Коломба/XI
| ◀ X | Коломба пер.: В. Підмогильний XI |
XII ▶ |
|
«Вона на кухні, виливає кулі», відповіла йому прислуга, Саверія.
Отже символи війни ходили за ним що-кроку.
Він побачив Коломбу на лавці серед свіжо вилитих куль.
«Що це ти тут робиш?» спитав її брат.
«У тебе-ж зовсім немає куль до полковникової рушниці», ніжно відповила вона, «я знайшла форму до твого калібру, і сьогодні ти вже матимеш двадцять чотири набої».
«Вони мені непотрібні, слава богу!»
«Не можна наражати себе на несподіванки, Орс' Антон'. Ти забув свій край і людей, що кругом тебе».
«Я й забув-би це, якби ти мені так часто не нагадувала. Скажи, чи не прибула кілька день тому грубенька скриня?»
«Так, брате; хочеш, щоб я знесла її тобі в кімнату?»
«Ти знесеш! Та тобі й підважити її не стане сили… Чи немає тут кого з чоловіків, щоб це зробити?»
«Я не така плоха, як ти думаєш», сказала Коломба, закасуючи рукава й відкриваючи білу круглу руку досконалої форми, що свідчила про незвичайну силу. «Ходімо, Саверіє», сказала вона служниці, «допоможеш мені».
Вона вже сама підіймала важку скриню, коли Орсо кинувся їй допомагати.
«У цій скрині, моя люба Коломбо», сказав він, «єсть щось і для тебе. Вибачай, що я роблю тобі такі убогі дарунки, але гаманець запасного лейтенанта не дуже брязкучий».
Кажучи так, він розчинив скриню і витяг із неї кілька сукень, шалю й инші речі до вжитку молодій дівчині.
«Які чудесні сукні!» гукнула Коломба. «Я швидче їх замкну, щоб вони не попсувались. Я сховаю їх на своє весілля», додала вона, сумно посміхнувшись, «бо тепер я в жалобі».І вона поцілувала братові руку.
«В такій довгій жалобі, сестро, єсть щось неприроднє».
«Я заприсяглася на цьому», твердо сказала Коломба. «Я не скину жалоби»…
І вона глянула у вікно на будинок Баррічіні.
«Коли-ж ти вийдеш заміж?» сказав Орсо, бажаючи уникнути кінця фрази.
«Я вийду», сказала Коломба, «тільки за чоловіка, що зробить три речі»…
І вона все зловісно дивилась на ворожий будинок.
«Ти така гарна, Коломбо, я просто дивуюся, що ти ще незаміжня. Ну, ну, ти мені скажеш, хто до тебе залицяється. До речи, я послухаю серенад. Вони мусять бути прекрасні, щоб подобатись такій видатній голосильниці, як ти».
«Хто захоче бідну сироту… А потім, чоловік, що змусить мене скинути жалобу, змусить отих жінок надіти її».
«Це вже якесь божевілля», сказав сам-собі Орсо.
Але він нічого не відмовив, щоб уникнути суперечки.
«Брате», ніжно казала Коломба, «я теж маю щось тобі дати. Одежа, що на тобі, надто розкішна для наших країв. Ваш чудовий сурдут геть подереться через два дні, коли ви підете в ньому в чагарі. Треба його берегти на той час, коли приїде міс Невіль».
Потім, відчинивши шафу, вона вийняла звідти цілий мисливський костюм.
«Я зробила тобі оксамитову куртку, а ось шапочка, яку носять наші модники; я вишила її тобі вже давно. Хочеш приміряти?»
І вона натягла на нього широку куртку з зеленого оксамиту з величезною кешенею на спині. На голову вона наділа йому гостроверху шапочку з чорного оксамиту, вишиту гагатом і шовком такого-ж кольору з китичкою на кінці.«Ось ладівниця[1] нашого батька», сказала вона. «Його стилет лежить у кешені у твоїй куртці. Я зараз принесу тобі пистоль».
«Я виглядаю на справжнього розбишаку з Амбіґю-Комік»[2], казав Орсо, видивляючись на себе в люстерко, що подала йому Саверія.
«Бо й вигляд у вас дуже підхожий, Орс' Антон'», казала стара служниця, «і найкращий гострошапочник[3] з Боконьяна чи Бастеліки не вийде проти вас!»
Орсо снідав у своєму новому костюмі; за стравою він сказав сестрі, що в його скрині єсть трохи книжок та що він має намір ще виписати їх з Франції та Італії і змусити її багато працювати.
«Бо-ж сором, Коломбо», додав він, «що така доросла дівчина, як ти, не знає ще того, що на континенті знають немовлята».
«Твоя правда, брате», казала Коломба, «я сама добре знаю, чого мені бракує, і не хочу нічого, тільки вчитися, особливо якщо ти даватимеш мені лекції».
Минуло кілька день, і Коломба не згадувала про Баррічіні. Вона весь час клопоталася братом і часто говорила з ним про міс Невіль. Орсо давав їй читати французьких та італійських книжок і глибоко дивувався то на правільність та здоровий розум її зауважень, то на цілковите неуцтво у звичайнісіньких речах.
Якось уранці по сніданкові Коломба вийшла на мить і повернулася вже не з книжкою та папером, а з мецаро на голові. Виглядала вона ще серйозніше, ніж звичайно.«Брате», сказала вона, «я хочу тебе попросити піти зо мною».
«Куди я маю тебе відпровадити?» спитав Орсо, даючи їй руку.
«Мені непотрібна твоя рука; візьми краще свою рушницю та скриньку з набоями. Чоловік ніколи не повинен виходити без зброї».
«В добрий час! Треба призвичаюватись до моди. Де-ж ми йдемо?»
Коломба, не відповідаючи, пов'язала міцніше мецаро, покликала сторожового собаку і вийшла разом із братом. Ідучи великими кроками геть від села, вона звернула на шлях у долині, що кружляв між виноградниками, а собаку послала перед себе, зробивши йому знак, що той, здається, добре розумів, бо відразу пустився бігти кривульками, кидаючись у виноградники то з одного, то з другого боку, тримаючись весь час кроків за п'ятдесят від своєї господині, а часом спинявся серед шляху та оглядався на неї, молотячи хвостом. Він, здається, досконало виконував свої обов'язки розвідувача.
«Якщо Мускето загавкає», сказала Коломба, «набивай рушницю, брате, і ставай».
За півмилі від села після багатьох зворотів Коломба раптом спинилася на місцині, де шлях вигинався коліном. Там стояла невеличка піраміда з гілля, зеленого і посохлого, складеного футів на три заввишки. З верхівлі височів деревляний, пофарбований у чорне, хрест. По де-яких округах на Корсиці, найбільше в горах, давезний звичай, що походить, може бути, з поганських забобонів, зобов'язує перехожих кинути камінь чи гілку там, де якась людина загинула ґвалтовною смертю. Протягом довгих років, аж поки спогад про її трагічний кінець живе в пам'яті людей, ця надзвичайна жертва нагромаджується отак день-у-день. Це зветься купа, мукіо[4] тої людини.
Коломба спинилась коло цієї купи листу й, зломивши гілку, кинула її на піраміду.
«Орсо», сказала вона, «оце тут помер наш батько. Помолімось за його душу, брате!»
І вона стала навколішки. Орсо зразу-ж зробив так само. В цю хвилю поволі задзвонив дзвін на селі, бо минулої ночи хтось був помер. Орсо щиро заплакав.
Через кілька хвилин Коломба підвелася; її очі були сухі, але обличчя схвильоване. Вона хапливо перехрестилася великим пальцем, як роблять звичайно її земляки, коли складають яку врочисту присягу; потім, тягнучи за собою брата, вона пішла назад до села. Мовчки вернулись вони додому. Орсо пішов до себе в кімнату. Через мить туди прийшла й Коломба; вона принесла невеличку шкатулу й поставила її на стіл. Розчинивши її, вона витягла з неї сорочку, вкриту широкими плямами крови.
«Ось сорочка твого батька, Орсо».
І кинула її йому на коліна.
«Ось куля, що його вбила».
І поклала на сорочку дві почорнілі кулі.
«Орсо, брате мій!» гукнула вона, кидаючись йому в обійми й міцно його стискаючи, «Орсо, ти помстишся за нього!»
Вона якось шалено обняла його, поцілувала кулі та сорочку і вийшла з кімнати, лишаючи свого брата мов скам'янілого на стільці.
Орсо сидів якийсь час непорушно, не сміючи відсунути від себе ці страшні реліквії. Нарешті, зробивши зусилля, він поклав їх назад у шкатулу, потім побіг у другий кінець хати і кинувся там на ліжко, повернувшись головою до стінки й зарившись у подушку, ніби хотів сховатися від привида. Останні сестрині слова все лунали йому в ухах, і йому здавалось, що він чув фатальне, невблаганне пророцтво, що жадало від нього крови, і крови безневинної. Не можна й змалювати почування нещасного молодика, такі невиразні й поплутані, як у божевільного. Довго він так лежав, не сміючи повернути голову. Аж нарешті він підвівся, зачинив шкатулу і прожогом вийшов із хати та подався полем, ідучи просто перед себе, не тямлючи куди й чого.
Помалу свіже повітря збадьорило його: він заспокоївся і ясніше зміг оглянути своє становище та способи йому зарадити. Він не думав на Баррічіні за вбивство, це річ певна; але він обвинувачував їх, що вони підробили лист бандита Аґостіні, а цей лист, — принаймні, він так гадав, — і спричинився до смерти його батька. Переслідувати їх, як фальшівників — він почував, що це неможливо. Часом забобони й інстинки батьківщини раптом займалися в ньому, нашіптуючи про легку помсту десь на звороті стежки, але він із жахом гнав їх від себе, згадуючи своїх полкових товаришів, паризькі салони, а найбільше міс Невіль. Потім він думав про сестрині докори, і все, що лишилося корсиканського в його вдачі, підтримувало ці докори, робило їх ще дошкульнішими. Одинока надія, що йому лишилась у цьому змаганні між свідомістю та забобонами, це почати з будь-якого приводу суперечку з одним із адвокатових синів і битися з ним на дуелі. Забити його кулею чи ударом шпаги — на цьому погоджувалися його корсиканські й французькі думки. Добравши способу і обмірковуючи можливості його здійснити, він відчув уже полегшення від гнітючої ваги, коли й инші, ніжніші думки допомогли йому ще більше втишити своє гарячкове хвилювання. Ціцерон, пригноблений смертю своєї дочки Тулії, забув про своє горе, переглядаючи всі ті прегарні речі, про які він міг-би з цього приводу сказати. І Шенді,[5] міркуючи так само, заспокоїв себе, коли втратив сина. Орсо втишив свою кров, гадаючи, що він зможе змалювати міс Невіль картину стану своєї душі, а ця картина напевно глибоко зацікавить ту прекрасну особу.
Він ішов до села, що від нього був помалу далеченько відійшов, коли це почув голос дівчинки, що співала на стежці край чагарів. Це був повільний, монотонний спів про похоронні ридання, і дитина вимовляла: «Синові моєму, синові, що в далекому краю, — збережіть мій хрест та скривавлену сорочку…»
«Що ти там співаєш, мала?» сказав Орсо, раптом з'являючись перед нею.
«Це ви, Орс' Антон'!» трохи злякано крикнула дитина. «Це пісенька панни Коломби…»
«Я забороняю тобі її співати», страшним голосом сказав Орсо.
Дитина, озираючись навкруги, здавалось, шукала, куди-б його рятуватись, і певна річ вона й утекла-б, якби не клопіт, про великий пакунок, що лежав коло її ніг у траві.
Орсо соромно стало за свій гнів.
«Що ти там несеш, дівча?» спитав він у неї як тільки міг ласкавіше.
А що Кіліна вагалась відповідати, він сам підняв ганчірку, що вгорнутий був пакунок, і побачив там буханець хліба та иншу харч.
«Кому ти несеш хліб, маленька?» спитав він у неї.
«Ви-ж знаєте, пане: дядькові».«А твій дядько бандит?»
«До ваших послуг, пане Орс' Антон'».
«Якщо жандарми тебе стрінуть, вони спитають, куди ти йдеш…»
«Я скажу їм», не вагаючись відповіла дитина, «що несу їсти лукійцям[6], що рубають чагарі».
«А коли ти натрапиш на голодного мисливця, що захоче пообідати твоїм коштом і забере в тебе харчі?..»
«Не посміє. Я скажу, що це моєму дядькові».
«Справді, ніхто не дозволить собі забрати його обід… А твій дядько тебе дуже любить?»
«А звісно, Орс' Антон'». Відколи тато помер, він піклується про родину, про матір, про мене й мою малу сестру. Коли мама ще не були хворі, він казав багачам, щоб давали їй роботу. Мер дає мені сукню що-року, кюре вчить мене катехизиса й читати, після того, як дядько з ними побалакав. А найдобріша до нас це ваша сестра».
В цю мить на стежці з'явився собака. Дівчинка, заклавши в рот два пальці, різко свиснула; собака зразу підбіг до неї і почав лащитись, потім зненацька кинувся в чагарі. Незабаром двоє обідраних, але добре взброєних чоловіків вигулькнули з-за кущів за кілька кроків від Орсо. Можна було подумати, що вони плазували сюди, як вужі, серед чагарника та міртів, що вкривали грунт.
«О, Орс' Антон', у добрий час», сказав старший із чоловіків. «Та ви не пізнаєте мене?»
«Ні», сказав Орсо, пильно дивлячись на нього.
«Дуже чудно, що борода й гостра шапка так змінюють вам людину! Ану, лейтенанте, подивіться добре! Хіба ви забули давніх знайомих із-під Ватерлоо? Хіба не пригадуєте собі, вже Брандо Савелі, що вистріляв не один набій коло вас того нещасного дня».
«Що? Це ти?» сказав Орсо. «Ти-ж дезертував 1816 року!»
«Я-ж кажу, що так, пане лейтенанте. Звісно, служба обридає, потім мені тут треба було поквитуватися. Ха, ха! Кілі, ти геройська дівчина. Давай нам їсти швиденько. Ви й не уявляєте, лейтенанте, який апетит маєш у чагарях. Хто прислав нам це, панна Коломба чи мер?»
«Ні, дядьку, це мірошниця дала мені для вас, ще й ковдру мамі».
«Що-ж вона хоче від мене?»
«Вона каже, що Лукійці, яких вона найняла розчистити чагарі, тепер правлять з неї тридцять п'ять су й каштанів, бо по низинах П'єтранері пропасниця».
«Ледачі!.. Я подивлюся. Лейтенант, чи не хочете з нами пообідати по простому? Ми-ж і гіршої страви в купі куштували за часів нашого бідолашного земляка, що тепер ліквідований».[7]
«Дуже дякую. Я сам теж ліквідований».
«Так, чув; але закладаюсь, що ви не дуже з цього засмучені. Вам-же треба поквитуватись. Сідаймо, пан-отче, до столу», сказав бандит своєму товаришеві. «Пане Орсо, знайомтесь із пан-отцем, тоб-то я не знаю докладно, чи він піп, але він учений».
«Бідний студент теології, пане», сказав другий бандит, «якому не дали йти за своїм покликанням. Хто зна? Я може був-би папою, Брандолаччо».
«Яка-ж причина позбавила церкву ваших здібностів?» спитався Орсо.
«Дрібничка, поквитування, як каже мій друг Брандолаччо, сестра, що тут дуріла, поки я гриз безглузді книжки в Пізанському університеті. Я мусів вертатись додому, щоб віддати її заміж. Але дуже хапливий наречений помер з пропасниці за три дні перед моїм приїздом. Я звернувся тоді, як-би й ви зробили на моєму місці, до небіжчикового брата. Він каже, що вже жонатий. Що робити?»
«Справді, труднація. І що-ж ви зробили?»
«Це один з тих випадків, що треба прочистити рушницю».
«Тоб-то…»
«Я пустив йому кулю в голову», байдуже промовив бандит.
Орсо стенувся від жаху. Проте з цікавости, а може ще й з бажання відтягти час, коли треба було вертатись додому, він лишився на місці й далі провадив розмову з цими людьми, що кожен з них мав найменше одно душогубство на совісті.
Поки його товариш говорив, Брандолаччо поклав перед ним хліб і м'ясо, урізав і собі, потім одпаював своєму собаці, познайомивши його з Орсо під ім'ям Бруско, як обдарованого чудесним інстинктом пізнавати стрільця під яким хоч убранням. Наприкінці він одрізав шматок хліба та сирої шинки і своїй небозі.
«Прекрасне оце бандитське життя!» гукнув студент теології, ковтнувши кілька шматків. «Ви може колись спізнаєте його, пане делла Реббіа, і побачите тоді, як солодко не коритись нікому, крім власної примхи».
Досі бандит говорив по-італійськи; далі він провадив по-французьки:
«Корсика не який веселий край для юнака, але для бандита — яка різниця! Жінки божеволіють від нас. От яким ви мене бачите, а в мене єсть три коханки по трьох різних округах. Я скрізь, як у себе вдома. Одна з них навіть жандармова жінка».
«Ви добре знаєте мови, пане», серйозно сказав Орсо.«Якщо я говорю по-французьки, то це, бачите, maxima debetur pueris reverentia[8]. Ми з Брандолаччо хочемо, щоб із малої вийшла порядна дівчина».
«Коли вийде їй п'ятнадцять років», сказав Кілінин дядько, «я її заміж віддам. У мене вже єсть один на прикметі».
«Так ти сам свататимеш?» спитав Орсо.
«Певна річ. Чи ви думаєте, що коли я скажу якому з тутешніх багачів: «Мені, Брандо Савелі, дуже приємно було-б, щоб ваш син побрався з Мікеліною Савелі», — так думаєте, що треба буде вдруге казати?»
«Не порадив-би я йому», сказав другий бандит. «У товариша рука важенька».
«Якби я був шахрай», провадив Брандолаччо, «мерзотник, фальшивник, то я-б тільки торбу свою розкрив, а червінці туди так і пливли-б>.
«Так у твоїй торбі», сказав Орсо, «єсть щось, що притягає їх?»
«Там нічого немає, але я написав-би, як инші це роблять, багачеві: «Мені треба сто франків», і він мені їх пришле. Але я чесна людина, лейтенант».
«Знаєте, пане делла Реббіа», сказав бандит, що товариш називав його пан-отцем, «що в цій простацькій країні єсть, проте, кілька негідників, що використовують ту пошану, що справляють наші паспорти (він показав на рушницю), щоб виправляти векселі, і підробляють нашу руку?»
«Я це знаю», гірко сказав Орсо. «Але які векселі?»
«Тому півроку», провадив бандит, «я гуляв коло Орецца, аж підходить до мене якийсь гречкосій, здаля мені шапку здіймає та й каже: «О, пан-отче (мене всі так звуть), вибачайте, пождіть мені, я можу дати тільки п'ятдесят п'ять франків, але, щира правда, оце й усе, що я настягав». Мене це вразило. «Що таке, мерзотнику, які п'ятдесят п'ять франків?» питаю його. «Та я кажу шістдесят п'ять», відповідає, «але всі сто, як ви правите, ніяк не можу». — «Що, гадюко, я правлю з тебе сто франків! Та я тебе не знаю». Тоді він подав мені листа, чи певніше брудний клапоть паперу, де йому казано покласти сто франків у призначене тут-же місце під загрозою, що Джоканто Кастріконі — це моє ім'я — спалить йому хату й постріляє його корів. І їм стало підлоти підробляти мій підпис! А найбільше мене те вразило, що листа написано жаргоном, із правописними помилками… щоб я писав з правописними помилками, я, що брав усі нагороди в університеті! На початок я дав тому селюкові такого ляща, що він аж скрутився. «А, так ти мене за злодія маєш, шахраю ти!» сказав я йому й добре стусонув його ногою, куди ви самі знаєте. Трохи заспокоївшись, я спитав: «Коли ти повинен нести гроші в призначене місце?» — «Оце сьогодні». — «Гаразд, неси їх». Це було коло сосни, місце було точно зазначене. Він несе гроші, закопує їх коло дерева і вертає до мене. Я засів неподалік. Я просидів там із тим чолов'ягою шість смертельно нудних годин. Пане делла Реббіа, я сидів-би там і три дні, якби треба було. Через шість годин з'являється один Бастаччо[9], гидкий лихвяр. Він нахиляється брати гроші, я стріляю, і так добре поцілив його, що він падаючи, стукнувся головою об монети, що викопував. «Тепер, гадюко», сказав я селянинові, «бери свої гроші та не смій більше думати на Джоканто Кастріконі всяку мерзоту». Бідолаха, тремтячи, зібрав свої шістдесят п'ять франків, навіть витерти їх не потрапив. Подякував мені, а я ще добре дав йому ногою на прощання, і він досі бігає».
«Ох, пан-отче», сказав Брандолачо, « заздрю я на отой твій постріл. Ти, мабуть, дуже сміявся?»
«Я влучив Бастаччо у скроню», казав далі бандит, «і це нагадало мені вірші Вірґілія:
…Liquefacto tempora plumbo
Diffidit, ac multa porrectum extendit aren[10].
«Liquefacto! Як ви думаєте, пане Орсо, олив'яна куля розтоплюється від швидкости свого лету в повітрі? Ви-ж вивчали балістику й мусите знати, помилка це, чи правда?»
Орсо більше до вподоби було обговорювати це фізичне питання, ніж сперечатися з ліценціятом про моральність його вчинку. Брандолаччо, мало цікавий до цієї наукової дискусії, урвав її, зауваживши, що сонце вже починає сідати.
«Що ви не схотіли з нами пообідати, Орс' Антон'», сказав він йому, «то я вам раджу далі не змушувати панну Коломбу на вас чекати. Та потім не завсіди гаразд блукати шляхами, коли сонце зайшло. Чому це ви виходите без рушниці? В цих околицях єсть лихі люди, бережіться їх. Сьогодні вам боятися нема чого — Баррічіні забрали до себе префекта, вони зустріли його на шляху, і він спинився на один день у П'єтранері перед тим, а їде він у Корту на закладини, як кажуть… — дурниця! Він ночує цю ніч у Баррічіні, але завтра вони звільняться. Вінчентелло це шибеник, та й Орландуччо не кращий… Намагайтеся бачитися з ними нарізно — сьогодні одного, завтра другого; але бережіться, кажу я вам».
«Дякую за раду», сказав Орсо, «але нам нема чого разом робити; поки вони не займуть, я їм і слова не скажу».Бандит іронічно клацнув язиком, але нічого не відповів. Орсо підвівся, щоб іти.
«До речи», сказав Брандолаччо, «я вам не подякував за ваш порох; він мені наспів дуже вчасно. Тепер мені нічого не бракує… тоб-то мені ще бракує черевиків… але я зроблю їх із муфлонової шкури цими днями».
Орсо поклав дві п'ятифранкові монети бандитові в руку.
«Порох тобі посилає Коломба, а ось тобі на черевики».
«Без дурниць, лейтенанте», гукнув Брандолаччо, вертаючи йому монети. «Хіба ви мене за жебрака маєте? Я беру хліб і порох, але нічого иншого не хочу».
«Я думав, що старі солдати можуть одне одному допомагати. Хай так, прощайте!»
Але перед тим, як іти, він непомітно поклав гроші бандитові в торбу.
«Прощайте, Орс' Антон'», сказав теолог. «Ми може здибаємося колись у чагарях, тоді далі вивчатимемо Вірґілія».
Орсо вже з чверть години як покинув своє чесне товариство, коли почув, що хтось що-сили біжить за ним. Це був Брандолаччо.
«Не діло, лейтенанте!» крикнув він задиханий, «зовсім не діло! Ось ваші десять франків. Иншому я не подарував-би таких жартів. Вітайте від мене панну Коломбу. Я через вас зовсім захекався! До побачення».
- ↑ Carchera — ремінь, патронташ. До нього з лівого боку чіпляють і пистоля. Прим. авт.
- ↑ Театр-вар'єте в Парижі.
- ↑ Pinsuto. Так звуть тих, хто носить гостроверхі шапочки, barreta pinsuta. Прим. авт.
- ↑ Могила.
- ↑ Трістрам Шенді герой романа Стерна тої самої назви.
- ↑ Мешканці Луки, італійського міста, столиці давньої провінції, тієї самої назви, квітучої республіки за середніх віків.
- ↑ Мова про Наполеона.
- ↑ Дітям належить найбільша поштивість.
- ↑ Корсиканці-гірняки зневажають мешканців Бастії і не вважають їх за своїх земляків. Ніколи вони не скажуть Bastiese, а Bastiaccio: відомо, що закінчення ассіо береться звичайно в зневажливому значенні. Прим. автора. (Як наше — селянин і селюк, міщанин і міщух).
- ↑ Розтопленим свинцем розколов скроні і поваленого простяг на землі (Вергілієвої Енеїди, п. IX, в. 587).