Коломба
Проспер Меріме
пер.: В. Підмогильний

XIII
Київ: Книгоспілка, 1927
XIII.
 

Виснажена, задихана Коломба не в силі була вимовити й слова. Головою вона схилилася братові на плече й спиралася йому на руку. Хоч і дуже невдоволений за кінець її промови, проте Орсо був надто схвильований, щоб висловити їй будь-який докір. Він мовчки чекав, поки скінчиться нервова криза, що її, здавалось, охопила, коли це постукано в двері. Увійшла геть злякана Саверія й оповістила: «Пан префект!» На це ім'я Коломба підвелася, ніби соромлячись своєї кволости, і стала, спираючись на стілець, що видимо тремтів під її рукою.

Префект почав кількома банальними перепрошеннями за невідповідний час своєї візити, пожалів панну Коломбу, відзначив небезпеку великих пристрастів, ганив звичай похоронного голосіння, що самий хист плакальниці робить його ще важчим для присутніх, і спритно прикинув легенький докір за напрямок останньої імпровізації. Потім, змінивши тон, він сказав:

«Пане делла Реббіа, ваші англійські друзі доручили мені переказати вам щире привітання; міс Невіль шле дружній привіт вашій сестрі. Я маю вам віддати від неї листа».

«Листа від міс Невіль?» гукнув Орсо.

«На лихо, його зо мною немає, але ви матимете його за п'ять хвилин. Її батько був нездужав. Один час ми боялися, чи не дістав він нашу жахливу пропасницю. На щастя, ця справа вже скінчена, ви самі це скажете, бо незабаром його побачите, я гадаю».

«Міс Невіль мабуть дуже турбувалася?»

«На щастя, вона дізналася про небезпеку тільки тоді, коли та минулася. Пане делла Реббіа, міс Невіль багато говорила мені про вас і про вашу сестру».

Орсо уклонився.

«Вона почуває до вас обох щиру приязнь. Під повними грації манєрами, під зовнішньою легковажністю вона ховає глибокий розум».

«Це чарівна особа», сказав Орсо.

«Головним чином на її прохання я й приїхав сюди, пане. Ніхто краще за мене не знає ту фатальну історію, що я дуже хотів-би не бути в обов'язку вам її нагадувати. Що Баррічіні ще й досі мер у П'єтранері, а я — префект цього департаменту, то нема що мені й казати вам, якого значіння надаю я де-яким підозрам, що про них, коли я не помиляюся, де-які нерозважні люди вас повідомили, але що ви їх, я це знаю, відкинули із зневагою, якої й треба було сподіватись від вашого становища і вдачі».

«Коломбо», сказав Орсо, соваючись на стільці, «ти дуже втомилася. Тобі треба лягати».

Коломба заперечливо хитнула головою. Вона знову прибрала свого звичайного спокою і не зводила з префекта палкого погляду.

«Пан Баррічіні», провадив префект, «хотів-би побачити кінець такій неприязні… тоб-то тому станові непевности, що ви в ньому пробуваєте одне проти одного… з свого боку, я був-би щасливий, коли-б між вами нав'язалися стосунки, що й повинні бути між гідними пошани людьми».

«Пане», схвильовано урвав Орсо, «я ніколи й не обвинувачував адвоката Баррічіні за вбивство свого батька, але єсть одна річ, що весь час перешкоджує мені мати з ним будь-які зносини. Він підробив загрозливого листа від імени відомого бандита… Принаймні той нишком приписував його моєму батькові. Цей лист, кінець-кінцем, може бути й спричинився посередньо до його смерти».

Префект на мить замислився.

«Що ваш батько в це вірив, коли, піддавшись жвавості своєї вдачі, він нарікав на Баррічіні — це річ вибачна; але вам так засліплюватись не дозволено. Подумайте-ж, що Баррічіні не було жадної користи підробляти цього листа… Я не кажу вам про його вдачу… ви його не знаєте, ви упереджені проти нього… але ви не можете припускати, що людина, знаючись на законах…»

«Але, пане», сказав Орсо, підводячись, «подумайте й ви, будь ласка, що говорити мені, що цей лист не єсть робота Баррічіні, це значить приписувати його моєму батькові. А його честь, це моя честь».

«Ніхто більше за мене, пане», казав далі префект, «не певен чести полковника делла Реббіа… але… автор того листа відомий тепер».

«Хто?» крикнула Коломба, підходячи до префекта.

«Негідник, причетний багатьох злочинів… злочинів, яких ви, корсиканці, не прощаєте; це злодій, такий Томазо Б'янкі, тепер ув'язнений у Бастії — він признався, що написав того фатального листа».

«Я не знаю цього чоловіка», сказав Орсо. «Що могла бути за причина в нього?»

«Це тутешній», сказала Коломба, «він брат колишнього мірошника. Це лиха людина й брехун, йому й вірити не варто».

«Ви зараз побачите», провадив префект, «який інтерес він мав у цій справі. Мірошник, що про нього каже ваша сестра — його звали, здається, Теодор, — наймав у полковника млина на потоці, що за володіння ним пан Баррічіні сперечався з вашим батьком. Полковник, великодушний у всіх справах, не мав майже ніякого зиску з свого млина. Так Томазо й подумав, що коли пан Баррічіні дістане той потік, то він мусітиме йому платити чималий чинш, бо пан Баррічіні таки любить гроші. Отже, щоб допомогти своєму братові, Томазо й підробив листа від бандита, от і вся справа. Ви-ж знаєте, що родинні звязки такі могутні на Корсиці, що иноді призводять і до злочинів… Познайомтесь, будь ласка, з оцим листом, що прислав мені генеральний прокурор, він вам потвердить те, що я допіру сказав».

Орсо переглянув листа, де докладно наведено признання Томазо, і Коломба читала в той-же час через братові плечі.

Кінчивши, вона гукнула:

«Орландуччо Баррічіні їздив до Бастії місяць тому, дізнавшись, що брат має повернутись. Він побачив Томазо й купив у нього цю брехню».

«Панно», нетерпляче промовив префект, «ви пояснюєте все ненависними припущеннями, — хіба це спосіб дійти правди? Ви, пане, спокійніший, скажіть-же мені, що ви тепер думаєте? Чи гадаєте ви, як і ваша сестра, щоб людина, яку чекає тільки незначна кара, брала на себе з доброго дива злочин фальшування, щоб прислужитися комусь, кого вона й не знає?»

Орсо ще раз прочитав листа генерального прокурора, зважуючи кожне слово надзвичайно уважно, бо почував, що йому вже важче себе переконати, ніж було кілька день тому. Зрештою він мусів визнати, що пояснення здається йому достатнім. Але Коломба голосно закричала:

«Томазо Б'янкі — шахрай. Його не засудять, або він із в'язниці вирветься, я цього певна».

Префект знизнув плечима.

«Я сповістив вас, пане», сказав він, «про відомості, що я одержав. Я йду, поміркуйте. Сподіваюсь, що розум просвітить вас і що він буде дужчий за… припущення вашої сестри».

Орсо, після кількох слів на виправдання Коломби, повторив, що тепер уважає Томазо за єдиного винуватця.

Префект підвівся, щоб іти.

«Коли-б не так пізно», сказав він, «я запропонував-би вам зайти зо мною по листа міс Невіль… При цій нагоді ви змогли-б сказати мосьє Баррічіні те, що допіру мені казали, і всьому був-би кінець».

«Ніколи Орсо делла Реббіа не піде до Баррічіні!» палко гукнула Коломба.

«Панна здається, тінтінайо[1] в родині», глузливо сказав префект.

«Пане», твердо відповіла Коломба, «вас дурять. Ви не знаєте адвоката. Це найхитріший з людей і найбільший шахрай. Благаю вас, не схиляйте Орсо на вчинок, що вкриє його ганьбою».

«Коломбо!» крикнув Орсо, «пристрасть одбирає тобі розум».

«Орсо! Орсо! Послухай мене, благаю тебе ради шкатули, що я тобі віддала. Між тобою і Баррічіні — кров, ти не підеш до них!»

«Сестро!»

«Ні, брате, не підеш, або я покину дім; ти не побачиш уже мене… Орсо, пожалій мене!»

І вона впала навколішки.

«Мені дуже важко», сказав префект, «бачити в мадмуазель делла Реббіа так мало розваги. Але я певен, що ви її переконаєте».

Він трохи розчинив двері й спинився, ніби чекаючи, що Орсо з ним піде.

«Я не можу її зараз покинути», сказав Орсо. «Завтра, якщо…»

«Я рано їду», сказав префект.

«Хоч до ранку почекай, брате», гукнула Коломба, стискуючи руки.

«Дай мені переглянути батькові папери. Ти не можеш мені цього відмовити».

«Гаразд, подивишся їх сьогодні ввечері, але хоч далі не муч мене своєю нелюдською ненавистю… Щиро перепрошую, пане префекте… Я сам почуваю себе дуже зле… Краще хай це буде завтра».

«Що-ж — ніч дає раду», сказав префект, відходячи, «сподіваюсь, що завтра всі ваші вагання зникнуть».

«Саверія!» гукнула Коломба, «візьми лихтар і проведи пана префекта. Він дасть тобі листа для брата».

І додала кілька слів, що почула тільки Саверія.

«Коломбо», сказав Орсо, коли префект пішов, «ти завдала мені багато прикрого. Ти й далі будеш заперечувати очевидність?»

«Ти-ж дав мені часу до ранку», відповіла вона. «Отже часу в мене мало; але я ще надіюся».

Потім вона взяла в'язку ключів і побігла в кімнату, що на горішньому поверху. Звідти чути було, як вона швидко совала шухлядами й рилася в столі до письма, де полковник делла Реббіа колись ховав свої папери.

——————
  1. Так звуть барана із дзвіночком, що веде за собою отару, і метафорично прикладають цю назву до того члена родини, що керує нею у всіх важливих справах. Прим. авт.