Козацька помста/V
| ◀ IV | Козацька помста V |
VI ▶ |
|
Карпо Кожушенко, скочивши з високого муру в глибокий став, зразу пішов під воду. Та зараз виплив наверх. Ножа держав у зубах, хлопця зомлілого держав лівою рукою на плечах, а правою рукою плив широкими плесами до другого берега. Коли знесилувався, клався горілиць і плив далі, поки не добрався до комишу, що ріс при другім березі від ліса, й став на ноги. Він змучився й важко дихав. Вийшовши на беріг, застав тут уже Максима, що держав коней на поготові.
Карпо поклав зомлілого хлопця на землю й став скоренько вдягатися. Взув чоботи й одяг жупан, не зважаючи на те, що сорочка була мокра. Прип'яв зброю й скочив на коня. За той час Максим загорнув хлопця в кожух і подав його Карпові.
— Він либонь неживий…
— Живісінький. Дихає, як треба, й серце б'ється, лише води хлиснув і зомлів. Як би було можна де-небудь його висушити, бо то панська дитина до такого не звикла.
— За нами певно буде погоня.
— Може. Я їм сказав, скачучи в воду, що ні мене, ні його живим не возьмуть.
Тепер погнали чвалом. Максим їхав попереду, Карпо за ним. Він часто поглядав на дитину.
Хлопець кілька разів розплющував очі й уп'ять їх закривав.
Від того трясення на коні він закашлявсь, а тоді жбухнула з його вода. Хлопець знов розплющив очі й заплакав, та знов упав в безпам'ятство.
Козаки гнали, мов вихор. На хвилинку лиш приставали, щоб коні відпочили. Вже пішло з полудня, а лісу й кінця не було, — хоч ліс з високими столітніми дубами рідкий був, і можна було безпечно проїхати.
— Де ми тепер будемо? — питає Карпо, коли зупинились.
— Та ось їдемо все до схід сонца. Тут десь буде глибока балка, густо заросла деревом і кущами.Там сидить старий Запорожець-характерник — звуть його Охрімом Неситим і бояться його всі страх.
Він, кажуть, з нечистою силою знається й великий характерник.
— Ліпше знатися з чортякою ніж з паном Овруцьким, наприклад. Мені зовсім не страшно, та коли-б мерщій до його зімовника добратися.
— Ми либонь заїдемо туди до вечера?
— Чи ти коли в тих сторонах бував?
— Ніколи. Та я довідався від лісника, полісовщика, що недалеко села живе.
— Ти заходив до його?
Тоді, як ти пішов замок розглядати, я пішов розпитати про дорогу. Щасливо я його знайшов, недовго блукаючи.
— Може се той самий, що мене переховав?
— Куди! того давно поховали, а сей молодий ще. Зразу мене злякався, схопився за пістоль. Та я заговорив до його: чи ти наш чоловік, чи ти панський пес, що в доброго козака стріляти хочеш? І він угамувався та й говорив зо мною по людськи. „Тікай, каже, добрий чоловіче, бо як тебе панські посіпаки зловлять, то голову відрубають“. „Я втічу, кажу, тільки ти дорогу покажи так, щоб було де захиститися під лиху годину“.
„Тут, каже, ліс рідкий бува, ніде сховатися, та коли так добре один день на схід сонця просто їхати будеш, то надибаєш безпечну балку, там хоч цилий рік сиди. Хоч воно й не дуже там безпечно“. „Чому?“ — питаю. „Там живе старий характерник, січовик Охрім Неситий, — каже — небезпечно з ним стрінутись, бо з нечистою силою накладає. Тобі десь так з краю часок пересидіти, щоб кінь відпочив, а тоді далі“. „А чи ти його бачив? — питаю. „Бачив раз, каже, бодай не довелось у друге! Високий, сивий, вус в аршин, чуб теж… брови, мов ті мітли — страшний“. „А ваш пан знає про його?“ „Ні. Люди об тім мовчать. Пан звелів би його привести, а хто-ж би то посмів його зачепити? Він, кажуть, кого хоче, то в камінь оберне, або в скотину яку-небудь. Страшна в його сила. Кажуть, що вовки до нього приходять та руку йому лижуть, мов пси… Не ражу тобі з ним сходитися, на очі йому лізти“. „Ну спасибі тобі за добру раду, чоловіче, здоров будь! Мені самому з таким чортом стрінутися ніяково. Либонь не відважуся в сей бік до схід сонця. Ти, будь ласка, покажи иншу ліпшу дорогу“.
Тоді сердега став мені розповідати, що є по тім боці ліса, а що по тім, та по всіх селах пана Овруцького снуются шпиги, дуже ласі на прохожих, бо пан за кожного пійманого козака по золотому дає.
— На що-ж ти йому таке говорив?
— А так. Коли-б дізналися, що я був у його, взяли-б сердегу на допит, куди й що — а він міг би проговоритися, що я поїхав до балки. А так скаже, що я поїхав на південь або на північ, то туди й погоня буде…
А коли-б Господь допоміг до того характерника добратися, тоді ми й безпечні.
— Воно справді хитро ти обдумав.
— Полісовщик лісник попрощався зо мною та ще й паляницю дав на дорогу. Ось тобі, Карпе, половина…
Козаки були голодні, тому паляницю з'їли в мить.
За весь той час не злазили з коней. Коні поскубали трави й рушили далі.
Уже вечеріло, коли побачили перед собою велику гущу дерев і кущів. Не було ніякої доріжки, лишень незамітна стежка. Іхали один за другим. В'їздили в глибоке провалля. По боках, що раз вище, піднімалися стіни, порослі кущами й високим деревом. А далі провалля розширювалося, й козаки могли вже їхати побіч себе.
— Знаєш що, Карпе, нам би говорити тепер голосно хрещеною мовою, а то, чого доброго, старий хрін сидить де за кущем та ще кулю пошле на привітання…— Може-б ліпше гукнути козацьким звичаєм?
— Або заспівати… вже так давно не співали… І вони обоє заспівали:
Гей, хто в лісі озовися!
Та викрешем огню,
Та закурим люльку,
Не журися.
Їх сильні голоси відбивалися луною по берегах балки й ім самим веселіше стало. Хлопець прокинувся й став розглядатися по боках, мов у сні.
Максим широко разкрив ноздрі й став у воздусі нюхати.
— В повітрю дим чути… Десь недалеко чортів син сидить…
— Яке тобі діло до чортового сина? — Коли тобі не подобається, так геть до самого біса, а його синові дай спокій! — гукнув на них збоку з-поза скелі якийсь сильний голос.
Козаки поглянули туди. З-поза скелі виходив старезний, сивий дід з рушницею в руці… Він був в одній сорочці, в постолах, оперезаний мотузком. Сорочка на грудях розіп'ята, без шапки.
За поясом стирчав довгий ніж.
— Здоров був, діду! — гукнув Карпо, — не гнівайся, будь ласка, не хотіли тебе образити… От так вихопилося негарне слово, а ти вибач.
— Хто ви в біса будете?
— А вже-ж що Запорожці. Знати птицю по піррю…
— Чого ви сюди забилися?
— Овва! ти бо справді сердишся та й у гості не приймаєш. Та, бач, нам скрутна година. Хоч не хоч, а не підемо звідси, хоч палицею бий…
— По тобі й по звичаю бачу, що ви добрі люде. Я вже давно знаю, що ви в балку мою заїхали. Та коли-б ви були не заспівали козацької пісні, то вже-б і не жили. Я дуже стережусь непроханих гостей… Ну, тепер, здорові будьте, панове товариство, просимо гостей у хату.
Старий зійшов у низ, наблизився й руку їм подав.
Козаки позлазили з коней.
— Добичу везете? — питає Охрім, показуючи на хлопця.
— Вовченя піймали та треба його уговкати. Де-ж твій зімовник, діду?
— Ходіть, то й покажу.
Охрім пішов попереду. Тут дно балки ширшало. Стояли тут грядки з яриною, овочеві дерева, пасіка. З-за гори місяць показався. Стало ясно, й усе було видно. Старий завернув у бік, відчинив малі плетені ворота й впустив туди козаків. Зараз-же вискочили два великі мов вовки пси. Стали біля діда лащитися, а тоді обнюхали козаків і теж помахали хвостами.
— Бачу, що ви добрі, свої люди, коли мої пси на вас не гавкають… То мудра тварина, зараз занюшить козацьку душу. Коли-б так сюди попав пан, або жид, або татарин, так на шматки розірвали-б.
Наблизилися до хати. Та то не була хата, а велика камінна печера, до якої старий Охрім приставив двері й у середині причепурив. Козаки ввійшли за старим у середину й він засвітив каганець.
Карпо роздивлявся. Була се простора висока печера з рівним глиняним помостом. З одного боку в стіні видовбана піч, на якій догарав огонь. Від того блимало світло по стінах, малюючи невиразні чудовижні взори, які то повставали, то зникали, пересувались з місця на місце.
Дим з тої печери виходив якоюсь щілиною на двір. Навпроти входових дверей стояла якась щілина, заткана дошками. Були се двері до льоху. Карпо не міг при світлі гаразд роздивитись від разу. Він держав на руках хлопця й не знав, де його діти.— Будь ласка, діду, чи нема в тебе чого з'їсти, бо ми страх голодні, й для дитини-б дечого.
— Зараз зварю козячого молока, а для вас зараз вечеря буде. — Старий пішов з каганцем поза піч до якихсь дверей. Там була невеличка печера з лежанкою, вкритою кожухами. Він покликав туди Карпа.
— Ось тут поклади дитину та зроби біля його, що треба. Карпо поклав хлопця на лежанку й розгорнув з кожуха. Хлопець був мокрий. Він уже прокинувся та дививсь на все з острахом, не розуміючи, що з ним робиться.
Карпо став обережно роздягати його до гола з мокрої одежи.
— Я тобі зараз, Остапику, одежу просушу при огні. Поки що ти полеж так, а колиб тобі холодно було, то накрийсь кожухом.
— Я хочу до мого покою.
— Тут нема, дитинко, твого покою, пожди до завтра…
— А я хочу! Занеси мене зараз до мами.
— І мами тут нема, а тепер і ніч, і далеко їхати.
— Зараз до мами мене занеси, сердився хлопець, а то я поскаржуся батькові, й він звелить тебе побити.
Хлопцеві здавалося, що то хтось з слуг коло його порається.
Карпо передав мокру одежу Максимові, щоб той просушив її при огні.
За той час приніс старий Охрім кухоль теплого козячого молока.
Хлопець узяв кухоль в руки й став жадно пити молоко.
— Добре молоко? — питає старий.
— Не добре, воно смерділо. Завтра мені такого не давай.
— У мене, дитино, иншого нема…
— То завези мене зараз до мами…
— Тепер не можна — ніч, у лісі вовки бувають. Можуть тебе з'їсти.Хлопець почав плакати. Його вдягли в просушену одежину й поклали спати. Він довго ще хлипав, поки заснув утомлений.
Старий узяв каганець і ввійшов до першої печери. Він поставив на столі борщу з рибою, паляницю, меду…
По вечері вийшли на двір. Ніч була прегарна. На блакитному небі світив великий місяць. Усюди було тихо, лиш соловейко в садку аж заходився, так виспівував. В воздусі пахло від розквітлої садовини, що, мов снігом, вкрилася білим цвітом. Дерева кидали дивовижні тіни на мураву.
Чарівна українська ніч!
Старий виніс кілька кожухів і розіслав на землі під роскішною черешнею.
— Ну й козаки з нас! крикнув Карпо, а деж наші коні?
— Не журись про коней, їм добре й безпечно. Он там пасуться поприпинані.
— А не буває тут часом вовка?
— Буває й вовк, та в мене добрі собаки. Здалека його почують та розірвуть на шматки. Сідайте ось тут, коли не голодні, та розкажіть мені, звідкіля ви й куди їдете?
Карпо став розказувати старому про все, що ми вже знаємо…
Дід Охрім вислухав усе, покурюючи люльку, та й каже:
— На пана Овруцького треба-б нашого Кривоноса. Той ніколи з порожніми руками не відходив. Ех! набрали ми тих замків панських, набрали, а що панів та жидів налущили, то й не перелічиш.
— Хиба ти, дїду, Кривоноса знав?
— Чи я знав? я з ним у всіх походах був, та й його славну смерть бачив ось тими очима, що на тебе дивлюся!
— А хіба ти такий старий?
— А як ти гадаєш?
— Шістьдесять либонь…— Додай ще двадцять, то як раз буде мій вік…
— Вісімдесять літ? — скрикнув здивовано Максим…
— Так, так, синку. Як покійний Хмель утїк на Запорожжя, то я вже козаком на Січі був. От так наче тепер його бачу, як стоїть на січовім майдані перед усім товариством і плаче, жалується: „Я, каже, старий козак поможіть, мені браття“…
Пішло козацтво з ним, пішов і я. Запорожців наче-б огнем підпалив. Було завзяття. Жовті Води, Корсунь… гей гей, Боже святий! Гомоніла слава козацька. Ляшків-панів, жидів орендарів та єзуітів гнали, мов череду… Потому пішли загони по всій Українї. Я ходив з Кривоносом. То був козак! Як світ світом, такого не було й не буде. Лицарь був. Нічого не було, чого-б він злякався. А вже на Ляхів страх завзятий був. А жидів мотлошив, що аж рука умлівала. Козацтво йшло за ним, як нетлі за світлом. Часи, часи славні, де ви поділись? За Хмельом став цілий народ. У кого лише здорові руки та ноги, кидав усе та біг до батька Хмельницького. То була сила. Ми могли й без татарської підмоги розмести цілу Польщу. Нераз говорив славний полковник Богун, щоб позбутися татарів та самим кінчати. Хмель не зважився на те, хоч знав, що татарва його вже кілька разів зрадила. Не послухали Богуна. От і прийшло Берестечко.
— Ти, діду, був і під Берестечком?
— І там був. Я зрятувався чудом божим. Три дні болотом ішов, комишами. Не гадав я вийти живим. —
— Так славно почалося, а що з того? зітхнув Карпо.
— Така воля божа. Попуст за наші гріхи… так, так. Хмельницький славний козак був, розумний ватажок, та він не доріс до того, щоб Україну поставити самостійною… Як би вам це сказати? Вилетів на гору орлом, а зліз униз жабою, бо голова йому закрутилась від такої висоти. А лізучи вниз, поскидав тих, що йому помогли в гору вилетіти…
— Як се?— Ось як: увесь український народ став за ним одною душею, бо всім було зле від панів, а найгірше мужикам. Ті мужики-невольники стали від разу лицарями, та ще й якими. А Хмельницький, заманюючи мужиків до себе, обіцював усе, а в зборівських пунктах забув за чернь, за мужиків, а про самих козаків дбав. А чого не можна було під Зборовом доконати? Я на те все дивився. Ми так зімняли всю Польщу в одній жмені, що тільки потисни раз рукою, й сліду по них не лишиться! А тут Хмельницький гукає: згода, згода! та ще булавою завзятців одганяє, короля собою заступає. Пишуть пункта, та так, наче-б мужиків і на світі не було, а саме козацтво…
— Говорять, що се сталося по волі кримського хана. Він грозив, що коли козаки не вгамуються, то він Польщі помагатиме.
— Начхать було на хана й на цілу орду. У нас таке було завзяття, що з татарів ні одна лаба не вийшла-б жива. Кажу вам: ляшня вже конала під нашими шаблями. Ще півгодини, й був би їм усім капут. Кажуть, що Богун аж плакав перед гетьманом, просив, щоб не переставати.
— Чого-ж Богун не доконав сього сам? Його-ж були-б козаки послухали?
— Він лицар був. Не хотів заводить у війську роз'єднання. Він хоч не згоджувався з тим, що робив Хмельницький, а зоставався йому вірним аж до смерти. То щира була душа… Хмельницький відцурався черні, простого народа. Народ перестав йому вірити, а від того все пішло шкереберть… Хмельницький тяжкий гріх узяв на душу, по волі чи по неволі… Слухайте, хлопці, мого старого розуму, пам'ятайте, що без народа або проти народа нічогісінько не доконається. А з народом однодушно можна гори перевалювати. Пам'ятайте як гарно йшло Хмельницькому, коли народ йшов за ним, а як пішло йому з Петрового дня, коли народ від його відскочив… Аж до того прийшло, що народ проклинав його: „бодай тебе, пане Хмельницький, перша куля не минула…“
— Давно ти, діду, від козаків пішов та в сій глушині засів?
— Тридцять літ буде, як тут живу самітно.
— Від тебе не одно-б почув, не одного навчився…
— Може. Тепер спіть здорові. Ще й завтра день буде, то розкажу дещо. Мене теж сон морочить.
Не треба було сього козакам двічи казати. Вони були змучені й на силу відганяли сон. Місяць сховався за ліс. В балці стемніло. Соловейко затих. Десь високо в скелі озвалась сова. Чути було, як коні хрупали траву.