Коломба/I
| Коломба пер.: В. Підмогильний I |
II ▶ |
|
Pè far la to vendetta,
Sta sigur', vasta anche ella.
Vocero du Niolo[1].
Першими днями жовтня місяця 181. р. полковник сер Томас Невіль, ірландець, значний офіцер англійської армії, спинився з своєю дочкою в марсельському готелі Бово, повертаючись із мандрівки по Італії. Безнастанне захоплення мандрівників-ентузіястів викликало реакцію, і, щоб вирізнитись із загалу, багато туристів бере тепер за девіз nil admirari[2] Горація. Саме до цього гурту незадоволених належала і міс Лідія, полковникова дочка — одиначка. «Преображення»[3] видалося їй посереднім, а Везувій у стані вибуху тільки трохи переважив фабричні димарі Бірмінґему. Загалом, вона дуже нарікала на Італію за те, що цій країні бракує місцевого колориту, характерности. Хай хто може з'ясовує значіння цих слів, які я дуже добре розумів кілька років тому, а тепер уже не збагну. Спочатку міс Лідія тішила себе, сподіваючись знайти по той бік Альп такі речі, яких перед нею ніхто не бачив і про які вона зможе говорити з поважними людьми, як каже д. Журден. Але незабаром, всюди випереджена своїми земляками і втративши надію натрапити на щось невідоме, вона пристала до опозиційної партії. Та й справді, воно дуже неприємно, що раз-у-раз, як ви почнете говорити про італійські дива, вам хтось неодмінно скаже: «Ви, безумовно, знаєте той Рафаелів твір, що в палаці *** у ***? Це найкраще з усього, що в Італії». І саме на це ви як раз і забули подивитись. А що оглядати все — занадто довго, то багато простіше все згори засудити.
В готелі Бово міс Лідію спіткало гірке розчарування. Вона везла гарненький ескіз пелазгійської чи циклопічної брами із Сеньї[4], яку, гадала вона, забули рисувальники. Так леді Френсіс Фенвіш, стрівшися з нею в Марселі, показала їй свій альбом, де між сонетом і засушеною квіткою була згадана брама, щедро розцвічена сієнською глиною[5]. Міс Лідія подарувала сенійську браму своїй покоївці і втратила всяку пошану до пелазгічного будівництва[6].
Полковник Невіль теж поділяв це сумне незадоволення, бо по смерті своєї дружини він дивився на все тільки очима міс Лідії. Про нього, Італія мала вже ту величезну ваду, що занудила його дочку, отже це була найнудніша країна в світі. Правда, він нічого не міг сказати проти картин і статуй, але міг цілком потвердити, що в тій країні полювання злиденне і що треба пройти десяток льє під пекучим сонцем, щоб підстрелити кількох поганеньких червоних куріпок.Другого дня, по своєму прибутті до Марселя, він запросив на обід капітана Еліса, свого давнього помічника, що допіру повернувся з Корсики, перебувши там півтора місяці. Капітан дуже цікаво розповів міс Лідії історію з бандитами, тим уже видатну, що вона ніяк не нагадувала історій з грабіжниками, які можна так часто чути по дорозі з Риму до Неаполя. Під час десерту обидва чоловіки, лишившись самі, за пляшками бордо, розмовляли про полювання, і полковник дізнався, що немає країни, де воно таке прекрасне, як на Корсиці, таке різноманітне і таке багате.
«Там сила диких свиней», казав капітан Еліс, «але треба вміти відрізняти їх від свійських, які на них дуже схожі, бо, забивши свійську свиню, матимете тяжку мороку з їхніми пастухами. Вони виходять із хащів, чи чагарів, як вони кажуть, правлять гроші за свою тварину й глузують із вас. Там трапиться ще вам муфлон — дуже чудна тварина, що ніде инде не водиться, чудесна дичина, тільки важка. Сарни, лані, фазани, куріпки — марні зусилля назвати всі породи дичини, що кишать на Корсиці. Коли ви любите полювати, їдьте на Корсику, полковнику; там, як казав один з моїх хазяїв, ви зможете стріляти всяку можливу дичину, від дрозда до людини».
За чаєм капітан знову зачарував міс Лідію історією однієї побічної вендети[7], ще химернішою за першу, і кінчив своє захоплення Корсикою описом навдивовижу дикого вигляду країни, оригінальної вдачі її людности, їхньої гостинности й їхніх примітивних звичаїв. Наприкінці, він подарував їй гарний маленький стилет, якого походження було багато цікавіше, ніж його форма й мідна лямівка. Капітанові Елісу його відступив знакомитий бандит, поручившись, що цей стилет побував у чотирьох людських тілах. Міс Лідія застромила його собі за пасок, поклала на нічний столик і двічи витягала з пихов перед тим, як заснути. А полковник і собі снив, що підстрелив муфлона, і власник править з нього гроші, а він охоче на це згоджується, бо це була надзвичайно цікава тварина, що скидалася на дикого кабана, з рогами сарни й фазанячим хвостом.
«Еліс розповідає, що на Корсиці чудесне полювання», сказав полковник, снідаючи вдвох із дочкою, «як-би це не так далеко, я залюбки пожив-би там тижнів зо два».
«Гаразд!» відповідала міс Лідія, «чому-б нам не поїхати на Корсику? Поки ви полюватимете, я малювала-б; мені дуже приємно було-б мати в альбомі грот, що про нього капітан Еліс казав, де Бонапарт ходив учитись, коли був ще дитиною».
Це було, може, перший раз, коли полковникове бажання дістало ухвалу з боку його дочки. Хоч його й дуже приємно вразив цей несподіваний збіг, йому, проте, стало здорового розуму зробити кілька зауважень, щоб роз'ятрити щасливий каприз міс Лідії. Та даремно говорив він про дикість країни та про труднощі жінці там мандрувати — вона нічого не боялася; аджеж вона над усе любить подорожувати верхи, а спати на біваці було-б їй просто за свято; вона нахвалялася навіть поїхати до Малої Азії. Одно слово, вона приставала на все, бо ніколи ще жадна англійка не бувала на Корсиці, отже вона конче мусить туди їхати. І яке щастя буде, повернувшись на Saint-James's place показувати свій альбом! «Чому-ж ви, пані, опускаєте цей чудовий малюнок?» — «А, це дрібниця. Це ескіз, що я зробила з славетного корсиканського бандита, що був у нас за провідника». — «Як! То ви були на Корсиці?…»
Що пароплава між Францією й Корсикою не було, то напитали парусника, що рушав до острову, який міс Лідія загадала собі знайти. Toro-ж дня полковник написав до Парижу, щоб відмовити помешкання, яке мав дістати, і поєднав шкіпера корсиканської шкуни, що мала рейс на Аяччіо. На ній було дві сякі-такі каюти. Приставили на шкуну провізію, шкіпер присягався, що старий його матрос буде видатним кухарем, і що не було йому рівного до рибної юшки; він обіцявся, що для пані все буде як слід, що їй буде погожий вітер і спокійне море.
Крім того, на бажання своєї дочки, полковник умовився, що капітан не братиме жадного пасажира і вправиться так пропливти коло берегів острова, щоб можна було милуватись на гірські краєвиди.
- ↑ Як хочеш учинити помсту,
Байдужий і безпечний будь до неї. - ↑ Нічому не дивуватися.
- ↑ Образ Рафаеля у Ватикані.
- ↑ Колишня Signia, 40 верстов від Риму. Єсть руїни давнього міста.
- ↑ Terre de Sienne, палена земля, чи сієнська глина вживається як фарба в малярів.
- ↑ Пам'ятки пелазгійського чи циклопічного будівництва заховалися в Греції. Стіни клалися з великих скеляних брил, часто добре тесаних, инколи підсипаних у щілинах грузом.
- ↑ Помста, скерована проти ближчих чи дальших родичів образника. Прим. авт.