Козацька помста/IV
| ◀ III | Козацька помста IV |
V ▶ |
|
Пан Овруцький розіслав зараз гонців по всій Україні, що хто-б привів йому його синка цілого й здорового, то пан заплатить за нього стільки дукатів, скільки він заважить.
Від сього часу в замку в Красноставцях усе перемінилося. Пани не приймали гостей. На замку стало тихо. Відправили військо, музикантів і співаків.
Служби залишили лише тільки, щоб в пригоді можна оборонитися та обслужити гармати. Пан Овруцький змарнів, не брала його ні їда, ні сон, ні забава.
По цілих днях ходив засмучений, мов хмара, по пустих покоях, по саду, де любив в добру погоду пересиджувати на самоті, особливо в тім місці де счинилося таке нещастя. Говорив мало, ні в що не втручався. До себе нікого не пускав. Часами брала його страшенна лютість. Тоді реготався, бив кулаками в стіл, або в стіну й проклинав гайдамаків. В таку хвилину небезпечно було до його наближатися.
Від тої переміни Красноставчанам стало трохи лекше жити. Не було на замку стілько дармоїдів, то й видаток був менчий.
Знов-же пані Овруцька оселилася в одній кімнаті замкової башти й звідси дивилась крізь вікно цілими днями на околицю, виглядаючи, чи не вернеться її дитина. Сюди ій приносили їсти, бо сходити вниз вона не хотіла. Сидить, було, цілими днями біля вікна та все молиться. Се нещастє вважала вона за кару, допуст божий за ті злочинства, які чинив її чоловік над бідним народом. Вона те бачила, вона те осуджувала, та не мала сили спинити. Тому-то благала вона своїх селян, щоб не проклинали її дитини. Своє нещастя приймала покірно, молячись Богу за здоровля своєї дитини та про щасливий її поворот.
Обіцяна паном Овруцьким нагорода не зосталась без наслідків. Згодом стали до замку приходити з малими хлопцями ріжні люде. Приходили жиди, цигани, баби, ведучи з собою малих хлопців.
Тоді пані з тремтячим серцем збігала з башти вниз. Пан виходив з своїх покоїв, та їх надії показувалися марними. Вкінці панові надокучило таке обдурювання й він звелів одного жида за брамою повісити.
Одного разу вирушили пани на гайдамаків, розбили якусь малу ватагу й піймали кількох. Пан Овруцький, дізнавшись про те, запросив до себе панів, почастував їх гарно і випросив собі пійманих гайдамаків, яких велів замкнути до льоху. Пан Овруцький від разу змінився. Став веселий, говіркий, наче-б з мертвих устав.
Коли гості роз'їхались, він вийшов на подвіря й казав вивести вязнів. Страх, як вони виглядали: помучені, голодні, скрівавлені, ледве на ногах стояли. Побачивши таких, пан Овруцький зареготався страшно, аж усім кров у жилах застигла. Приступив до них і став любенько, солодко розпитивати їх, звідкіля вони й чиї. У бідолах прокинулась надія. Ось трапився добрячий пан, що їх випросив від лютих панів, може, на волю пустить…
Вони йому все розповіли по щирости та стали дякувати.
— Я вже, мої любенькі та кохані — ха-ха-ха, придумав для вас долю, хі-хі-хі, що мені ще не так дякуватимете — ручуся вам, що будете мною задоволені — та й знов регочеться…
— Кржиштофе! сюди! — кликнув пан, і перед ним з'явився прислужник, що справував колись-то на замку ремесло ката…— Сьогодні видерти їм по три паси з плечей — ха-ха-ха, а на завтра я впять розпоряджусь…
Гайдамаки второпіли. Такого кінця вони не сподівалися.
Тут кинулися до них помічники ката, поздирали з них латані сорочки, попривязували до стовпів і стали дерти живу шкуру. Почувся страшенний крик.
А пан стоїть собі, узявся в боки й регочеться.
Тоді сталося щось несподіване. Пані Овруцька дивилася з вікна башти бачила всю ту роботу, не знаючи з разу, до чого воно йде. Та як побачила ненависного Кржиштофа коло роботи, не втерпіла. Збігла вниз і напалася на чоловіка.
— Ти, нелюде, звірюко, мало тобі кари божої? Хочеш неодмінно стягнути гнів божий на голову нашої дитини? Я наказую, перестань, і вели тих нещасних пустити на волю…
Вона виглядала страшно… розпущене волося, очі вогнем горять… Прислужники не пізнали тепер сеї покірної, плаксивої пані.
Навіть кат покинув свою роботу, ждучи, що буде далі.
Пан Овруцький тільки зареготався та скривив лице, мов сатана. Він прискочив до жінки, й штовхнув її з усієї сили кулаком у груди.
— Ти, гайдамацька душе, ти, бестиє! Мені наказувати будеш?
Пані Овруцька впала горілиць на землю. Служба кинулась її підводити. Вона лиш два рази дихнула й нежива стала. Служба охнула.
А пан Овруцький обернувся до ката й уп'ять зареготався.
— Ти, небоже, батогів хочеш, чого став?
І знову почалася крівава робота серед стогону, крику й проклонів.
Паню занесли до покоїв, і там її прибрали. Замковий капелян став правити панахиду, а пан гравсь з гайдамаками.
Щодня вигадував нові муки. Що-дня виводив їх на подвіря. Їм відрубали руки й ноги, пекли горячим залізом.Дехто не видержав, але було двоє таких, що в самий день похорону жінки звелів їм пан повідкручувати голови.
За жінкою він ні разу не пожалкував, і ніхто при йому не смів за доброю панею заплакати.
По похороні зажив пан вп'ять давнім життям. Запрошував гостей, завів військо, музику, як було колись.
Людям здавалося, що та перерва часу, то був лиш якийсь невияснений сон. І панові здавалося, що він увесь той час проспав бездільно, а тепер почав нове, статочне життя.
Він єднався з сусідніми панами й робив виправи на гайдамаків. В такому поході перебував нераз кілька тижнів. В якому селі було зловлять Запорожців або гайдамаків, ціле село нищили, палили, людей мордували, не розбираючи, старий чи молодий. Пан Овруцький поводився так, як пес, котрого довго держали на ланцюгу, а тепер спустили.
Після кожного такого походу вертався до свого замку пан Овруцький з добичею. Привозив кожного разу по кільканадцять пов'язаних „харцизів“, щоб погратись, потішитися їх страшними муками. Після такого походу чути було на замку страшні стогони мордованих людей, а кров козацька потоками плила по замковому подвірю.
На цілу околицю близшу й дальшу наляг переполох.
Люде боялися голосно говорити. Пан мав усюди своїх шпигів. Не дай Господи, підслухає хто яке необачне слово, затягнуть невинного чоловіка до замку й убьють киями.
Пішла проклята слава про пана Овруцького, прозвали його скаженим псом. Люде сторонні об'їздили милями, щоб обминути його слободи.
Та крівава робота виходила йому на здоровля. Він помолодшав, став рум'яний з лиця. Був веселий і любив забави.
З того часу, як в його вкрали сина, він ніколи про його нікому не згадував. Але видко було, що не забув про його, бо в вільні хвилини заходив до саду замкового на те нещасливе місце, сидів тут довгенько, брав голову між долоні й думав тяжку думу.