Коломба/XIV
| ◀ XIII | Коломба пер.: В. Підмогильний XIV |
XV ▶ |
|
«Чого це ти прийшла так пізно?» спитав Орсо.
«Панна мене кликала», відповіла Кіліна.
«Якого біса їй від неї треба?» подумав Орсо, але він хутчій розліплював листа від міс Невіль, і поки він його читав, Кіліна пішла до його сестри.
«Тато мій був трохи заслаб», писала міс Невіль, «та до того-ж він такий ледачий на листи, що я мусіла йому бути за секретарку. Ви-ж знаєте, що він якось промочив ноги на березі моря, замість милуватися з нами на краєвид, а більшого й не треба, щоб дістати пропасницю на вашому чудесному острові. Бачу звідси, яку ви робите міну й шукаєте, мабуть, стилета, але сподіваюсь, що у вас його вже немає. Так тато мав трохи пропасниці, а я — багато страху; префект, який мені здався за дуже приємну людину, порадив нам лікаря, теж дуже приємного, що за два дні визволив нас із біди; напади пропасниці не вертаються, і тато хоче знову братися за полювання, та я йому ще забороняю. Яким ви побачили свій гірській замок? Чи стоїть ще на місці ваша північна вежа? І привиди там єсть? Я питаю про це, бо тато згадує, що ви йому пообіцяли ланів, кабанів, муфлонів… Чи так звуть того чудного звіря? Їдучи на корабель до Бастії, ми сподіваємось зазнати вашої гостинности, і я гадаю, що замок делла Реббіа, дуже старий і зруйнований, як ви кажете, не повалиться нам на голову. Хоч префект такий приємний, що з ним не бракує теми до розмови, by the bye[1], здається, я закрутила йому голову. Говорили й про вашу особу. Законники прислали йому з Бастії якісь признання одного шахрая, що сидить під замком, і признання ті такі, що мусять знищити останні ваші підозри; ваша ворожнеча, що колись мене турбувала, повинна віднині вщухати. Ви й уявити собі не можете, як мені це приємно. Коли ви від'їздили з прекрасною голосильницею, з рушницею в руці й хмурим поглядом, ви здалися мені більшим корсиканцем, ніж звичайно… аж занадто корсиканцем. Годі! я вам так багато написала, бо мені нудно. Префект від'їздить, леле! Ми подамо вам звістку, коли рушимо до ваших гір, а я дозволю собі написати панні Коломбі, щоб попросити в неї бруччо, ma solenne[2]. А тим часом перекажіть їй тисячу привітаннів. Мені у великій пригоді став її стилет — я розрізаю ним сторінки роману, що з собою привезла; але ця страшна зброя обурюється на такий ужиток і немилосердно дере мені книжку. Прощайте, пане, тато посилає вам his best love[3]. Слухайтесь префекта, він добрий порадник, і робить гаку з свого шляху, гадаю, ради вас; він їде на закладини в Корту; уявляю собі, що це має бути за пишна церемонія і дуже жалкую, що там не буду. Добродій у вишиваному сурдуті, підбитому шовком, з білим шарфом, в руках лопатка!.. і промова; і вся церемонія кінчиться тисячними криками: «живи, королю!» — Можете пишатися, що змусили мене заповнити чотири сторінки, але мені нудно, пане, ще раз кажу, а на цій підставі дозволяю й вам писати мені дуже довго. До речи, мене вельми дивує, що ви ще не повідомили мене про свій щасливий приїзд до П'єтранері-Кастле.
«Лідія».
«P. S. Прошу вас послухатися префекта і зробити, що він вам скаже. Ми разом обміркували, що так треба зробити, і це буде мені дуже приємно».
Орсо три чи чотири рази прочитав цього листа, в думці супроводячи кожне читання несчисленними коментарями; потім він написав довгу відповідь і сказав Саверії віднести її до односельця, що тієї ночи виїздив до Аяччо. Він уже мало що думав обгорювати з сестрою справжні чи там уявні підступи Баррічіні, — лист міс Лідії усе малював йому рожево; в ньому вже не було ні підозри, ні ненависти. Почекавши якийсь час, чи не зійде сестра, і не діждавшись її, він пішов спати з таким легким серцем, як уже давно з ним цього не було. Коломба, відрядивши Кіліну з таємними дорученнями, більшу частину ночи читала старі ділові листи. Перед світанком кілька камінців стукнуло їй у вікно; на це гасло вона вийшла в сад, відімкнула потайні двері й провела до хати двох чоловіків, дуже лихих на вигляд; перший клопіт їй був повести їх до кухні й дати їм поїсти. Що то були за люди, зараз довідаємося.