Кобзарь (1876)/Том 2/Москалева криниця

Для інших версій цієї роботи див. Москалева криниця.
Москалева криниця.
(По першому рукопису.).

Не варт, їй Богу, жить на світі!...“
— „То йди топись“... „А жінка, діти?!...“
— „От-то-ж-то бачиш, не бреши!
А сядь лишень-но, напиши
Оцю бувальщину... то може
Инако скажете, небоже.
 Пиши от-так: було
 Село.
Та, щоб не лізти на чужину,
Пиши, у нас на Україні,
А в тіж селі вдова жила,
А у вдови дочка була
І син семиліток...
Добро мавши діток
У роскоші, — хвалиш Бога;
А вдові убогій
Мабуть не до Ёго,
Бо залили за шкуру сала,
Трохи не пропала:
Думала в черниці,
Або йти топиться!
Так жаль маленьких діток стало:
Звичайне мати, що й казать!
Та може снився таки й зять,
Бо вже Катруся підростала:
Чи вже їй вік продівувать,
Зносити брівоньки ні за що?...
Ні, дівонька вона не та!

Таки-ж у тім селі, трудящий
(Бо всюди сироти — ледащо)
У наймах виріс сирота,
Неначе батькова дитина!
 То сяк, то так,
Придбав сірома грошенят,
Одежу справив, жупанину,
Та ні відсіль, а ні відтіль
На ту сирітську кошйчину
Купив садочок і хатину,
Подякував за хліб, за сіль
І за науку добрим людям,
Та до вдовівни навпростець
Шелесть за рушниками!
Не торгувавсь з старостами
(Як те буває між панами).
Не торгувавсь і пан-отець:
Усім на диво, та на чудо
За три копи звінчав у буддень...
 Просохли очі у вдови.
 От-так то, друже мій, живи, —
 То й весело на світі буде.
 І буде варт на світі жить,
 Як матимеш, кого любить.
 Хоть кажуть от-ще що, небоже:
 Себе люби, то й Бог поможе.
 А доведеться умірать?
 Здихать над грішми? ні, небоже!
 Любов — Господня благодать!
 Люби ж, мій друже, жінку, діток,
 Діли з убогим заробіток,
 То легше буде й зароблять!“

1. — „Спочинем трохи» поговорим...
 Що? ярина ще не зійшла?“
2.  „Та де та ярина взялась?
 У мене ще на жито орють.
 От-тим-то б ба, що живете
 Відколи, дядьку, а не чули,
 А може й чули, та забули:
 Журнал дрюкують...“
1.  ... — „Те! те! те!“ —
2.  „Та що ви думаєте, польський
 Або „Хазяїн“ той московський?
 Не та ловись! журнал ревю!
 Чи те ля-мод, купив для Паші
 Торік в Ромні...“
1.  (Нишком) — „Так от як наші!
 Не чув, як на світі живу!...“
2.  „У самому тому журналі
 Моя Пашета начитала,
 Як німці сіяли траву;
 А потім вижали серпами!
 І все написано стихами
 Та не такими, як у нас...“
1. — „Як-би ти, брате, свині пас,
 За слово вибачай...“
2.  (Мов не чує) „Гей, хлопче!
 (Ходить, посвистує, а потім співає:)
 „Хлопче, молодче,
 З карими очима!
 На що тобі жинка,
 Камінь за плечима!...“
1. — „Та годі вже тобі співать.“
2.  „Що, може хочете кінчать,
 А я признаться думав теє...“
1. — „А я так думаю инеє,
 Що випьємо, та поснемо,
 А там і ладу не дамо;
 Сідай лиш, та пиши, небоже,
 Та кончимо, як Бог поможе!“

„Одружились небожата,
Дивувались люде:
Як-то вони, ті сироти,
Жить на світі будуть?
Минає рік, минув другий;
Знову дивувались,
Де в тих сиріт безталанних
Добро теє бралось?
І в коморі, і на дворі,
На току, й на ниві,
І діточки, як квіточки,
Й самі чорнобриві:
У жупанах похожають,
Старців закликають
На обіди, а багаті —
То й так не минають.
Не минали себелюбі,
Та все жалкували,
Що сироти таким добром
Старців годували:
„Коли гниє, то спродали б;
Ад-же-ж у їх діти!...“
Ось слухай же, що то роблять
Заздрощі на світі
І ненатля (?) голодная:
Ходили, ходили,
Поки в-ночі, жалкуючи,
Хату запалили!
Нехай би вже були непевні
Які вельможі просвіщенні:
То і не жаль було б, чи так?
А то сірісінький сіряк
От-так лютує. — Тяжко, брате,
Людей на старість розпізнати,
А ще гірше — з-замолоду
Гадину кохати.
Очарує зміїними
Карими очима...
А пек тобі! забув, дурню,
Що смерть за плечима?

До стебла все погоріло
І діти згоріли,
А сусіде, і багаті,
І вбогі, раділи,
Багатиї бач раділи,
Шо багатші стали,
А вбогиі тому раді,
Шо з ними зрівнялись!
Посходились жалкувати,
Жалю завдавати:

„Шкода, шкода! як би знаття
Копійчину б дбати,
То все б таки воно не так...
А що пак, Максиме!
(Бо ёго Максимом звали)
Попродай скотину,
Та ходи до мене в найми!
Що буде, те й буде!...
Будем знов чумакувати,
Поки вийдем в люде,
А там знову...“ Подякував
Максим за пораду.
— Побачу ще, як там буде,
Коли не дам ради...
То тоді вже певне треба
Іти в найми знову...
Де то моя Катерина,
Моя чорноброва!...
Вона мене все радила,
І тепер порадить...
Та останняя ся рада
На віки завадить.
Воли твої і корови
Разом поздихали,
А Катруся з Москалями
Десь помандрувала.“

Тепер от-так пиши небоже:
„Максим подумав, пожурився,
А потім Богу помолився,
Промовив двічи: „Боже, Боже!“
Та й більш нічого.
 Од цариці
Прийшов указ — лоби голить.
„Не дав вдовиці утопиться,
Не дам же й з торбою ходить!“
Сказав Максим, — і кгрунт покинув,
Бо вдовиного, бачиш, сина
В приём громада повезла.
Такі то темниї діла
Творяться нишком на сім світі!
А вас, письменних, треба б бити
Щоб не кричали : „ах, ах, ах...
Не варт, не варт, на світі жити!
А чом пак темні не кричять?...

2. — „Хиба ж живуть вони і знають,|1em}}
 Як ви сказали, — благодать,
 Любов . . . . . . .“
1.  „...Що, що? недочуваю!...“
2. — „Вони, кажу вам, прозябають,
 Або по вашому ростуть,
 Як та капуста на городі.“
1.  „От-так по вашому! ну, годі ж:
 Нехай собі і не живуть...
 А все, скажу, таки: як хочеш,
 А ви їм жить не даєте,
 Бо ви для себе живете,
 Заплющивши письменні очі.“
2. — „От-же як будем так писать,
 То ми й до вечора не кончим.
 Ну де той безталанний зять?“ —

 „Вернувсь вдовиченько до-дому,
 А зять пішов у москалі;
 Не жаль було ёго нікому,
 Та ще й сміялись у селі!

От-же, далебі, не знаю
Чи вона верталась,
Катерина, до матері,
Чи так і пропала?
Була чутка, що стрижену
В Умані водили
По улицях: украла що-сь,
Потім утопилась.
Та все-то те, — знаєш, люде
Втоплять і задушать.
А може то така правда,
Як на вербі груші.
Знаю тілько, що про неї
І пісню проклали.
Я чув тойді, на досвітках
Дівчата співали:
 „Шелесть, шелесть, по дубині
 Шапки хлопці погубили;
 Тілько наймит не згубив,
 Удовівну полюбив...“
Соромитна... нехай їй лихо!

Минали літа тихо-тихо,
(От-так пиши), — і за гріхи
Карались Господом Ляхи
І пугав Пугач над Уралом
Піїти в одах вихваляли
Войну й царицю, — тілько ми
Сиділи нишком, слава Богу.
 Шсля великої зіми
 Вернувся і Максим безногий:
 В поході, каже, загубив,
 Та срібний хрестик заробив.
Чого він придибав? нема в го хати,
Ні сестри, ні брата, нікого нема.
Чого ж він цриплентавсь? — а хто ёго зна!
Чи чув ти, що кажуть: легше умірати
Хоть на пожарині в своїй стороні,
Ніж в чужій в палатах! Чи чув ти? ба ні!

2. — „Ей, дядечку! швидче будемо писати.
 Бо хочеться спати і вам, і мені.“

 — Зажуривсь Москаль каліка:
 Де ёму подітись?
 Вдовиченко в пикинерах,
 Вдова на тім світі!
 До кого ж він прихилиться?
 Де перезімує?!
 Уже осінь; незабаром
 Зіма залютує.
 Нема ёму в світі долі:
 Полинула в полі!...
 Попросився зімувати
 До дяка у школу,
 Бо таки й письму, спасибі,
 Москалі навчили.
 І в косі був, бо й москалі
 Тойді, бач, носили
 Сиві коси з кучерями
 Усі до одного —
 І борошном посипали,
 Бог їх зна для чого?
 Максим, таки він письменний,
 Було помагає
 І на клирасі дякові
 І псалтирь читав
 Над покойними, й хавтури
 З школярами носить,
 А в Пилипівку сирома,
 Христа-ради просить.
 Нічого, знай своє пиши,
 Та перед людьми не бреши!
 Хоч-би тобі лихе слово
 Почув хто од ёго.
 І талан і безталання —
 Все, каже „од Бога.“
 Ані охне, ні заплаче,
 Неначе дитина.
 І собаки не кусали
 Москаля Максима.
 А в неділю, або в свято,
 Мов причепуриться,
 Шкандибає на вдовину
 Пустку подивиться.
 Сяде собі у садочку
 І вдову згадає,
 І за її грішну душу
 Псалтир прочитає.
 Катерину „о здравії“
 Тихенько помьяне!
 Утре слёзи — „все од Бога!“
 Й веселенький стане.
 А в Петрівку і в Спасівку
 Не спочине в школі,
 Бере заступ і лопату
 Шкандибає в поле.
 І край шляху, при долині —
 От-же не вгадаєш,
 Що каліка виробляє?
 Криницю копає!
 Та й викопав. На те літо
 Криницю святили
 На самого Маковія,
 І дуб посадили
 На прикмету проізжачим,
 А на друге літо
 Москаля вже неживого
 Нашли в бальці діти
 Коло самої криниці:
 Вийшов подивиться
 Останній раз сіромаха
 На свою криницю. —
 Громадою при долині
 Ёго поховали
 І долину і криницю
 На памьять назвали
 Москалевою. На Спаса,
 Або Маковія
 І досі там воду святять,
 І дуб зеленіє.
 Хто йде, їде, — не минають
 Зеленого дуба:
 В холодочку посідають
 Та тихо, та любо,
 Пьючи воду погожую,
 Згадають Максима...
 От-так живіть, недоуки,
 То й жить не остине.