Коломба/VI
| ◀ V | Коломба пер.: В. Підмогильний VI |
VII ▶ |
|
Це щоб додержати принципу Горація, я кинувся спочатку in medias res[1]. А тепер, коли все спить, і прекрасна Коломба, і полковник, і його дочка, — я використаю момент, щоб ознайомити свого читача з де-якими подробицями, що він повинен знати, коли хоче глибше збагнути цю правдиву історію. Читач уже знає, що полковник делла Реббіа, батько Орсо, був забитий; але на Корсиці вбивають не так як у Франції — якийсь там збіглий галерник, не маючи кращого способу пограбувати ваше срібло, — там забивають вороги; а причини, чого єсть вороги, часто дуже важко переказати. Багацько родин ненавидить одна одну за давнім звичаєм, а справжню причину їхньої ненависти вже зовсім забуто.
Родина, що до неї належав полковник делла Реббіа, ненавиділа кілька инших родин, а зокрема родину Баррічіні; де-хто казав, що в XVI столітті один делла Реббіа спокусив одну Баррічіні й дістав кинджала від родича скривдженої дівчини. Правду сказати, инші инакше розповідають справу, запевняючи, що зведено якусь делла Реббіа, а кинджалом забито якогось Баррічіні. Хоч як там було, а, вживаючи освяченого звичаєм вислову, кров була між двома родинами. Проте, наперекір звичаю, це вбивство не спричинило инших, бо і делла Реббіа, і Баррачіні однаково переслідував уряд; тому молодики мусіли тікати з батьківщини, і обидві родини протягом кількох поколінь були без своїх енергійних заступників. Наприкінці минулого століття, один з делла Реббіа, неаполітанський офіцер, посварився в картярському домі з військовими, що серед инших образ, назвали його корсиканським козопасом; він узявся до шпаги, але самому проти трьох йому кепсько повелося-б, коли-б якийсь чужинець, що грав там таки, не крикнув: «Я теж корсиканець!» та не став йому в оборону. Цей чужинець був один із Баррічіні, що проте, не знав свого земляка. Коли все з'ясувалось, з одного й другого боку висловлено великі чемності й присяги на вічну приязнь, бо на континенті корсиканці легко сходяться — зовсім не так, як на своєму острові. Це добре видко з цієї пригоди: делла Реббіа і Баррічіні були близькими друзями, поки вони жили в Італії; але повернувшись на Корсику, вони вже бачились тільки зрідка, хоч жили в одному селі, а коли вони померли, то казали, що вже п'ять чи шість років як вони не розмовляли. Їхні сини теж жили за етикетом, як кажуть на острові. Один, Ґільфуччо, батько Орсо, був військовий; другий, Джудіче Баррічіні був адвокат. Ставши обидва старшими в роді, вони, розлучені своєю професією, майже не мали нагоди бачитися чи чути один про одного.
Тим часом одного разу, коло 1809 року, Джудіче, прочитавши в газеті, що капітана Ґільфуччо нагороджено, сказав перед свідками, що він на це зовсім не дивується, бо-ж генерал піклується родиною делла Реббіа. Ці слова принесено Ґільфуччо до Відня, і він сказав одному землякові, що повернувшись на Корсику, мабуть застане Джудіче дуже багатим, бо той більше зиску має з програних, ніж із виграних справ. Не знати було, чи він натякав, що адвокат зраджував своїх клієнтів, чи обмежився тільки висловом тієї тривіяльної правди, що лиха справа дає більше прибутку законникові, ніж яка гарна. Хоч як там було, адвокат Баррічіні дізнався про епіграму й затямив її. Року 1812-го він просив призначити його на мера свого села й мав цілковиту надію ним стати, коли це генерал *** листом порекомендував префекторові на цю посаду родича дружини Ґільфуччо. Префект хутчій погодився з генераловим бажанням, і Баррічіні був певен, що за невдачу він мусить дякувати тільки підступам Ґільфуччо. Після упадку імператора 1814 року, генералового протеже оголошено бонапартистом і заміщено Баррічіні. Знов-же й цього скинуто під час Ста День, але після цієї завирюхи він знову з великою пишнотою взяв під владу печатку мерії та реєстри громадянського стану.З цього моменту його зірка заясніла, як ніколи. Полковник делла Реббіа, вийшовши в запас і вернувшись у П'єтранері, мусів витримати глуху війну нескінченних причіпок: то він мусів сплачувати шкоду, що зробив його кінь парканові пана мера; то сам мер, ніби щоб полагодити підлогу в церкві, казав прибрати розбиту тахлю з гербом делла Реббіа, що лежала на домовині одного з членів цієї родини. Коли кози об'їдали молоді полковникові дерева, хазяїни цеї худоби мали собі захист у мера; бакалійника, що держав пошту в П'єтранері, а за ним і сільського сторожа, старого солдата-каліку, прихильних до родини делла Реббіа, усунуто й посади їхні обсаджено креатурами Баррічіні.
Дружина полковникова померла, висловивши бажання, щоб її поховали серед гаю, де вона любила гуляти; мер відразу-ж оповістив, що вона буде похована на сільському кладовищі, бо він ще не дістав потвердження, щоб дозволити похорон на окремому місці. Розгніваний полковник заявив, що поки прийде це потвердження, його дружина буде похована на тому місці, що вона обрала, і казав там викопати яму. З свого боку, мер звелів викопати яму на кладовищі й викликав жандармерію, щоб, казав він, сила лишилась за законом. В день похорону обидві партії зійшлися, і першу хвилину трохи не спинилася бійка за останки пані делла Реббіа. Душ із сорок добре взброєних селян, що привели родичі небіжчиці, змусили кюре, вийшовши з церкви, звернути на шлях до гаю; з другого боку, виступив мер із своїми двома синами, прихильниками та жандармерією, щоб учинити опір. Коли він з'явився і зажадав, щоб верхівці оступилися, йому відповіли гукання та загрози; вороги переважали числом і були завзяті. Перед ним клацнуло кілька рушниць; кажуть навіть, що один пастух уже й наставився стріляти, але полковник відхилив рушницю й сказав: «ніхто хай не стріляє без мого наказу». Мер, «річ природня, боявся пострілів», як Панурґ, і, відмовившись від бійки, забрався із своїм почетом; тоді похоронна процесія рушила, вибираючи як-найдовший шлях, аби пройти перед мерією. Проходячи, якийсь ідіот, що пристав до походу, надумався кричати «хай живе імператор!» Йому відповіло два-три голоси, і реббіаністи, розпалюючись де-далі, ухвалили вбити мерового бика, що випадково заступив їм дорогу. На щастя, полковник запобіг такому насильству.
Видима річ, що складено було протокола й що мер подав префектові рапорт у своєму найвивищенішому стилі, де малював, як стоптано під ноги божеські й людські закони, як його, меровій, повазі та повазі кюре завдано зневаги й образи, як полковник делла Реббіа став на чолі бонапартиської змови, щоб змінити порядок престолоспадкування й підбурити громадян повстати одні проти одних, — злочини, передбачені ст. ст. 86 та 91 Карного кодексу.
Прибільшення цієї скарги пошкодили її наслідкам. Полковник теж написав префектові й королівському прокуророві; якийсь родич його дружини був свояком одного з депутатів від острова, другий — братом-у-перших президента королівського двора. Завдяки цим протекціям, змова вщухла, пані делла Реббіа лишилася в гаю, і тільки ідіота засуджено на півмісяця в'язниці.
Адвокат Баррічіні, мало вдоволений із наслідків цієї справи, завернув свої батареї з иншого боку. Він вишукав старий документ, за яким почав заперечувати право власности полковника на потік, що крутив йому млина. Розпочався процес і тривав довго. Наприкінці року двір мав уже дати свій висновок, з усієї видимости сприятливий для полковника, аж пан Баррічіні подав до рук королівському прокуророві листа, за підписом славетного бандита Аґостіні, що загрожував йому, мерові, пожежою і смертю, коли він не відмовиться від своїх претензій. Всі знають, що на Корсиці підтримка з боку бандитів дуже поширена й що вони часто втручаються в приватні суперечки, щоб допомогти своїм друзям. Мер використовував цього листа, коли це нова пригода ускладнила справу. Бандит Аґостіні написав королівському прокуророві, скаржучись, що підроблено його руку й накинуто тінь на його славу, виставляючи його людиною, що торгує своїм авторитетом. «Коли я викрию підробника», казав він, кінчаючи листа, «я його покараю, як слід».
Було очевидно, що Аґостіні не писав мерові ніякого загрозливого листа; делла Реббіа обвинувачували за це Баррічіні і vice versa[2]. З одного й з другого боку гриміли загрози, і правосуддя не знало, де-ж шукати винних.
Тим часом полковника Ґільфуччо забито. Ось факти, як їх установило правосуддя. 2-го серпня 18.., навзаході сонця, жінка Мадлена П'єтрі, несучи зерно до П'єтранері, почула два, дуже швидко один по одному, постріли, зроблені, як їй здавалось, на шляху, що веде долиною до села, приблизно за сто п'ятдесят кроків від місця, де вона була. Майже ту-ж мить вона побачила чоловіка, що біг, нахиляючись, стежкою між виноградом і прямував на село. Цей чоловік спинився на хвилю й озирнувся, але відстань перешкодила жінці П'єтрі вирізнити його риси, та й у роті йому був виноградний листок, що закривав мало не все обличчя. Він зробив рукою знак товаришеві, невидному їй, потім зник між виноградом.
Жінка П'єтрі, кинувши свою ношу, побігла вгору стежкою і знайшла полковника делла Реббіа, зраненого двома пострілами, залитого кров'ю, але ще живого. Коло нього лежала його рушниця, набита і з зведеним курком, так ніби він став до оборони проти когось, що нападав на нього спереду, коли другий стріляв у нього ззаду. Він хрипів, борючись із смертю, але не міг вимовити жадного слова, що лікарі з'ясували характером його ран, що перейшли крізь легені. Кров душила його; вона стікала поволі, нагадуючи червоний мох. Марно жінка П'єтрі підводила його й зверталась до нього з питаннями. Вона добре бачила, що він хоче говорити, але зрозуміти його не могла. Зауваживши, що він силкується засунути руку в кешеню; вона хутчій витягла звідти маленький гаман і подала йому, розгорнувши. Свідка справді побачила, що він через силу вивів кілька літер, але, не вміючи читати, вона не зрозуміла їхнього змісту. Виснажений цим зусиллям, полковник віддав гаман жінці П'єтрі й стиснув міцно їй руку, дивлячись на неї якось особливо, ніби хотів їй сказати, — це слова самої свідки: «Це найважніше, це ім'я мого вбійника!»
Жінка П'єтрі спускалася до села, коли здибала мера Беррічіні з його сином Вінчентелло. Тоді вже зовсім смеркало. Вона розказала те, що бачила. Мер узяв гаман і побіг до мерії, щоб пов'язати свій шарф та гукнути секретаря й жандармерію. Лишившись сама з молодим Вінчентелло, Мадлена П'єтрі запропонувала йому піти й допомогти полковникові, як що він ще живий; але Вінчентелло відповів, що, коли він наблизиться до людини, що була заклятим ворогом його родини, то йому зараз таки закинуть убивство. Незабаром по тому повернувся мер, знайшов полковника мертвим, сказав занести трупа і склав протокола.
По-при своє хвилювання, цілком природне в цій пригоді, пан Баррічіні хутчій опечатав полковників гаман і поробив усі розшуки, що були в його владі; але жаден не призвів до якого важливого викриття. Коли наспів слідчий, гаман розкрито, і на скривавленому клаптику побачили кілька літер, накреслених непевною рукою, але досить читких.. Там написано: Аґості…, і слідчий не сумнівався, що полковник хотів написати ім'я Аґостіні, як свого вбийника. Тим часом Коломба делла Реббіа, покликана до слідчого, попросила дати їй оглянути гаман. Довго його погортавши, вона крикнула, показуючи рукою на мера: «Ось убійник!» Потім вона розповіла точно і ясно, аж дивно як на пригнічення, що її опанувало, що батько її одержав кілька день тому листа від сина й спалив його, але перед цим записав оливцем у своєму гамані адресу Орсо, що як-раз змінив гарнізон. Так цієї адреси не було тепер у гамані, і Коломба висновувала, що мер видер сторінку, де її записано, а на цій саме сторінці й наскреслив її батько ім'я вбійника; це ім'я, за словами Коломби, мер замінив ім'ям Аґостіні. Слідчий справді побачив, що в зшитку, де написано ім'я, бракувало сторінки, але незабаром він побачив, що сторінок так само бракувало й по инших зшитках того самаго гамана, а свідки заявили, що полковник мав звичку видирати отак сторінки з свого гамана, коли хотів запалити цигарку; отже, нічого не було ймовірнішого, що він через недогляд спалив адресу, що був записав. Крім того, стверджено, що мер, діставши гамана від жінки П'єтрі, не міг читати в ньому, бо було темно; доведено, що він не спинявся й на мить перед тим, як увійшов до мерії, що бригадир жандармерії, що його супроводив туди, бачив, як він запалив лямпу, поклав гамана в конверт і запечатав перед його очима.
Коли бригадир кінчив своє свідчення, Коломба, не стямлячись, упала йому в ноги й благала всім, що тільки він має найсвятішого, сказати, чи не лишав він мера хоч на хвилину самого. Бригадир, трохи повагавшись, видимо зворушений хвилюванням молодої дівчини, признався, що він виходив до сусідньої кімнати по аркуш великого паперу, але пробув одну хвилину, і мер весь час розмовляв з ним, поки він навпомацки шукав того паперу в шухляді. Зрештою він посвідчив, що, коли він повернувся, скривавлений гаман лежав на тому самому місці, де мер його кинув, увійшовши.
Пан Баррічіні давав свідчення надзвичайно спокійно. Він казав, що вибачає нестяму панні делла Реббіа і навіть охоче погоджувався її виправдати. Він довів, що був увесь вечір на селі, що його син Вінчентелло був разом з ним коло мерії в момент злочину, що, зрештою, другий його син, Орландуччо, слабує на пропасницю аж досі й не підводиться з ліжка. Він показав усі свої рушниці, що з них жадна не стріляла допіру. Він додав, що відразу-ж зрозумів усю важливість справи з гаманом, що він опечатав його й передав до рук своєму помічникові, передбачаючи, що з причини своєї ворожнечі з полковником, він буде запідозрений. Наприкінці він нагадав, що Аґостіні загрожував смертю тому, хто написав листа від нього, і натякнув, що цей негідник, думаючи мабуть на полковника, і забив його. В бандитських звичаях така помста з такого самого мотиву має вже приклади.
Через п'ять день по смерті полковника делла Реббіа, Аґостіні, захоплений загоном стрільців, був забитий, скажено обороняючись. При ньому знайшли листа від Коломби, що закликала його оповістити, винен він чи ні за вбивство, що йому ставлено. Бандит нічого не відповів, і з цього зроблено досить загально висновок, що йому не стало сміливости сказати дівчині, що він забив її батька. Тим часом люди, що ніби добре знали вдачу Аґостіні, казали нишком, що якби він забив полковника, то хвалився-б цим. Другий бандит, відомий під ім'ям Брандолаччо, передав Коломбі декларацію, де честю свідчився за безневинність свого товариша, але він ставив одинокий доказ, що ніколи не чув від Аґостіні, щоб той думав що лихого на полковника.
Одно слово, Баррічіні не потурбовано; слідчий усяково вихваляв мера, а сам мер прикрасив свою прегарну поведінку тим, що відмовився від усяких претенсій на протоку, що за неї він був у позвах із полковником делла Реббіа.
Коломба, за звичаєм країни, скомпонувала балату коло батькового трупу в присутності своїх друзів. В ній вона виливала всю свою ненависть проти Баррічіні й одверто обвинувачувала їх за вбивство, погрожуючи їм теж помстою свого брата. Ця балата здобула великої популярности, і саме її і співав був матрос перед міс Лідією. Дізнавшись про батькову смерть, Орсо, що був тоді на півночі Франції, попросив відпуски, але не міг її дістати. Спочатку він повірив, з сестриного листа, у винність Баррічіні, але незабаром він дістав копії всіх слідчих документів, а приватний лист слідчого майже переконав його, що єдиним винуватцем був бандит Аґостіні. Що три місяці Коломба писала йому, повторюючи свої підозри, що вона називала доказами. Мимо його волі ці обвинувачення збурювали його корсиканську кров, і часом він уже ладен був поділяти забобони своєї сестри, але що-разу, відповідаючи їй, писав, що її посиланням бракує міцних підвалин, що вони не варті ніякої довіри. Він навіть забороняв їй, але завсіди без наслідків, надалі писати йому про них. Так минуло два роки; він подався, кінець-кінцем, у запас і надумав повернутись у свій край, не за тим, щоб помститись над людьми, яких він мав за безневинних, а щоб одружити свою сестру й продати свої маленькі маєтки, коли вартість їх дасть йому змогу жити на континенті.