Кубань (Лісовий)/VIII
Ранок видався ясний. Але вітер був рвачкий і холодний, — норд-ост. Коли ми йшли на пароплав, то на вулиці я чув:
— Що тепер твориться в Новоросійському, гай-гай! Людей перекидає на ході.Однак, і в Краснодарі він нічогенький був. А особливо на чардаку пароплава, коли ми рушили. Доводилося держати кашкета руками, щоб не здуло в воду, а від холоду не боронило навіть пальто. Та я терпів усе, бо мені дуже кортіло побачити те місце, де було забито Корнілова.
Білі писали, що то німці забили Корнілова. Документально встановлено, що справа не так була. Бій точився чотири дні, і білі вже вдерлися в самий Краснодар. В цей час до червоних прибіг перебіжчик і вказав, що на фермі міститься штаб Корнілова. Вдалим пострілом гарматник смертельно поранив піонера білої Вандеї.
Тепер ніщо не нагадує тут колишньої боротьби. Ферма зелена, в тополях, — досвідне поле Краснодарського с.-г. інституту.
Виїхали на простір. Внизу каламутна Кубань, береги рівні, скільки око хапає, а ліворуч гори синіють.
— Як називаються?
— Чорні гори! А за ними головне пасмо!
Гори ніби зовсім близько, кілометрів 5, не більше.
— Е, то так здається. А станьте йти, то буде кілометрів 50, та ще й з добрим гаком.
Вітер міцнішає. Спускаюсь униз. Публіки мало. Нас двоє випадкових подорожніх, один сліпий пасажир і купа черкесів, що розмовляють своєю горловою мовою, — от і все. Пароплав невеличкий. З вікна видно отари овець, черідки худоби. Правий беріг — Кубань козача. Лівий — Адігейська автономна область.
Радянська влада віддала черкесам те, що заграбастав у них царат.
Через дві годині злізаємо на порожньому березі.
— От вам і аул, — каже мій знайомий.Ми звикли аул собі уявляти десь у горах. Гори підпирають небо. В долинах, де стоять тумани, зі скель падають униз гірські струмки. А в затишку, як гніздо ластівок, по горі наліплено сакель.
Нічим таким аул Афінсіп не є. На вигоні, рівному як стіл, розляглося чималеньке село, і як би вам ніхто не сказав, що це аул, то ви б ніколи цього й не подумали. Двори великі, хати вкрито соломою, де в кого — черепицею, вулиці плутані, криві. Землі небагато, садки бідні. У де-кого скопаний город, а в інших замість городу моріжок зелений.
— Біднота страшенна, — каже мій приятель.
Черкес хліба не сіє. Раз — не вміє коло нього ходити, а друге — землі мало. На що найбільше зважиться черкес, так це засіяти клапоть землі люцерною або кукурудзою. Кохаються більше в худобі, найбільше — „барашком“.
В побуті аулу багато патріярхальности й старих пережитків. Що вас найбільше вражає, так це відсутність жінок на вулиці, на подвір'ї. Жінка десь сидить у „хатці“. А коли й вийде на вулицю або на подвір'я, то не йде, а крадеться, пробіжить швидко й лице од вас одверне, — не можна, не дозволено.
Зате купки чоловіків ви всюди зустрінете. По два, по три, по п'ять сидять на вулиці й про щось розмовляють.
— Коли ж вони працюють? — спитав я лікарку, жінку мого знайомого.
— А вони ніколи не працюють. Працюють жінки, підлітки. А дорослому чоловікові працювати сором. То вже дуже бідний чоловік, хто працює.
— Багато до вас людей звертається?
— А майже всі. І на виклики їжджу. От тільки в чім біда: коли в мене в почекальні сидить жінка, ні за що чоловік не зайде. І навпаки. Потім іще так: з пологами тепер звертаються просто до мене. Не те з іншими хворобами. Спершу йде до мули за молитвою. Молитви є від усяких хвороб, і ціна їм від 50 коп. до 5 крб. Коли всі молитви вичерпано, і нічого не допоможе, то тоді й сам мула посилає до лікаря: іди, он много учился, он знаєт…
В аулі Афінсіп три мечеті й дві школі. Мечеті давно, а школи недавно. П'ять раз муедзин (паламар) лізе на… (не на мінарет, бо в Афінсіпі мінаретів немає), а на дашок на стовпах, а один так просто злізає на дерево, і тоді над аулом лунає мелодичне:
— Алах ачибер! Алах ачибер! Самоплах ачибер! Алах месали! Амен!..
Але й іслям, як і всяка інша релігія, є релігією дужих і багатих. Жінку, наприклад, іслям зовсім ігнорує. Магомет відмовив їй у душі й не відвів їй місця в раю. Для чого здалася донька Єви, коли в кожного правовірного буде там по 20.000 прекрасних гурій!
І на цьому застосовано де-які чудернацькі звичаї. Наприклад, чоловікові не можна бити собаку, — до Кааби не дійде. А жінці бити можна, бо вона все одно не потрапить у рай.
Або, наприклад, похорон. Людині заможній треба на похорон витратити що-найменше 200 карбованців, а біднякові — карбованців 40. Так само й до Мекки — більше ходили багаті, хоча були й такі бідняки, що цілий вік збирали гроші на святу подорож.
Найгірша доля тут жіноча.
При нас, уже ввечері, з сусіднього аулу приїхали по лікаря.Прибіг брат:
— Пожалуста Мар'я Васильовна!.. Муж сестре голову пробил. Кров речкой тєкьот!
Лікарка повернулась через дві годині.
— Ну, що?
— Родинна драма. Він хоче, щоб вона його покинула, а розводу не хоче брати. От і б'є.
— А як же буде?
— Ну, у них це дуже просто. Завтра можуть розвестись, аби тільки чоловік захотів.
— А жінка ж куди?
— Жінка після розводу йде до брата. Або скорше чоловік „відсилає“ її до брата.
От вам нова особливість…
Хазяїна, у кого я жив, можна вважати за передового. І батько в нього був, очевидно, з заможних, і не цурався, як то кажуть, культури. Сам він пробув кілька років у полоні в Німеччині й де-що бачив, і де-що добре метикує.
Я йому кажу:
— Чого ви так живете? Завели б гарного плуга, сіялку, то що.
— У нас нільзя, як у руських.
— Чому „нільзя“?..
— Потому, что придьот сосєд і возьмьот сіялку. У нас такий порядок: что чего надо — бері. Не давать нельзя… А када скажешь: Зачім берьош? — он отвечаєт: Зачім твоя плачет? Казна все равно даст…
А скільки довелося черкеському народові перетерпіти! Дивно, наприклад, що Шевченко, не бувши ніколи на Кавказі, так правдиво змалював цю героїчну боротьбу з царським імперіялізмом. За що йшла боротьба?
Ось переді мною книжка під назвою „Адігея“.
„— В 1826 р. за адріянопольським миром усі горці відійшли до Росії. Таким чином, війна набула характеру придушення повстання власних підданих і стала ще жорстокішою. Аули змітувано з лиця землі, і мешканців, що звикли до гірського підсоння, зганяли з насиджених і здатних для мешкання місць у малярійні низини… В 1842 р. за один місяць було зруйновано 150 аулів.
Більшість відмовилась визнати підданство царя й пішла за море… до Туреччини. Черкеси воліли краще страждати й гинути, ніж терпіти ганьбу.
Руська влада цькувала й добивала розброєних черкесів. Коли б великий Ельбрус мав би почуття, то він би сльози пролив, бачачи змучених і зневажених черкесів; коли б многошумні річки Шхетгуате, Курджийс і Птеха могли б удержати навіки на своїй зеркальній поверхні картину, як черкесів виганяли з батьківщини, як од салдатської рушниці падали знеможені діти, що їх потім ударами чобіт приводили до чуття, як нагай козака примушував беззахистних жінок бігти, як „христолюбиві“ воїни на очах батьків і матерів ґвалтували дочок, — тоді б світ узнав всю ганьбу руського царату. Коли б Кара Тенгиз (Чорне море) володів би людською мовою, він би розповів страшну повість про те, як жорстокий цар і його посіпаки катували цілий народ. Він би розповів, як черкесів, виганяючи з Кавказу, грабували, а потім топили десятками тисяч у безоднях морських; як безжалісні хвилі довго били черкеськими трупами об скелясті береги, ніби бажаючи похитнути міцне сумління руських генералів“.
Це минуло, як страшний кошмар. Але пам'ять про цей великий погром живе й досі. Царат залишив тяжку спадщину, і довго черкеси байдуже дивилися на революцію в Росії.
— Чого нам втручатися в діла руських, — казали вони.— Руські помиряться, а потім нам же гірше буде…
Однак, черкеським князям і дворянам, що й раніше користувались від „царського столу“, пощастило черкеські аули в 1918 р. схилити на союз із козацькими верхами. Ми знаємо, що в Денікіна була своя „дика дивізія“, що її шлях на Україні був устелений трупами… Ми знаємо це. Але не винуватимемо нарід, що не хотів війни, що був сліпий, і тільки но тепер прокидається до життя.
А починати доводиться од самого початку — з абетки, бо черкеси й цього навіть не мають.
Мені розповідали:
— Жив у одному аулі один мудрий мула, хай благословенним буде ім'я його. Мула був мудрий і знав життя багатьох народів. І захотів він свому народові зробити добро. Цілими ночами сидів над таблицями й складав абетку.
І сказав йому післанець Алаха:
— Старче! Хіба можна течію гірського потоку передати словами смертної людини? Так і мова адіге. Вона — як гірський потік. Вона — як шум лісу. Не благословить Алах твоєї праці!..
Справді, горді черкеси рахували, що їм письменність, синам вільних гір, непотрібна, а сама мова черкеська дуже тяжко піддається накресленню її літерами.Царат, звичайно, найменше дбав за те, щоб прищепити серед черкесів їхню національну письменність. Навпаки, він провадив енергійну русифікацію. В уже цитованій мною книжці читаємо: — Із знаряддя сполучення між ріжними народами, із рушила культури, вона (царська влада. П. Л.) обернула руську мову в знаряддя обрусіння. Вона запровадила „на окраїнах“ таку дику методу навчання руської мови, що вчитель в аулі, навчаючи хлопчика-черкеса, не смів ані слова сказати по-черкеському; отже, для пояснення слова „собака“, учитель ставав рачки й гавкав, для пояснення слова „кінь“ — іржав і т. д. Школа стала ненависною, руська мова — непотрібною. А така реакційна політика привела також до ненависти, але вже до всього „руського“.
В 1914 р. на всій Адігеї було 14 шкіл, і то руських. В 1925 р. вже було 106. Школа поки що тільки першого ступеня. В Краснодарі є семирічка, що згодом розгорнеться в свій педагогічний технікум, і партшкола.
Коли я повертав назад до Краснодара, мені пощастило розбалакатися з уповноваженим Адігейського с.-г. банку.
— У нас дуже-дуже бідний нарід, — казав він мені. — Наш нарід мало сіє, більше барашка розводить… Нам раніше гірше жилося. Звичайно, багаті мали по 200—300 кобил, вчили дітей своїх, на офіцерів виводили, а бідний черкес темний був… За царату у нас із черкесів було всього два освічених черкеси: один лікар і один адвокат.
Я:
— А ви тепер задоволені, що вас вилучено в окрему область?— А чому не задоволені… У нас нема націоналізму, тільки дуже темний нарід, дуже темний. Тепер совецька власть учить наш нарід. У нас уже свої, черкеські адвокати, свої судді, свої представителі, скоро будуть свої дохтури… Все буде!..
Балачка перескакує на армію.
— Я от служив у білих, — признається він, — бо темний був, а мій брат — комуніст, і другий брат комуніст. І це добре!
Після мовчанки:
— Земля в нас дуже-дуже бідна, — тепер от канави будемо копати от тут, — ми саме їхали мима лук, що що-року заливаються Кубанню, — землю хорошу будемо робити!..
Це „будемо робити“ згучало й наївно, і гордо.