Коломба
Проспер Меріме
пер.: В. Підмогильний

XX
Київ: Книгоспілка, 1927
XX.
 

Кілька місяців згодом після подвійного пострілу, що так приголомшив П'єтранерську громаду (як казали газети), із Бастії по обіді виїхав верхи молодик з перев'язаною рукою, і прямуючи на село Кардо, славетне своїм джерелом, що влітку постачає делікатним городянам гожу воду. З ним їхала й молода жінка, висока на зріст і визначна красою, верхи на вороному коникові, силою і вправністю якого замилувався-б знавець, але одно вухо в нього чудним випадком було порізане. На селі молода жінка моторно скочила на землю, і допомігши своєму товаришеві злізти з коня, одв'язала важенькі торбинки, причеплені до кульбаки. Віддавши коні під догляд селянинові, жінка з торбинками, ховаючи їх під своїм мецаро, і молодик із двонабійною рушницею подалися в гори, ідучи дуже крутою стежкою, що, здається, не провадила ні до якого житла. Дійшовши до високих пригорбів гори Кверчо, вони спинилися й обидва сіли на траву. Здавалось, вони чекали когось, бо раз-у-раз оглядались на гору; жінка часто поглядала на гарненького золотого годинника, мабуть в рівній мірі з бажання і помилуватись на коштовну прикрасу, що вона, видимо, недавно дістала, і дізнатись, чи не наспів ще час побачення. Їм не довелося довго чекати. З чагарів вискочив собака, і коли молода жінка покликала його іменням Бруско, він умить підбіг і почав лащитись. Незабаром з'явилося й два бородані з рушницями під руками, ладівницями на пасі й пистолями при боці. Їхня подерта й полатана одежа контрастувала з блискучою зброєю, ще й відомої фабрики з континенту. Не зважаючи на видиму нерівність свого становища, четверо осіб цієї сцени зустрілися по-простому, так ніби давні друзі.

«Ну, Орс' Антон'», сказав старший бандит молодикові, «от і кінець вашій справі. Постанова припинити. Вітаю. Шкода, що адвоката вже на острові немає, не побачили, як він казиться. А рука ваша?»

«Кажуть, що через півмісяця», відповів молодик, «можна зняти перев'язь. Брандо, молодче мій, я завтра їду в Італію і хочу попрощатися з тобою і з Пан-отцем. Оце я й просив вас прийти».

«Дуже ви поспішаєте», сказав Брандолаччо. «Вчора розквитались, а на завтра їдете?»

«Справи єсть», весело сказала молода жінка. «Панове, я принесла вам вечеряти; їжте та не забудьте й мого приятеля Бруско».

«Ви псуєте Бруско, панно Коломбо, але він удячний. Зараз побачите. А ну, Бруско», сказав він, витягаючи поземно рушницю, «перескоч для Баррічіні».

Собака й не зрушився, облизувався та дивився на хазяїна.

«Скоч для делла Реббіа!»

І він скочив на два фути вище, ніж було треба.

«Слухайте, друзі», сказав Орсо, «погана ваша доля. Коли вам не доведеться кінчати свою кар'єру на отому майдані[1], то найкраще, що ви можете сподіватись, це загинути в чагарях від жандармської кулі».

«То що-ж!» сказав Кастріконі, «це смерть, як смерть, ще й краща за пропасницю, що вбиває вас на ліжку під щиру чи нещиру сльозотечу ваших спадкоємців. Коли так звикнути до свіжого повітря, як ми оце, то немає нічого над смерть у черевиках, як кажуть наші селюки».

«Мені хотілось-би», провадив Орсо, «щоб ви покинули цей край… і взялись-би до спокійнішого життя. Чому-б вам, наприклад, не осісти на Сардинії, як робить багато ваших товаришів? Я міг-би вам полегшити туди путь».

«На Сардинію!» гукнув Брандолаччо. «Istos Sardos[2], щоб їх чорти забрали з їхньою мовою! Це непідходяще для нас товариство».

«На Сардинії нема з чого жити», додав теолог. «Я особисто зневажаю сардинців. У них бандитів ловить кінна міліція; видно вже, які там бандити і який край[3]. Хай їй, тій Сардинії! І мене дивує, пане делла Реббіа, що ви, людина із смаком, не пристали до нашого чагарницького життя, хоч і покуштували його».

«Але-ж я не спроможен був оцінувати всі вигоди вашого становища, коли мав нагоду скоштувати вашої хліба-соли», посміхаючись сказав Орсо, «мені й досі боки болять, коли я згадую прогулянку, що я зробив уночі, лежучи впоперек, як пакунок, на невсідланому коні під керуванням дорогого Брандолаччо».

«А радість уникнути погоні ви ні за що не маєте?» відмовив Кастріконі. «Як ви можете не відчувати принаду безмежної волі в такому прекрасному краю? З таким клейнодом (він показав на рушницю) скрізь цар, куди куля сягає. Командуєш, виправляєш неправду. Це дуже моральна і дуже приємна розвага, пане, і ми від неї не відмовимося. Чи єсть що краще над життя мандрівного лицаря, коли і взброєний краще, і розумніший, як дон-Кіхот? Ось я колись дізнався, що дядько маленької Ліллі Луїджі, старий скупердяй, не хоче давати їй посаг; я написав йому, без загроз, це не моя манера — і що-ж, хлопець відразу знайшовся, оженився з нею. Я зробив щастя двом людям. Повірте мені, пане Орсо, ніщо не дорівняється бандитського життя. Е, та може ви й пристали-б до нас, коли-б же не якась англійка, яку я тільки трошки бачив, але про неї в Бастії всі говорять із захопленням».

«Моя майбутня братова не любить чагарів», сміючись промовила Коломба, «набралася вона там страху!»

«Так ви хочете тут лишитись?» сказав Орсо. «Хай так. Скажіть-же мені, чи не можу я щось зробити для вас?»

«Нічого», сказав Брандолаччо, «крім як зберегти про нас невеличкий спогад. Ви нас і так удовольнили. От Кіліна має посаг, їй не треба вже, щоб добре влаштуватись, листа без ніяких загроз від Пан-отця. Ми знаємо, що ваш фермер даватиме нам хліба й пороху на нашу потребу. Отже, прощайте. Сподіваюсь знову побачити вас колись на Корсиці».

«В скрутний час», сказав Орсо, «кілька золотих багацько важить. Тепер, коли ми вже давно знайомі, ви, я думаю, не відмовитесь від цього маленького набоя, що допоможе вам здобути инші».

«Жадних грошей не буде між нами», рішуче сказав Брандолаччо.

«Гроші все роблять на світі», сказав Кастріконі, «але в чагарях шанують тільки щире серце та несхибну рушницю».

«Мені не хотілось-би вас покинути», відмовив Орсо, «не полишивши ніякого спогаду. Ну, що я можу тобі подарувати, Брандо?»

Бандит почухав голову й скоса глянув на рушницю Орсо:

«Та воно, лейтенанте… коли-б смів… та ні, вам самим воно дороге».

«Що-ж ти хочеш?»

«Нічого… що-ж річ? Треба ще вміти нею орудувати? Я раз-у-раз згадую той чортів подвійний стріл, ще й однією рукою… О, двічи так не буває».

«Так це ти рушницю хочеш?.. Я приніс її тобі, тільки послугуйся нею як-найменше».

«Ох, я не обіцяю вам, що так зорудую нею, як ви; але, будьте спокійні, коли вона потрапить до кого иншого, то можете певно сказати, що Брандо Савелі вже вибрався з цього світу».

«А що вам подарувати, Кастріконі?»

«Як ви конче хочете полишити мені матеріяльний спогад про себе, то прошу вас без здогадів прислати мені Горація як-найменшого формату. Це розважатиме мене й не дасть забути латину. Там єсть дівча, що продає цигари, у Бастії, в гавані; дайте їй, вона передасть мені».

«Ви матимете ельзевірівське[4] видання, пане професоре; як-раз воно єсть між книжками, що я збирався везти. Ну, друзі, треба розлучатись. Стиснімо руки. Коли згадаєте колись про Сардинію, напишіть мені; адвокат N дасть вам мою адресу на континент».

«Лейтенант», сказав Брандо, «завтра, коли виїдете з порту, гляньте на гору, на це місце; ми тут будемо, привітаємо вас хусточками».

Потім вони розійшлися; Орсо з сестрою звернули на Кардо, а бандити — в гори.

——————
  1. Майдан, де виконують смертні вироки в Бастії. Прим. авт.
  2. „Ці мерзотні сарди“.
  3. Це критичне зауваження про Сардинію я маю від одного свого приятеля колишнього бандита, і йому належить за нього відповідальність. Вік хоче сказати, що бандити, які даються пійматись кіннотчикам, — дурні, і міліція, що женеться за бандитами на конях, має дуже мало надії надибати на них. Прим. авт.
  4. Старовинні мініятюрні видання відомих голандських друкарів Ельзевірів.