Давно те діялось! Ще в школі.
Таки в учителя дьяка
Гарненько вкраду пьятака,
(Бо я було трохи не голе —
Таке убоге!) та й куплю
Паперу аркуш, і зроблю
Маленьку книжечку; хрестами
І везерунками з квітками
Кругом листочки обведу,
Та й списую „Сковороду“
Або „три царіє со дари;“
Та сам-собі у бурьяні,
Щоб не почув хто, не побачив, —
Виспівую було та плачу…
І довелося знов мені
На старість з віршами ховатись,
Мережать книжечки, співати
І плакати у бурьяні,
І тяжко плакать!… і не знаю,
За що мене Господь карає…
У школі мучилось, росло,
У школі й сивіть почало,[1]
У школі дурня й поховають;
А все за того пьятака,
Що вкрав маленьким у дьяка,
Мабуть [2] Господь мене карає...
Ось слухай же, мій голубе,
Мій орле-козаче,
Як канаю я в неволі,
Як нужу я світом.
Слухай, брате, та научай
Своїх малих діток,
Научай їх, щоб не вчились
Змалку віршувати;
Коли ж яке поквапиться,
То нищечком, брате,
Нехай собі у куточку [3]
І віршує й плаче
Тихесенько, щоб Бог не чув.
Щоб і ти не бачив,
Щоб не довелося, брате,
І ёму каратись,
Як я тепер у неволі
Караюся, брате...
Неначе злодій по-за валами
В неділю крадуся я в поле,
Талами вийду по-над Уралом [4]
На степ широкий, мов на волю.
І болящеє, побите
Серце стрепенеться,
Мов рибонька над водою;
Тихо усміхнеться,
І полине голубкою
По-над чужим полем, —
І я ніби оживаю
На полі, на волі...
І на гору високую
Вихожу — дивлюся,
І згадую Україну, —
І згадать боюся...
І там степи, і тут степи,
Та тут не такиї —
Руді-руді, аж червоні;
А там голубиї,
Зелениї, мережані
Нивами, ланами,
Високими могилами,
Темними лугами...
А тут бурьян, піски, тали,
І хоч би на-сміх де могила
О давнім-давні говорила:
Неначе люде не жили!
Од спокон-віку і до-нині
Ховалась од людей пустиня,
А ми таки її знайшли...
Уже й твердині поробили,
Затого будуть і могили —
Всёго наробимо колись!...
О, моя доле! моя Країно!...
Чи я то вирвусь з ції пустині...
Чи може (крий Боже!)
Тут і загину...
І почорніє червоне поле...
— „Айда в казарми, айда в неволю!“ [5]
Неначе крикне хто надо мною, —
І я прокинусь. По-за горою
Вертаюсь, крадуся, по-над Уралом,
Неначе злодій той по-за валами.
От-так я, друже мій, святкую
От-тут неділеньку святую!
А понеділок? Друже-брате!...
Приходить ніч в смердячу хату,
Осядуть думи; розібьють
На стократ серце і надію,
І те, що вимовить не вмію,
І все на світі проженуть,
І спинять ніч: часи — літами,
Віками глухо потечуть...
І я кровавими слёзами
Нераз постелю омочу. [6]
Перелічу і дні, і літа,
Кого я, де, коли любив?
Кому яке добро зробив?
Нікого в світі, нікому в світі —
Неначе по лісу ходив.
А малась воля, малась сила!
Та силу позички зносили;
А воля в гостях упилась,
В степу небога заблудила [7]
Та й упиваться зареклась.
Не поможе, милий Боже!
Як-то кажуть люде:
Буде каяття на світі,
Вороття не буде...
Благаю Бога, щоб світало;
Мов волі, сонця — світу жду...
Цвіркун замовкне; „зорю“ бьють, —
Благаю Бога, щоб смеркало!
Бо на позорище ведуть
Старого дурня муштрувати,
Щоб знав, як волю шанувати,
Щоб знав, що дурня всюди бьють...
Минають літа молодиї, [8]
Минула доля, а надія
В неволі знову за своє,
Зо мною знову лихо діє
І серцю жалю завдає:
А може, ще добро побачу,
А може, лихо переплачу,
Води Дніпрової напьюсь,
На тебе, друже, подивлюсь?
І може, в тихій твоїй хаті
Я буду знову розмовляти [9]
З тобою, друже мій... Боюсь!...
Боюся сам себе спитати,
Чи се коли сподіється?
Чи може вже з неба
Подивлюсь на Україну,
Подивлюсь на тебе...
А иноді так буває,
Що й слёзи не стане,
І благав би я о смерті!
Так тая Украйна
І Дніпро крутоберегий
І ти, друже-брате, [10]
Не даєте мені Бога
О смерті благати!
|
