Коломба/XXI
| ◀ XX | Коломба пер.: В. Підмогильний XXI |
|
Прекрасним квітневим ранком полковник сер Томас Невіль, дочка його, одружена тому кілька день, Орсо та Коломба виїхали колясою з Пізи, щоб одвідати недавно викрите етруське підземелля, де їздили дивитись усі чужинці. Зійшовши в середину споруди, Орсо з дружиною добули оливці й узялися копіювати малюнки, а полковник і Коломба, обидва байдужісінькі до археології, лишилися самі й гуляли в околицях.
«Люба Коломбо», сказав полковник, «нема надії, що ми вчасно вернемось до Пізи на наш luncheon[1]. Хіба вам не хочеться їсти? А Орсо з дружиною поринули в давність; коли вони починають укупі малювати, то ніяк не можуть кінчити».
«Так», сказала Коломба, «а проте не приносять і клаптика малюнку».
«Я так думаю», провадив полковник, «що нам варто було-б поїхати на оту фермочку. Ми здобудемо там хліба, а може й алеатіко[2] — хто зна? — навіть вершків та суниць, і терпляче чекатимемо наших малярів».«Ваша правда, полковнику. Дуже шкода було-б вам та мені, розважливим людям у родині, мучитись через закоханих, що живуть самою поезією. Дайте мені руку. Правда, я роблюся вихована? Беру руку, вбираю капелюхи, модні сукні; єсть у мене дорогі окраси; вчуся я безлічи усього прекрасного; я вже не зовсім дикунка… Отой білявий офіцер з вашого полку, що був на весіллі… боже мій, не можу запам'ятати його ім'я… високий, завитий, що я повалила-б на землю одним ударом кулака»…
«Чатворт?» сказав полковник.
«Ну звичайно! тільки я такого ніколи не вимовлю. Так він скажено закохався в мене».
«Ох, Коломбо, ви робитесь великою кокеткою. Буде в нас хутко й друге весілля».
«Я! Одружитися! А хто-ж тоді виховає мого небожа… коли Орсо мені його подарує? Хто навчить його говорити по-корсиканськи?.. Еге-ж, він говоритиме по-корсиканськи, і я зроблю йому гостру шапочку вам на злість».
«Почекаймо спочатку того небожа, а потім ви вже вчитимете його гратися стилетом, коли схочете».
«Прощайте, стилети!» весело промовили Коломба. «Тепер у мене віяло, щоб бити вас по пальцях, коли ви лихе говорите про мою батьківщину».
Розмовляючи так, вони зайшли на ферму, де здобули вина, суниць і вершків. Поки полковник пив алеатіко, Коломба допомогла фермерці нарвати суниць. На повороті алеї Коломба постерегла діда, що сидів проти сонця на солом'яному стільці і був, здавалось, хорий, бо щоки й очі йому позападали, він був страшенно худий, і своєю нерухомістю, блідотою та втупленим поглядом більше нагадував мерця, ніж живу істоту. Коломба кілька хвилин дивилась на нього так цікаво, що звернула фермерчину увагу.«Цей нещасний дід із ваших земляків», сказала вона, «бо я добре чую з вашої вимови, що ви корсиканка, панно. Йому лихо трапилось на батьківщині — сини його померли страшною смертю. Кажуть — даруйте мені, панно, — що ваші земляки не панькаються в своїх ворожнечах. Тоді цей нещасний, лишившись сам, приїхав у Пізу до своєї далекої родички, власниці цієї ферми. А чоловік він трохи причинний — це з горя та журби… Це незручно для жінки, що багато гостей приймає; от вона й послала його сюди. Він тихий, не заважає, хіба що три слова за день мовить. Щось у нього в голові скрутилося. Лікар що-тижня приїздить, так каже, що надовго його не стане».
«А, він безнадійний?» сказала Коломба. «В його становищі, кінець — велике щастя».
«Вам, панно, годилося-б побалакати з ним трохи по-корсиканськи; йому повеселішало-б, коли-б він почув рідну мову».
«Побачимо», іронично посміхаючись сказала Коломба.
І вона підійшла до нього так, щоб її тінь закрила йому сонце. Тоді нещасний ідіот підвів голову й пильно глянув на Коломбу, що дивилася на нього так само, весь час посміхаючись. Через мить старий провів рукою по чолі й заплющив очі, ніби щоб уникнути погляду Коломби. Потім він розплющив їх знову, без міри широко; його уста тремтіли, він хотів витягнути руки, але заворожений Коломбою, він сидів, мов пришитий на стільці, неспроможний ні говорити, ні ворухнутись. Потім з очей йому потекли великі сльози і з грудей вирвались ридання.
«От уперше я бачу його таким», сказала садівниця. «Ця панна — ваша землячка, вона прийшла побачитися з вами», сказала вона старому.