Композитор і иньші оповіданя/Композитор
| Композитор і иньші оповіданя Композитор |
На чужім празнику ▶ |
|
Окінчені ґімназиясти, ті матуристи з голки звичайно бувають раді як пташки, що видобули ся з неволї на вільний простір. А Зенько не то. Він анї трошки не був радий, а навіть озлоблював ся на тих своїх товаришів, що лишали ся ще по кілька днїв на станциях і гуляли по містї…
— Чим у такій западнї тїшити ся, де нї місця, нї повітря, хиба в шиночку наводити на себе парадокс — відповідав Зенько товаришам, що кликали його на гуляня. По матурі він ще менше показував ся на вулицях міста, як перед тим.
А вжеж при тому мусїв нудьгувати. Ще й як! Дотеперішнє його житє складало ся з ріжнородних задач, із виучуваня лєкций; те житє при матурі, серед найбільшого напруженя нараз урвало ся, а він опинив ся неначе той мельник, якому в ночі підчас сну вода прорвала ся повисше лотоків, через що мельник напруго збудив ся, не мав ясної тямки і не чуючи лопоту колїс, нї шуму води не міг знов заснути, та томив ся безсонницею. Таким остав ся Зенько без усього шкільного краму, тай без власних гадок, а хиба тілько з прикрим шумом у голові. Він нудьгував так, що просто не знав, що з собою зробити. Хвилями сїдав до фортепяну. Заграти що будь путнього він не вмів. Він знав стілько музики, скілько виучують її охочі до того ґімназиясти; вмів читати ноти і сьпівав у хорі, а гри на фортепянї він нїколи не вчив ся, хиба де що прихапцем переймив був від сестри. Та він і не пробував що будь виграти. Вдаривши кілька грімких акордів, мов тілько на те, щоб їх звуками заповнити пустку в душі та заглушити шум у голові, він зараз уставав від фортепяну і дальше сновидав ся з кута в кут. Так вело ся йому цїлий тиждень.
Нараз Зенько неначе стямив ся.
— Із за чого я маю так нестерпно нудьгувати? Аджеж маю де поїхати — мовив сам до себе і зрадїв. Се він пригадав собі тїтку Дорцю і побажав поїхати до неї. Родичі радо згодили ся на се. Дотепер вони нїколи не випускали сина з під свого догляду, та тепер він був матурист, проте сама пора вимагала того, щоб йому дати більшу волю.
— Тож то я собі дам… там відібю собі все, — весело повторяв Зенько і чимборжій ладив ся в дорогу. Про те він бажав тому „все“ надати певну форму, але раз у раз потапав у споминах із хлопячих лїт, пережитих на селї. Мабуть „те все“ було так вельми споріднене зі споминами з хлопячих лїт.
А Зенько малим мав повну хлопячу вдачу: линув до коний, зазирав до пташачих гнїзд, боров ся з товаришами забави, — одначе притім його завсїгди сповивала якась шовкова мягкість, що мерехтїла з його великих, дрібку заглубоко осаджених, голубих очий, снувала ся по буйних рісницях та по чорнявих бровах. Навіть у хвилях пустованя чи иншої якої завірюхи та його мягкість не то що не потахала, а навпаки, робила ся неначе ще більше барвистою.
— Цьоцю! — засьпівати що? — раз нечайно заскочив Зенько тету Дорцю, що сидїла на лавочцї під молодою яблунею біля цьвітника і загарливо викінчувала свою весїльну виправу. Тета не завважила була тої нечайности, тай не могла сподївати ся якого будь підступу від Зенька. Вона була часто тайною повірницею девятилїтного братанича, то радше бачила в тій його заяві милуючу сердечність. Вона підвела на Зенька банні очи і відповіла: — Засьпівай, серце, аджеж знаєш, як я люблю слухати, коли ти сьпіваєш.
Зенько стояв на беріжку насипу, на якім був заладжений цьвітник, праву руку держав поза собою, а лївою показував на узгіря, що були видні від полудневої сторони, і засьпівав милим, тремтячим голосом:
З тої гори високої вітрець повіває,
Сивий голуб, голубочок голубки шукає.
В тій хвилї він випустив із правої руки голуба, сам поклав ся горілиць на муравнику і сердечно сьміяв ся, водячи очима за летом голуба, що буяв уже високо-високо, та виправляв вивертаси. Тета Дорця тимчасом зложила руки на шитво і загадала ся. Сю пісню сьпівав їй наречений перед осьвідчинами…
— Цьоцю, чому люди не мають крил? — питав Зенько.— Тодї були би птахами.
— Я хотїв би бути птахом. Полїтав би собі високо, ще висше, як мій пурцель, а потім сїв би на гилю і сьпівав би — цьоцї сьпівав би — маячив Зенько.
— Мене тут не буде.
— То я полетїв би в лїс!
— У тебе Зеньку і так лїтають гадки як птахи. В лїсї яструб зловив би тебе.
— Овва! — відповів Зенько, потім підвів ся, розпростер руки, цїлий замахнув ся в один бік і покотив ся колесом на руках та ногах довкола муравника.
— Зеню! що робиш, Зеньку! Я не дивлю ся і за се не люблю тебе, тай іду геть — скричала дївчина, сквапно загорнула шитво і побігла до покою. А про те за короткий час, як Зенько вернув з поблизького лїска весь пообдираний, тетя Дорця заховала ся з ним у найзатишнїйший куток і зашивала його пофалатану одїж, а він тимчасом з захватом шептав тетї, що в корчи під куцим дубом соловейко має гнїздочко.
Таке лучало ся Зенькови доволї часто, але тета завсїгди вміла його так покрити, що родичі або зовсїм не довідували ся про його справки, або коли довідали ся, то в таку пору, що вони радше розвеселяли їх.
— Хто-б гадав, що Зенько справдї такий добренький, як йому з очий сьвітить ся, а то ось яке він зїленько! — звичайно тодї нїби корила мати.
— На щож він був би хлопець! — обставав за сином о. Анатоль. І все згідно порішали, що Зенько таки добра дитина, а панї Анатольова неминуче додавала: — Я вже добре вважала, а однакож не бачила, щоб він у чімсь пакостив Ольдзї.
Опісля школа придавила буйне хлопяче житє Зенькове. Ще поки родичі жили на селї, Зенько оживляв ся по давньому підчас вакаций і був радий їм. Коли-ж о. Анатоль перенїс ся на міську парафію, Зенько мовив з жалем: „Отже від тепер пропали для мене й вакациї“. Тай із того часу він зовсїм незлюбив міста. Щаслива вроджена мягкість супроводжала одначе Зенька і крізь невідклінну конечність. Він остав ся заєдно доброю дитиною. Під запопадливим наглядом родичів скінчив ґімназию без нїякої перепинки, а як робив матуру, мав 18 рік житя. Він учив ся так, що вперед не виривав ся і позаду не лишав ся. Певнїсїнько нї один із учителїв не міг похвалити ся, що Зенько, коли будь захвачував ся його лєкциями, та про те по перебутій Зеньковій матурі вечером того дня вчителї стрінувшись з о. Анатольом у касинї складали йому ґратуляциї і хвалили Зенька.
— Дуже прошу, панове, моя особа тут нї при чім. Радше панам професорам належить ся подяка за те, що довели дитину до сього ступня, — мовив о. Анатоль.
— Отче совітнику! Просимо позволити! Хто має таку добру дитину, як Зенько, тому належить ся поґратулювати! — І вчителї ще жвавійше потрясали тремтячу руку щасливого батька.
Тиждень опісля також Зенько був вельми радий. Він линув гадками до тїтки Дорцї, до села Стоків, де муж тїтки, о. Микола, був парохом, з якоюсь не так виразною, як живою надїєю зажити там роскішним житєм, з певною постановою надолужити те, що стратив живучи в містї. Притім поводив ся так, що визвав докір від матери.
— Дивний ти, Зеньку! Тїшиш ся, як коли би ти їхав до родичів, а не навпаки, — мовила панї Мелянїя.
Зенько сам здивував ся такому сутїкови своїх почувань, і почервонїв.
— Таж я верну ся, мамцю; в прочім менї належить ся якась розривка, обороняв ся Зенько.
— Ото матурист! Ну, їдь у щасливу годину, а там поздоров усїх, бо певно будеш бачити ся з иньшими вуйками та тїтками, і скоро напиши, як тобі їхало ся — наказувала мати.
Зенько стрінув у тїтки Дорцї стілько сердечности, що більше навіть не міг бажати собі; натомісь він сам відплачував ся геть то не рівною міркою. Він таки з першого дня по своїм приїздї пустив ся на волоцюство по околици Стоків. Тїтка нароком задержувала Зенька в кімнатї, щоб поговорити з ним про ріжні подїї з родинного житя, але він звичайно відповідав: „Дякую, здорові… так… нї“, а скоро тілько була нагода вийти на двір, він зараз пропадав і мало коли вертав до дому у властиву пору.
Минала перша половина липня. В тій сторонї на жнива ще не заносило ся. Зенько подивляв незвичайну буйність жита, бродив по мокляковатих сїножатах, зарослих лозовими та вільховими корчами, то збирав на зарінку — як він мовив — мінерали.Були то ріняки звичайного каміня, але Зенько напевно пізнавав між ними алябастер, мармур у ріжних кольорах, на плиточках добачував порошинки золота, ще й мітикував, чи грубі прозірчасті зерна піску не можуть бути діяментами. Він вигрібував у памяти все, що коли вчив ся про мінерали, знав, що в Карпатах усього є по трошка, але тих нїби діяментів було навіть за богато. Коли вуйко здорово закпив із нього, він дав спокій усїм мінералам, а став оглядати ся за чимось новим. Село Стоки лежало на тятиві великого лука, яким зазначували ся в тій сторонї перші хребти Карпат. Звідси докладно було видко, як далеко бовванїв у синяві поздовжний хребет Карпат, виріжнюючи ся тут то там стіжковатими верхами, від ньогож на поперек збігали що раз низше ті менші хребти, аж доки не розплили ся в простору підгірську долину. Місцями річка, що шуміла долиною, уперто мулила перші ступнї хребтів, вони обсували ся і сьвітили на Підгірє нагими ребрами. Зенька манило поребристи річку і піти в ті чудно пофалдовані, зелені гори. Догадував ся, що самому нїяково пускати ся тамтуди, тому почав оглядати ся за товаришем. Одинокий можливий товариш — таки вуйко, від разу відказав ся.
— Для мене вистане оглядати гори з мого подвіря. З відси вони ще гарні, але спинати ся по верхах, западати ся по зворах я анї раз не маю охоти. Тай справдї, що там у горах?! Ледво витащить себе чоловік на одну гору, а там знов гора, тай зі всїх боків гори, а чоловік між ними порошинка. Для ока може ще щось знайшло би ся, але для думки зовсїм брак простору. Думка потахає в самім зародї і здає ся, що кожда гора гнїтить груди чоловікови. Нї, Зеньку, не зловиш воробця на полову. — мовив о. Микола очевидно радий, що міг дати горам неаби яку догану.
— Вуйко Подоляк, тому не любить гір, — сьміючи ся пояснювала тїтка почуваня свого мужа.
— Бо нема за що любити. А Поділє, то зовсїм що иньше. Там чоловік почуває себе паном, думка свободно буяє по безмежних просторах, — знов забирав ся о. Микола величати любе йому Поділє, та тїтка зупинила його своєю заміткою про те, як вони робили прогульку в гори.
— Вуйко вилїзши на першу гору віддув губи, гепнув собою горілиць до землї і твердив, що йому так найкрасше, що принаймі бачить клаптик сьвіта — оповідала тїтка.
— Радше вже самому робити прогульки по горах як з таким товаришем, — сьміючи ся мовив Зенько. Він поки що розвідував ся у домашнїх про переходи по верхах. Його лякали медведями, то такими котами, що зачаюють ся по деревах, а коли надійде чоловік, вони скачуть йому на карк і тодї ого, прощай милий сьвіте. Зенько не конче то вірив усьому, і хоч сам, а таки вибрав ся одної днини пополудневою порою на найблизшу гору. Із верха гори до сходу простирав ся вигляд на широкий пас Підгіря. З иньших сторін підіймали ся стрімко ще висші верхи і заслонювали вигляд на дальші гори. По їх корчах пастухи пасли худобу, галайкали та перекликали ся: — Касю! — А-гу! — Не видко там моєї ласї?!
— Іва! чи то пан, чи Жид на Голици?!— Іди спитай ся! Ха, ха, ха — у нього ноги, як у бузька!
Пастухи притихли, а з корчів розливало ся монотонне теленьканє дзвінків та тарахкал, понасилюваних худобі на карки.
Голиця не мала нїчого принадного. По її боках росли миршаві корчі ялівцю, а верх сьвітив ся густими купинами та штовбурами пообгризуваної папороти. Задля стільки краси шкода було й того труду. Зенько віддихнувши по ходї на Голицю мав до вибору або на непевне драпати ся поміж корчі на котрий другий верх, або вертати до дому. Він достеріг слїд доріжки, чи просто виполочину дощевої води, що підіймала ся під гору і зникала між корчами. Пустив ся тим слїдом. По дорозї стрічав розкинені точила, то вистаючі острі кінцї підземних скал. Його ослонювали щораз більші корчі лїщини та бучини, навкруги розливала ся нїма тишина. Зенько заладив собі палицю. По півгодиннім меткім ходї перейшов дїлок між двома сусїднїми верхами і несподївано опинив ся побіч немалої поляни зі слїдами старого плота наоколо.
— Ах, як тут гарно — сказав Зенько, відкривши голову і лакомо вдихаючи пахуче повітрє. Поляна виглядала при яркім сонци як роскішний пестрий диван.
За поляною отворив ся глубокий лїйковатий звір. Сей бік звора, більше розвинений, був покритий рівними корчами лїщини, бука та берези. На супротивнім боцї починав ся грубий лїс, а з під його перших попеластих пнїв визирала висока камяна стїна.Десь у провалї звора дзюрчав потічок і лагідним гомоном додавав тишинї сьвяточного настрою.
— Чудово! Вуйко певно ще нїколи тут не був. Скала виглядає, як яке замчище — мовив сам до себе Зенько і пустив йти до скали. — Що тут цьвітів!… гвоздики, конюшина… а то — не знаю, братки — приговорював Зенько схапуючи цьвітки в китицю. Нечайно з під його ніг вискочив заяць і помчав ся в корчі.
— Яцю! Яцуню! — сьміючи ся кликав Зенько, пригадавши собі, як він малим бігав у лїсок на заяцї зі жменею соли. Поза поляною збіч робила ся щораз прикрійша, а Зенько мусїв придержувати ся корчів, щоб не впасти. Дальше на корчі почала падати тїнь від лїса. В самім провалї звора тїнь покривала все, як вечірний сумрак. Зенька обвіяло холодком. Потічок гуркотїв близько і виразно. Зенько з захватом глядїв на скалу, що стояла перед ним високою стїною. Поміж її скалубинами росли грубі буки, а по поверхни в вижолобинах зеленїли недоростки-берізки, та звисали ожинники.
Зенько хотїв зайти під скалу, але завернув ся, бо під ногами був глубокий мочар, порослий буйним падиволосом та кіньською мятою. Він хвильку надслухував і пішов горі сим боком звора, стежучи за переходом до скали.
— Я неначе той лицар у казцї здобуваю заворожений замок. Тілько я зовсїм не бажаю стрінути ся з якою завороженою панною „в ґаврі“ — мовив Зенько і сїк палицею ожинники та дикі рожі, які заступали йому дорогу, чіпали ся одежі і ранили тїло.Простого переходу до скали не було: але Зенько скоро окружив звір і опинив ся в грубім лїсї поверх скали. Грубі буки стояли нїмо в сумрацї власної тїни. По землї лежали дерева з повивертаним кудлатим корінєм.
— Ба, тепер я нїчого не бачу, — мовив Зенько, стоячи висше камяної стїни. Із сього боку скала ховала ся під землею, а кілька камяних брил, що лежали по верха, виглядали на відкотини із висше. Зенько сїв на однім каменї і вдивляв ся в глуб лїса, бажаючи вловити якесь житє.
— Тихо неначе в якій сьвятини, — мовив він. Важка тишина сповивала все і аж гнїтила Зеньків слух. Тілько потічок, що плив по під скалу, вибивав якийсь притишений тремтячий такт. Прогалинами між густим листєм високих буків прокрадало ся промінє сонця, сховзувало ся по пнях у низ, стелило ся сьвітляними плахтами по землї, пересувало ся по лежачих колодах і витворювало посеред тої тишини, присумраку тїни своєрідне, фантастичне житє. Здавало ся, що пнї-велетнї рушали раменами; лежачі колоди пручали ся, потрясали кудлатими головами, немов які пругасті потвори; невловимі сьвітляні творива перелїтали з гилї на гилю, повисали на кінчиках тремтячих листків неначе грали ся.
Зенько вдивлюючи ся в лїс, зором розбігав ся поміж пнями дерев, звільна розпливав ся в тишинї і тратив сьвідомість себе самого, як у півснї. Нараз він почув якийсь дивний, притім нїби знайомий шум. Такий самий шум, який він малим чув у лїску, коли то, як він гадав, галузки дерев розхитували ся, щоби зробити вітер. Зенько здрігнув ся, притаїв віддих і став вслухувати ся найнїжнїйшими нервами, самою душею. Почув його знов. Шум плив зразу монотонно, а дальше полив ся тонами дивної, могутної музики. Від нього тремтїв лист на деревах, дрожала земля. Зенько нераз перед тим уявляв собі, що так самісько шумить-грає розбурхане море.
— Не вжеж наближає ся буря — погадав Зенько і глянув попід гиля буків у той бік звора, де росли корчі. На клаптику овиду не було нїякого заворушеня. Хмарки плили спокійно по синяві, як білі лебедї. — Іти геть, чи не йти? — вагував ся Зенько, тремтячи на цїлім тїлї. Він ще раз глянув по лїсї, боязко виловлював зором ті сьвітляні появи; здавало ся, розумів улуду сьвітла, а однакож відчував на собі їх перемагаючу силу. Шум лїса змагав ся що раз дужше, аж перейшов у поражаючий рев.
Поперед Зенька перелетїла сїра пташка і подала ся на той бік у корчі. Він також зараз пішов геть. Зівяле листє шелестїло, сухі гильки ломали ся під його ногами з дужим тріском і наповняли лїс таким відгомоном, як коли би хто гонив за ним. Зенько приспішував хід.
Вражіня з того дня повторили ся в ночи підкрашені буйною сонною фантазією. Зенькови снило ся, що він був у зворі, чи в якімось павільонї з музичними струментами, порозміщуваними між кучерявими зеленими корчами. Із корчів виплигнув фавн граючи на флєтї. Зенько цїкаво дивив ся на ту незвичайну появу і вслухував ся в чудову гру флєта. Фавн тягом приближив ся, робив ся подібним до Мефістофеля і вдивлював ся в Зенька своїми палючими очима. Дальше Зенькови забракло місця. Він хотїв поступити ся в зад, але там була пропасть. Жахнув ся і збудив ся. Тай на яві ще добру хвилю бачив Мефістофеля, як він граючи звільна віддалював ся, доки не померк у темряві ночи.
Зенькови здавало ся, що переймив Мефістофелеву мельодию на память.
Опісля скоро заснув, знов був у зворі верх скали. Маленька, нїжна пташка пирхала по перед нього. Він побажав конче зловити пташку, нахилив ся за нею над беріг скали, стратив рівновагу і провалив ся в пропасть. Зенько справдї провалив ся з ліжка на підлогу.
Коли рано збудив ся, відчував утому. Сонна уява неначе жива картина стояла йому перед очима. Мельодию забув. Він зажмурив очи, здавало ся, чув її величний відзвук, але її самої не міг уловити. Був лихий на себе самого, що в ночи не засьвітив і не записав мельодию на ноти.
— Нічний артисто, чи живий ти? озовись! — кликав вуйко, о. Микола з другої кімнати.
— Добридень вуйкови! — відкликав ся Зенько і став швидко вбирати ся. При снїданю вуйко й тїтка передразнювали його із за його нічних подвигів.
— Я не сьпівав, я тілько в дусї повторяв Мефістофелеву мельодию. Ну, ну, менї таке ще не лучало ся — обороняв ся Зенько.
— Се тебе вчора в тім зворі якась нечиста сила драпнула по тїмячку — жартував о. Микола.
Не вважаючи на веселий настрій, снїданє не конче смакувало Зенькови. По тїлї розливала ся якась млість; голова була тяжка. Він радо був би переспав си, але не випадало. По снїданю вийшов на сьвіжий воздух. Без нїякого наміру зайшов зарінками над ріку і кидав камінчики по водї. Пару кроків низше від нього, на шипотї вода пручала ся, переливала ся по ріняках, підскакувала, то пінила ся перлистими клаптями і без упину шуміла. Зенько насторожив слух. Його дивно вражав шипіт води. Хвилями журчанє заникало, а натомісь зроджували ся мельодийні акорди музики, що плила як струя, розливала ся як филя, притихала то бурхала як вода на шипотї. Те спостереженє чимало здивувало Зенька. Він бував у тім місцї попереднїх днїв, але перше якось не дослухував ся нїчого такого.
— Чи не хорий я? — погадав Зенько і силував ся збагнути своє здоровлє. Не міг собі сказати нї сяк нї так. Радше почував якусь нехіть, нїж слабість. Він вишукав глубшу воду і викупавши ся пішов до дому. Добре холодна вода осьвіжила його, але морочлива думка не покидала його голови, хиба що робила ся якоюсь яснїйшою.
Зенько порозумів, що надїї, з якими їхав до Стоків, не сповнювали ся. Бачив, що він ті надїї неначе переріс, а проте йому робило ся немов жаль їх. Попри те відчував, що його захоплювало щось нове, чого він не розумів, немов би попав у незнайому струю і не знав, куди собою вдарити.
Зенько неспостережений нїким зайшов у кімнату і примістивши ся в кутику на софі дав своїм гадкам волю. Місто, звір, шипіт води, Мефістофелева гра чергували ся в його уяві, як у калейдоскопі.
Нечайно війшов у кімнату вуйко.— Ов! наш академік важко задумав ся! Академіки повинні думати, то правда, але тепер вакациї, а ти що йно по матурі, то гоц по козацьки! — жартував о. Микола і фукаючи ся розстїбував на собі одїж.
— Який там з мене академік! — відповів Зенько.
— Що?! — гукнув вуйко перебігаючи півтора музичної скалї. О. Микола звичайно по цїлих днях перебував у полї, а коли вернув до дому, зараз жартував, мабуть бажаючи тим надолужити свою невважливість зглядом гостя.
— Справдї, вуйку, я мабуть за скоро скінчив ґімназию. Инші в моїх лїтах ще ходять до ґімназиї, а я нїчого не знаю, де менї до академії! — мовив Зенько. Він плутав ся в словах; було знати, що хотїв щиро по дитячому відкрити свою душу, сказати всьо, що відчував, а наговорив цїлу купу поплутаних слів.
О. Микола здивовано глянув на змішаного хлопця.
— Матуральне сьвідоцтво в кишенї, то нема що згадувати таке, але ось де сук! Ми зле гостимо тебе. Пан академік нудьгує.
— Вуйку! нї! перепрашаю. Менї тут дуже добре, — мовив Зенько скочивши на рівні ноги.
— Погоди, то вже лучше тобі буде. Менї самому вже забогато ґосподарської мороки. Нинї-завтра пообгоню ся з пильнїйшої роботи і зачнемо бурлацьке житє, сказав о. Микола і торгав жартами Зенька, доки не стали оба гаразд сьміяти ся, оповідаючи собі сьмішні привички знайомих учителїв.О. Микола обгонював ся з роботи до недїлї. Зенько тимчасом прочитував давнїйші часописї, або уставляв і розвязував зрівнаня. Прогульки зовсїм занехав, а навіть не заходив у сад, бо шум дерев наводив на нього якусь мороку.
В недїлю по вечірнї усїма́ вибрали ся до Язвина. По підводах, що стояли на подвірю приходства, догадували ся, що застануть гурт гостий.
— Справляєш празник, а нас не просив! — мовив о. Микола до шваґра Теофіля, що вийшов їм на стрічу.
— Празник не празник; аджеж знаєш, що ся хата заложена на гостї. А! Зенько, здоров був! — нївроку академік! — мовив о. Теофіль впроваджуючи прибувших до кімнат.
— То цьоця Натальця — то цьоця Маня — вуйко з Набережа, — допевнював ся Зенько, витаючи ся з ними. Він не бачив їх від часу весїля тїтки Дорцї.
— Не робіть ріжниць, тут усї тїтки і вуйки! — жартувала п. Василовичова, відповідаючи на Зеньків привіт.
В першій хвилї увага цїлого товариства звернула ся на Зенька. Одно те, що він був сьвіжий чоловік у їх гуртї, а до того був замітний його ріст. Правдиві і неправдиві тїтки жартливо переморгували ся, здвигали плечима і півголосом передавали собі свої уваги, а тїтка Натальця мовила таки голосно: — Від тебе, Зеньку, Пан Біг загубив десь міру!— Великих родичів великий син, — завважив набереський вуйко о. Іван.
— Два центиметри висший від татка, — додав Зенько, достроюючи ся до веселого гурту, хоч було знати, що вся ся бесїда знесьмілювала його. Панї дальше якимось острахом догадували ся, кілько Зенько ще виросте, як так дальше піде.
По підвечірку гостї перейшли в гостинну, а господиня, Натальця Теофільова, сїла до фортепяна, щоб показати гостям найновійші руські твори на фортепян.
Вона граючи зупиняла ся на замітнїйших місцях, повторяла їх, то обмінювала ся своїми увагами з панями.
— Цьоця гарно грають, — завважив Зенько.
— О, зараз пізнати людину з міста, розуміє ся на річах, не так як ви, — сказала п. Теофільова в сторону мужчин.
— Е, академік, він тепер учить ся говорити чемности тїткам, а опісля буде улещував ними панни, — відповіли зачеплені.
— Я не говорю чемностий. Гра цьоцї менї дуже подобала ся. Я все був ворогом фортепянів, але цьоца якось так грають, що я поза клапанєм клявішів чую музику і розумію її, так як по словах розумію гадку бесїдника, хоч виджу, що цьоця мабуть не сидять усе над фортепяном, не мають виробленої технїки в пальцях, — правив Зенько.
— А ти довгий критику! — кликнула нїби ображена тїтка.
— Тілько так дальше, а будуть любити тебе тїтки, — приговорювали вуйки сьміючи ся.Зенько спаленївши втїк у їдальню.
— Не тїкай, бо не втечеш, за кару мусиш сьпівати! — кликала тїтка Натальця і побігла ловити Зенька. Він пручав ся, відмовляв ся хрипкою, але тїтка не попускала. Він повернув і засьпівав: Ой Днїпре мій, Днїпре. Мав звучний баритон з широкою скалею, тілько в переходах чути було рапавість. Мабуть він сьпівав підчас переміни голосу і тодї надірвав собі голос. Зенько відспівав ще кілька пісень. На голос піснї позбігали ся з надвору молодші гостї, висші й низші, ґімназиясти, дївчата і чимало дрібної дїтвори.
— Дїти, сьпівати! — повелївав о. Іван і перший сам почав пісню: Пішли женцї жито жати… Дїточий гурт звільна підхопивши пісню на два голоси, відсьпівав її цїлу, потім другу, третю, п. Теофільова акомпанювала на фортепянї, батьки підбасовували. На останку молоденький гурт нечайно засьпівав: Ще не вмерла Україна, надаючи сьпівови і своїм поставам вираз гимну.
— Вельми гарно. Так і видко, що наші дїти не дармували. Вони виучували те, що конче потрібне і не занедбували того, що гарне. Я раджу за те зробити дїтям прогульку до Бубнища, — сказав о. Теофіль. При легкій опозициї старших осіб, що нарікали на свої старі кости, назначено прогульку на четвер. Також ураджено повідомити про се близших і дальших сусїдів.
Зенько тодї лишив ся в Язвинї. Ві второк він помандрував з тїточним братом, ґімназиястом до Набережа, в четвер на попасї в Болехові знов присїв ся до вуйка Миколи, бо на підводах тамтих вуйків було глітно.Днина з самого ранку була горяча. Дехто з прогулькового гурту сподївав ся по сїм тучі, але о. Теофіль заєдно покладав ся на свій барометер, що від кількох днїв непохитно показував погоду. Поза Болеховом їзда відбувала ся звільна. Дорога була висипана грубою рінею, іззачого конї спотикали ся, вози боляче трясли.
О. Микола зітхав за подільськими дорогами, хоч подорож до Бубнища не міг назвати нудною. Раз вузенька доріжка провадила понад чималу багнисту пропасть, то спадала попід навислі камяні піраміди, а проїздячи здавало ся, що котра будь неминуче обірве ся на них. Зенько з жартливою пошаною віддав пірамідам глубокий поклін. Дальше отворяла ся широка долина села Тисова і кінчила ся ген десь під дрімучим Бескидом. Ярке сонце пражило зарінки Сукілї, що шуміла в каменистім руслї серединою села, а в повітрі робило ся парно. Та за те цїле товариство з правдивою роскішю викупало ся в ріцї під самою бубниською горою. Від купелї аж до бовдів увесь гурт ішов пішки. Фіри лишили ся під горою, тілько одна підвода із за дїтий та з запасами живности туркотала до гори. Доріжка з вибоями вила ся громадськими корчами, в тїни камерального лїса.
На самім версї гори, коли гурт опинив ся в лїсї, нечайно в повітрі понад деревами залунала гуртова гармонїйна пісня: Крилець, крилець сокола дай… Молодші кинули ся бігти, старші приспішували ходу. І вони зараз були біля бовдів. На версї головного каменя сьпівав гурток якихось ґімназиястів. Зі звуками піснї зливали ся тони каміня і серед богатої зеленї творили величаву хвилю. Перше вражінє випало як найпринаднїйше. Перший захват одначе скоро перемогла цїкавість. Гурт розбіг ся оглядати кімнати ковані в каменї; відважнїйші вилазили по високій драбинї на верх каміня, там по під останки склепіня, по при квадратову криницю спинали ся на сам його чубок; менше відважні виходили східцями на низший, полудневий бік того самого камяного валу. З верху каменїв простирав ся чудовий вид на дальші гори.
Поза головним каменем тягнув ся довгий ряд таких самих каменїв-велетнїв, що стояли один поза другим серед зелених вершків ялиць та буків, неначе яке зачароване місто…
Непосидюча думка не давала супокою зарівно новикам, як і тим, що тут бували. Хто кував ті кімнати, возівню? Хто мав тут житло? По що він завдавав собі стілько мозільної працї, щоб викувати криницю на версї каміня. Бог знає де у спід, коли мав готове жерело по другім боцї каміня? Яку сполуку з цїлостию мав висїчений рівчак на самім версї високого шпиля, що стояв одинцем, як велетенська великодна баба, з північного боку перед передною стїною? Провідники — бубниські Бойки — не вміли навіть хоть би яку лєґенду розповісти про се місце. Думка так і лишала ся без відповіди. Тілько очи бачили, що той хтось, що мав, чи може лиш обирав собі се місце на житло, певнїсїнько мав хист сокола чи орла.
Сонце зійшло вже з полудня і не переставало пекти. Воно покривало цїлий овид тьмаво-золотистим сяєвом і само гейби пушило ся. Гурт утомивши ся спочивав у тїни дерев, що росли по березї насипу, який віддїляв від полянки невелике подвірє перед кімнатами. Прогулька мала відбути ся з играми, але поки що нїкому не захочувало ся виходити з холодка на спеку. Спочивали і покріпляли ся.
— Гримить — завважив хтось із дїтий.
— Що? де гримить? — заворушив ся гурт, але зараз успокоїв ся, бо на широкім овидї, як здавало ся, не було нї одної хмарки.
Сонце тимчасом незамітно малїло, померкало. По овидї перелетїла від полудня на північ золота блискавка.
— Блискає! — Утїкаймо! — кликнули панї, що звичайно бояли ся блискавок і громів. Гурт завагував ся. Аджеж властива прогулька ще навіть не була зачала ся.
Та сонце зараз зовсїм померкло, а овид був обложений важкою мрякою.
На полудневім заходї була замітна одна білява хмарка, як великий клубок. Від неї уривали ся поєдинчі хмарки і в переверти розбігали ся на всї сторони. В клубку якби варило ся і від нього то доносив ся що раз виразнїйший гомін громів.
— Утїкаймо, утїкаймо! — накликували панї.
Нараз дунув сильний вітер, аж затріщали дерева по лїсу, а гарні капелюхи пань замаяли у воздусї, як небувалі мотилї, вдарили о високу камяну стїну і позсували ся на землю. В хмарах заклекотїв грім і зрідка покапали грубі краплї дощу, як оловяні кульки.
В гуртї зробило ся замішанє.
— Ховати ся до кімнат! — накликували одні на других. На дворі швидко темнїло і робило ся якось чудно тихо. Дерева випинали вершки, насторожували лист, травичка їжила ся, воздух тремтїв.Панї збивши ся в кутику кімнати позатулювали долонями вуха і зазирали крізь низький проруб на двір. Зеленковатий воздух що раз частїйше і дужше займав ся огнем від блискавок, що мережали овид.
Клекіт громів швидко наближав ся. Камінє здрігало ся і відповідало громам грізним гурчанеєм.
— Може то буде конець сьвіта?! Позавиваймо собі голови і нехай дїє ся що хоче — шептали панї. Дрібна дїтвора метушила ся на камяній лаві. Мужчини старали ся жартувати.
Громи били без тріску і полишали по собі повний филюючий позвук. Зенько стояв на порозї і вслухував ся в ту гру громів.
— Уступи ся, Зеньку! — закликала тїтка Дорця виглянувши з під загортки.
В тій хвилї засвистала буря, кинула в кімнату жмут галузок та вохкого зеленого листя. Відразу зробило ся зовсїм темно, а в тім громи затріскотїли над камінями і посипали вниз огняним приском. Гурт просто обімлїв. Громи били часто, аж глушили себе самі, тілько повітрє на переміну робило ся то огняне, то сьвітляно-зеленаве, а громи, здавало ся, мовчали.
По малій хвилї знов налягла пітьма і заплюскотїв дощ. Бум! — бум! — заграли громи поза камінями. — А! — важко віддихнув гурт. Зенько і инші, що стояли просто дверий, уступали ся на боки кімнати, бо буря сипала на них струї води. Притім вони робили такі рухи, як коли би сумнївали ся, чи вони ще можуть порушати ся.На дворі розвиднювало ся, хоч дощ лляв як з ведра, — тай вітер утихав. Але гурт усе ще не ворушив ся і мовчав, тілько Зенько знов подав ся на перед кімнати.
— Бій ся Бога, Зеньку! Грім убє тебе! — кликнула тїтка Дорця.
— Раз гарно! — відповів Зенько.
— Також знайшов красу! Не будь диваком, ходи сюди! — сердито мовила тїтка.
— Ще й як гарно, прошу послухати. Не тріскотить, тілько вдаряє велично, аж захвачує — відповів Зенько.
— Побілїв зі страху, а удає відважного, — глумила ся йому тїтка Маня.
— Все се треба назвати радше поражаючо гарним, як страшним, — сказав Зенько і з замітним напруженєм вслухував ся в гомін громів, що віддалювали ся на схід.
Над дальшими верхами з поза хмар блисло миле сонїчко.
— І по цїлій траґікомедиї! — скавав о. Іван.
В кімнатї було над міру парно, тож скоро тілько надіймив ся дощик, гурт став помалу висувати ся на двір. Воздух був холодний, сьвіжий і мав якусь особлившу неначе ясну барву і різкий посмак.
— А! а! — з задоволенєм і повними грудьми віддихав гурт. По камінчиках дібрав ся до східцїв і вийшов на верх каменя.
Сонце огрівало гори, вони парували, дивили ся, немов чорні лїси мали ось-ось спалахнути огнем. По зворах пара збирала ся в густі хмари і лїниво пересувала ся із звора в звір.— За горами гори хмарами повиті, — урочисто промовив Зенько.
— А прошу поглянути на Парашку — сказав провідник. Верх Парашки був оповитий хмарою. На чубку хмарка фалдувала ся як пишний, чудернацький завій.
— Парашка вистроїла ся, як княгиня!
— Небога залицяє ся до Попа Івана! — жартував гурт.
По обидї перелетїла ще одна, як заблукана блискавка, порозкидувані хмарки жвавійше поплили на схід, а сонце чисте, як викупане, повисло серед голубої синяви. Дерева і корчі заяснїли ріжнобарвними огниками. Дощева вода швидко пірнула в пісковатім ґрунтї, по грізній тучі затирав ся слїд а природа виступала як відновлена. Пташки весело стрибали по деревах, нїжно присьпівуючи собі. І гурт засьпівав:
„Верховино, сьвітку ти наш,
Ах як у тебе тут мило“…
Тай пішов на поляну бавити ся.
При вязаню китицї панї Василовичева назвала Зенька табакеркою ізза-того, що він не цїлував дївчат. На те Зенько шепнув тїтцї Дорцї, що він такі роскоші причислив би до якоїсь то прози, а поцїлуй навіяний правдивою поезією може дотичити тілько певної одної дївчини. Тїтка аж сплеснула в долонї і митю розповіла се иншим паням. Панї як стій розснували се в таку подїю, що Зенько жалував сказаного.
— Ах, яка добра дитина той Зенько — тїшили ся при тім тїтки.
Тай мав ся Зенько за ту якусь дївчину до останку свого побуту на Підгірю. За той час він вандрував від вуйка до вуйка. Тїтки годили йому у всїм, але вони також уміли приправити все тою одною дївчиною. В гуртї пань він раз у раз бував жертвою їх невичерпаного гумору ізза здуманої любки.
Зенько зразу червонїв ся, відпекував ся всього, але згодї зовсїм здавав ся на волю пань, на їх мітко придумані питаня вигадував відповіди, а з сього панї встигли змалювати в уяві принадний портрет тої якоїсь дївчини, так що Зенько стрінувши ся з гарною дївчиною певнїсїнько мусїв подумати: „Може то ся?“
Не вважаючи на горячі роботи при жнивах у вуйків таки гаразд бавили ся. То бавила ся молодїж, що пріла весь рік над книжкою. Що їй було до жнив?! При молодїжи бавили ся батьки. Останнї неначе мусїли, а проте були раді.
Вони також увесь рік журили ся, як би звести кінцї до купи, тай їх хати були з дебільшого неначе пусті. А ось на жнива злетїла ся молодь, звеселила хати, а батьки радїли, молодїли. Вони гуртом з дїтьми відвідували свояків, сусїдів, уладжували прогульки.
А Зенько міг собі сказати, що надїї, з якими їхав до Стоків, сповнювали ся. Він не то що гарно бавив ся, а весь жив тим гарним житєм. При тім він робив що раз нові знайомости; з ним поводили ся як з дорослим, ізза того він збував ся невільничої поведїнки ученицької і несьміливости, а натомісь набирав у поставі і в лицї виразу мущини. Підчас того Зенько розкусив не один перчик, але то тілько урозмаїчувало і підкріпляло смак. Надтож гарне житє Зенькове скрашали тони чудового звора, нїжна симфонїя шипота, гомін громів. Бож за сильний був подих дикої гірської поезиї на його чутку душу, щоб не полишити по собі слїду. Йому неначе відкрив ся новий сьвіт, — сьвіт тонів і гармонїї. Він чув їх у гомонї дзвонів, у сьпіві людий у церкві і всюди. Сї тони збігали ся в Зеньковій душі і там оставали ся. Тілько деколи на самотї вони озивали ся, немов давали знати, щоб Зенько вдарив по них як по струнах і заспівав свою пісню.
Та чи його пісня була така сама, чи він не міг узяти влади над тими тонами, але вони самі зливали ся в роскішну симфонїю і уносили його в безмежні простори, як уносить зір молодого орла, якому поростають крила.
В таких хвилях Зенькове лице покривало ся хмаркою задуми, а тїтки догадували ся, що він журить ся своїм незвичайним ростом. І вони ще дужше торгали його, при всякій нагодї визивали до псот, щоб розвіяти його журу і вилїчити його самого від несьміливости.
З початком вересня Зенько вернув до родичів, щоб, як писав йому отець, спільно порадити ся і порішити, на який видїл наук унїверситетських він має записати ся. Повернувши зараз забрав ся до фортепяну. Сестра дивувала ся і сьміяла ся з нього.
— Знаєш, Ольдаю, я переконав ся, що фортепян гарний інструмент. Менї неначе заслону знято з очий. І що нїхто перше якось не показав менї того?! Шкода! — жалкував Зенько. Він вигрібував забуті сестрині вправи фортепянові і виучував їх від рана до вечера. Деколи користував ся при тім також підмогою сестри, але найчастїйше сам мусїв доповнювати ся, длячого воно так, а не инакше.
Така самоучка мусїла бути дуже нудна. Одначе Зенько не зневірював ся, а навпаки, при відомостях, яких набув при науцї співу, робив скорий поступ, хоч по правдї в тій його науцї мало було правильного ладу, а радше якийсь доривочний поспіх.
Про унїверситет Зенько й не згадував.
Родичі також вичікували, аж він сам заговорить про се. Тож академічні вакациї вже добігали до кінця, коли п. Мелянїя одного дня підчас обіду спитала:
— Щож ти, Зеньку, гадаєш про будуче?
— Нїчого, мамцю!
— Як то нїчого?!
— Чи то богато треба гадати, аби поїхати до Львова?!
— А про теольоґію?! Треба би вислати прошенє, аби приняли до семінарії.
— Речинець минув, мамцю!
— Тебе і без того приймуть! — швидко відповіла мати, і дальше мовила не то любязно, не то жартливо: — Йди, Зенобку, на теольоґію, за чотири роки скінчиш, ожениш ся і будеш порядним чоловіком.
Зенько й Ольдзя перші розсьміяли ся. Тай уся рідня залляла ся веселим сьміхом.
— То Зенько буде вже женити ся? — допитували менші дїти і здивовано глядїли на нього.
П. Мелянїя догадувала ся невдачі і вагувала ся, чи має говорити дальше, чи дати сьому спокій. Але о. Анатоль, перечекавши хвилю веселого настрою, промовив:— Я не хочу тебе, сину, силувати до теольоґії, нї до чого иншого, хоч нема що таїти, що при теольоґії менї було би вигіднїйше, але вже раз скажи, що волиш. Той крок буде важний на цїле житє, тому треба його добре розважити.
Настала важка хвиля. Зенько почував, що повинен відповісти під лад родичам, та що йому нїщо відповідати, бо буде так, як велять родичі, а при тім він не мав нїякої власної постанови. Рідні і час чекали його відповіди.
— Зі всього я ще найбільше вчив би ся музики — відповів Зенько.
— Музика гарна річ, нїчого казати, колись і я брав ся музикувати, — мовив батько, — але у нас сама музика не дасть хлїба. Через те саме наші славнозвісні співаки служать чужим. Розуміє ся, що зі шкодою рідної країни. Та бідному все вітер в очи. Бо як би ті таланти лишили ся між нами, то чи не змарнувались би зовсїм? І богато талантів марнує ся, тілько ми про них не знаємо нїчого, бо вони навіть не мають спромоги виявити себе. Так без насущника і музицї нема бутя. А наша музика поки що може бути тілько побічним занятєм, а радше забавкою.
— Я тілько так сказав! — перебив Зенько бесїду батька.
О. Анатоль мовив дальше: — Коли вже ми заговорили про музику, то треба сказати, що на теольоґії ще найбільше можна плекати її.
— Против теольоґії я не маю нїчого, менї все одно, тілько важко так від разу на одно рішати ся — і від разу думати про жінку, — всьміхаючи ся до матери мовив Зенько.П. Мелянїя в душі жалувала, що так нещасливо висловила ся.
— Хиба я, татку, запишу ся на права. При правах ще й опісля можу вибрати собі стан.
— Гіркий сьвіте! Колиж ти на правах дібєш ся свого кавалка хлїба?! — аж скрикнула п. Мелянїя. — А коли й дібєш ся, то тебе опутає сяка-така і зробить із тебе незнатищо. Аджеж усї цивільні патріоти так роблять. Чужим перепадає ласий шматок, а свої дївчата нехай задовольняють ся долею куховарок або робітниць „Ризницї“! Може нї?! — з пересердєм мовила п. Мелянїя.
— Чому якась має опутати мене? — оборонював ся Зенько.
— О, що тебе, то певно опутає, так убере тебе в хомути, що й не спостережеш ся, коли станеш цокати по її.
— Я прецїнь можу зовсїм не женити ся, — відповідав Зенько.
— Мамця певно вже виглядїли собі невістку, тай боять ся, аби не постаріла ся, заким правник візьме її, ха, ха, ха — сьміяла ся Ольдзя і жартуючи нудила матїр, аби сказала, котра то панночка.
І обід уже до кінця був переплїтаний подібними жартами. Зенько дивував ся сам собі, що попав на такий знаменитий помисл і тримав ся його, як репях кожуха. Родичі не були задоволені його правами. Мати навіть чимало налякала ся Зеньковою постановою. Тодї загально бесїдувало ся, що між молодїжю буяв радикалїзм. Вона догадувала ся у Зенька того найгіршого, тому скілько ще позволяв короткий час, остерігала сина перед зіпсованою молодїжю, перед тою молодїжю, що не признає Бога, не знає віри, не хоче шлюбів — і з острахом виряджала його у Львів. П. Мелянїя мала на гадцї радикалів, але не вимовляла того імени, аби не викликати вовка з лїса.
Трівога п. Мелянїї досягла краю, коли Зенько щось по пятьох тижнях з постїлю і зі всїма річами нечайно повернув до дому.
— Чи не вигнали тебе?! — з острахом повитала сина п. Мелянїя.
— Ха, ха, ха — унїверситет то не ґімназия — ха, ха, ха, — сьміяв ся Зенько.
— Чогож ти приїхав?! — трівожно питала мати.
— Все гаразд, мамцю! Що коло вас чути? — відповів Зенько.
П. Мелянїя троха заспокоївши ся підійшла до дверий другої кімнати і кликнула:
— Тату! Зенько приїхав!
— На правах нема що робити. Нудних викладів мало хто слухає. Правники клопочуть ся всїм иншим, тілько не викладами. Зрештою до испиту однаково треба виучувати те саме зі скриптів. Мав я там нудьгувати, то волю сидїти дома, — маю фортепян, тай хата не буде коштувати — обяснював Зенько перед родичами.
Батько не похваляв сина.
— А гроші де, що ми післали тобі на прожиток? — недовірливо спитала мати.
— За гроші я купив скрипта, троха музикалїй, тай заплатив кілька лєкций фортепяну — відповів Зенько. На доказ, що він справдї не пропутав гроші, похвалив ся найперше обстріпаними скриптами правничими, а опісля показав новісїнькі підручники музичні з маркою липського книгаря.
— Добре стало ся — звірювала ся п. Мелянїя перед мужом. — Зенькови видко не подобали ся права. Мав він там лямпартувати ся, то лучше зробив, що приїхав до дому. Нї, нї! Зенько був і є добра дитина. От посидить дома, а на́-рік піде на теольоґію, — мовила п. Мелянїя.
Зенько не вважаючи на протест сестри зовсїм присвоїв собі фортепян і мало що не ночував у гостинній. По часї став прикликати до себе дві менші сестри і братчика. Він тайком виучив їх сьпівати хором, а одного дня порозвішував по кімнатах жартливу оповістку, що в гостинній відбуде ся великий концерт. І відбув ся той концерт. Він складав ся всього з трьох пісень: „Дївча в сїнях стояло“, — „На беріжку у ставка“ і „Біла береза на ярі“, але сьпіваки держали ся складно, то родичі казали богато разів повторяти їх і радо слухали. При тім виявило ся, що останню пісню гармонїзував сам Зенько. О. Анатоль окинув сина теплим поглядом і сказав: „Як на перший раз, то досить. Впрочім сама пісня така, що з неї годї добути що будь“. Зенько був невимовно радий тим. Він хотїв обцїлувати батька і всю рідню, але почував, що зробив би се вельми по дїтвацки, бо весь тремтїв; тому навіть бояв ся стрінути ся поглядом з ким будь і понуривши голову немилосердно мняв якийсь клапоть паперу.
— Коли вже береш ся до таких річий, то перше перестудиюй Лисенка, він митець у гармонїзації народнїх пісень, — мовив батько.Зенько не відповідав нїчого, але за місяць власноручно відібрав з почти спору посилку музикалїй із Київа. Незадовго опісля він сам підійшов до батька і заздалегідь осьміхаючи ся мовив:
— Куди моя робота против Лисенкової!
І від тодї батько й син частїйше бесїдували про музику. О. Анатоль неначе набирав поважаня до сина.
Натомісь мати часто докоряла Зенькови, що він за таким самітним сидженєм здивачів, прозвала його недопеченим композитором і старала ся перешкаджати йому в роботї, так що Зенько став примикати за собою двері на засувку, а в бесїдї при матери не згадував про музику.
При кінцї мясниць місцеві патріоти загадали були приготовляти ся до Шевченкових вечерниць.
До хору запросили також Зенька і Ольдзю.
На вправах хору дехто зразу присїкав ся до Зенька із за його композиторства. Він догадував ся, що з ласки сестрички всї знають про його роботу, але удавав, що навіть не розуміє, про що говорить ся. Та як йому дали спокій, тодї він сам чомусь побажав похвалити ся своїм композиторством.
І одного вечера перед вправами Зенько тремтячи підійшов до пянїна, хвильку побавив ся акордами, неначе тільки для примхи, а дальше заграв свій власний утвір. Гурт, бачилось, не звертав на нього уваги. Одні вештали ся по салї, инші стоячи то сидячи бесїдували, жартували. До Зенька підбіг діріґент хору п. Рудницький і запитав: — А се що таке?— От якийсь марш! — нїби байдужно відповів Зенько.
— Але ваш?! — питав діріґент.
Зенько замняв ся і непевно заперечував.
— Ей же?! таж воробцї знають, що компонуєте. Не стидайте ся, щось у нїм є! — налягав Рудницький.
— Ну-ну! — відповів Зенько.
— Щось у нїм є! Тілько не гнївайте ся, він якийсь за тяжкий, неначе тягаровий поїзд — мовив діріґент.
— Ваша замітка близька правди, — признавав ся Зенько, — то мав би бути нїби марш культури на Русь.
— Господи Боже! Яка тема! — дивував ся п. Рудницький і почав радити, аби Зенько висьпівував наших поетів.
Тимчасом инші члени хору, зміркувавши, що діріґент приловив Зенька на горячім, окружили обох і на́прасно домагали ся, аби Зенько повторив свій твір. Він заграв знов.
— Славно, композитор! Великий композитор! Дивний композитор! — славно! — вигукував гурт і бив браво.
— Не псуйте молодого чоловіка! Прошу ставати на свої місця, зачинаємо пробу! — накликував діріґент, та дарма, бо один горячійший хорист устиг вилїзти на крісло і почав промову.
— Вп. панове і панї! — панї і панове! Зваживши, що в нашім гуртї маємо композиторів, діріґентів, зваживши, що маємо сьпівачок як маків цьвіт, зваживши, що маємо сьпіваків як бодяків на громадській толоцї. —— Браво! славно! — знов вигукували сьпіваки і сьпівачки, тупали ногами і мало хто чув, як бесїдник висловив горяче бажанє цїлого гурту, аби заложити товариство „Боян“.
Ольдзя зараз розповіла дома про все мамі. П. Мелянїя приглядала ся Зенькови, як коли би вона дотепер не придивила ся йому як слїд, і дивувала ся, чому вона не пізнала ся на нїм. П. Мелянїя уявляла собі, що поети та композитори відмінні від звичайних людий. Та хоч як додивлювала ся вона до сина, а проте не знаходила на нїм нїчого незвичайного і не могла набрати ся певної гадки, що Зенько справдї композитор.
Всеж була якось більше рада з нього і вже не називала його недопеченим композитором.
Тай сам Зенько не давав притоки до того.
Він перестав засиджувати ся в гостинній, вигадував ріжні жарти, сам був веселий і веселив домашнїх. В тім часї також їздив до Львова, мовляв, аби показати професорам, що він слухає їх викладів.
Повернувши зі Львова забрав ся до нової працї.
— Ого! Зенько знов напитав собі мороку, — мовила п. Мелянїя, але вже не перешкаджала йому, хоч Зенько засиджував ся що раз дужше, а часом навіть нерадо йшов до їди.
— Коли вже так хочеш, Зеньку, то компонуй собі там щось, тілько заєдно не сиди, бо то нездорово. Ти вже й так змарнїв, згорбив ся, а твоя чуприна зробила ся чисто композиторська, — ласкаво мовляла п. Мелянїя при столї, вибирала з полумиска що лучший кусник і клала на Зеньків таріль.— Що там! добре, що менї робота йде гарно! — відповідав він.
Иншим разом Зенько бував також роздразнений:
— До хріна здали ся менї всї Греки! Лучшеб були вчили мене музики, ще й як здала би ся тепер менї.
Раз знов він якийсь хмарно-радий підходив до батька, до сестри, до матери і заявляв, що Шевченка кинув геть: Шевченко мабуть за великий для мене, я тепер узяв ся до Зарваницького, того, здаєть ся, гаразд розумію, — мовив Зенько.
А незадовго опісля знов жалував ся: — Або то можна що написати?! Я повинен мати так готовий матеріял, щоб тільки можна вибирати з нього до вподоби. Аджеж неможливо написати музику до поезиї, коли гаразд не знає ся її духа, сьпівности. Я навіть не знаю нїчого такого, чим провірював би я свої дослїди.
— Компонуєш та компонуєш і вже десь маєш того цїлу купу! А покажино й нам де що з того! — домавляла ся мати.
— Нї, мамцю! робота йде пиняво. Аджеж що будь не варто компонувати, до того ж я мушу переживати неначе всї ступнї розвою музики. Та я вже богато підучив ся і те, що компоную, буде зовсїм що инше, — відповів Зенько.
Панї Мелянїя відчувала Зенькову радість і його мороку, але останнє брала на свій власний, материнський спосіб. Вона бачила, що Зенько нидїє, а його очи сьвітять ся горячковим огнем. Проте їй було жаль рідної дитини і знов захочувало ся перешкаджати Зенькови в роботї.
З тим заміром вона заходила до Зенька, але бачучи, як він працює з таким захватом, що здавало ся, неначе його дух проникав тїло, висотував ся на зверх і сповивав його якимось сяєвом, їй знов робило ся не то жаль, не то боязко каламутити ту чарівну хвилю, і вона надививши ся на сина тихесенько відходила. І в останнїй час в такій хвилї Зенько при матери роздразнено кинув ся і застогнав: — Ах! те знанє приходить ся добувати, як Прометеєви огню!
— Коли не можеш, то дай собі спокій, — з чутєм сказала мати.
— Коби то можна, мамцю. Воно як вчепить ся, то морочить гірш усякої мороки. І я маю всю пісню в голові, знаю, як що повинно бути, тілько мене зупиняє технїка і допроваджує просто до роспуки! — мовив Зенько що разу з більшим роздразненєм. Та в тій хвилї замовчав і скоро притулив до носа платок, бо показала ся кров. На платку були слїди й давнїйшої крови.
— Чи я не казала?! І треба шукати собі клопоту на здорову голову?! Зараз поховай те все, бо як мене видиш, так спалю під кухнею! — рішучо наказала п. Мелянїя, зробила різкий зворот і пішла до мужевої кімнати.
— Та бо скажи що Зенькови, аджеж ти на щось отець! — мовила різко.
— Що? що стало ся?! — допитував ся як з просоня о. Анатоль, придержуючи в касовій книзї ту позицию, на якій зупинив ся.
— Іди подиви ся, як із нього ллє ся кров!— Як то ллє ся?! — непевно спитав о. Анатоль.
— З носа! — відповіла п. Мелянїя.
— Зараз! зараз! — відповів о. Анатоль, забираючи ся кінчити роботу, але п. Мелянїя не позволила, розвівши гамір на всю хату.
— За якимись касами у тебе нема жінки, нема дїтий! Як так, то не треба було женити ся! — мовила голосно і з гнївом.
Зенько тимчасом велїв наймичцї принести студеної води, обмив лице, до карку приложив собі мокрий ручник і поклав ся горілиць на софі в їдальнї.
— Що тобі, Зеньку? — спитав батько прийшовши до нього.
— Нїчого! Троха розболїла голова, тай пустила ся кров із носа.
— Так, так… Покинь ти те сидженє, ще маєш час компонувати. Тай піди до лїкаря, — повторяв о. Анатоль за жінкою слова і тер рукою своє чоло.
Зенько лежав блїдий; на його лицї було знати судороги.
— Я не піду! Що лїкар менї поможе? Нїби він розуміє, чого менї треба?! Як скінчу роботу, то голова сама перестане болїти — вже я знаю себе! — пручаючись мовив Зенько.
Полишили його в спокою, бо робив ся дивно вразливий. А в тім, здавало ся, все що треба, було зроблене. Не бігати-ж до лїкаря за кождий раз, як заболить голова. Але в ночи Зенькови зробило ся так зле, що треба було таки зараз покликати лїкаря.
— Справа поважна.... очевидні обяви пораженя мізку — уривано мовив прикликаний лїкар, бачучи і почуваючи страшне горе, що звалювало ся на нещасних родичів. Він сам тратив рівновагу духа і конче шукав якоїсь надїї.
— Я не знаходжу причин до таких наслїдків, проте прошу позволити, аби я рано покликав товаришів до поради — мовив лїкар на відхіднім.
_-_02.jpg)