Кубань (Лісовий)/XI
Темрюк позаду. Над ним стоять низькі брудножовті хмари, — то десь далеко починає сходити сонце. Хвилинами зривається з моря вітер, — тоді щільніше кутаюсь у пальто.
Тачанка простукала по парому, і ми котимо піскуватою дорогою.
Праворуч видно Озівське море, воно так само жовтувате на колір, не дурно ж його стародавні греки звали „Меотія“, що значить буквально „вонюча калюжа“; праворуч — Ахтанизівський лиман.
Ви вступили на територію Таманського півострова, або ще, як сказано в актах Катерини II-ої, острова Фанагорії, „пожалованого“ колись „верним казакам“ із війська Запорізького.
Таманський півостров увесь зрізаний лиманами й затоками. На Чорноморському побережжі їх три — Вітязевський лиман, Кизилташський і Цокур. Прямо всередині великий прісний лиман Ахтанизівський, з заходу — Таманська затока, а з півночи — Темрюцька.
Здавалось би, що при такій довгій береговій лінії, при наявності двох морів, на Тамані мусіла б бути багата рослинність. Але, ні. Безлісні гори, одноманітний ландшафт, солонці, і тільки в западинах і по схилах сади й виноградники. Найбільше багатий район це північно-західний кут півострова, район станиці Запорізької та Фонталовської, де багаті хутори й сади. Само собою скрізь досить багаті рибні лови.
Ви їдете дорогою, що йде досить вузьким дефіле, насипаним морем. Десь за кілометр, за два шумить прибій моря. Ніби широка гребля насипана, а по ній озерця, єрики, болотця. Вода праворуч і ліворуч. От і вся картина.
Перша станиця — Голубицька, а від неї недалеко курорт на березі моря — „Голубинка“, цього року там лікуватимуться кубанські хлібороби. Сама станиця робить інше вражіння, ніж прикубанська: менше зелени, будинки бідніші, люд миршавіший. Видно, що тут дозвілля не те, що там.
Перевалюємо через невисоку гору. Вітер тим часом розгонить хмари, — і перед нами вгорі блакитний простір неба, а внизу прослалось море. Воно хвилює. На гребнях хвиль біліє піна. Вся поверхня моря вкрита цими білими цятками. Внизу біля берега шумить прибій…
Таманський півостров цікавий тим, що це ціле кладовище стародавньої, переважно грецької культури. Сусідуючи з Пантікапеєю (Керч), Тамань була довгий час об'єктом грецької колонізації. Сліди грецьких поселень, не кажучи вже про пам'ятки їхньої матеріяльної культури, попадаються до самого Краснодара й далі.
В Темрюці, недалечко від так званої „Гнилої гори“, ви вже маєте, правда з пізнішої доби, руїни римського городища. Біля Голубинки (курорта) руїни грецького міста Тірамба.
Далі, коли їхати берегом, буде „Синя балка“, — не що інше, як провалена сопка; поблизу — „блювака“ й руїни старої фортеці.
Річка Антіктес (тепер гирло Пересипське), що впадає із Ахтанизівського лиману в Озівське море. Через Антіктес можна було невеличкими кораблями попадати в Ахтанизівський лиман, що греки й робили. Біля самої станиці Ахтанизівської є сопка Касіоба; гора Бориса й Гліба, де, за переказами, був храм Діяни з вівтарем, на якому горів вічний вогонь.
Тепер од цієї стародавньої й високої культури не лишилось майже слідів. Часті навали кочовників до щенту зруйнували храми, торговельні міста й факторії; час засипав руїни землею, і на них живуть інші люди, іншої вдачі, іншої культури, навіть не підозріваючи того, що за багато віків тут уже поселилась людина, що те каміння, яке господар викидає, як перешкоду, є не що інше, як уламок того стародавнього життя.
Я оглядаюсь навколо. Хочеться побачити розмальовані галери, караван суден з пурпурними вітрилами. Але… навколо одноманітність: пісок, солончаки й ниви пшениці.Ось спускаємось униз. Дорога йде біля самого моря. Море вкрито цяточками — рибальськими човнами. До самого обрію ці цяточки, як поплавки, коливаються на рухливому морі, і не перелічити їх.
Рибальське селище. Прямо над морем. Вирівнялись берегом під шнур. Пах — соло́на вода й риба. Ось вона в'ялиться на сонці. Уявіть собі досить велику клуню, всю із крокв і лат, але невкриту. На тих латах гронами, вниз головою, висить сула, тараня, чабак. В ніс б'є міцний пах солоної риби, гнилих покидьків і морської трави.
Біля хат жінки чинять сіті, розвішують рибу. Стукають бондарі, готуючи „тару“. Чоловіків не видно, — вони в морі, „жнивують“ ніби, понашому.
А ось і знаменитий Антіктес. Море й лиман зближаються тут на яких може 100 сажнів, не більше. З лиману широка протока в море. Тут центр Ахтанизівських рибних промислів.
Пирскотить паровичок заводу — „Госриби“. Кілька нових склепів і крамниць. Три великі будинки будується, і нам чути, як пиляють дерево, цюкають сокири, кричать теслі.
Через протоку паром. А в протоці, в лимані і в морі, майже поруч один за другим, човни. Я звертаю увагу на самий близький, в якому сидить дідок. Він нахилився й перебирає сіть. Ось щось блиснуло на сонці, і здорова сула шльопнулась на дно човна, он друга, третя, четверта… За кілька хвилин я нарахував цілих 25 штук. Вражіння таке, ніби людина дрова в воді ловить і раз-у-раз їх складає.
А он рибалить хлопчина, так років 12–13. І в нього діло йде не гірше, як і в діда.
Мимо пливуть човни, повні сули, серед якої попадаються й чималі осятри. Під'їздять до склепу, де пирскотить паровичок, де стоять горою бочки.
— Приймай!..Із човна починають кидати рибу на поміст. Потім її в кошиках важать, жінки тягнуть всередину, там свіжують і в розсол, — і пішла рибка через де-який час люд радянський годувати.
А нарід! Леле! Що за нарід? Ви б тільки подивились на ті груди, м'язи, шиї, голови, ноги. Не дивлячись, що вони не однакові на зріст, в кожному почувається сила, певність, розрахований рух. Ось їде їх партія — чоловіка 10. Бігме, як би вони отак-о, як зараз, та пройшлись у нас по майдану Тевелева, усі б фізкультурники збіглися дивитися.
А вони собі на артіль півкабана в козака сторгували, платять гроші, сміються:
— Дуванити будемо!
— А що, нічого?
— Та так собі. Однак, жити можна!
Коло склепу невгаває метушня. Не встигнуть від'їхати одні, як приїздять другі.
— Приймай!..
Вода. Чавунні люди. Риба, сіль, вереск і пісня робітниць. Вітер свіжий.
Чи не занадто!
Візниця сіртає на рукава:
— Паром… Ідемо…
Море сховалося за шпилем. По схилу садки в цвіту. Молоді виноградники. Далі широкий вигін, за ним знову гори, а за горами тими десь станиці Запорізька та Фонталовська.
Ми їдемо до Ахтанизівської. Вона лишається ліворуч, а праворуч кругло, як голова цукру, підноситься Касіоба.
Невисокий перевал, — і ми в широкій, закритій зо всіх боків долині. Тут уже лани пшениці. Потім показується „Великий Кут“ (Таманська затока), проїздимо комуну ім. Леніна й попадаємо в другу долину.
Але який контраст. Тільки що перед нами був зелений килим, а тут сірий одноманітний колір низькорослого полиню. І тільки. З обох боків гори, — схили їхні не круті, але ні трави на них зеленої, ні деревця.
Так з півгодини, або більше. Знову невисокий перевал, і знову долина. Тільки тепер не лише з одного боку море, а й з другого. І знову картина інша: лани, городи, окремі хутори, сади.
Як все-таки ми мало проїхали — і які контрасти!
Ми наближаємось до Тамани…
В Краснодарі мені казали:
— Глядіть же, не забудьте. Біля Тамани є гора Цимбали. Занотовано наукою, що вона викидала царські мармурові труни. Чого вони туди попали — невідомо. Просто під ногами у вас будуть руїни грецького міста — Кепі. Ліворуч руїни Фанагорії, столиці Боспорського царства, а праворуч — знаменитий Кімерійський вал, що про нього ще писав Страбон. Вал захищав від нападів диких народів, і рів його наповнювався водою…
Я махаю рукою:
— Ви скажіть, як там нащот культури, українізації, то що?
— І не кажіть… Це далекий кут. Слабо, слабо!
На жаль, мені не прийшлось усього цього перевірити. Правда, якісь ворота, прокопані прямо в землі до моря, і вал довгий при в'їзді в Тамань я бачив. Чи то Кімерійський вал, чи Фанагорія, не ручаюсь.Сама Тамань — велика станиця. Вражає велика пилюка, мало зелени й будинки під черепицею.
Ми проїздимо вулицею. Тихо й сонно. Поверталась череда з толоки, саме було опівдні, перегнали кілька козаків, що їхали з оранки.
Ось церква. Біля церкви два пам'ятники — один Антонові Головатому, шапка з шликом, в жупані, і прапор в руках. Поруч чорний чотирьохгранний постамент, на ньому шар з розбитими ланцюгами — це пам'ятник, поставлений за радянської влади.
— А що, чи скоро пароплав на Керч?
— А он він іде!..
Вирішую не ночувати в Тамані.
— Катайте до пристани, — кажу візниці.
Тут купа перекупок, що їде до Керчи. Якийсь татарин з горою битих і обілованих ягнят.
Сиджу.
Грудниста й ще молода перекупка каже другій, старшій:
— Розумієш, приходить вона до мене й каже: — „Ти на що одбиваєш у мене мого жениха“? — А я кажу: — „А чим я винна, що він за мною волочиться“? — „Ми ж вінчаємось“, — каже. — „Ну, і вінчайся“.
— Може він думав, що в тебе гроші є? — каже друга.
— А на чорта він мені. Кого хочу, того й візьму. Подумаєш, яку цяцю найшла! Та таких, як він…
Гудок. Хапаю речі і йду. Ось уже й на пароплаві. Море гойдає. Через баржі перекидає солоні бризки.
Рушаємо. Тамань зі своєю білою церквою тікає назад. Он уже видно смугу берега, он уже тільки він туманіє. А он уже й не відріжниш його від моря.
— Прощай, Кубань!..
І я повертаюсь назустріч Керчі.