Кубань
П. Лісовий
X
Харків: «Рух», 1928
X
Темрюк.

Темрюк… Чи не тому „Темрюк“, що тумани його обвивають, що небо тут часто похмуре, що вітри дують із двох морів, і дощі обливають його білі будинки та тихі провінціяльні вулиці.

Власне, в Темрюці, скільки я помітив, тільки одна вулиця, широка й довга, з заходу на схід, від р. Кубани, до невисокої гори, що он аж ген за містом піднялась, а від неї вниз провулки до тієї ж Кубани побігли.

Та так воно насправді й є. Темрюк на схилі цієї гори. З півночи просто до самого міста плавні підходять, а на південь садочки зеленіють, а в садочках тих люди живуть. А чим вони живуть? От я ходжу вулицею й провулочками, придивляюсь і нічого не розумію.

Перш за все — тихо. Тут не просто провінціяльна тиша, а особлива якась „провінціяльна тиша“. І сонні перекупки на базарі, і сонний найсправжнісінький турок у червоній фесці біля кав'ярні на гарячому сонці, і сонна гра в „доміно“ в кількох „кафе“, і та ж сонність у крамницях, — на всьому лежить печатка отого напів-сну, напів-яви.

А от за містом гора, так собі, невисока. А з гори тієї широчезний краєвид. Куди хочете. Глянете на північ — побачите Темрюцьку затоку; то Озівське море, а на ньому, як білокрилі чайки, байдаки під вітрилами. Повернетесь на схід — Курчанський лиман, а на ньому, човни рибалок. На захід — рудий прісний Ахтанизівський лиман, — і на ньому теж рибальські човни, човни, човни… А на південь і на південний схід — кубанські плавні жовті, а серед них срібною стрічкою Кубань повилась. Пароплав здається іграшкою.

З усіх боків Темрюк оточений водою. З двома морями сусідує. І туманять тумани над ним, віють довгі осінні вітри над ним, а літом у ньому і в його околицях стигне виноград, кавуни, дині.

Спеціяльно про дині. Мені казали знавці цього діла:

— Ах, дині! Які там дині! Слово чести, навіть у Туркестані таких ви не знайдете. І чого ви не приїхали до нас у серпні?

— У нас благодать. Хочете риби — є риба. Хочете моря — є море. Хочете купатись — купайтесь, скільки влізе. „Солоного“ купання хочете — є. „Прісного“ — теж є. Нам і курорта не треба…

Я обходжу гору. Внизу прослався Темрюк. А сама гора — кругла, а всередині западина з водою, — видно, жерло вулкана, чи що. На одному схилі натикаюсь на партію хлопців, що копають яму. Поруч уже дві викопані, — в них повно якоїсь рудої рідини, що тихо піниться.

— Нафта? — питаю.

— Еге ж…

Іду вище. Натикаюсь на чотири „блюваки“, правда, невеличкі. Серед полиню й сухої трави ви бачите в аршин або в піваршина заввишки горбочок, що ввесь час з нього булькає газ й тече чорний графітного кольору бруд.

Таких „блювак“ по всьому Таманському півострові багато розкидано.
 
***

Колись Темрюк був „місто“. Старе це місто. Ще греки за часів Геродота його знали. Ще Іван Грозний, руський цар, не то п'яту, не то шосту жінку собі звідси взяв… А тепер Темрюк — станиця, і годі.

Проте, звичайно, значіння Темрюка треба міряти не тим, що він „місто“ чи „станиця“. Значіння його полягає в його географічному положенні.

Темрюк лежить при усті р. Кубани, тої природньої водної артерії, що може стати водяним шляхом для всього багатого краю. Отже, Темрюк міг стати важливим портом, де з річних суден перевантажували всяке добро на морські судна. Але Кубань у своїх останніх „3-х кілометрах“ течії тут дуже мілка, і морський порт зроблено на березі моря, в Темрюцькій затоці. Канал тут потрібний, аж кричить… Та ба…

Те „ба“ дуже значне й поважне, і воно зветься „Новоросійським“. Новоросійське та ще залізниця з'їли й доїдають Темрюк. Так, принаймні, мені, людині сторонній, здається. Бо, бачите, найважливіший вантаж — це кубанська пшениця, а вона, голубонька, по рейках просто в Новоросійський елеватор, а звідтам — на морські пароплави й закордон. А Темрюк — ні при чім. Так, не встигнувши розцвісти, і зав'яв.

І живе Темрюк, здебільшого, рибою. Ловлять її і в Кубані, і в Ахтанизькому лимані, і в Курчанському, і в Озівському морі.

— Та риби з року в рік стає все менше, — казали мені тутешні люди. — Тікає чомусь риба. А куди тікає, не знаємо…
 
***

Увечері в їдальні, що чомусь не має ніякої назви, суєта. Хазяїн, офіціянт і офіціянтка збилися з ніг. Причина — манера пити пиво у темрючан.

Починається діло дуже тихо й скромно. Заходять, наприклад, двоє людей, кремезних, обвітрених, з мусянжковими обличчями, на ногах пудові чоботи, сідають за столика й показують у напрямі стойки два пальці. Моментально з бочки націжують дві шклянки пінявого пива й ставлять перед ними. Ці перші склянки випиваються швидко й мовчки. Потім сигналізація повторюється. За другою парою перекидаються кількома словами. Чим далі йде сигналізація, тим більше жвавіють обидва приятелі, і розмова починає текти, як тихі плески хвиль вічно шумливого моря. І як уже стіл заставлений увесь порожніми шклянками, що й пальця ніде покласти, тоді до стойки несеться:

— Получіть!.. — і обидва так же твердо виходять, як і ввійшли.

Але я був би несправедливий, коли б не сказав, що то п'ють так тільки рибалки. Навпаки. Мені здається, там п'ють так пиво, як у нас їдять морожене. Ось, наприклад, зайшли четверо — два чоловіка і дві жінки. Я з цікавістю дивлюсь, що далі буде. Один із чоловіків показав 4 пальці, і пішло. Встали тоді, коли на столі стояло приблизно 24 шклянки. Ось заходить шестеро — троє хлопців і три дівчині. Офіціянт одразу ставить 6 шклянок, потім ще 6, і так далі.

Я повертаюсь у другий бік — те ж саме. Там двоє розплачуються. Один не втримався на ногах і впав, але хутко підвівся й став прохати вибачення в хазяїна:

— Пробачте, гражданин, алкоголікові… Ви знаєте, що таке алкоголік? Алкоголік — це простий руський православний чоловік. Розумієте?

Його товариш глузливо завважує:

— При чому тут православний?

— Ну, добре, — каже перший, — можна без православного. — Просто, — алкоголік — це простий руський чоловік…

Не знаю, в які б глибокодумні міркування пустився „простий руський чоловік“, як би раптом не вскочила баба. Побачивши його, вона сіпнула його за рукав і, не то лаючи, не то жартуючи, говорила:

— Та йди вже, іродова твоя душа, іди додому. Вечеря стигне, а тебе нема. А гроші де?

„Алкоголік“ слух'яно віддає їй гроші. Вона, схопивши їх, штовхає його до дверей:

— Іди вже, іди!.. — і вивела його на буксирі з цього пивного порта до рідних пенатів.

 
***

— Можна коло вас сісти?

Я так зацікавився сценою з „алкоголіком“, що й не помітив, як біля мене опинився новий сусіда. Це був здоровенний дядько, голений, з великими, по-козачому, вусами донизу; в правому вусі блищала невеличка золота сережка. Він так важко сів на стільця, що той аж затріщав під ним. Сигнал — один палець.

Коли за першою шклянкою прийшла друга, він із цікавістю оглянув мене, мою шклянку з чаєм, що сиротливо холонула, і спитав без усякого попередження:

— Ви не госриба?

— Ні, я не госриба, — відповів я.

— А я думав, що ви з „госриби“. А хто ж ви такі будете? В яких справах? І звідки?

— Я так собі! — відповів я, ухиляючись від відповіли.

Він ковтнув пиво, показав два пальці; коли подали йому дві шклянки, він одну посунув мені.

— Я вас частую. За-ради знайомства. Так ви не з „госриби“?

— Ні, — кажу знову.

Він обвів мене знову поглядом, де помітно було недовір'я, і промовив з протягом:

— А ми думали, що ви з „госриби“. Ще в день, як ви ходили на березі та все дивились. А дозвольте запитати: звідки ж ви?

— З Харкова, — кажу й сміюсь очима. — Приїхав на Кубань подивитись, та ось до вас забрів.

Він нашорошився.

— Значить, життя наше взнати? Ну, що ж! У нас тут можна де-що побачити. Дивіться, дивіться!

— Ви рибалка? — питаю.

— Ато ж. Артіль тут наша є на березі.

— І нічого?

Він махнув рукою. Потім нахилився до мене через стіл і спитав:

— У вас, у Харкові, почім судак?

— А хто його зна. Може десять, може 15 коп. фунт.

— Так. А ми віддаємо „Кубсельпрому“ сотню за 4 крб. 60 коп. А сотня важить 16 пудів. О!.. порахуйте, скільки воно фунт виходить!

Я швидко в голові рахую.

— Щось біля ¾ коп., — кажу.

— От вам і наше життя. Я ж не впіймаю сотні сам. Нас же артіль. А сіті, а знаряд, а права? Не-непра-а-вильно!

 
***

Розуміється, тяжко сказати „правильна“ чи „неправильна“ політика що до темрюцьких і взагалі озівських рибалок. Скаржились люди чимало. І потім, що таке судак? „Пролетарська“ риба, що з'являється на столі в трудящих не що-дня, а в дні великих свят. І коли рибалка продає її по 0,7 коп. за фунт, а „госриба“ потім бере за той же фунт 15 коп. (може трохи дешевше, а скоріше дорожче), то дозвольте спитати, в скільки ж разів виростає ціна? Ну, я розумію — сіль, тара, робочі руки, транспорт, але ж помилуйте — не в 200 і не 300 разів ціні треба підскакувати!

 
***

Багато б можна було цікавого взнати в Темрюці, коли б там довше пожити.

Темрюк зараз живе рибою. Риби ж стає чимраз менше. І темрючани думають:

— Що ж далі буде?

І справді, думати треба.

Що до культурного життя, то „здесь Русь, здесь Русью пахнет“. В установах діловодство руське, в школах — викладають по-руському.

В книгарнях — жодної української книжки.

А населення?

Населення українське, в самому Темрюці на ¾, а навколо — коли не на всі 100%.