Кобзарь (1876)/Том 2/Сон (У всякого своя доля)
| ◀ Чигирин | Кобзарь. Том 2 Сон |
Уривки з поеми »Єретик« або »Иван Гус« ▶ |
|
Іоан. Гл. XIV., ст. 17.
У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазірає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину;
Той тузами обірає
Свата в ёго хаті,
А той нишком у куточку
Гострить[1] ніж на брата;
А той тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час, та й запустить
Пазурі в печінки;
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка;
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує,
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Та так з ёго сердешного
Кров, як воду, точить!...
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі,
Може, так і треба!“
— Так і треба! бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На сім світі бажаєте... [2]
Немає! немає!
Шкода й праці! Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята, і старчята —
Адамові діти.
І той... і той... А що ж то я?
— Ось-що добрі люде:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і буддень;
А вам нудно, жалуєтесь... [3]
Їй Богу, не чую!
І не кричіть; я свою пью,
А не кров людськую.
От-так, ідучи по-під-тинню
З бенкету пьяний у-ночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричять
І жінка не лає...
Тихо, як у раї,
Усюди божа благодать,
І в серці, і в хаті.
Отто ж я ліг і спати;
А вже підпилий як засне,
То хоч коти гармати, —
І усом не моргне.
Та й сон же, сон, на прочуд дивний, [4]
Мені приснився;
Найтверезійший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позірнуть на ті дива;
Та чорта-з-два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами,
Та тенетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,
Та байраками;
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею.
— „Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю!
Мої муки, мої люті
В хмарі [5] заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово, —
Я до тебе літатиму
З хмари на розмову,
На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою;
О-півночі падатиму
З чистою росою... [6]
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога встануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небога!
Годуй діток; жива правда
У Господа Бога!“
Лечу, дивлюся — аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі — по волі
Стоять собі мов сторожі,
Розмовляють в полі. [7]
І усе ж те, [8] вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Раннєю [9] росою,
Вмивається, красуються,
Сонце зустрічає.
І нема тому почину, [10]
І краю немає.
Ніхто ёго не додбає,
Ані розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ж ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марно плачеш?
Чого тобі шкода?
Хиба ти не бачиш,
Хиба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися, а я полечу
Високо-високо, за синії хмари.
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь: у тім раю, що ти покидаєш,
Латану свитину з каліки здіймають —
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Панят [11] недорослих. А он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надію[12] в військо оддають;
Бо ёго, бач, трохи... А он-де, — під-тином
Опухла дитина голодная мре,
А мати пшеницю на панщині жне.
А он — бачиш!... Очі, очі!
На-що ви здалися?
Чом ви з-малку не висохли
Слізми не злилися?
То покритка по-під-тинню
З байстрям шкандибає;
Батько й мати одцурались
Й чужі не приймають; —
Старці навіть цураються...
А панич не знає:
З двадцятою,[13] недолюдок,
Душі пропиває.
Чи Бог бачить із-за хмари
Наші слёзи, горе?
Може й бачить, та помога,
Як і отті гори
Предковічні, що политі
Кровию людською!...
Душе моя убогая,
Лишенько з тобою!
Упьємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до Бога,
Ёго розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати?
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла,
Своє товариство; ти з ними росла,
Ти з ними кохалась; їх тяжкиї руки
Тебе повивали; бери ж їх, лети,
Та по всёму небу орду розпусти:
Нехай чорніє, червоніє
Полумьям повіє,
Нехай знову рига змія,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю.
А тим часом пошукаю
На край світа раю!
І знов лечу по-над землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті,
А ще гірше дивитися
На слёзи та лати.
Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє;
Кругом гори [14] та болота,
Туман, туман та пустота,
Людей не чуть; не знать і сліду
Людської страшної ноги...
„І вороги й невороги,
Прощайте! В гості не приїду.
Упивайтесь, бенкентуйте:
Я вже не почую;
Один собі на вік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще єсть країна [15]
Неполита слізьми, кровъю,
То я одпочину,
Одпочину...“
Аж слухаю...
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О, люде поганий!
Де ти взявся? Що ти робиш?
Чого ти шукаєш
Під землею? Ні, вже мабуть
Я не заховаюсь
І на небі... За що ж кара,
За що мені муки?
Кому я що заподіяв?
Чиї тяжкі руки
В мені [16] душу закували,
Серце запалили
І, ганячи силу,
Думи розпустили?
За-що? не знаю, а карають, [17]
І тяжко карають.
А коли я спокутую,
Коли діжду краю, —
Не бачу й не знаю.
Заворушилася пустиня,
Мов із темної домовини
На той останній страшний суд
Мерці за правдою встають.
То не вмерлі, не зариті [18]
Не суда ідуть просити,
Ні, то люде, живі люде,
В кайданах забиті,
Щоб пельку залити
Неситому… То каторжні,
А за що? Те знає
Вседержитель, а може ще
Й він не добачає!
Он-де злодій штемпований
Кайдани волочить;
От розбійник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче;
А між ними запеклими,
В кайдани убраний,
Царь всесвітний, [19] царь волі, царь
Штемпом увінчаний,
В муці, в каторзі — не просить,
Не плаче, не стогне…
Раз добром налите серце
В-вік не прохолоне.
А де ж твої думи, рожевиї квіти,
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ж ти їх, друже, кому передав?
Чи може на віки в серці заховав?
Ой не ховай, брате! розсип їх, розкидай:
Зійдуть і ростимуть і вийдуть з їх люде. [20]
Чи ще митарство, чи вже буде?
Буде, буде, бо холодно;
Мороз розум будить.
І знов лечу, земля чорніє,
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами;
То город із стома церквами;
А в городі, мов журавлі,
Замуштрували москалі.
І кайданами окуті,
Муштруються! — Далі гляну —
У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє.
Над ним хмарою чорніє
Туман тяжкий. Долітаю —
То город без краю.
Чи то турецький,
Чи то німецький?
А може те, що й московський.
Церкви та палати,
Та пани пузаті
І ні однісінької хати!
Смеркалося. Огонь-огнем
Кругом запалало,
Аж злякався... „Ура! ура!
Ура!“ закричали.
„Цу-цу, дурні! схаменіться,
Чого се ви раді,
Що орете?“ — „Экой хохолъ!
Не знаетъ параду!
У насъ парадъ. Самъ изволитъ
Сегодня гуляти.“
„Та де ж вона, тая цяця?“
— „Вонъ, видишь палаты?“
Штовхаюся, а землячок,
Спасибі признався,
З цинковими кгудзиками:
„Гдѣ ты здѣсь узялся?“
— З України. — „Да какъ же ты
Й гаварить не вмѣешь
Па здѣшнему?“ — „Ба ні, кажу!
Говорить я вмію,
Та не хочу.“ — „Экой чудакъ
Я всѣ входы знаю;
Я здѣсь служу; коли хочешь,
Въ дворецъ попытаюсь
Ввести тебя. Только, знаешь,
Ми, братъ, просвѣщенны,
Не поскупись полтинкою.“
— „Цур тобі, мерзений
Каламарю!“
І зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!
Так от-де рай! Уже на що
Золотом облиті
Блюдолизи! Аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає. Обік ёго
Жіночка-небога,
Мов опенёк засушений
Тонка, довгонога,
Та ще на-лихо [21] сердешна
Хита головою.
— „Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою!
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяцю, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам:
От-то дурний! а ще й битий!
На квіток повірив
Москалеві! От і читай,
І йми ти їм віри!
За панами панства, панства
У сріблі та златі!
Мов кабани годовані,
Пикаті, пузаті!
Аж потіють та товпляться,
Щоб то ближче стати
Коло самих: може вдарять,
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч пів-дулі, аби тілько
Під самую пику.
І всі у-рад поставали,
Ніби безъязикі.
Ані телень!... Царь цвенькає,
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадёриться.
Довгенько в-двох похожали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли
(Здалека нечути)
Об отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та об муштрах ще новійших;
А потім цариця
Сіла мовчки на дзикглику.
Дивлюсь — царь підходить
До найстаршого... та в пику
Ёго як затопить!
Облизався неборака
Та меншого в пузо —
Аж загуло... А той собі
Ще меншого туза
Межи-плечи. Той меншого,
А менший малого;
А той дрібних; а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
Та й давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити
Та верещать, та як ревнуть:
„Гуля наш батюшка, гуля!
Ура! ура! ура... а... а... а!“
Зареготався я, та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тілько де-де православні
По кутках стогнали,
Та стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і слёзи! От пішов я
Город озірати.
Там ніч — як день. Дивлюся я: [22]
Палати, палати
По-над тихою рікою,
А берег обшитий
Увесь камінєм. Дивуюся,
Мов несамовитий:
Як-то воно зробилося
З калюжи такої
Таке диво... От-тут крови
Полито[23] людської
І без ножа! По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,
Аж чудно дивиться,
І дзикгарі[24] теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить... копитами
Скелю розбиває.
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки; якимсь листом
Голова повита.
Кінь басує... от-от річку
От-от перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
„Первому Вторая“
Таке диво поставила.
Тепер же я знаю:
Це той Первий, що роспинав
Нашу Україну,
А Вторая доканала
Вдову-сиротину.
Кати, кати, людоїди!
Наїлись обоє,
Накралися, а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко-тяжко мені стало,
Так мов я читаю
Історію України...
Стою, заміраю.
А тим часом тихо-тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
„Із города, із Глухова
Полки виступали
З заступами на линію...
А мене послали
У столицю з козаками
Наказним гетьманом...
О, Боже мій милосердний!
О, царю поганий!
Царю проклятий, неситий,
Гаспиде лукавий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними кістками,
Поставив столицю
На їх трупах катованих
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах... Царю, царю!
І Бог не розсудить[25]
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
На вік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою...
України далекої
Може вже немає.
Полетів би, подивився,
Так Бог не пускає.
Може Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили.
Нашу славу? Боже милий![26]
Зжалься, Боже милий!“
Та й замовкло. Дивлюся я, —
Біла хмара криє
Синє море;[27] а в тій хмарі
Мов звір в гаї виє.
То не хмара: біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянжовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми Бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав голих і голодних
У сніг на чужину
Та порізав із шкур наших
Собі багряницю,
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий, проклятий!“
Розлетілись, розсипались:
Сонечко вставало;
А я стояв, дивувався
Так, аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
По-край улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а до дому:
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю-гадаю :
„Як-то тяжко той насущний
Люде заробляють!“
От і братія сипнула
У Сенат писати,
Та підписувать, та драти
І з батька і з брата.
А між ними і землячки
Де-де поглядають;
По-московськи так і чешуть,[28]
Сміються та лають
Батьків своїх, що з-малечку
Цвенькати не вчили
По-німецьки, а то тепер
І кисни в чорнилі! —
Пьявки, пьявки! Може батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови!
Україно, Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодиї,
Чорнилом политі,
Московською блекотою,
В німецьких петлицях [29]
Замучені... Плач, Вкраїно,
Бездітна вдовице!
Пійти лишень, подивиться
До царя в палати:
Що там робиться? Прихожу:
Старшина пузата
Стоїть рядом, сопе, хропе
Та понадувалась,
Як индики, і на двері
Косо поглядала.
Аж ось вони й одчинились:
Неначе з берлоги
Ведмідь виліз... Ледве-ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Ёго мучило. Як крикне
На самих пузатих:
Всі пузаті до одного
В землю провалились.
Він вилучив баньки з лоба, —
І все затрусилось, [30]
Що осталось. Мов скажений
На меньших гукає, —
І ті в землю. Він на дрібних,[31] —
І ті пропадають.
Він до челяді... і челядь[32]
І челядь пропала;
До москалів, — москалики
Тяжко застогнали,[33]
Пішли в землю. Диво дивне
Сталося на світі!
Дивлюся я, що дальш буде?
Що буде робити
Мій ведмедик. Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де-ж ділася
Ведмежа[34] натура?
Мов кошеня — такий чудний!
Я як[35] засміявся!
Він і почув, та як гикне, —
Я перелякався...
Та й прокинувсь.
Оттаке-то
Приснилося диво!
Чудне якесь! Таке тільки
Сниться юродивим
Та пьяницям. Не здивуйте,
Брати мої милі,
Що не своє розсказував,[36]
А те, що приснилось.
1844. 8 іюня Петербургъ.
——————
- ↑ Точить (Рук. вар.)
- ↑ На тім світі благаєте.(ib.)
- ↑ ... жалкуєтесь!... (ib.)
- ↑ ... найпречудовіший, (ib.)
- ↑ В хмари... (ib).
- ↑ Рясною росою (ib.)
- ↑ ... з полем. (Льв. вид.)
- ↑ І все то те... (Рук. вар.)
- ↑ Дрібною росою,
З-покон-віку вмивається, (ib.) - ↑ ... загину (ib.)
- ↑ Княжат... (Льв. вид.)
- ↑ ... дитину. (Льв. вид.)
- ↑ З двадцятого, недоліток, Рук. вар. (цеб-то року, коли панич має маєткові права. Пояснення Льв. вид. Климковича 1865 р.)
- ↑ Кругом бори та болота, (ib.)
- ↑ Що ще Україна
Не помита слізьми... (Льв. вид. 1866.) - ↑ В муку... (Рук. вар.)
- ↑ ... а караюсь,
І тяжко караюсь. (Рук. вар.) - ↑ ... не убиті. (Рук. вар.)
- ↑ Царь Всевишній, (ib.)
- ↑ … і у люде вийдуть. (ib.)
- ↑ Та не на добре сердешна
Трясе головою. (Рук. вар.) - ↑ Дивуюся. (Рук. вар.)
- ↑ Пропало. (ib.)
- ↑ І дзвонарі. (ib.)
- ↑ ... не розлучить. (Рук. вар.)
- ↑ »На ту славу, Боже милий,
Глянься, Боже милий!« (ib.) - ↑ Синє небо; (ib.)
- ↑ ... так і ріжуть. (Рук. вар.)
- ↑ ... теплицях заглушені... (ib.)
- ↑ І всі затрусились,
Що остались. (Льв. вид.) - ↑ Він до дрібних, — (ib.)
- ↑ Він до челяді сунеться, — (ib.)
- ↑ До москалів, — і москалі
Тілько застогнали. (Льв. вид.) - ↑ Ведмедська... (Рук. вар.)
- ↑ Я аж засміявся.
Він почув се, — та як зикне!
(Льв. вид.) - ↑ Брати любі, милі,
Що не своє розсказую, (ib.)