Кубань (Лісовий)/IX
На Кубані усюди так — степ, а в далині — гори. От і зараз. Наш пароплав „Карл Маркс“ ріже каламутну воду, лишаючи на ній довгий слід. Праворуч — степ. Ліворуч — гори. Зі степу — з північного сходу — рвачкий вітер; куйовдить мутну Кубань і кида бризки на беріг. А гори в смугах дощових. Одні ясно видні, і сині-сині, а другі — затуманені серпанком хмар.
Степ зелений. Куди око хватає — лани, а серед них станиці, хутори. Тільки по тополях, що ген-ген на самому обрію, видко їх, — одну, другу, третю.
Кубань кружить по степу. Поверне на північ, вітер ніби стиха. Тече прямо на захід, пароплав кормою до вітру, — і тоді свист у снастях. Довго я не міг пристосуватись до цього, але поки не розгадав загадки.Публіки мало. „Подла весна“, а для хлібороба — скарб, дощі перепадають, що в цю пору рідко бувають тут, і кожний старається впоратись у полі, в садку. Не дивлячись на „великодні дні“, в полі йде праця.
— Що у вас завжди так мало людей їздить? — питаю в капітана.
— Ні, чому. Тепер робота. А от після жнив, тоді в нас публіки, хоч одбавляй. Зараз не сезон.
А Кубань все крутить. День кінчається.
Захід сонця предивний. Небо в тому місці, де сідало сонце, чисте-чисте, ніби вимите. А на горах зачаїлись сизі хмари. Стоять ордою й дивляться, як сонце, сходячи кров'ю, вмирає.
Ось одна з них простягає в напрямку до нього руку, але ніби до чогось гарячого діткнувшись, поволі відсовує її. Потім сунуло разом дві і побігли по синьому шляху. Ближче, ближче, коли раптом їх краї загорілися полум'ям, вони починають крутитись на одному місці, а полум'я більшає — ось воно пробило середину, і утворилась галявина блакитна, крізь яку ллється гарячим струменем проміння, і прямо туди, на гори, на сизу орду. Наздогін їм несеться одна біла легенька хмарка, — все, що лишилося від тих двох великих сизих потвор. Вдарив вітер, і хмари сунули за гори відпочивати. Небо очистилося, і сонце востаннє цілує степ і запалює нову пожежу в небі, — там десь позаду Краснодара, на далеких горах, що горять своїми снігами.
Кубань бере, початок у льодовиках Ельбруса, і як усяка гірська річка, вона має дві повіні — одну рано по-весні, коли тане сніг у степу, і другу — коли тане крига й сніг у горах. Друга повінь далеко більша й небезпечніша. Тоді Кубань виходить із берегів, і рівний, як стіл, степ дає можливість їй розливати широко воду свою… Але… на всій течії Кубань обвалована. Вали то більші, то менші, то відступають сажнів на 30-50 від берега, то підходять зовсім близько й супроводять Кубань увесь час. Заботу про вали несе вся громада, їх підправляють, а коли міняється течія, то насипають нові. Горе, коли десь вода підчас повіні прорве вал, — тоді пропала багаторічна праця. Кілька разів Кубань так робила, і це коштувало краєві сотні тисяч карбованців.
Як я їхав, то вода вже починала підніматись, було на 5 сантиметрів вище ординару. І мені казали в Краснодарі, що вже по берегах починають виставляти вартових. Між іншим, коли небезпека дуже загрожує, то часто люди рятують себе за рахунок сусіди, а саме — другий беріг потаємці вночі розкопує вал на противному березі. Особливо це часто трапляється між черкеськими аулами та козацькими станицями. Ось і зараз аул Афінсіп і станиця Єлисаветинська уже виставили своїх вартових, що пильно стежать не тільки за річкою, а й за… другим берегом.
Минаємо Єлисаветинську. Через годину показується станиця Мар'їнська. Тут Кубань робить красиву луку, спочатку напівніч, а потім на південь. Від станиці Мар'їнської іде Ангелинський канал, що, як кажуть, збудований ще стародавніми греками. Прийнамні є звістка, що коли Мітрідат Великий, цар Боспору, воював з Римом, то його син Фарнак, що воював проти батька, наказав відкрити шлюзи й затопив непокірливих йому кочовників.
Беріг тут дуже красивий. На самому березі сховалось у садках кілька хуторів. Садки всі в цвіту, і пахощі яблунь чути на пароплаві. На лівому березі невеличкий черкеський аул.Далі Федоровська пристань. На березі нарід, репіжить гармошка. Два босі цигани сходять до самої води.
— А скільки квиток до Слов'янської? — гукає один.
Відповіди я не чую, але чую, як циган під загальний регіт каже:
— Ну, то їдьте самі, а я вас пішком догоню, — і сідає на землю, виймає кисет і починає вертіти цигарку. Так ми без цигана й поїхали.
Сутеніє. Минаємо так званий „Красний ліс“. Тиша. Дикі груші в цвіту. Верболоз кучерявиться по березі. Тремтить осичина. Якийсь птах сумно насвистує. Група людей на березі поклала багаття, дим стовбом іде догори. Чути, як цюкає в лісі сокира.
Прямо проти річки острівець, теж увесь у верболозі. Припиняємо ходу, з носу чути:
— Вісім!.. Сім з половиною!.. Сім з половиною!.. Сім!.. Сім!.. Шість з половиною!.. Сім!.. Сім!.. Вісім!..
Можна їхати сміливо, — острівець лишається позаду.
Повертаємо в так звану „Протоку“, рукав Кубани, до станиці Слов'янської. Це перше місце, де Кубань, мало не за сотню верстов до моря, ділиться. „Протока“ тече в північно-західному напрямі і впадає в Озівське море, десь аж коло Агуєва, але судоходна вона тільки до ст. Слов'янської.
В Слов'янську прибуваємо пізно ввечері. Небо висіялось зорями. Носій бере речі, і простуємо до готелю.
Встаю рано. Надворі чудовий ранок, а прямо перед вікнами садик, увесь у білому цвіту. Наскоро вдягаюся і йду обдивлятися станицю. Станиця Слов'янська — величезна, не менше 20—25 тис. мешканців. Вулиці, як і всюди по станицях — широкі й прямі. Центр нічим не ріжниться від наших колишніх повітових міст, та воно й не дивно, бо довгий час у Слов'янській був „отдел“, а тепер районний центр. Багато будинків двохповерхові, продовж вулиці стрункі пірамідальні тополі. Через тин видно чудові садки, на всьому позначається заможність.
На вулицях, в голярнях, пивних „барах“ — їх кілька, — в крамницях, — усюди лунає українська мова.
Заглянув на базар. Поруч з зеленню, ятки з мануфактурою, дешевою галантерією, чобітьми.
Он стоять три молодиці.
— А ти його покинь, — каже одна. — Ну, ходить, і хай ходить!.. А ти собі хазяйство візьми. Ти ж член двору, а член двору має право!..
Щось вроді даремної „консультації“ зрадженій жінці.
— Так він погрожує, що зробить щось, — відповідає зраджена.
— Не бійсь, нічого не зробить. То він просто так, щоб залякати тебе. Ти не дивись йому в зуби!..
Скрізь і всюди — одна й та ж історія. На що міцний казачий побут, а й тот хитається.
Стоять кілька хур. Підходжу.
— А що, — питаю по-вкраїнському, — нікого немає з Полтавської.
— А вам нащо?
— Та от щоб відвезли.
— Ні, немає. Та он звощики стоять, до них зверніться.
В ст. Слов'янській кілька шкіл. Є с.-г. школа селянської молоди. На осінь сюди з Краснодара переводять с.-г. технікум, що поволі буде обернутий в український; принаймні так повідомляє окружна газета „Красное Знамя“.
Слов'янська — одне з найперших козачих поселень, колишній „Копил“.
Будучи сполучена водою з Темрюком і Краснодаром, а залізницею — з Ростовим і, через станицю Кримську, з Новоросійським, займаючи вигідне місце в районі, де продукується, головним чином, пшениця, — Слов'янська згодом виросте в значний місцевий центр.
— Но-но, буржуї…
„Буржуї“ — дві невеличкі мишасті конячки, махають хвостами й гривами, підтюпцем біжать дорогою на Полтавську.
Візниця — трохи конопатий чоловік, в чорній сорочці й шапці-кубанці, напівповернувся до мене й підхльостує „буржуїв“ батогом.
— Пилу не буде?
— Ні, на Полтавській учора дощ упав,
Їдемо. Вулиця така широка, що наших Сумських п'ять уляжеться.
А далі, за цариною — степ. Збоку, бачу, хатки невеличкі, по характеру будівель видно, що новосели.
Перевіряю:
— Це хто, нові хазяїни?
— Ато ж. Получили нові плани, так будуються.
Візниця попався не гомінкий. Мені пригадались слова одного місцевого чоловіка, що писав колись:
— Кубанець по натурі своїй стриманий. У бій іде похмуро, ніби не охоче. І після перемоги не веселиться, як лінеєць, а мовчки рахує втрати.
Питаю знову:
— Ви що, з козаків?Він обернувся до мене.
— Ні, я з іногородніх. Разі козаки звощикують?
— А землю козацьку поділили? — пробую торкнути „соціяльну“ струну.
— Та поділили… по десятині на їдока дали.
— А ви давно тут?
— Давно… я здєсь і рождьоний…
Замовк. Думав щось своє.
А навколо чудесно. Далина взялася імлою. Зеленіють поля. Хатки криті черепицею, окола вимащені білою крейдою. Коло хаток сади в цвіту, все більше молоді, по півдесятини, по десятині, виноградники, кучеряві верби, стрункі тополі. В садах цілі квартали. Вид захоплюючий.
Як я опісля довідався, це так звані „культурні“ участки. Хлібороб бере землю з певною угодою, що він розведе стільки то саду, винограднику. За це він має певні пільги й допомогу з боку держави, — деревцями з питомників, агронома, то що. „Культурні“ участки беруть і козаки й городовики. Козаки тим більше, бо землі в них поменшало, і хоч не хоч, а інтенсифікуй своє хазяйство, коли хочеш, щоб тебе городовик не обігнав. Культурні участки така річ, що й нам би на Україні не пошкодило б їх широко прищепити.
Через дві годині в'їжджаємо в станицю.
Полтавська — третя типічна прикубанська станиця, що в ній мені прийшлось бути. Величезна — 18 тис. мешканців — вона широко розсілась на степу, вся в садках тоне. Характерна Полтавська й по своєму соціяльному стану, бо її характеризували мені, як типову „глитайську“ станицю, — не дивно, що тут найбільшої гостроти набрала і громадянська війна. З Полтавської походить Ковтюх, з якого списав Серафімович свого героя Кожуха в своїм романі „Железный поток“. Щоб провести останній штрих, скажу, що в останні перевибори в Полтавській позбавлено виборчих прав 300 душ.
Полтавська — найбільш зукраїнізована станиця на Кубані. Сприяє цьому український педтехнікум, що міститься в будинкові колишної вчительської семинарії. Будинок величезний, але трохи запущений. Завтехнікумом тов. Локотько казав мені, що тепер ще нічого, а от що було два роки тому.
Крім технікуму, є ще 5 шкіл, з них одна семирічка; чотири школі першого ступеня українізовано. Семирічка українізується самостійно, поза планом.
Починаючи від Слов'янської на низ, характер берегів Кубани починає мінятись. Правий, вищий — увесь засіяний хуторами, лівий — низький, заболочений. Особливо різко це помітно за Троїцькою, де плавні по ліву руку займають величезну просторінь. За Варениківською плавні вже йдуть по обидва боки річки.
Був ранок. Небо хмуре. З моря дув вітер і гнав хмари. Хмари чіплялись за невисокі гори, вкривали їх до самих плавнів. Іноді з-за хмар на кілька хвилин визирав хутір, станиця.
Плавні мають рудуватий вигляд — від торішнього очерету. Береги низькі, вода вщерть з ними, і от-от, здається, Кубань переллється через них і затопить береги; як і всюди, вздовж берегів ідуть невисокі вали.
Ландшафт одноманітний і невеселий. Зрідка серед цього очеретового моря попадається низенька хатка, теж з очерету; взагалі очерет тут за все служить: він і будівельний матеріял, він і паливо, з нього й тини ставлять, і загородки для риби роблять.
Біля хаток невеличкі шматки обробленої землі — під город. Разів зо два попадалися плугатарі, розорювали очеретові джунглі.
І знаєте, що я думав, коли мимо пароплава пропливали ці очеретові ліси?
— От, — думав я, — вкласти сюди так мільйонів зо два грошей, провести меліорацію, — і ми мали б на Кубані щось вроді своєї маленької Голяндії. Зараз, крім комарів, малярії й очерету, тут немає нічого. А на цих землях можна брати по три укоси люцерни, тут може прекрасно родити пшениця, можна розвести чудові сади й виноградники. А вздовж Кубани насипати не такі дитячі вали, як зараз, а справжні греблі зі шлюзами, і воду на поливку садів брати з неї. А поверх греблі прокласти шосе. Тисячі десятин зараз пропадають марно. Але я певний того, що рано або пізно, а це прийдеться зробити. На місці очерету буде колоситись пшениця.
Чим ближче до Темрюка, тим більше попадається рибалок, на березі розставлені сіті. Починаються рибні лови, — зараз як раз іде сула. Он видко, як рибалка з човна перебирає сіть і кидає щось блискуче на дно човна, — то риба. Він не розгинається, аж поки не зникає за поворотом річки.
За кілька верстов від Темрюка, Кубань знову ділиться на два рукави — Стара Кубань, що впадає в Кизилтаський лиман Чорного моря, і Кубань, що тече просто. Ще кілька верстов, — і новий рукав, що йде у прісний Ахтанизівський лиман.
На горі показується Темрюк. Темрюк нас зустрічає сотнями рибальських байдаків, свіжим вітром з моря, запахом свіжої й солоної риби, грюкотом молотів, скреготом заліза, цюканням сокир і чмиханням невеличкого коптильного заводу.На пристані кілька робітничих ватаг чинять залізні й дерев'яні баржі, гора бочок для риби, поруч гора соли.
В повітрі чути вигуки, хлопчаки на невеличких байдаках пересікають наперед нас річку, на домкратах стоїть залізна потвора — хлібна баржа, а коло неї — як комашня, робітники.
А на небо, поборовши хмари, випливло сонце…