Композитор і иньші оповіданя/На чужім празнику
| ◀ Композитор | Композитор і иньші оповіданя На чужім празнику |
Бузьки ▶ |
|
Підчас останньої кровавої боротьби польської нациї в оборонї свого державного житя село Салївка було осередком повстанських рухів на границї східної Галичини. Її околиця як на Поділє досить лїсиста, пофалдована глубокими долинами та ярами, незгірше захищала повстанцїв перед краєвим правительством і покривала їх рухи перед оком пограничної сторожі росийської. Надто звідси кождої хвилї можна було перекинути оружні ватаги повстанцїв поза Збруч і виконати перший задуманий плян, себто дати можність згуртувати ся повстанцям із росийського Поділя.
Салївецький парох Савин Власович відразу бачив і гаразд розумів, які зловіщі хмари громадили ся на полїтичнім овидї. З гомону, який долїтав з далека, треба було сподївати ся грізної тучі і в Салївцї, але о. Власович мав досить причин потїшати себе, що з великої хмари буде малий дощ, а про лихо, яке мало окошити ся на ньому, він навіть не подумав.В сторонї Варшави текла вже щедро повстанська кров, коли в Салївцї зчинив ся який такий рух. Инакше ледво чи навіть могло бути. В тій части Галичини було стілько Польщі, що панські двори розсїяні одинцем по чисторуських селах. Уже через саму розкиданість дворів годї було вдержати суцїльну орґанїзацию; дотого чимало панів-дїдичів, не маючи надїї на успіх у боротьбі, або неохочо підпирали повстанські заміри, або зовсїм відцурали ся від тих — як мовили — шалених забаганок. А вже найдужше спинював роботу керманичів повстаня, пригнїтав її від самого нащадку старий польський гріх — острах перед руським мужицтвом, яке ще не мало навіть часу забути важке польське лихолїтє.
Гомін з поля битви, захват щастєм, яке в перших битвах було стануло на польськім боцї, овівав малодухів, усяких недовірків, так що безпотрібно було доливати ще оливи до огню. Він сам горів ярким полумям і захапував найширші простори. Тодї також творенє повстанських ватаг на границї східної Галичини доразу оживило ся, а панські двори достарчили навіть незгіршого повстанського матеріялу. Вся мужеська служба двірська поспішила під польський прапор. Із тою панською службою склав ся справдї химерний сутїк обставин. Вона була трохи не вся руського походженя і з давнїх давен набирала ся із зубожілої ходачкової шляхти, яка за панщизняних часів бояла ся брати надїли землї від панів, щоб не зійти на беззахистних панщизняників, а радо хапала ся панської клямки, причім дослугувала ся ріжних єрархічних ступнїв і виповнювала собою ту суспільну прогалину, яка дїлила всевладного пана-дїдича від безправного хлопа. По знесеню панщини ся панська челядь опинила ся на становищі бездомних пролєтаріїв. Очевидно мусїла почувати себе покривдженою і тяжко банувала за минулими добрими часами. Гадка про відбудованє Польщі оживила в двірській прислузї найгарнїйші надїї. Горячійші голови з людий того крою поспішили в перший огонь. Вони не мали нїчого до страченя, а сподївали ся здобути богато. Ті, що полишали ся дома, рівно охочо спішили на поклик місцевих керманичів повстаня. Економи завішували на клинку гарапи, гуменні кидали в кут карбовані палицї, креденсові льокаї і вся челядь хапала за збрую, аби бити ся за Польщу. Великі драбинясті вози довгими ночами відставляли повстанцїв до Салївки.
О. Савин Власович жив до сього часу зі своїми панами дїдичами по сусїдськи. Приходство і двір, як добрі сусїди, завсїгди оминали ріжницї, обопільно робили собі чемности і заєдно старали ся винайти щось таке, де би могли бути разом. О. Власович з відповідною уважливістю віддавав дїдичам коляторське „гомаґіум”, а ті шанували о. пароха як духовну особу і все вміли придати цїни його академічним студиям, хоч самі не любували ся в висших науках, уважаючи їх якимось швабським крамом, конче потрібним для тих, що не були bene nati et possessionati. Притім о. Власович був милий і товариський чоловік. На лицї смаглявий, із замітними слїдами сивини на чорнім волосю, дещо висший понад середнїй ріст, заживний — виглядав поважно. Його мірний, орлиний ніс та товсті брови виявляли мужеську рішучість; притім пивні, гарні очи сьвітили ся щирістю, а з придатками мелянхолїйної ухмілки на устах, мягкого баритона в голосї надавали обличю о. Савина й цїлій його духовній особі годящу мнягкість і привабність. Пани дїдичі закликали о. Власовича на всяку нараду і розраду тай обі сторони просто гордили ся обопільною прихильністю і користували ся нею.
Навіть в справах споконвіку неполагоджених вони вміли прийти до ладу.
Так у справі народностній обі сторони ставили себе однаково на аристократичнім ґрунтї, а руську народність представляло духовенство, неначе в заступстві недостаючої руської шляхти. В справах віри не робили собі жадних уступок, бо сходили ся разом в одній католицькій церкві.
З хвилею, як звіяла ся повстанська завірюха, ота лучність двора з приходством порвала ся. О. Власович відразу зміркував, що дїдичі уважають його за чужу птицю в своїм гнїздї. Він був рад тому і гадками дякував добрим сусїдам за те, що вони самі догадали ся і вирозуміли його погляди і почуваня, та полишили його в спокою.
Аджеж він Русин, вірний підданий цїсаря, сьвященник — нїяк не міг причиняти ся до відбудованя Польщі. Не перечив права Полякам бити ся за свою вітчину, в уяві навіть викрислював Польщі границї десь там між Краковом і Варшавою, та про те жалкував за добре нажитими відносинами з двором, тим більше, що той його спокій робив ся щораз більше пригнїтаючим, душним.
О. Власович не мав спокою. По селах густо увихали ся жандарми. Ще перед тим правительство, довіряючи духовенству, наказало було жандармам брати від сьвящеників потвердженє сповненої служби. Жандарми часто навідували ся до о. Власовича. Як родовиті Нїмцї вони не могли розмовити ся з руським мужиком, проте бажали від о. Савина довідати ся, що їм було потрібне знати про дїдичів, про повстанські рухи.
О. Власович якось нїчого не вмів сказати. Жандарми відходили від нього здивовані, а натомісь коло приходства цїкаво крутив ся хтось із арендарської ріднї, що ладен був підслухати та вивідати ся, про що розмовляв жандарм зі сьвящеником.
О. Савин розумів, що він морально і фізично попадає між Сціллю і Харібду, та проте не міг викинути з серця сусїдських почувань, як також не мав спромоги зректи ся особлившого довіря правительства.
По тяжких днях наступали ще важкійші, безсонні ночі.
Повстанцї поки що днями ховали ся по лїсах, по ярах, по двірських будинках і де хто міг, а нічю виходили на воєнні вправи.
О. Власович чував ночами брязкіт оружя, повстанські сиґнали. Тодї йому уявляла ся страшна мара Польщі, що неначе пушила ся, розпирала ся поза витичені їй границї і напруго сунула ся на Салївку, на нього самого.
— Спаси Боже люди твоя! — молив ся тодї о. Власович, роблячи рукою знак хреста на повітрю, щоб відігнати напасливу мару — і майже насильно викликував такі гадки, що Австрія сильна, вона здусить жмінку відчайдухів, що Австрія в імя божої справедливости захоронить Русинів перед новою загибілю.
— Побіду дай Господи імператору нашому на супостати, — щиро молив ся о. Власович.
Ранком видавало ся йому, неначе нічні мари були чимось дїйсним, бо полишали по собі слїди. І так у одного його парафіянина пропали барани, у другого ялівка, а там знасилувано самітну вдову. О. Власович неначе обороняв ся против дїйсности, мовляв, що в часї рухавки не може бути бесїди про якусь етику, про пошанованє права, — одначе його знов боляче вражало, чому його нарід неповинно терпів при зовсїм постороннїй справі?!
Рівночасно він дивував ся, чому власти нїчого не роблять?! Але як до нього стала закрадати ся непевна відповідь, він так притишив ся зі своїми думками, як притишили ся були його парафіяни.
Салївецька громада зразу не думала потурати повстанцям. Громадяни зробили були раду, вибрали двох депутатів і вислали їх до циркулу з жалобою на повстанцїв. Колиж у циркулї наказали, аби громадяни вели себе спокійно, а вислана до Салївки комісия робила трусеницю неначе тілько за про людське око, то Салївчани більше не ходили жалувати ся, хоч повстанцї забирали дріб, худобу, побивали мужиків і відгрожували ся панщиною, а обох депутатів нахваляли ся повісити на сухій вербі.
Салївчани зовсїм оторопіли, покорчили ся та притаїли ся, як той слимак, що почувши обірванє скали, ховає свої мацки і чекає, поки скала роздавить його. Аж ось на балю у дїдича по серед повстанцїв побачили військових і комісаря з циркулу. На другий день повстанцї пірвали в лїс двоє дївчат, доньок обох депутатів. Одна дївчина повернула з лїса божевільною, про другу слух загинув на все. Рідня дївчат нишком проклинала звірських напасників, але в громадї сей випадок неначе навіть не викликав особлившого здивованя.
— Нехай молоді посмакують того добра, якого ми заживали! — якось дивно злобно говорили ще живі жертви звірського ласунства з панщизняних часів.
У передодень оконечної розвязки цїлої справи до Власовичів прибув о. Обрович. Він був у кунтуші, а рогата шапка хватсько перехиляла ся поза вухо. Власовичови зробило ся млісно. З Обровичом він рідко здибав ся. Так несподївана поява Обровича в тій особлившій декорациї від разу обудила у Власовича підозрінє, що гість прибув з місиєю в польській справі. Обоє Власовичі були похнюплені і більше слухали, як говорили. Зате о. Обрович богато говорив про схизму, що католицизм, гладко перейшов на лист від сина, що бив ся в повстаню і був ранений, а на останок порадив о. Савинови справити собі контуш і від'їхав, бо здає ся сам відчував тяжке вражінє, яке спричинив своїм ґосподарям.
— Вже повинен був почепити й карабелю! — мовила Савинова.— Падлюка! Сан сьвященичий і рогач на бакир — огидно! Менї здає ся, що він заповітрив мою хату! — злісно говорив о. Власович і з тріском отворяв вікна.
— Знаєш, Маню, треба довідати ся до хлопцїв, — по хвилї сказав о. Савин.
Савинова допитливо дивила ся в очи мужа.
— Який пень, такий клин; який батько, такий син. Твої того не зроблять, — відповіла.
— На те не можна покладати ся. Між молодїжю крутять ся емісарії. Коли дуріють старі, то чому не можуть дуріти молоді? Це тілько того треба, аби мої дїти пішли на польську ятку! — мовив о. Савин.
Савинова затремтїла: — Як їхати, то їхати.
— Нинька вже запізно.
— Я не кажу про нинька, тілько хочу знати, коли, бо треба дещо приготовити.
— Відкладати також не можна, поїду завтра раненько, аби швидко вернути ся — відповів о. Савин.
— І я поїду з тобою!
О. Савин здивовано глянув на жінку!
— Хиба нї! Одно з нас мусить бути дома; аджеж час непевний, челядь як зачумлена, на кого здамо дїтвору? — питав о. Савин. — Тебе саму також не пущу. В дорозї ріжне може притрапити ся, а по невдалій гостинї Обровича треба таки сподївати ся чогось недоброго.
Панї Савинова задумала ся.
— Коли так, то я тебе самого не пущу! — відповіла.
О. Савин розсьміяв ся.
— Поїдеш і мене оборониш!— Так як ти мене!
— Я-ж мущина!
— А я жінка! нїкому не заваджаю!
— Ет, їду сам і конець!
— Отже я сама поїду!
— Май розум, жінко!
— То я вже без розуму? — гнївно кликнула Савинова і почала плакати.
— Чи я не казав, що той падлюка заповітрив менї хату. Дай спокій, Манусю, я на гадцї не мав такого. Радше розповідж, як ти що думаєш, а коли добре розважимо, то сама побачиш, як небезпечно тобі їхати.
Панї Савинова плачучи відповідала: — Ти не зважаєш нї на жінку нї на дїти. Тебе убють, а я що з дїтьми пораджу?!
О. Савин потроха жартував з жінки, але відповідав нї сяк, нї так, бо надїяв ся, що жінка ще сама відхоче їхати.
Панї Савинова пішла в пекарню, де незабаром дав ся чути крик дробу, який наймички брали під ніж. Сю ніч Власовичі мало що спали. Савинова довго порала ся в пекарнї, а Савина чіпала ся морока.
Раннїм ранком п. Савинова була готова до подорожі. О. Савин з очевидним сумнївом ще в останнїй хвилї пробував розрадити жінку. Та дарма. Вона сердечно прощала ся з чоловіком, з дїтьми, сїла в коляску і різко звелїла фірманови: — Їдь!
— Не бари ся, Маню! — кликав о. Савин, супроводжаючи жінку затурбованим зором.
Він поглянув на годинник і пішов до покою. Дїти бігали по подвірю. Незадовго на подвірє вбігла божевільна дївчина. Була вбрана, як молода до шлюбу: в білім сірацї, підперезана волїчковою фарбованою крайкою. Поверх розплетених кіс мала барвінковий вінок, обвішаний стрічками. З боку за крайкою стреміла сапа.
Дїти з виском пирхли до хати. Наймички встигли ще в пору приперти двері і спинили божевільну на дворі. Вона гримала в двері і кликала: — Пустїть мене до попа, нехай дасть менї шлюб!
— Єґомостя нема дома! — відповідали наймички.
— До попа мене пустїть, мої любенькі!
— Деж твій князь? — спитали наймички зза дверий.
Ба! — деж мій князь? — головонько моя бідна! Ще скажуть, що я дурна! — і божевільна побігла якимсь хитливим танком по селї питати за своїм князем. До полудня вона просто шалїла, напастувала людий, аж пустила ся бігти в лїс до табору повстанцїв. Під лїсом нагабала її падачка і товкла нею на загибіль.
Перелякані дїти о. Власовича вже не виходили на двір, а хоч були троха розбавили ся, то обіду не хотїли їсти. Так само о. Власовича не брала ся їда. Чув утому на всїм тїлї, але їсти не бажав. Він поклав ся на софу в столовій, думав спочити, та не довго полежав, бо якийсь сум давив йому груди. Тому встав і ходив по кімнатї, та думав про те, що на добру справу жінка повинна бути в дорозї до дому.
Він робив ся що раз неспокійнїйший.
Вельми жалував, що пустив саму жінку з дому. Не повинен був уважати на бабські сльози — жінки часом немов дїти. Себе називав чоловіком без серця, то просто безглуздим дураком. Став почувати біль y голові. Він пішов до дїточої кімнати, голубив їх, причім сам почував розраду.
Сонце вже добре було зійшло з полудня. Не далеко дому затупотїли конї.
— Мамця їдуть! — кликнули дїти і сплеснули в долонї.
О. Власович метнув ся до вікна.
— То не мамця, а хтось із двора заїздить до нас, — сказав до дїтий і пішов у їдальню, поправляючи собі рукою волосє на голові.
За малу хвильку до нього прийшов двірський економ Цїнькевич з другим незнайомим панком. Прибувші бундючно назвали свої титули, які дістали від „народовеґо ржонду“ і зажадали від Власовича народового податку. Власовича як би хто довбнею вгатив по тїмю. Він відчував рівночасно озлобленє і острах; хотїв говорити різко, а ледво бубонїв.
— Панове, я сьвященник, австрийський підданий, я того зробити не можу, нї, не можу… я сьвященник, вірний свому цїсареви — повторяв Власович те саме, що перше сказав.
— Аджеж зацний ксьондз Обрович инакше думає, — правив Цїнькевич.
— В чужі справи не мішаю ся. О. Обрович відповість перед Богом за себе, а я за себе, — відповів Власович.
Оба панки осьміхнули ся на бесїду ґосподаря.
— Менї здає ся, що „єґомосцьо́ві“ невідомий властивий стан справи. Прошу завірити, що Москаль побитий з „кретесем“, а Австрія нинї завтра віддасть нам Галичину без проливу крови, — пояснював незнайомий.— Прошу зважити, як то уразить ласкавого пана колятора, а на свій дім спровадите небезпеку — говорив Цїнькевич.
— Нї! Не можу виступати против своєї совісти, против вірности тронови августїйше пануючого нам цїсаря, яку вірність я яко сьвященник тим вірнїйше заховати повинен, — рішучо і мов із книжки читаючи заявив о. Власович і став значучо віддаляти ся.
— То прошу приняти „упомінек“, — сказав незнайомий панок, кладучи на столї невеличкий клуночок, почім оба панки подали ся до відходу.
— Шварцґельб! Шизматик! — викрикували вони виходячи.
Власовичови вдарила кров до голови. Він машинально сягнув по клуночок, розвив його і остовпів. Йому дали в „упомінку“ посторонок. Він засичав з лютости, вхопив грубий посторонок і побіг за напасниками, щоб випарити їм хребти. В тій хвилї двірська коляса тілько мигнула з подвіря.
Власович повернув до кімнати, кинув посторонок під стіл, та сплївши конвульсийно руки, випростував ся і загорів ся невгамованою пімстою.
— Боже, Боже! суд Твій праведний низпошли на зневажників Твого слуги! Ах! Ти бачиш мої скорби! Приклони ухо Твоє і вислухай мене. Возвах всїм серцем моїм, услиши мя Господи!…
Та дальше Власовичеви забракло слів. Корч стискав йому горло, що не міг дихати. Страшний біль гнїтив його мозок. Він пустив ся ходити по кімнатї. Не ходив, а бігав сюди то туди без ясної думки.В ушах шуміло, бурило ся, в голові товкло ся, як у гамарнї.
Власович ходячи зачіпив чоботом посторонок і виволїк його на середину кімнати. При поворотї він здивовано глянув на ту сїрожовтаву гадину, неначе на щось зовсїм нове, і зупинив ся. Його думка стала працювати в однім виразнїйшім напрямі. Він розмовляв із самим собою.
— Мужикам обіцяли ся повішати їх на сухій вербі, менї в „упомінку“ також дали посторонок. Де тут більше чемности?!
— Пропала ти, сьвята Русь! Твої дїти — поневолені раби, їх рабське достояніє, то посторонок… Для раба ще найлучша смерть! По що жити?!… Аби дожити ще гіршого і однаково згинути по рабськи…
Власовичови біль розпирав виски, карк терп. Його очи горіли зловіщим огнем, але лице робило ся мертвецьки блїде. Страшна хвиля всею вагою зсувала ся на голову Власовича, але його енерґія була вже так вичерпана, перепалена, що він почував лиш одну неміч і потребу помочи. Він рукою зтер суденний піт із чола і застогнав.
— Боже, Боже мій, вскую мя оставив єси.
По сїм зібрав посторонок у звої, поклав його на столї, а сам упав на колїна перед розпятієм, що стояло на шафцї при його ліжку. Щиро молив ся, але не чув тепла нї в тїлї, нї в душі. Він добирав нїжних зворотів, вдумував ся в кожде слово молитви, але його серце було однаково студене, молитва була якась мертва.— Боже, Боже мій! — розпучливо стогнав і знов молив ся.
— Тату, татку! Ми такі голодні, — залебедїли дїти входячи до нього.
— Ходїть, дїтоньки, помолимо ся, — сказав Власович. Дїти завагували ся. Вони розуміли, що рано та в вечір треба молити ся, а тодї зробило ся їм дивно.
— Ходїть, дїточки, помолимо ся, щоби мамця скоро приїхали, — поясняв о. Власович.
Троє дївчат і чотиролїтнїй хлопчик мізунчик приклякли при вітцеви і говорили: Отче наш — Богородице — а о. Власович молив ся за свої гріхи, за жінку, за Русь, за цїсаря.
Так при молитві застала їх Власовичева. В її очах було знати турботу, але сама вона всьміхала ся. З поворотом вона всю дорогу гадала про свою провину, бо хлопцям нїчого злого не стало ся, а вона своєю впертістю справдї могла допровадити ще до більшого якого нещастя. Всюди стрічала повстанцїв. Власовичева була певна, що рідня за неї молила ся, тому її провина робила ся ще тяжшою. Бажала розвеселити рідню і швидко заговорила.
— Гаразд! Хлопцї посправляли собі козацькі шапки і що дня бють ся з товаришами Поляками за Україну! Про науку нїхто не дбає! Хлопцї такі раді, що раз!
Муж і дїти пішли витати ся з нею.
— Маринка, принеси клуночки з візка! — приказувала Власовичева наймичцї.
— Яким візком ти приїхала? — питав здивований Власович.
Власовичева нерадо розказала, що з нею стало ся. Вона вже їхала до дому. На хвильку задержала ся була коло Рифцї, аби купити де що для дїтий. Там приступив до неї офіцер польских війск і забрав конї і коляску на річ „народовеґо ржонду“. Сама вона повернула з Жидом.
— Бог ласкав, чей ще спроможемо ся купити собі другі конї тай коляску, — додала Власовичева.
Власович нїчого не відповів, тілько приглядав ся жінцї від стіп до голови. Вона тимчасом роздягала ся з подорожної одїжі. Потім із за корсета витягла чималий домашнїй ніж.
— А то що? — кликнув Власович.
— Я на все була приготовила ся. Тілько трупом міг хтобудь мене взяти, — з горда відповіла вона.
Тодї Власович оповів свою пригоду…
— Вони дали тобі сей посторонок?! Тобі?! сьвященникови?! — закричала Власовичева. — Їх усїх вивішати! Вдарити в дзвін на трівогу! Вже досить люди натерпіли ся!
— Схамени ся, Манусю! — гамував о. Власович жінку. — Я слуга Христа, хрестом воюю, не посторонком. Крім того ми під властию!
— Адже найменша комашка боронить ся! Проте хлопцї ще найбільше мають розуму, — говорила Власовичева і окошила свою злість на посторонкови: зараз кинула його в піч.
До вечера і в вечір Власовичі мало що говорили, бо що будь загадали, все було якесь боляче, то й волїли мовчати. Мовчали і тремтїли. Обоє гадали про дїдича, якому повстанцї теж дали посторонок в „упомінку“, а коли він не покористуєть ся ним, грозили утопити його в ставі. Вечір Власовичі зовсїм не запалювали сьвітла. Дїти збивши ся в купку на ліжку заснули без вечері і без звичайної молитви. Власовичева попримикавши замки дверий нишком у кутку плакала. Власович неначе не бачив того, щоб не виявило ся, що він те саме думає.
Острах Власовичів ще побільшав ся через гамір на вулицї. То повстанцї вибирали ся в похід. Двірські і сїльські підводи поспішно відставляли їх до росийської границї.
Нараз кімнати Власовичів обілляло багрове сьвітло. Власовичі обмерли.
— Ляхи підпалили нас! — страшно аж вереснула Власовичева і повалила ся на підлогу.
Хвильку стояла поражаюча мертвецька тишина. Вона неначе обудила Власовича і він кинув ся ратувати жінку.
На вулицї знов зробив ся гамір: залунав на тривогу голос церковного дзвона, було чути людські оклики:
— Двір горить! Давно була пора викурити Ляхів.
Власович цїлував холодні щоки жінки і шептав їй до вуха:
— Манусю! то двір горить! Нуж, пробуди ся!
Пожежа швидко розширяла ся на двірські будинки, на стиртя зі збіжєм, із соломою, широко багрила хмари і ярко осьвітила Салївку.
Тодї людські оклики знов занїміли. Церковний дзвін замовк, у жилах Салївчан застигла кров. При яркім сьвітлї пожежі було видко, як божевільна дївчина в білім сірацї, в вінку зі стрічками, з розвіяними косами шалено увивала ся по панськім дворі з горючим жмутом, поки сама не пропала в страшнім полумю.
На другий день рано з Салївецького двора лишила ся купа попелу. Також рано вернули ся салївецькі підводи з пораненими повстанцями з розбитої ватаги. О. Савин Власович молив ся і дякував Всевишньому, що дав побідителеви побіду.
