Козацька помста/III
| ◀ II | Козацька помста III |
IV ▶ |
|
Пан Овруцький почував себе в своїм замку зовсім безпечно. Він знав добре, чого від своїх хлопів сподіватися, й тому держав себе обережно. Замок був оточений водою й глибоким ровом. Сюди вели лиш дві брами одна проти другої — до замкового подвіря. Одну браму було забито; заходили лиш одною залізною, що вела по-під високу башту, на якій стояли гармати. На баштах чатувало наємне німецьке військо. У замку заведений був військовий порядок. Військом командував німець-офіцер, якого звали ротмістром. Йому платив пан добре, й тому він вірно йому служив.
Вже два рази намагалися гайдамаки здобувати замок та ні разу їм не повелось. Тільки своїми трупами замкові рови загатили.
Від посліднього гайдамацького набігу пан Овруцький став ще обережнійший. Він знав, що гайдамаки йому не подарують сього, та що їх в околиці повно. Тому він, боячись за себе, не виходив із замку нікуди. Він навіть і до сусідів панів боявся навідуватись і перебував, коли не в просторих замкових покоях, то в замковім саді. Тут йому не ставало хіба птичого молока. Усе мав, чого душа забажала.
Покої були гарненько й багато прибрані. У саду всякі квітки, дерева, були й такі непривичні до нашого сонця, що їх треба було під зіму вкривати соломою. На замку жило багато веселих панських прислужників, приїздили гості й перебували тут цілими тижнями, або й довше. До сього держав пан ще італійських музикантів та співаків. По цілих днях та ночах лиш гульня, музики, співи, театри… І ту всю громаду дармоїдів треба було оплатити, нагодувати та напоїти, й на все те мусів достарчити засобів поневолений український хлоп своєю працею, крівавим потом.
З того, що пан Овруцький усе перебував у замку й нікуди не виїздив, він розлінувався дуже і потовщав. Тільки й було в нього руху, що яких дві години перед обідом проходжувався по замковому саду, і то все в одну пору.
Пан Овруцький любив смачно їсти та добре випити. Особливо при вечері не пропускав ніякої страви. Його кухарь француз вигадував що раз нові страви, а пан нічого не жалував, щоб лиш було що добре й багато їсти. — Такий тоді в панів звичай був. Столи мусіли вгинатися від срібної та золотої посуди та такої сили печеного й вареного, що було-б чим і двацятеро тільки людей обділити, та ще-б зосталось. Народ пух з голоду при тяжкій праці, а пани їли, аж животи тріщали. Решту їла служба, недоїдки доїдали панські собаки, та й ще лишалося. У панів називалось добре гостювання тоді, як усі понаїдалися до несхочу, та й ще половина лишилася. Хто-б давав гостям тільки те, що треба, такого прозвали-б скупягою, й усі-б його обминали.
Пан Овруцький, наївшися за вечерею досита, випивши вина, як усі черевані, при кінці вечері засинав за столом. Тоді приходили два лакеї, брали його по-під руки й вели в спальню. Тут його роздягали й клали в пухову постіль, де він зараз і починав хропти.
Гості тим не бентежились. Вони тепер ще краще забавлялись, бенкетували аж до рана, поки їх, п'яних, не порозносила служба до їх покоїв.
Могли спати, доки воля.
Зате пан Овруцький, за порадою свого лікаря, вставав раніш за всіх. Вправні лакеї мили його, мов кабана, натирали, одягали в шовкову одежу, й пан виходив з спальні поперед усього до замкової каплиці, де ксьондз читав мшу.
Вже то пани побожні були. Молилися або казали другим за себе молитися, та ся молитва не перепиняла їм зараз знущатися над своїми хлопами. Не бачили в тім нічого злого, бо-ж хлопа не вважали за людину, а за хама, которого Бог на те й сотворив, щоб працював на панів, вибранників божих, за яких себе вважали пани.
По мші їв пан сніданнє з жінкою й синком, а тоді виходили всі в замковий садок проходжуватися. Туди жадних гостей не пускали. Пан хотів тут бути сам. За ним ішов один лакей, а малого Стася провожала вчителька францужанка.
Так було воно й того дня, коли Карпо з Максимом задумали виконати своє діло.
Тільки стало на світ заноситися, Карпо роздягся до сорочки, зняв чоботи, підперезався довгим мотузом та заткнув за пояс гострого ножа. Він підкрався під замок, перейшов рів і сховався під муром у кущах. Потім закинув мотуза на гиляку, що висіла над ним, і, мов кіт, видряпався на мур. З тим мотузом пішов він далі муром, криючись поміж галузи дерев, поки не опинився над самим ставом.
Тут росло на мурі дерево рябини. Карпо понавьязував на мотузі вузлів, привьязав один кінець до рябини, й по нім, наче по драбині, спустився вниз у сад. Тут теж були під муром дерева, й він тут заховався.
Недовго тут пересидів, як прийшло кілька людей з мітлами замітати стежки в саду. Карпо слухав їх розмову.
— Сьогодня либонь даремне трудимось, говорив один — паньство не вийдуть.
— Чому?
— Пані щось нездужає, а череваневі самому не схочется рушатись, — розледащів, мов кабан…
— Скажи ще раз так, нехай ось почує садовник, тоді дістанеться тобі на горіхи…
— Добре кажеш — от так вихопилось…
— Сьогодня пани на полювання вибираються…
— Вибиралися, та не виберуться, налякались…
— Чого?
— Вже-ж не вовка, а гайдамаків. Каштелянові донесли, що вчора приїздили в село якісь два чужі козаки, Запорожці либонь…
— Еге-ж! Ну й що?
— Та це-ж найбільше їх і лякає, що ніхто не знає, ані звідкіля, ані чого приїздили, ані куди ділись. З рана перешукали гайдуки ціле село, кожну хату, клуню, за кінським гноєм шукали, і нічого не знайшли… Тоді каштелян велів сього челядника випарити, щоб панів не лякав даремне, а панів заспокоїв… Але в страха великі очі, й вони таки бояться.
— А як ти гадаєш: були козаки, чи не були?
— Були, каже пошепки, виїхали з ліса, в'їхали в село, а після мов під землю запали.
— Коли-б Господь милосердний прислав їх, може-б панів трохи приборкали, та нам би лекше жилося…— Мовчи! Життя тобі не миле? За таку зухвалу мову можеш повиснути.
— Правда! Спасибі за осторогу. З болю й язик не хоче мовчати, та все щось бовтне…
— Так ти його прикуси… Каштелян таки, мабуть, звелить перешукати ліс…
— Не знать, що з ними?
— З козаками? Їх лише двоє було. То, мабуть, лиш роз'їзд.
Головна сила десь недалеко має бути, адже-ж у двох на таке зухвальство не зважилися-б.
— Знаєш ти що? — Я завтра тікаю світ за очі, вже не видержу. Того тижня за один листок, що лежав на стежці, мене вибатожили — вже не видержу… Та й чого мені тут зоставатись? В мене нема нікого…
Я круглий сирота…
— Ти дурний, Дмитре, коли-б мені так, я б давно втік, а то жаль мені батька: я втечу, а його на смерть заб'ють.
Дальшу розмову перебив садовник. Вони обоє стали пильно замітати. Другі люде пішли далі. Садовник став їх лаяти, чого вони байдикують.
— Та сьогодні й так не прийдуть сюди ясновельможні, бо казали, що пані нездужає.
— Який ти мудрий, каже садовник, а я сам бачив, як усі йшли в замкову каплицю.
Карпо аж зрадів, почувши таке. Коли-б пани сьогодні не прийшли, довелось би тут сидіти до завтра, а ще чого доброго могли-б його товариша в лісі винюшити, а тоді все пропало!
Тепер біля Карпа стало тихо. Робітники пішли далі. Довгенько ще сидів Карпо, не рухаючись, поки не почув гамір від замку. Він розхилив легенько кущ і дивився на стежку, висипану білим піском. Стежка була проста й тяглась аж до замку. Туди йшли ясновельможні пани. Попереду біг маленький білий, кучерявий песик, нетутешньої породи. Карпо аж зубами заскреготів з лютости й вилаявсь. Собачка, певно, його зрадить і перепинить йому доконати те, що замислив. Песик побіг геть наперед. Далі йшла якась худа пані, ведучи за руку малого хлопчика. Він був марний, блідий, дрібний, мов пірце. Хлопець щебетав щось до своєї учительки, чого Карпо не міг розуміти. Подалі за ними ступали самі ясновельможні. Пані висока й стройна, а він, мов кабан. Череватий, мов бочка. Живіт, підперезаний багатим поясом, теліпається за кожним кроком, то в одну, то в другу сторону. Видно було, що важко йому було ходити: ледве перевалювався черевань з одної ноги на другу.
Карпо не мав часу до них приглядатися, бо всю його увагу займала собачка. Вона прибігла в те місце скоком, несучи високо то одну то другу задню лапу й одразу занюхала Карпа. Вона стала придивлятися цікаво до Карпа, й раз гавкнула. Карпо сидів, мов закаменілий, та пильно дививсь на неї. Песик приступив ближче, осмілився й став Карпа обнюхувати. Карпо блискавкою схопив його за мордочку, здавив так, що й не пікнув, і відрубав одним замахом ножа голову.
Песик навіть і не застогнав. Се діялося в густих кущах, і ніхто не міг того бачити. Карпо сховав собаку поза себе й сидів далі, поки не надійшов сюди хлопчик з худою панею… Мов кіт на молодого горобця, кинувся Карпо на цю пару й ухопив хлопця під пахву. Вчителька так налякалась, що заніміла зовсім, а хлопець заверещав не своїм голосом. Тоді то й ясновельможні побачили, що діється. Карпо скочив до муру й по мотузі видряпався на гору. Тепер закричала й учителька й побігла проти ясновельможних, ломлючи руки. Та вони й самі бачили, що сталося. Пані стала бігти що сила, випереджаючи череваня, що телепав своїм животом на всі боки. Тепер уп'ять побачили Карпа. Він босий стояв на мурі, держучи в лівій руці хлопця, а в правій окрівавлений собачою кров'ю ніж.— Не пізнаєш мене, пане Овруцький? — гукав він униз, а очі в нього вогнем блищали. Я Карпо Кожушенко, твій підданий, а тепер вільний запорожський казак.
Я син того Петра Кожуха, якого ти звелів киями до смерти забити. Я син тої Кожушихи, що тобі пику подряпала, та й теж під киями згинула.
Я прийшов з тобою розплатитися за тих мучеників… Правда, пане, добре я справився? Коли тобі собачки жаль, то вона там під муром без голови. А твого синка таки не віддам.
— Гей, служба! — верещав черевань… ловіть харциза, нагороду велику дам!
Надбіг на той крик садовник з помічниками, а лакєй побіг до замку людей кликати.
Не роби дурниць, пане, каже Карпо… Я не шляхтич, дітей убивати не буду… А коли-б ти наважився мене піймати й його в мене з рук видерти, то клянусь Богом, що живих нас не дістанеш… Та мені ніколи довго балакать. З тобою, пане, ми ще побачимось. А по тім слові бувайте здорові!
Карпо обернувся й шубовстьнув з високого муру в воду, держучи кріпко хлопця в руках…
Пані зомліла. Пан дер собі волосся на голові з одчаю.
В замку настала страшна метушня. Ніхто добре не знав, що сталося. Чути лиш було вривані слова, що Стася гайдамаки вкрали…
Паню занесли зомлілу до замку, куди згодом і пан прийшов. Гості кинулися до зброї. Каштелян звелів сідлати коні й ладився пустити погоню за козаками.
Та ще поки зібралися й виїхали з замкової брами, пані отямилась, вибігла на подвіря замкове й стала їх спиняти. Вона, небога, толкувала всім, що коли-б харцизів і зловили, то се певна смерть для її дитини, бо вони її живої не пустять.
Пан спершу перечив. Хотів сам їхати з жовнірами.
Він волів бачити свого одинака мертвим, ніж між гайдамацтвом, яке буде над його дитиною знущатися. Тоді один з гостей пояснив, що козаки з малими дітьми поводяться лагідно. Коли дитина жива буде, то згодом її можна буде відшукати, а так через погоню нічого не вдіють, бо козаки живої дитини не віддадуть. Можна навіть оповістити добру нагороду, окуп. Так радив один бувалий шляхтич, і се помогло, бо погоні вже не посилали.
Розуміється, що по тій страшній пригоді про забаву ніхто не думав, і гості пороз'їздилися, зоставляючи Овруцьких в тяжкім смутку.