Коломба/IV
| ◀ III | Коломба пер.: В. Підмогильний IV |
V ▶ |
|
Одвідавши будинок, де народився Наполеон і здобувши там правдою чи неправдою шматочок шпалерів, міс Лідія, два дні перебувши на Корсиці, відчула, що її обіймає глибокий сум, як то й має статися чужинцеві, що потрапив до країни, де відлюдні звичаї, здається, засуджують його на цілковиту самотність. Вона вже жалкувала за свою вигадку, але виїхати раптом значило-б скомпромітувати свою репутацію відважної мандрівниці; отже міс Лідія поклала терпіти й убивати час, як прийдеться. В такій великодушній постанові вона наготувала оливці та фарби, змалювала затоку й зробила портрет засмаглого селянина, що продавав дині, як той городник на континенті, але мав білу бороду й вигляд найлихішого шахрая, якого можна побачити. Все це її не досить розважало, і вона вирішила закрутити голову нащадкові капралів, а це й не важко було, бо Орсо, аж ніяк не поспішаючи вертати на своє село, здається, дуже вподобав Аяччіо, хоч і нікого там не бачив. До того-ж міс Лідія загадала собі благородне завдання, а саме цивілізувати цього гірського ведмедя й змусити його відмовитись від страшних намірів, що спровадили його на острів. З того часу, як вона взяла на себе працю його виховати, вона сказала собі, що шкода було-б лишити цього молодика простувати до загибелі і що навернути корсиканця було-б їй великою славою.
Дні наших мандрівців минали так: вранці полковник і Орсо йшли полювати, міс Лідія малювала чи писала своїм приятелькам, щоб мати змогу датувати листи з Аяччіо; на шосту годину повертались чоловіки, обтяжені дичиною, потім обідали, міс Лідія співала, полковник засипав, а молоді допізна сиділи й розмовляли.
Не знати яка паспортна формальність приневолила полковника Невіля зробити візиту префектові; той дуже нудився, як і більшість його колег, і надзвичайно зрадів, довідавшися, що приїхав англієць, багата світська людина й батько гарненької дівчини; він його як-найкраще прийняв і засипав пропозиціями послуг; та більше того, кілька день пізніше він віддав йому візиту. Полковник, що допіру встав з-за столу, вигідно витягся на софі й зовсім уже засинав; дочка його співала коло розстроєного піяніно; Орсо гортав сторінки її музичного зшитка й поглядав на плечі й русяве волосся музикантки. Оголосили про пана префекта; піяніно змовкло, полковник підвівся, протер очі й познайомив префекта з своєю дочкою.
«Я вас не знайомлю з мосьє делла Реббіа», сказав він, «бо-ж ви напевно його знаєте?»
«Ви син полковника делла Реббіа?» спитав трохи збентежено префект.
«Так, пане», відповів Орсо.
«Я мав честь знати вашого батька».
Загальні місця розмови швидко вичерпано. Мимо власної волі, полковник частенько позіхав; Орсо, через свої ліберальні переконання, зовсім не хотів розмовляти з представником влади; міс Лідія сама підтримувала розмову. З свого боку, префект не давав їй нудитись, і було видко, що йому вельми приємно розмовляти про Париж і про світ із жінкою, що знала все вельможне панство европейського суспільства. Вряди-годи, не уриваючи розмови, він з особливою цікавістю поглядав на Орсо.
«Ви познайомились з мосьє делла Реббіа на континенті?» спитав він міс Лідію.
Міс Лідія трохи збентежено відповіла, що познайомилася з ним на кораблі по дорозі на Корсику.
«Це дуже вихований молодик», сказав півголосно префект. «А чи не казав він вам», провадив він ще тихше, «з яким наміром повертається він на Корсику?»
Міс Лідія прибрала гордовитого вигляду:
«Я його про це не питала», сказала вона, «ви можете його самі спитати».
Префект змовчав, але, хвилину по тому, почувши, що Орсо щось каже до полковника по-англійськи, він сказав:
«Ви, видно, багато мандрували, пане. Ви мабуть уже забули Корсику… і її звичаї».
«Це правда, я покинув її дуже молодий».
«Ви й тепер служите в армії?»
- «Я в запасі, пане».
«Ви так довго були у французькій армії, що стали вже справжнім французом, я певен цього, пане».
Він сказав останні слова з підкресленою пишномовністю.
Нагадувати корсиканцям, що вони належать до великої нації — річ для них дуже прикра. Вони хотять бути осібним народом і так добре доводять своє бажання, що таке право їм визнають. Трохи вражений Орсо відповів:
«Хіба ви думаєте, пане префекте, що корсиканцеві конче треба служити у французькій армії, щоб бути порядною людиною?»«Ні, певна річ», сказав префект, «я аж ніяк це не думаю. Я маю на увазі тільки певні звичаї цієї країни, що з них де-які зовсім не такі, щоб адміністраторові приємно було їх бачити».
Він натиснув на слові звичаї і прибрав найповажнішого виразу на обличчі. Незабаром по тому, він підвівся й пішов, взявши з міс Лідії обіцянку одвідати його дружину в префектурі.
«Треба було мені їхати на Корсику, щоб пізнати, що таке префект», сказала міс Лідія, коли він пішов. «Це здається мені досить забавним».
«А я такого не сказав-би», відмовив Орсо, «і він здається мені зовсім незвичайним із своїм пихуватим та таємничим виглядом».
На полковника зійшов уже глибокий сон, і міс Лідія, кинувши на нього погляд, сказала, стишивши голос:
«А я вважаю, що він не такий таємничий, як ви гадаєте, бо я думаю, що зрозуміла його».
«Ви, мабуть, велика прозірливиця, міс Невіль; і коли ви добачаєте якусь приховану рацію в тому, що він тут казав, то ви самі, певна річ, мусіли її вкласти в його слова».
«Це, здається, фраза маркіза де Маскарілле, пане делла Реббіа, але… хочете, я дам вам доказ свого прозріння? Я трохи чаклунка і знаю, що думають люди, яких я двічи побачила».
«Боже мій, ви мене лякаєте! Коли ви вмієте читати в моїх думках, то я не знаю, чи радіти мені з цього, чи журитись…»
«Пане делла Реббіа», провадила міс Лідія, червоніючи, «ми знайомі раптом кілька день, але на морі й у варварських країнах — ви даруєте мені, сподіваюсь, — у варварських країнах заприятелювати можна швидче, ніж у вищім товаристві… To-ж не здивуйтеся, що я з вами, як друг, розмовляю про трохи таки інтимні речі, куди чужинцеві й не слід було-б, може, втручатися».
«О, не кажіть мені так, міс Невіль; инше слово мені-б сподобалося багато більше».
«Отже, пане, я мушу вам сказати, шо, зовсім не намагаючись знати ваші секрети, я про частину їх дізналася; і де-що в них мене занепокоїло. Я знаю, мосьє, те нещастя, що спіткало вашу родину; мені багато говорили про мстиву вдачу ваших земляків і про їхній спосіб мститися… Чи не на це натякав префект?»
«Міс Лідія, хіба ви можете подумати!..» І Орсо став блідний, як смерть.
«Ні, пане делла Реббіа», перебила вона йому, «я знаю, що ви чесний джентельмен. Ви-ж самі казали мені, що у вашій країні тільки прості люди вдаються до вендети… яку ви назвали певною формою дуелі…»
«Та хіба ви думаєте, що я годен коли стати вбійником?»
«Коли я вам про це кажу, пане делла Реббіа, то ви мусите мати це за доказ, що я вас певна, а звела я про це мову», провадила вона, спустивши очі, «бо зрозуміла що, повернувшись на батьківщину, потрапивши, може бути, між варварські забобони, ви краще себе почуватимете, знаючи, що єсть хтось, хто вас шанує за вашу рішучість у боротьбі з ними. Отож», сказала вона, підводячись, «не говорімо більше про такі неприємні речі — від них у мене болить голова, та вже й пізненько. Ви на мене не гніваєтесь? Доброго вечора, по-англійськи». І вона простягла йому руку.
Орсо стиснув її поважно і чуло.
«Мадмуазель», сказав він, «це правда, що бувають хвилини, коли інстинкт країни прокидається в мені. Часом, коли я думаю про свого бідного батька… страшні думки опановують мене. Завдяки вам, я назавжди від них звільнився. Спасибі, спасибі!»
Він говорив-би й далі, та міс Невіль упустила чайну ложку, і брязкіт розбудив полковника.
«Делла Реббіа, завтра о п'ятий годині на полювання! Будьте точні».
«Гаразд, полковнику».