Кубань (Лісовий)/XII
Жорстока соціяльна боротьба на Кубані до того ще ускладнюється й національним питанням. Кубань, щодо українського руху, жила відгоміном тих подій, що відбувались на Великій Україні. Що до зв'язків із Західньою Україною, то вони, здається, ніколи не були тривкими, а носили чисто випадковий і персональний характер. Не виділила Кубань і жодного будь скільки помітного українського письменника чи поета. Окрім В. Мови та Кухаренка[1], здається, не маємо там нікого.
Правда, в панських родинах здавна жили козачі традиції, що потім вилились в так зване „козакофільство“. Козакофільство спершу було зафарблено в український флер, вихвалювались запорізькі „доблести“, а по суті, між кубанським козакофільством і поступовим українським рухом 40 та 50 років минулого століття мало дуже зв'язків, як що їх зовсім не було. А чим далі, тим козакофільство набирало характеру заховання козачих привілеїв на „віки вічні“. Коли спершу козакофіли фрондували проти царату (діло Шарапи та інших), то згодом вони обернулись у ретельних його слуг, і усякі генерали Удовиченки, то що, були такими ж завзятими монархістами, як і Денікіни та Алексєєви.
Загалом кажучи, носіями національного українського руху на Кубані була інтелігенція із городовиків і виходців із великої України. Кілька могіканів цього руху живі й досі, але вони, розуміється, зараз не відограють жодної ролі, бо другі часи — другі пісні. При цьому ці діячі не пішли далі так званого українофільства, політичних вимог вони майже не виставляли й обмежувались чисто культурницькою роботою.
1917 р. вніс оживлення в український рух. В Краснодарі, на Чорноморії (в Новоросійському) починають виходити українські газети, закладаються по містах та селах „Просвіти“, українські гуртки, то що. По відношенню до українства козача станиця поділяється, наскільки мені здається, на два табори — на „кубанських самостійників“, і на „єдино-неділимовців“. „Козакофіли“ в більшості опинилися в таборі „неділимовців“, бо вони над усе ставили свої класові інтереси, і для них навіть Центральна Рада була надто революційна. Городовикові було не до національного питання, бо він боровся за землю, тоб то за те, чи жити, чи не жити йому. Ото ж соціяльна боротьба на Кубані була домінуючою, і національне питання не так тісно вплелось у боротьбу за радянську владу, як у нас на Україні. „Козак“ перед усім боровся проти „городовика“, як проти більшовика, що зазіхає на козачу землю. „Козак“ ішов під стяг Денікіна, боячись, що радянська влада його „розкозачить“. Характерно, що Кубанська Рада, за винятком невеликої купки депутатів, стояла на загально-російських засадах, була перейнята великодержавним руським шовінізмом, і загалом до українства ставилась вороже. Після того, як Врангель розгромив Кубанську Раду, на українців було оголошено білий терор. Досить було, щоб у вас знайшли „Кобзаря“ Шевченка, — вас розстрілювали без суду. Білогвардійці вчинили цілковитий погром усього українського.
За радянської влади починається піднесення української національної роботи. Розуміється, що воно йде поволі, туго, тим більше, що молодої радянської української інтелігенції на Кубані були одиниці. Старі кадри або повтікали, або їм просто не можна було довіряти, — отже, українське питання повисло в повітрі. Крім того, українське питання не можна було розв'язувати якось окремо. Воно входило, як складова частина всієї національної роботи на Північному Кавказі. І тут по українському питанні відбувалися досить великі словесні бої. Звичайно, чимало було людей, що загалом не визнавали ніяких українців на Північному Кавказі. Були й такі, що визнавали, але ставили ріжні „але“. А коли взяти ще несвідомість мас, коли при переписах цілі українські села, станиці й райони записували себе, як „руських“, то ви можете зрозуміти ту опозицію до українізації, що й досі є, і має численних прихильників. Перш за все, треба відзначити, що до цього часу як на Кубані, так і по всьому Північному Кавказу не виявлені всі українські райони. Характерним покажчиком цього є до певної міри й офіціальні видання. Нам зокрема вдалось простудіювати двохтомне видання Краєвого Виконавчого Комітету, що носить назву „Северный Кавказ после районирования. Итоги и выводы“[2]. Коли ми візьмемо перший і другий томи й порівняємо дані що до національного складу, то будемо мати таку таблицю:
| ОКРУГИ | Том I-й | Том II-й | |||
| %% | %% | %% | %% | ||
| руських | українців | руських | українців | ||
|
95,7 | 2,7 | не вказано | ||
|
93,3 | 5,6 | 93,3 | 5,6 | |
|
82 | 14 | 82 | 14 | |
|
65 | 28 | 65 | 28 | |
|
87,6 | 4 | 86,3 | 5,7 | |
|
65,8 | 27,7 | не вказано | ||
|
68,1 | 23,3 | 65,5 | 30,1 | |
|
65 | 25 | 32 | 65,6 | |
|
65 | 25 | 48 | 52 | |
|
69.9 | 28,9 | 46 | 49 | |
|
65,1 | 3 | 14 | 39 | |
Як бачимо, є великий ріжнобій в цих цифрах. Ми довіряємо більше другому томові, не тому, що це нам вигідно, а тому, що матеріяли для нього подавали місця. Коли виходити з цих даних, то в низці округ, як от Армавірська, Кубанська, Майкопська й Чорноморська, українці становлять більшість. Що до Кубанської округи, то в книжці, виданій Кубоно[3] читаємо, що в окрузі „великоросов“ до 0,25, українців — 0,7 і решта — інші національності. Отже, в Кубанській окрузі українці мають абсолютну більшість.
Та для нас цікаві не стільки ці цифри, скільки та „тенденція“, що її ми спостерігаємо в згаданій вище книжці. Слово „малоросс“ дуже часто мелькає на сторінках. Або, наприклад, таке — „В частности, в Анапском районе (Чорноморська округа — П. Л.) „русская народность“ (великороссы, малороссы и белоруссы) составляют 83%, греки — 8%, армяне %“ і т. д., і т. д. Про Таганрозьку округу читаємо, що „подавляющая масса населення принадлежит великорусскому и украинскому племенам (а не націям! — П. Л.), в общей сложности составляющим… 93,6%“. Але — „преобладающая роль принадлежит великорусскому племени, насчитывающему в своих рядах 65,6% всего населения“. І таких „висловів“ у всій книжці можна знайти чимало. Їх підхоплює націоналістична інтелігенція й починає ними орудувати. Нерозуміння, недооцінка, а то й просто неграмотність призводить на шкоду радянській владі.
Коли перейти до стану української школи на Кубані й північному Кавказі, то матимемо таку картину. В 1925 р. було (Сев. Кавказ после районирования. Том І, стр. 403), українських шкіл першого ступеня — 109, вчителів — 112, учнів — 4.113. Другі національності охоплені рідною школою далеко краще. На першому місці ідуть німці (107 шкіл, 206 учителів, 7.692 учні), далі вірмени (86 шкіл, 149 учителів, 7.548 учнів). В той же час, як українці Півн. Кавк. мали в 1925 р. на 2.200 тис. українського населення всього 109 шкіл, вірмени, наприклад, на кілька тисяч — 86 і т. д.
Проте, після 1925 р. українська школа значно розвинулася, але не досить. Найкраще стоїть українізація школи (відносно, розуміється) в Кубанській окрузі. За даними, що мені дала українська секція Крайкому ВКП(б), маємо таку картину: Кубанська округа — 714 українських комплектів шкіл, Армавірська — 12, Майкопська — жодної, Ставропільська — жодної, Донська — 16 чи 20, Таганрозька — жодної (? — П. Л.), Чорноморська — 3, Терщина — 1, Сальська — жодної, Шахтинська — жодної. Північно-Донецька — жодної, в автономних областях — жодної.
Як бачимо, про українізацію школи можна говорити лише в Кубанській окрузі, а в інших округах до неї навіть не приступлено, хоч усюди українці стоять на другому місці по кількості.
Кубанська округа загалом стає центром українізаційного руху на Північному Кавказі. Опріч значної кількости українських шкільних комплектів, тут ми маємо український педтехнікум у станиці Полтавській; із Краснодара переводять до ст. Слов'янської с.-г. школу, де вона мусить згодом розвинутись в український с.-г. технікум. У самому Краснодарі при робфаці є український відділ. За останнім розпорядженням Наркомосу РСФРР, має організуватись український відділ при Краснодарському Педагогічному Інституті.
Одначе, ми мусимо сказати, що українізація (ми тут розуміємо лише Кубанську округу) переводиться за принципом:
— Крок вперед, два назад!..
Чому? Причин багато. Перш за все, звичайно, та складна соціяльна обстановка, що є в станиці. Часто приходилось мені чути:
— Українізація будирує станицю, вносить непотрібні пристрасті!..
За це хапаються українські націоналісти місцевого ґатунку й руські шовіністи. Одні незадоволені кволістю переведення українізації на Кубані та Чорноморії, другі — загалом гальмують справу. Ні ті, ні другі не розуміють, що українізація на Кубані — це історичний складний процес. Українізації не втекти, до того веде вся політика радянської влади. Для Кубани треба знайти відповідні політичні форми, а наголос мусить поставити Москва. Бо поки Москва цього не зробить, то ми матимемо на Кубані багато ненормальностей в національній політиці що до українського населення.
Яка ця політична форма? Вона ніби знайдена самими місцевими робітниками, а саме: українізацію треба використати, як засіб змички між біднішим козацтвом та біднішими городовиками. Таким чином, українізація не тільки не поглибить станової боротьби в станиці, а навпаки, сприятиме скорішому її відживанню, а крім того, вона дасть основу для втягнення українського населення краю в соціялістичне будівництво. Без українізації цього не досягти.Проте, українізація в Кубанській окрузі зупинилася на півдорозі. Наприклад, школи українізуються тільки першого ступеня, а другого — ні. На всю Кубань є тільки одна українська семирічка в Краснодарі, і вона живе жалюгідним життям, і вже кілька разів над нею висів дамоклів меч закриття. Значить, треба, що до школи, піти далі й почати поступово українізувати школи 2 ступеня.
Далі, між школою й життям існує розрив. Це чудово розуміє й само населення, що часто каже:
— Українська школа? Це гарно, це ми розуміємо. Але що ж? У станраді говорять і пишуть по-руському, у вищих школах учать по-руському. Повчиться дитина чотири роки по-українському, а тоді переучуйся, або сиди дома. Та нехай воно так буде, як є!..
Русотяпи за це хапаються й кажуть:
— От, бачите, само населення не бажає української школи!.. — Таким чином, на черзі дня — заповнити цю прогалину між школою й життям. Другими словами, час у Кубанській окрузі не тільки планово розгортати українізацію школи й культурної роботи, а й українізацію всієї радянсько-громадської роботи в Кубанській окрузі. Друге — це так само планове виділення українських районів по інших округах Півн. Кавказ. Краю так, як це робиться в УСРР.
Що до Кубанської округи, то торік було намічено широкий план українізації установ, але план лишився на папері, і до цього часу нічого не зроблено.
Зараз маємо відомості, що Наркомосвіта РСФРР виробила план поступової українізації шкіл. Це добре. Але потрібно план і загальної українізації українських районів. Без цього українізація шкіл ні до чого.
Наприкінці, я хочу торкнутися культурних зв'язків між Рад. Україною та Кубанню. Зв'язки ці не тривкі, а зав'язати їх треба. Річ у тому, що на Північному Кавказі немає жодного українського журналу, що б об'єднував українські культурні сили краю. Отож люди щось пишуть „на колись“ і складають у скриньках свої рукописи. Треба ширше відкрити сторінки наших журналів для кубанських культурних діячів.
Є там і письменники, і поети, і взагалі літературні сили, але вони безпритульні. Отже, нашим літературним організаціям якось треба зав'язати з ними зв'язки й подати їм товариську пораду й дати можливість друкувати свої твори.
Те ж саме слід сказати й про чисто наукову роботу. Мені здається, що було б хороше (я тут не передбачаю організаційної структури) утворити в нас і в Краснодарі т-во культурного зв'язку між Рад. Україною та Кубанню. Таким чином, обмін культурними цінностями, посилка на гастролі наших кращих державних театрів і т. д. і т. д. набуло б тоді планомірного характеру. І тоді не було б ото таких ляпсусів, як ота окрема „кубанська“ мова, то що. А то, коли я виїздив із Краснодара, то по місту носились уперті чутки, що при ОкрОНО має утворитися „комісія“ для вивчення „кубанської мови“.
Не знаю, чи склалась ця комісія, чи ні. Проте, самий факт цього дуже показовий і свідчить про те, що комусь треба культурний розвиток української Кубани загнати в глухий куток обмеженого провінціялізму, і тим самим не поширювати зв'язків з Рад. Україною, а навпаки — рвати їх.
А загалом кажучи, слід з Великої України частіше їздити нашим культурним робітникам. Багато цікавого можна побачити на Кубані. А в Закубанських станицях та на Тамані до того ж і місцевість курортна, так що й відпочити можна буде добре.
——————