Коломба/II
| ◀ I | Коломба пер.: В. Підмогильний II |
III ▶ |
|
Призначеного на від'їзд дня все спаковано й навантажено ще зранку; шкуна мала вирушити за вечірнім бризом. Полковник, чекаючи, гуляв надбережжям, коли це підійшов до нього шкіпер і попросив дозволу взяти на корабель одного із своїх родичів, а саме двоюродного онука хрещеного батька свого старшого брата, що повертається на Корсику, свою батьківщину, в справах негайних і не може знайти корабля, щоб перевезтися.
«Це чудесний хлопець», додав капітан Матей, «військовий старшина піших гвардейських стрільців, він був-би вже полковником, як би Той[1] був ще досі імператором».
«Ну, коли він військовий», сказав полковник… і додав: «я охоче погоджуюсь, щоб він їхав з нами», але міс Лідія крикнула по-англійськи:
«Піхотний офіцер!.. (її батько служив у кінноті і вона зневажала всяку иншу зброю). Людина, може, без жадного виховання, заслабне на морську хоробу, збавить нам усю втіху переїзду!»
Шкіпер не знав і слова по-англійському, але, здавалось, він зрозумів, що казала міс Лідія з того, що вона трохи надула свої гарненькі губки, і почав усяково вихваляти свого родича, кінчивши запевненням, що це людина вельми пристойна, з родини Капралів, і він аж ніяк не заважатиме панові полковнику, бо шкіпер подбає примістити його в такому кутку, звідки не знати буде його присутности».
Полковникові і міс Невіль дивно було що на Корсиці єсть фамілії, де капральство спадає від батька до сина, але що вони сліпо повірили, ніби мова йде про піхотного капрала, то зробили висновок, що це якийсь бідак, якого шкіпер хоче перевезти з своєї ласки задурно. Коли-б це був офіцер, з ним треба-б було розмовляти і знатися; а з капралом нема чого соромитись, це нічого неварта істота, коли при ньому немає загону з багнетами на рушницях, щоб вести вас туди, куди ви йти не хочете.
«А ваш родич не слабує на морську хоробу?» сухо спитала міс Невіль.
«Ніколи, мадмуазель; серце в нього міцне, мов скеля, — на морі, як на землі.»
«Гаразд, можете його везти,» сказала вона.
«Можете його везти,» докинув полковник, і вони пішли собі гуляти далі.
Коло п'ятої години вечора капітан Матей прийшов по них, щоб забрати на шкуну.
В порту, коло капітанського яла, вони побачили високого молодика, одягненого в синій сурдут, застебнутий аж до підборіддя, з смуглим обличчям, чорними, жвавими, гарними очима та одвертим і розумним обличчям. З маніри триматися, з маленьких закручених вусів, легко було пізнати військового, бо того часу не всі носили вуса, й національна гвардія ще не запровадила у всі родини військовий фасон.
Молодик зняв кашкета, побачивши полковника, та подякував вільно і в чемних висловах за послугу, що він йому зробив.
«Дуже радий стати вам у пригоді, юначе,» сказав полковник, приязно кивнувши йому головою, і сів у ял.
«Та ваш англієць не з сором'язних,» тихенько сказав шкіперові молодик по-італійському.
Той приклав пальця під ліве око й опустив куточки губ. Тому, хто тямив мову знаків, це мало сказати, що англієць розуміє італійське і що це чудернацька людина. Молодик легенько посміхнувся й торкнувся свого чола, відповідаючи на знак Матея, ніби кажучи йому, що всі англійці мали щось скручене в голові, потім сів коло шкіпера і дуже уважно, але не настирливо, глянув на гарненьку компаньонку своєї подорожи.
«А французькі салдати добре тримаються», сказав полковник своїй дочці по-англійськи. «Через це з них легко робити офіцерів».
Потім він звернувся по-французькому до молодика.
«Скажіть, молодче, в якому полку ви служили?»
Той нишком штовхнув ліктем батька хрещеника свого двоюродного онука, і стримуючи іронічну посмішку, відповів, що був у піших гвардійських стрільцях, а тепер був із 7-го легкого.
«Так ви були при Ватерлоо? Ви дуже молодий».
«Вибачте, полковнику, це моя єдина кампанія».
«Вона йде за дві», сказав полковник.
Молодий корсиканець закусив губу.
«Тату», сказала міс Лідія по-англійськи, «спитай-но його, чи дуже люблять корсиканці свого Бонапарта?»Не встиг полковник перекласти питання по-французьки, як молодик відповів досить доброю англійською мовою, хоч і з невеличким акцентом.
«Ви знаєте, мадмуазель, що ніхто не буває пророком на своїй батьківщині. Ми, земляки Наполеонові, любимо його мабуть менше, ніж французи. Але я сам, дарма що наші родини ворогували колись між собою, люблю його й захоплююсь».
«Ви говорите по-англійськи!» гукнув полковник.
«Дуже кепсько, як ви могли це бачити».
Хоч і трохи вражена його вільним тоном, міс Лідія не могла проте стримати посмішки, уявляючи собі особисті стосунки між капралом та імператором. Це була їй ніби перша ознака корсиканських особливостей, і вона поклала занотувати цю рису в своєму щоденникові.
«Може ви були в полоні в Англії?» спитав полковник.
«Ні, полковнику, я навчився англійської мови у Франції, зовсім молодим, від полоненого вашої нації».
Потім він звернувся до міс Лідії.
«Матей мені казав, що ви вертаєтесь із Італії. Мабуть, мадмуазель, ви розмовляєте чистою тосканською мовою[2], і я боюся, що вам важко буде розуміти нашу говірку.»
«Моя дочка розуміє всі італійські говірки», відповів полковник. «Вона має здібність до мов. Це не те, що я».
«А чи зрозуміє мадмуазель, наприклад, цей вірш з однієї нашої корсиканської пісеньки? Пастух каже пастушці:
S'entassi 'ndru paraddisu santu, santu,
E nun truvassi a tia, mi n' esciria[3].
«Ви їдете на батьківщину у відпустку?» спитав полковник.
«Ні, полковнику. Мене призначили в запас, можливо через те, що я був при Ватерлоо і що я земляк Наполеонів[5]. Я вертаюся додому з малими надіями і малими коштами, як говориться в пісні».
І він зітхнув, дивлячись на небо.
Полковник поклав руку в кешеню і, крутячи між пальцями золотого, добирав слів, щоб увічливо всунути монету в руку своєму нещасливому ворогові.
«Мене теж призначили в запас», сказав він добродушно, «але… з вашою половинною платнею запасного вам ні на що купити тютюну. Ось маєте, капрал».
І він спробував утиснути золотого молодикові в руку, якою той спирався на борт яла.
Молодий корсиканець зчервонів, випростався, закусив губи і, здавалось, мав запально відповідати, аж раптом, змінивши вираз, він голосно засміявся. Вражений полковник так і застиг із монетою в руці.
«Полковнику», сказав молодик, вертаючись до серйозного тону, «дозвольте мені дати вам дві поради. Перша — ніколи не пропонуйте грошей корсиканцеві, бо серед моїх земляків є такі неввічливі, що шпурнуть їх вам у голову; друга — не давайте людям титулів, якими вони не називаються. Ви кажете на мене капрал, а я лейтенант. Що правда, різниця не яка велика, але…»«Лейтенант!» гукнув сер Томас, «лейтенант! Але шкіпер сказав мені, що ви капрал[6], як і батько ваш і всі чоловіки вашого роду».
На цю мову молодик почав, аж закочуючись, сміятися так голосно і так щиро, що шкіпер і два матроси теж пристали до нього.
«Даруйте, полковнику», сказав нарешті молодик, «але тут таке дивне непорозуміння, що я його відразу й не добрав. Справді, мій рід пишається кількома капралами серед предків, але наші капрали ніколи не носили галунів та уніформи. Десь коло 1100 року кілька громад, збунтувавшись проти тиранії великих гірських сеньйорів, обрали собі ватажків і назвали їх капралами. На своєму острові ми маємо честь походити від цих ніби трибунів».
«Вибачте, мосьє!» крикнув полковник, «тисячу раз вибачте! Ви-ж розумієте причину мого поводження, і я сподіваюсь, що ви його мені ласкаво даруєте».
І він подав йому руку.
«Це справедлива кара за мої невеличкі гордощі, полковнику», сказав молодик, усе сміючись та сердечно стискуючи англійцеві руку. «Я на вас аж ніяк не гніваюсь. А що мій друг Матей не доладу мене вам ознайомив, то дозвольте мені ознайомитися самому — мене звуть Орсо делла Реббіа, лейтенант запасу, і, коли ви їдете на Корсику полювати, як я догадуюсь по цих двох прекрасних псах, то я буду дуже радий показати вам наші чагарі й гори… як-що я їх досі не забув», додав він, зітхаючи.
В цю хвилю ял пристав до шкуни. Лейтенант запропонував руку міс Лідії, потім допоміг полковникові зійти на палубу. Там сер Томас, все ще дуже ніяковіючи за своє поводження і не знаючи, як згладити свою нетактовність проти людини, що починалась родом аж з 1100 р., запросив його вечеряти, не питаючись думки своєї дочки, і поновив свої перепрошення та рукостискання. Міс Лідія насупила трошки брови, але їй не прикро було дізнатись, хто такий насправді був «капрал»; вона навіть почала вбачати в ньому щось таке аристократичне; тільки виглядав він надто незалежно і надто весело для героя роману.
«Лейтенант делла Реббіа», сказав полковник, вітаючи його по-англійськи, із шклянкою мадери в руках, «я бачив у Еспанії багатьох ваших земляків — це прегарні стрільці».
«Так, багато лишилось їх в Еспанії», серйозно сказав молодий лейтенант.
«Я ніколи не забуду поведінки одного корсиканського батальйону під час бою при Вітторії», провадив полковник. «Та й як мені забути?» додав він, тручи собі груди. «Цілий день вони стріляли з садів, із-за парканів, і перебили нам силу людей та коней. Коли їм довелося відступати, вони зібрались і почали швидко відходити. На рівнині ми надіялись дати їм реванш, але ці пройди… вибачте, лейтенант, — ці молодці, кажу я, зробили каре, і ніяким способом не можна було їх розбити. Посеред каре — мені здається, що й зараз я його бачу, — був офіцер, верхи на малому чорному коні; він тримався коло стягу і курив цигару, так ніби був у кафе. Часом, ніби щоб нас подратувати, їхня музика сурмила в сурми… Я кинув на них свої два перші ескадрони… Еге, замість бити каре по фронту, мої драгуни ось уже відходять набік, потім роблять півповорот і вертають у великому безладді, не один кінь без вершника… а та клята музика гуде! Коли дим, що оповив батальйон, розійшовся, я знову побачив офіцера коло стягу — він ще й досі курив свою цигару. Розпалившись, я сам став на чолі останньої атаки. Їхні рушниці, забиті від невпинної стрілянини, вже не працювали, але салдати стали шістьма лавами, багнетами проти коней, так ніби мур який. Я кричав, підбадьорював своїх драгунів, давав коневі остроги, щоб зрушити його вперед, коли це офіцер, що я вам казав, кинувши нарешті свою цигару, показав на мене рукою одному з своїх людей. Я почув щось ніби: Al capello bianco![7] На мені була біла китиця. Більше я нічого не почув, бо куля мені прострелила груди. Це був прекрасний батальйон, пане делла Реббіа, перший з 17-го легкого, всі корсиканці, як мені потім сказали».
«Так», сказав Орсо, якого очі блищали під час цього оповідання, «вони витримали відступ й донесли свій стяг. Але дві третини цих молодців спить тепер на рівнині Вітторії».
«А до речи! Чи не знаєте ви ім'я того офіцера, що ними командував?»
«То був мій батько. Він тоді був майором 18-го полку, і його зроблено полковником за справи того сумного дня».
«Ваш батько! Слово чести, це лицар! Мені дуже приємно було-б його побачити, і я пізнав-би його, певна річ. Чи живий він?»
«Ні, полковнику», сказав молодик, трохи зблідши.
«А чи був він при Ватерлоо?»
«Так, полковнику, але він не мав чести загинути на полі бою… Він помер на Корсиці… два роки тому… Боже мій, яке прекрасне Середземне море! Уже десять років, як я його не бачив. Чи не здається вам, панно, що Середземне море краще за океан?»«Воно здається мені надто синім… і хвилям бракує величи».
«Ви любите дику красу, панно? З цього боку, я думаю, Корсика вам сподобається».
«Моя дочка», сказав полковник, «любить усе надзвичайне; тим-то Італія їй мало сподобалась».
«З Італії я знаю тільки Пізу, де перебув кілька років у коледжі», сказав Орсо, «але я не можу без захоплення згадувати про Кампо-Санто, про Баню, про Похилену Башту… найбільше про Кампо-Санто… Пам'ятаєте «Смерть», Орканьї… Мені здається, що я міг-би її змалювати, так вона врізалась мені в пам'ять».
Міс Лідія боялася, що мосьє лейтенант виголосить цілу запальну тираду.
«Так, дуже гарне», сказала вона, позіхаючи, «вибачте, тату, мені трохи болить голова, я піду до себе в кімнату».
Вона поцілувала батька в чоло, велично хитнула головою Орсо і зникла. Чоловіки розмовляли, далі про полювання й війну.
Вони з'ясували, що при Ватерлоо вони були навпроти і обмінялись, мабуть, багатьма кулями. Їхня приязнь з того ще збільшилася. Вони критикували по черзі Наполеона, Велінґтона й Блюхера, потім полювали вкупі на ланю, кабана й муфлона. Кінець-кінцем, коли ніч уже зовсім насунула й останню пляшку бордо випито, полковник знову стиснув лейтенантові руку й побажав йому надобраніч, висловлюючи надію, що їхнє знайомство, так кумедно почате, триватиме й далі. Вони розійшлись, і кожен ліг спати.
- ↑ Розуміється Наполеон Бонапарт.
- ↑ Італійська говірка, що стала літературною мовою в Італії.
- ↑ Коли я ввійду в святий, святий рай і не знайду тебе там, то покину його. (Серената ді Цікаво). Прим. авт.
- ↑ Розумію
- ↑ Власне на пів утримання (demi solde). Такого способу вжила реставрація для відалення наполеонівських офіцерів.
- ↑ Капрал у французів те саме, що фельдфебель у колишній російській армії.
- ↑ На біле волосся.