Коломба/V
| ◀ IV | Коломба пер.: В. Підмогильний V |
VI ▶ |
|
Другого дня незадовго перед поворотом мисливців, міс Невіль, ідучи до готелю з своєю покоївкою після гулянки на березі моря, побачила молоду, одягнену в чорне жінку, що в'їздила в місто верхи на малому, але міцному коні. Її проводив хтось, ніби селянин, теж верхи, в куртці з брунатого сукна, протертого на ліктях, з тиквами на воду через плече та пістолем при поясі, тримаючи в руці рушницю, якої приклад лежав у мідній кобурі, прип'ятій до кульбаки, — одним словом, в цілому костюмі мелодраматичного злочинця чи корсиканського міщанина під час подорожи. Видатна краса жінки найбільше притягла увагу міс Невіль. Їй було років із двадцять. Вона була висока, білолиця, з темно-синіми очима, рожевими вустами й ніби емалевими зубами. У виразі її обличчя разом упадали в очі гордощі, турбота і сум. На голові в неї був серпанок із чорного шовку, так зване мецаро, що генуйці запровадили на Корсиці й що так дуже личить жінкам. Довгі каштанові коси оповивали їй голову, як турбан. Її костюм був чепурний, але надзвичайно простий.
Міс Невіль мала час на неї роздивитись, бо дама в мецаро спинилась на вулиці й розпитувала когось дуже зацікавлено, як це здавалося з виразу її очей; потім, діставши відповідь, вона вдарила прутом коня, пустилася швидким гоном і спинилася аж коло готелю, де жив сер Томас Невіль та Орсо. Там молода жінка, перекинувшись кількома словами з господарем, легко скочила з коня й сіла на кам'яній лаві при вхідних дверях, а її провідник тим часом повів коні до стайні. Міс Лідія пройшла повз чужинку в своєму паризькому костюмі, але та навіть не підвела очей. Чверть години пізніше, відчинивши своє вікно, вона знову побачила даму в мецаро на тому самому місці й у тій самій поставі. Незабаром з'явились полковник і Орсо, що вертали з полювання. Тоді господар сказав кілька слів панні в жалобі й показав їй пальцем на молодого делла Реббіа. Вона почервоніла, хутко підвелася, ступила кілька кроків уперед, потім спинилася нерухомо й ніби збентежено. Орсо був уже коло неї і цікаво на неї видивлявся.
«Ви Орсо Антоніо делла Реббіа?» схвильовано сказала вона. «А я Коломба».
«Коломба!» скрикнув Орсо.
І обійнявши її, він ніжно її поцілував, що трохи здивувало полковника та його дочку, бо в Англії на вулиці не цілуються.
«Брате», сказала Коломба, «даруй мені, що я приїхала без твого наказу, але я дізналася від наших друзів, що ти прибув, а мені така радість велика тебе побачити»…
Орсо обняв її знову, потім, звертаючись до полковника, сказав:
«Це моя сестра — я не пізнав-би її як-би вона не назвалась. Коломба, полковник сер Томас Невіль. Полковнику, вибачте, будь ласка, але я не зможу сьогодні обідати з вами… Моя сестра»…
«Е, та де-ж ви в біса хочете обідати, мій любий?» гукнув полковник, «ви-ж добре знаєте, що в цьому клятому трактирі єсть тільки один обід, той, що для нас готований. Моя дочка буде дуже рада, коли ваша сестра пристане до нас».
Коломба глянула на брата, що не дав себе довго просити, і всі разом зайшли до найбільшої в готелі кімнати, що була полковникові за вітальню та їдальню. Панна делла Реббіа, знайомлячись із міс Невіль, зробила їй глибокий реверанс, але не мовила й слова. Видно було, що вона дуже збентежена й що може вперше за своє життя вона потрапила між чужих і світських людей. Проте в її манерах не було нічого, що відгонило-б провінцією. Оригінальність ховала її незграбність. Навіть цим вона подобалась міс Невіль; і що в готелі, що посів полковник із своєю челяддю, не було вільної кімнати, то міс Лідія так далеко пішла в своїй ласці й цікавості, аж запропонувала поставити ліжко панни делла Реббіа в своїй власній кімнаті.
Коломба прошепотіла кілька слів на подяку і пішла хутчій за покоївкою міс Невіль, щоб трохи опорядити свій туалет, як це треба буває після подорожи верхи по куряві й сонцю.
Вернувшись знову до вітальні, вона спинилась перед рушницями полковника, що мисливці допіру поставили їх у куток.
«Чудова зброя!» сказала вона. «Це твоя, брате?»
«Ні, це англійські рушниці полковникові. Вони такі-ж добрі, як і гарні».
«Я дуже хотіла-б», сказала Коломба, «щоб у тебе таке було».
«Та одна з трьох як-раз і належить делла Реббіа!» крикнув полковник. «Він-же й добре нею орудує! Сьогодні чотирнадцять пострілів, чотирнадцять штук!»
Тут почалося змагання великодушности, де Орсо переможено, на превелике задоволення його сестри, як це легко було помітити з виразу дитячої радости, що заяснів раптом на її завсіди серйозному обличчі.
«Вибирайте, мій любий», казав полковник.
Орсо відмовлявся.
«Гаразд, так ваша сестра вибере за вас».
Коломба не дала собі цього двічи казати — вона взяла найменше оздоблену з рушниць, але це був чудесний Мантон великого калібру.
«Оця повинна добре слати кулю», сказала вона.
Брат її плутався в подяках, коли дуже до-речи з'явився обід і розвязав цю справу. Міс Лідії було вельми приємно побачити, що Коломба, що трохи опиралась сідати до столу й послухалася тільки погляду свого брата, перехрестилась перед їжею, як добра католичка.
«Як це примітивно», подумала вона.
І була певна, що зробить не одне цікаве спостереження над цією молодою представницею давніх корсиканських звичаїв. Що до Орсо, то він, очевидно, почував себе кепсько, боючись, певна річ, щоб його сестра не сказала чи не зробила чогось, що занадто вийшло-б по селюцькому. Але Коломба не зводила з нього очей і погоджувала свої рухи з братовими.
Часом вона пильно дивилась на нього з дивним, сумним виразом, і коли на той час їхні очі збігались, Орсо перший одвертав свій погляд, ніби хотів ухилитися від питання, що до нього думкою звертала сестра і що він його розумів аж надто добре. Розмовляли по-французьки, бо полковник дуже зле розмовляв по-італійськи. Коломба розуміла по-французьки і навіть добре вимовляла ті небагацько слів, що ними вона мусіла обмінятися з господарями.
По обіді полковник, що постеріг якусь примушеність між братом та сестрою, запитав у Орсо із своєю звичайною щирістю, чи не хоче він погомоніти на одинці з панною Коломбою, пропонуючи в такому разі перейти з дочкою до сусідньої кімнати. Але Орсо швидче відмовився й сказав, що вони матимуть ще час погомоніти в П'єтранері, — так звалося село, де він мусів мати свій осідок.
Отже, полковник посів своє звикле місце на софі, а міс Невіль, перепробувавши кілька тем до розмови й утративши надію схилити до неї прекрасну Коломбу, попросила Орсо прочитати їй якусь пісню з Данте — це був її улюблений поет. Орсо вибрав пісню з пекла, де міститься епізод із Франческою да Ріміні, і почав читати, старанно виголошуючи ці величні терцети, де так добре показано небезпеку читати вдвох любовну книгу. В міру як він читав, Коломба наближалась до столу й підводила голову, що вона була низько тримала; її поширені зіниці зайнялися дивним огнем, вона то червоніла, то блідла раз-у-раз і різко кидалась на стільці. Дивна італійська натура, що не потребує вказівок педанта, щоб розуміти поезію!
Коли читання скінчено, вона гукнула;
«Яке-ж воно прекрасне! Що це, брате?»
Орсо трохи зніяковів, а міс Лідія відповіла посміхаючись, що це вірші флорентинського поета, що помер тому кілька століть.
«Я дам тобі прочитати Данте, коли ми вернемось у П'єтранер», сказав Орсо.
«Боже мій, яке воно прекрасне!» примовляла Коломба і проказала на пам'ять три чи чотири терцети, що вона запам'ятала, спочатку тихо, а потім, розпалившись вона продекламувала їх зовсім голосно і з більшою вимовністю, ніж брат.
Міс Лідія, дуже здивована, сказала:
«Ви, мабуть, дуже любите поезію. Як я заздрю вашому щастю, що читатимете Данте, як нову книжку!»«Бачите, міс Невіль», казав Орсо, «яку силу мають Дантові вірші — вони зворушують навіть маленьку дикунку, що знає тільки свого «Отченаша́»… Та я помиляюсь; я пригадую, що Коломба майстерна на це. Ще дитиною вона пробувала складати вірші, і батько мені писав, що вона стала найкращою голосильницею в П'єтранері й на два льє округи!»
Коломба скинула на брата благальний погляд. Міс Невіль чула вже про корсиканських імпровізаторок і палала бажанням почути яку з них. То-ж вона хутчій почала просити Коломбу показати їй свій хист. Тоді Орсо, дуже невдоволений, що згадав за поетичні здібності своєї сестри, почав щиро присягатися, що немає нічого пласкішого за корсиканську балату, запевняв, що розповідати корсиканські вірші після Данте це зрада батьківщині, але тільки роз'ятрив каприз міс Невіль і мусів, кінець-кінцем, сказати своїй сестрі:
«Ну, зімпровізуй щось, тільки коротеньке».
Коломба, зітхнувши, уважно дивилась якусь хвилю на сукно на столі, потім на сволок, зрештою, затуливши рукою очі, як ті птахи, що гадають, ніби сховались від небезпеки й ворожого ока, коли самі себе не бачать, вона заспівала, чи, певніше, почала декламувати непевним голосом таку серенату.
«Яка-ж ґречна горлиця!» гукнув Орсо, обіймаючи сестру з почуттям, що суперечило його навмисно підкресленому жартівливому тону.
«Ваша пісня чудова», сказала міс Лідія, «і я хочу, щоб ви написали її в мій альбом. Я перекладу її на англійську, і доберу музику».
Бравий полковник, що не втямив ні одного слова, приєднав до доньчиних і свої компліменти. Потім додав:
«Ота горлиця, що ви кажете, панно, це й єсть ота птиця, що ми їли сьогодні смажену?»
Міс Невіль принесла свій альбом і дуже здивувалась, побачивши, що імпровізаторка, пишучи свою пісню, дуже чудно заощаджує папір. Замісць щоб починатись кожен з нового рядка, вірші тяглися одним рядком, поки дозволяла широчінь сторінки, аж ніяк не погоджуючись із відомим визначенням поетичних творів: «Маленькі рядки, нерівні завдовшки, з берегом з кожного боку». Можна було-б зробити й кілька закидів до трохи вередливої ортографії панни Коломби, що не раз викликала посмішку в міс Невіль і брала на тортури братні гордощі Орсо.
Коли настав час спати, обидві дівчини пішли до своєї кімнати. Там міс Лідія, знімаючи своє кольє, сережки й обручки, побачила, що її товаришка витягла із своєї сукні щось довге, як планшетка з корсета, а проте зовсім иншої форми. Коломба поклала його дбайливо і трохи не крадькома під своє мецаро, що лежало на столі, потім вона стала навколішки й побожно помолилась; за дві хвилини вона була вже в ліжку. Дуже цікава з своєї природи, міс Лідія, роздягаючись поволі, як кожна англійка, наблизилась до столу, і ніби шукаючи пришпильку, підняла мецаро й побачила довгенький стилет, мудро оздоблений перламутом та сріблом; це була визначної роботи старовинна зброя, дуже цінна для аматора.
«Хіба тут єсть звичай», спитала міс Невіль, посміхаючись, «щоб панни носили такий прилад у корсеті?»
«А треба», відповіла Коломба, зітхаючи, «така сила лихих людей!»
«І вам справді стало-б відваги вдарити ним отак?»
І міс Невіль, взявши в руку стилет, махнула ним згори вниз, як б'ють у театрі.
«Авже-ж коли-б треба було оборонятись чи обороняти своїх друзів», сказала Коломба своїм ніжним, музичним голосом. «Але не так його треба тримати. Ви самі себе можете поранити, коли той, кого ви хочете вдарити, ухилиться». Вона сіла на ліжку. «Дивіться, ось як», сказала вона, б'ючи знизу вгору. «Отак удар смертельний, кажуть. Щасливі, кому не треба такої зброї!»
Вона зітхнула, поклала голову на подушку й заплющила очі. Годі побачити десь прекраснішу, благороднішу й більше дівочу голівку. Фідій для своєї Мінерви не схотів-би иншої модели.