Коломба/X
| ◀ IX | Коломба пер.: В. Підмогильний X |
XI ▶ |
|
Дуже молодим розлучившись із своїм батьком, Орсо мало мав часу, щоб його спізнати. Він покинув П'єтранері в п'ятнадцять років, поїхавши вчитись до Пізи, потім перейшов до військової школи, а Ґільфуччо тим часом носив по Европі імператорські прапори. На континенті Орсо бачив його дуже рідко, і тільки 1815 року він потрапив до полку, де командував його батько. Але незламний щодо дисципліни полковник ставився до сина, як і до инших молодих лейтенантів, тоб-то дуже суворо. Спогади, що Орсо про нього зберіг, були двоїсті. Він згадував, як батько в П'єтранері давав йому свою шаблю, дозволяв вибивати рушницю, повернувшись із полювання, як уперше посадив його, хлопчиська, до родинного столу. Потім він уявляв собі полковника делла Реббіа, що посилав його під арешт за якусь легковажність і ніколи не називав инакше, як лейтенант делла Реббіа.
«Лейтенант делла Реббіа, ви не на своєму боєвому місці, — три дні арешту. — Ваші стрільці стоять на п'ять метрів далі від резерву, — п'ять день арешту. — Ви в кашкеті о дванадцятій годині п'ять хвилин по полудні, — вісім день арешту».
Один тільки раз, при Катребра[1], він сказав йому:
«Дуже добре, Орсо; тільки обережніше».
Зрештою, не ці спогади зринали йому в П'єтранері. Рідні ще з дитинства краєвиди, меблі, що служили його матері, яку він ніжно любив, викликали в душі вир солодких і важких почуттів; крім того, темне майбутнє, що клалося йому, невиразна турбота, що навіювала йому сестра, і, над усе те, думка, що міс Невіль має приїхати до його будинку, що здавався йому тепер таким малим, бідним і так мало відповідним для призвичаєної до розкошів особи, зневага, що зародиться, може бути, в ній, — всі ці думки творили хаос в його голові й нагонили на нього глибоку безпорадність.
Він сів вечеряти у великий фотель з вичорненого дуба, де його батько був головував на родинних обідах, і посміхнувся, побачивши, що Коломба не наважується сідати до столу разом з ним. А втім він був дуже їй вдячний за мовчанку, що вона зберегала під час вечері, й за те, що після вона швидко пішла, бо він почував себе надто схвильованим, щоб опиратися наступові, що вона його, певна річ, готувала; але Коломба жаліла його й хотіла дати йому часу поміркувати самому. Схиливши голову на руку, він довго нерухомо сидів, викликаючи в пам'яті останні два тижні свого життя. Він жахаючись почував, що кожен ніби чогось чекає з його боку проти Баррічіні. Він уже постерігав, що думка П'єтранері починає бути для нього громадською думкою. Він мусить помститись, щоб не вславитися боягузом. Але над ким помститись? Він не міг уважати Баррічіні за винних до злочину. Вони справді вороги його родини, але треба диких забобонів його земляків, щоб привинювати їм убивство. Часом він споглядав на талісман міс Невіль і тихенько проказував його девіз: «Життя єсть боротьба!» Кінець-кінцем він твердо сказав: «Я вийду з неї переможцем!» З цією доброю думкою він підвівся і, взявши лямпу, хотів схо́дити до своєї кімнати, коли це раптом постукано в двері. Час був невідповідний, щоб приймати візиту. Відразу-ж з'явилася Коломба в супроводі жінки, що в них служила.
«Це нічого», сказала вона, поспішаючи до дверей.Проте, ще не відчиняючи, вона спитала, хто стукає. Тоненький голосок відповів: «Це я».
Деревляний засув, що на дверях, тоді зразу одсунуто, і Коломба знову з'явилася в їдальні разом з дівчинкою близько десятьох років, босою, в лахмітті, запнутою в лиху хустку, що з-під неї висмикувалися пасма чорного, як воронове крило, волосся. Дитина була худа, бліда, з попаленою від сонця шкурою, але в очах їй блищав розумний вогник. Побачивши Орсо, вона боязко спинилася й уклонилася йому по-селянськи; потім тихо поговорила з Коломбою й дала їй у руки свіжо вбитого фазана.
«Спасибі, Кілі», сказала Коломба. «Подякуй своєму дядькові. Як він ся має?»
«Дуже добре, панно, радий вам служити. Я не могла раніше прийти, бо він дуже запізнився. Я сиділа три години в чагарях, виглядаючи його».
«Так ти не вечеряла?»
«Та ні-ж, панно, часу не було».
«Тобі зараз дадуть повечеряти. У твого дядька хліб ще єсть?»
«Трохи, та найбільше йому бракує пороху. Тепер наспіли каштани, і йому треба тільки пороху».
«Я дам тобі хліба для нього й пороху. Скажи йому, щоб беріг його, бо він дорогий».
«Коломбо», сказав Орсо по-французьки, «кому це ти милостиню даєш?»
«Бідному бандитові з цього села», відповіла Коломба тією-ж мовою. «Ця дівчинка його небога».
«Мені здається, що ти могла-б на краще повернути свої дарунки. Навіщо посилати пороху якомусь пройдисвітові, що вживе його на злочини? Коли-б не ця нещасна прихильність, що всі тут здається почувають до бандитів, то вони давно-б уже перевелись на Корсиці».«Найлихіші в нас люди не ті, що на полі»[2].
«Дай їм хліба, коли хочеш, цього не відмовляють нікому; але я не розумію, як можна постачати їм бойовий припас».
«Брате», поважно сказала Коломба, «ти господар тут, і в цьому домі все належить тобі. Але я попереджаю тебе, що краще віддам оцій дівчинці своє мецаро, щоб вона продала його, ніж відмовлю пороху бандитові. Відмовити йому пороху! Це-ж те саме, що віддати його жандармам. Яку-ж оборону він має проти них, як не набої?»
Дівчинка тим часом жадібно вминала шмат хліба й уважно поглядала то на Коломбу, то на її брата, силуючись зрозуміти в їхніх очах про що мова.
«Та що-ж зробив той бандит? Чом він утік у чагарі?»
«Бандолаччо не зробив жадного злочину!» гукнула Коломба. «Він застрелив Джован'Опіццо, що забив його батька, коли сам він був у війську».
Орсо відвернувся, взяв лямпу й не відповідаючи, зійшов у свою кімнату. Тоді Коломба дала дитині пороху та харчів і провела її до дверей, кажучи:
«Нехай твій дядько найбільше пильнує Орсо!»
- ↑ Село в Бельгії, де маршал Ней напередодні Ватерлоо дав баталію англійцам (16 червня 1815 р.).
- ↑ Бути alla campagna значить бандитувати. Бандит не єсть ганебна назва, її розуміють у значінні вигнанець; це outlaw англійських балад. Прим. автора. Alla campagna — на полі, в степах. Наше бандит, банніта, банітований (з італійського bandire, bandita) означало вигнанець, оголошений по-за законом.