, а тоді дозвольте мені вами керувати…
— Побачимо, добродію Фрезьє.
—Як то побачимо! — сказав Фрезьє, скинувши на Сібо гадючим поглядом та заговоривши своїм природним голосом. — Чи порадник я вам, чи ні? Порозуміймося.
Сібо відчула, що її розгадано, і холодок пройшов їй по спині.
— Я вам цілком довіряю, — відповіла вона, побачивши себе в пазурях тигра.
— Ми, повірені, звикли, що клієнти нас зраджують. Зважте добре своє становище — воно чудове. Якщо ви достоту слухатиметесь моїх порад, то я гарантую вам тридцять-сорок тисяч франків із цієї спадщини… Але в цій чудовій медалі є й зворотний бік. Припустіть, що президентова дізнається, що спадщина пана Понса варта мільйона і що ви хочете з неї урвати — бож завжди знайдуться люди, що такі речі переказують, — додав він у дужках.
Від цих дужок, відкритих і закритих двома павзами, пані Сібо затремтіла — вона зразу ж подумала, що Фрезьє сам учинить доноса.
— Люба клієнтко, від старого Пільєро за десять хвилин здобудуть вам відмову від посади і дадуть вам дві години, щоб вибратись.
— А що мені з того!.. — сказала Сібо, випростуючись на ногах, як Бельона. — Я лишуся в своїх панів за економку.
— Коли так, то на вас поставлять пастку, і одного доброго ранку ви з своїм чоловіком прокинетесь у в'язниці під карним обвинуваченням…
— Я!.. — скрикнула Сібо, — та я ж і сантима чужого ж не взяла!.. Щоб я!.. Я!..
Вона говорила хвилин з п'ять, і Фрезьє дивився на цю велику артистку, що виконувала концерт самопохвали. Він був холодний, глузливий, його око пронизувало Сібо, як стилет, він сміявся в душі, його суха перука ворушилася. Це був Робесп'єр того часу, коли цей французький Сула складав чотиристишшя.— Та як? Та чому? З якого приводу? — спитала вона наприкінці.
— Ви хочете знати, як вас можуть ґільйотинувати?..
Сібо зблідла, як мрець, бо слова ці впали їй на шию, як ніж закону. Вона спантеличено глянула на Фрезьє.
— Слухайте мене гаразд, дитино моя, — вів Фрезьє, стримуючи задоволення від переляку своєї клієнтки.
— Та я краще все покину… — пробурмотіла Сібо.
І хотіла підвестися.
— Сидіть, бо ви мусите знати свою небезпеку, я мушу просвітлити вас, — владно сказав Фрезьє. — Пан Пільєро прожене вас, це певно, правда? Ви стаєте за прислугу в тих двох панів, гаразд! Це значить, що між вами й президентовою оголошено війну. Ви йдете на все, щоб захопити спадщину, щось урвати з неї…
Сібо зробила рух.
— Я вас не ганю, це не моя роля, — сказав Фрезьє, відповідаючи на її рух. — Ця справа — справжня бійка, і ви підете далі, ніж думаєте собі! Думка п'янить, голова закрутиться…
Пані Сібо, пишаючись, знову заперечила рухом.
— Ну, ну, мамцю, ви дуже далеко підете… — мовив Фрезьє з жахливою фамільярністю.
— Та що ви, за злодійку мене маєте?
— Що там, мамцю, адже маєте ви від пана Шмуке розписку, яка вам небагато коштувала… Ах, ви тут на сповіді, прекрасна дамо… Не дуріть же свого сповідальника, надто коли він уміє читати у вашому серці…
Сібо перелякалась його прозорливости й зрозуміла, чому він так уважно її слухав.
— Так от, — вів Фрезьє, — ви вільно можете припустити, що президентова не дасть себе випередити в цій гонитві за спадщиною… За вами наглядатимуть, за вами стежитимуть… Ви доб'єтесь, що в духівницю пана Понса будете заведені… Чудово. Одного доброго дня з'являється поліція, беруть якийсь навар і знаходять у ньому арсен; вас із чоловіком заарештовують за те, що ви хотіли отруїти пана Понса, щоб одержати свою спадщину… Я обороняв у Версалі одну бідну жінку, таку ж безвинну, як і ви були б у такому разі; справа була так, як я вам кажу, і все, що я міг тоді зробити, це врятувати їй життя. Нещасна дістала двадцять років примусової праці й відбуває її в Сен-Лазарі.
Переляк панії Сібо дійшов вершка. Дедалі більше бліднучи, вона дивилась на цього сухого чоловічка з зеленавими очима, як бідолашна муринка, вірністю своїй релігії відома, на інквізитора, що прирікав її на огнище.
— Так ви кажете, добродію Фрезьє, що коли на вас покластися, звірити на вас свої інтереси, то я щось можу одержати без ніякого страху?
— Ґарантую вам тридцять тисяч франків, — упевнено сказав Фрезьє.
— Ви ж знаєте, як я люблю доктора Пулена, — улесливо казала вона, — це ж він намовив мене до вас сходити, і не за тим він посилав мене сюди, щоб мене, як отруйницю, ґільйотиною стращали…
Вона рясно заплакала — таку бо дріж на неї думка про ґільйотину нагонила, нерви в неї збурились, жах стискував серце, в голові паморочилось. Фрезьє радів своєю перемогою. Постерігши клієнтчине вагання, він, щоб не позбутися справи, хотів приборкати Сібо, налякати, вжахнути, скорити її цілком своїй волі. Дверниця, що влетіла в кабінет, як та муха в павутиння, мусіла лишатись тут зв'язана, засотана й стати за поживу для честолюбства маленького ходатаря. Та й справді Фрезьє хотів мати з цієї справи шмат хліба до кінця днів своїх, вигоду, щастя й пошану. Напередодні ввечері вони з Пуленом усе спокійно зважили, дбайливо, під люпою, дослідили. Доктор змалював своєму приятелеві старого Шмуке, і вони вправним розумом обміркували всі гіпотези, розглянули всі можливості й небезпеки. Фрезьє в захопленні аж скрикнув: „У цій справі наша доля!“ І пообіцяв Пуленові посаду головного лікаря в паризькому шпиталі, а самому собі пообіцяв зробитися мировим суддею в котрійсь паризькій окрузі.
Зробитись мировим суддею! Для людини видатних здібностей, доктора прав — тільки без шкарпеток — це була така неймовірна химера, що й мріяв він про неї так, як депутати про симару або італійські священики про тіяру. Це божевілля! Пан Вітель, мировий суддя, що перед ним Фрезьє виступав за оборонця, був шістдесят-дев'яти-літній хворовитий дід, що все у відставку податися збирався, і Фрезьє говорив Пуленові про цю посаду так, як Пулен йому про багату спадкоємницю, з котрою він одружиться, врятувавши їй життя. Люди й не уявляють, якою жадобою оточені посади в Парижі. Жити в Парижі — це загальне бажання. Тільки но звільниться якась тютюнова чи марочна крамничка, а вже сотня жінок устають, як одна душа, й ставлять на ноги всіх своїх приятелів, щоб ту крамничку здобути. Можливе звільнення одної з двадцять чотирьох податкових дільниць у Парижі здіймає цілу бурю честолюбства в палаті депутатів. Ці посади даються в раді, призначення є державна справа. Платня паризького мирового судді становить коло шести тисяч франків. Контора цього суду дає сто тисяч франків. Це одна з найзавидніших посад судового урядництва. Фрезьє, мировий суддя, приятель головного лікаря, дружився з багатою й дружив доктора Пулена; вони подавали одне одному руку. Ніч прокотилась олив'яним котком над думками колишнього мантського повіреного, і зійшов грізний плян, плян пишний, багатий на жниво й на інтриги. Сібо була робочим знаряддям цієї драми. Тим то бунт цього знаряддя мусів бути придушений — він не був передбачений, але колишній повірений оце зараз кинув собі під ноги зухвалу дверницю, розгорнувши всі сили своєї отруйної натури.
— Ну заспокойтесь, добродійко Сібо, — мовив він, беручи її за руку.
Рука ця, холодна, як зміїна шкура, справила на дверницю жахливе вражіння, що подіяло мов фізична реакція й припинило її хвилювання; вона подумала, що до жаби Астарота в пані Фонтен не так небезпечно доторкнутись, як до цього келеха з отрутою в червоній перуці та з скрипучим голосом.
— Не подумайте, що я вас даремно лякаю, — провадив Фрезьє, постерігши новий гидливий рух у Сібо. — Справи, що створюють пані президентовій жахливу репутацію, кожному в суді відомі, кого хочете про них запитайте. Вельможа, якого трохи під опіку не віддали, це маркіз д'Епар. А від каторги врятували маркіза д'Еґріньйона. Багатий, гарний юнак з великим майбутнім, що мусів побратися з дівчиною дуже видатного французького роду і що повісився в камері в Консьєржері, — це славетний Люсьєн де-Рюбанпре, якого справа свого часу розворушила весь Париж. Річ була в спадщині одної утриманки, знаменитої Естер, що лишила кілька мільйонів, і от того юнака обвинувачували, ніби він отруїв її, бо він був її спадкоємцем за духівницею. Цього молодого поета й у Парижі не було, коли та померла, він нічого про спадщину свою не знав!.. Безневиннішим уже бути не можна. Так от, після допиту в пана Камюзо, юнак цей повісився в своїй камері… У правосуддя, як і в медицині, є жертви. В першому разі вмирають для суспільства, в другому — для науки, — сказав він, гидко посміхаючись. — Ну, тепер ви бачите, що я знаю небезпеку… Мене вже зруйнувало правосуддя — мене, маленького, невидного повіреного. Досвід мені коштує дорого, він увесь до ваших послуг…
— Та ні вже, спасибі… — сказала Сібо. — Я всього зрікаюся! Хай він буде невдячний… Я хочу тільки те, що мені винні! За мною тридцять років чесности, пане. Добродій Понс каже, що припоручить мене в духівниці своєму приятелеві Шмуке, — то що ж, доживатиму віку в злагоді з цим славним німцем…
Фрезьє переборщив, він збентежив Сібо й мусів згладжувати її сумні вражіння.
— Не вдавайтесь у розпач, — мовив він, — ідіть собі спокійно додому. А справу ми доведемо до доброго кінця.
— Та що ж я мушу тепер робити, добродію Фрезьє, щоб мати ренту й…
— І не мати жодної гризоти? — жваво урвав її на слові Фрезьє. — Та як раз для цього й вигадано адвокатів; у такій справі нічого не матимеш, коли переступиш законну межу… Ви законів не знаєте, а от я їх знаю… Зі мною ви будете під охороною закону й спокійно володітемете добром своїм перед людьми, бо ж сумління — це ваша особиста справа.— Ну, кажіть, далі, — мовила Сібо, яку слова ці зацікавили й порадували.
— Я нічого не знаю, бо не студіював ще справи, думав тільки про перешкоди. Бачите, передусім треба схиляти його до духівниці, і ви робите це поправно, але насамперед треба довідатись, на чию користь Понс своє добро поверне, бо якщо ви будете його спадкоємницею…
— Ні, ні, він мене не любить! Ох, коли б я була знала ціну його безділлю та коли б догадувалась, як у нього з коханням, то не турбувалася б тепер…
— Словом, не відступайтесь, — мовив Фрезьє. — У мрущих, добродійко Сібо, бувають чудернацькі фантазії, вони багацько надій зраджують. Хай заповідає, а ми потім побачимо. Але передусім треба оцінити речі, з котрих складається спадщина. Отож, познайомте мене з євреєм та з Ремонанком, вони будуть нам дуже корисні… Звіртесь на мене цілком, я весь ваш. Я приятель своєму клієнтові тілом і душею, коли й він мені приятель. Приятель або ворог — така в мене вдача.
— Гаразд, покладаюсь на вас цілком, — відповіла Сібо. — А щодо гонорара, то пан Пулен…
— Не говорімо про це, — сказав Фрезьє. — Дбайте, щоб Пулен був коло хворого; доктор — це чисте й благородне серце, а нам потрібна, бачите, певна людина… Пулен кращий за мене, я зробився лихий.
— Та воно й похоже, — сказала Сібо, — але я звіряюсь на вас…
— І не помиляєтесь! — відповів він. — Навідуйтесь до мене, як тільки що… Ви жінка розумна, все буде гаразд.
— Прощайте, добродію Фрезьє, при здоров'ї будьте. Ваша слуга.
Фрезьє провів клієнтку до дверей і там сказав їй своє останнє слово, як і вона вчора докторові:
— Якщо ви зможете зробити, щоб пан Понс до мене за порадою звернувся, то це був би великий поступ у справі.
— Спробую, — відповіла Сібо.
— Мамцю, — вів Фрезьє, знову заводячи Сібо до кабінету, — я добре знаю нотаря Троньйона, це нотар нашого кварталу. Якщо в пана Понса нотаря немає, закиньте йому про Троньйона… хай візьме його.
— Зрозуміла, — відповіла Сібо.
Виходячи, дверниця почула шелест сукні й стукіт важких кроків, що силкувалися бути легкими. На вулиці вона через якийсь час знову опанувала себе. Хоч і була вона підо впливом цієї розмови й почувала ще великий страх перед ешафотом, правосуддям та суддяхми, але зробила дуже природний висновок, що мусів призвести її до глухої боротьби із страшним порадником.
— Та навіщо мені спільники? — подумала вона. — Потягну грошенят, а тоді й від них ще візьму за те, що допомагатиму…
Ця думка мусіла, як побачимо, прискорити кінець старого музиканта.