|
Мені тринадцятий минав.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сияло,
Чи так мені чого було, —
Мені так любо-любо стало,
Неначе в Бога...
Уже прокликали до паю,
А я собі у бурьяні
Молюся Богу; і не знаю,
Чого маленькому мені
Тоді так приязно молилось,
Чого так весело було?
Господнє небо і село,
Ягня, здається, веселилось,
І сонце гріло — не пекло.
Та не довго сонце гріло,
Недовго молилось:
Запекло, почервоніло
І рай запалило.
Мов прокинувся, дивлюся:
Село почорніло,
Боже небо голубеє
І те помарніло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята;
Обернувся я на хати —
Нема в мене хати.
Не дав мені Бог нічого!
І хлинули слёзи,
Тяжкі слёзи; а дівчина,
При самій дорозі,
Не далеко коло мене,
Плоскінь вибірала.
Та й почула, що я плачу;
Прийшла, привітала,
Утирала мої слёзи
І поцілувала.
Неначе сонце засияло,
Неначе все на світі стало
Моє — лани, гаї, сади...
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня! а й досі, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога б не прокляв!
|
