Кобзарь (1876)/Том 2/Марія
| ◀ Во Іудеї, во дні они | Кобзарь. Том 2 Марія |
Осії глава XIV ▶ |
|
Радуйся, ты бо обновила еси
зачатыя студно.
Акаѳ. Пр. Богор. ік. 10.
Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє, —
Все упованіє моє
На тебе, Мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Пренепорочная, благая!
Молюся, плачу і ридаю!
Воззри, Пречистая, на їх,
Оттих окрадених, сліпих
Невольників; подай їм силу
Твоёго мученика-Сина
Щоб хрест-кайдани донесли
До самого-самого краю.
Достойно-пітая! благаю,
Царице неба і землі,
Воньми їх стону і пошли
Благий конець, о, Всеблагая!
А я незлобний воспою,
Як процвітуть убогі села
Псалмом і тихим і веселим
Святую доленьку твою.
А нині — плач і скорбь і слёзи
Души убогої-убогій
Остатню лепту подаю!
У Іосипа, у тесляра,
Чи в бондаря того святого,
Марія в наймичках росла.
Росла собі і виростала,
І на порі Марія стала,
Рожевим квітом розцвіла
В убогій і чужій хатині,
В святому тихому раю.
Тесляр на наймичку свою,
Неначе на свою дитину,
Теслу було і струг покине
Та й дивиться... і час мине,
А він і оком не мигне,
І думає: „ані родини,
Ані хатиночки нема,
Одна-однісенька!... Хиба...
Ще ж смерть моя не за плечима!!“
А та — стоїть собі під тином
Та вовну білую пряде
На той бурнус ему святешний;
Або на беріг поведе
Козу з козяточком сердешним
І попасти і напоїть;
Хоч і далеко, так любила ж
Вона той тихий Божий став,
Широкую Тиверіаду.
І радо, аж сміється, радо,
Що Іосип, сидячи, мовчав,
Не боронив їй, не спиняв
На став іти. Іде, сміється;
А він сидить та все сидить,
За струг, сердега, не береться.
Коза напьеться та й пасеться,
А дівчина собі стоїть,
Неначе вкопана, під гаєм,
І смутно-сумно позірає
На той широкий, Божій став.
І мовила: „Тиверіадо!
Широкий царю озерам!
Скажи мені, моя порадо,
Якая доля вийде нан
З старим Іосипом?... О доле!...“
І похилилась, мов тополя
Од вітру хилиться в яру:
„Ёму я стану за дитину;
Плечми моїми молодими
Ёго старого підопру!...“
І кинула кругом очима
Аж искри сипнули з очей,
А з добрих молодих плечей
Хитон полатаний до-долу
Тихенько зсунувся: ніколи
Такої божої краси
Ніхто не узрить!... Злая ж доля
Колючим терном провела,
Згнущалася над красотою!...
О, доленько!... По над водою
Ходою тихою пішла,
Лопух край берега найшла,
Лопух зірвала і накрила,
Неначе бриликом, свою
Головоньку тую смутную,
Свою головоньку святую,
І зникла в темному гаю.
О, світе наш незаходимий!
О, Ти пречистая в женах!
Благоуханний зельний кріне!
В яких гаях, в яких ярах,
В яких незнаємих вертепах
Ти заховалася од спеки
Огнепалимої тиї,
Що серце без огню розтопить
І без води прорве, потопить
Святиї думоньки твої!
Де ти сховаєшся? нігде!
Огонь заклюнувся вже... годі!
Уже розжеврився, і шкода,
Даремне сила пропаде,
До крови дійде, до кості
Огонь той лютий, негасимий,
І недобитая, за сином
Повинна будеш перейти
Огонь пекельний. Вже пророчить,
Тобі вже зазірає в очі
Твоє грядущеє... Не зри!
Слёзу пророчую утри,
Заквітчай голову дівочу
Лілеями, та тим рясним,
Червоним маком, та й засни
Під явором у холодочку,
Поки що буде.
У вечері, мов зоря тая
Марія з гаю вихожає
Заквітчана. Фавор-гора,
Неначе з злата-серебра,
Далеко-високо сияє,
Аж сліпить очі. Підняла
На той Фавор свої святиї
Очиці кроткая Марія
Та й усміхнулась... Зайняла
Козу з козяточком з-під гаю
І заспівала.
„Раю, раю,
Темний гаю!
Чи я молодая,
Милий Боже, в твоїм раю
Чи я погуляю,
Нагуляюсь?...“
Та й замовкла.
Круг себе сумно озірнулась
На руки козиня взяла
І веселенькая пішла
На хутір бондарів убогий.
А йдучи козиня небога,
Ніби дитину на руках,
Хитала, бавила, гойдала,
До лона тихо пригортала
І цілувала. Козиня,
Неначе теє кошиня,
І не пручалось, не кричало,
На лоні пестилося, гралось.
Миль зо дві любо з козиням
Трохи-трохи не танцювала, —
І не втомилась. Вигляда
Старий, сумуючи під тином,
Давненько вже свою дитину;
Зустрів її і привітав,
І тихо мовив: „Де ти, в Бога,
Загаялась, моя небого?
Ходімо в кущу, опочий,
Та повечеряємо в-купі
З веселим гостем молодим!
Ходімо, доненько!“ — „Який,
Який се гость?!...“ — „Із Назарета,
Зайшов у нас підночувать
І каже — Божа благодать
На ветхую Елисавету
Учора рано пролилась:
Учора, каже, привела
Дитину-сина, а Захарій
Старий нарік ёго Иваном!
Так бачиш що!...“
А гость розутий,
Умитий, в кущі, вихожав
В одному білому хитоні,
Мов намалёваний сияв.
І став велично на порозі
І уклонившися вітав
Марію тихо... Їй небозі —
Аж дявно, чудно. Гость стояв
І ніби справді засияв.
Марія на ёго зірнула
І стрепенулась, пригорнулась,
Неначе злякане дитя,
До Іосипа свого старого.
А потім гостя молодого
Просила, ніби повела
Очима в кушу. Принесла
Води погожої з криниці,
І молоко, і сир козлиці
Їм на вечерю подала;
Сама ж не їла, не пила,
В куточку мовчки прихилилась
Та дивувалася-дивилась
І слухала, як молодий
Дівочний гость той говорив.
І словеса ёго святиї
На серце падали Марії,
І серце мерзло і пеклось.
— „Во Іудеї не було,
Промовив гость, того ніколи,
Що нині узриться. Равві,
Равві великого глаголи
На ниві сіються новій.
І виростуть, і пожнемо,
І в житницю соберемо
Зерно святее. я Мессію
Іду народу возвістить!“
І помолилася Марія
Перед апостолом.
Горить
Огонь тихенько на кабиці,
А Іосип праведний сидить
Та думає. Уже зірниця
На небі ясно зайнялась,
Марія встала та пішла
З глеком по воду до криниці.
І гость за нею, і се в ярочку
Догнав Марію...
Холодочком
До сходу сонця провела
До самої Тиверіади
Благовістителя, і рада
Радесенька собі прийшла
До-дому.
Жде ёго Марія
І ждуш плаче; молодиї
Ланити, очі і уста
Марніють зримо. „Ти не та,
Не та тепер, Марія, стала...
Цвіт зельний — наша красота!“
Промовив Іосип: „Диво сталось
З тобою, доненько моя!...
Ходім, Маріє, повінчаймось,
А то...“ й не вимовив, — убьють
На улиці!... „і заховаймось
В своїм оазисі...“ І в путь
Марія на-швидку збіралась
Та тяжко плакала-ридала.
От-то ж вони собі ідуть;
Ніс з торбиною на плечах
Нову коновочку старий:
Спродать би то, та молодій
Купить хустиночку до-речи
Та й за повінчання оддать.
О, старче праведний, багатий!
Не од Сіона благодать,
А з тихої твоєї хати
Нам возвістилася. Як-би
Пречистій їй не дав ти руку,
Рабами б бідниї раби
І досі мерли б.
О, муко!
О, тяжкая душі печаль!
Не вас мені сердешних жаль:
Сліпі ви, нищиї душею;
А тих, що бачять над собою
Сокиру, молот і кують
Кайдани новиї; убьють,
Заріжуть вас, душеубийці,
І із крівавоі криниці
Собак напоять!
Де ж подівсь
Дівочний гость оттой лукавий?
Хоч-би прийшов та подививсь
На брак той славшій і преславний,
На брак окрадений! Не чуть,
Не чуть ані ёго, ані Мессії.
А люде ждуть чогось, і ждуть
Чогось непевного. Маріє,
Ти безталанная! Чого
І ждеш і ждатимеш од Бога
І од людей ёго?! Нічого,
Ниже апостола того
Тепер не жди! Тесляр убогий
Тебе повінчану веде
В свою убогую хатину.
Молись і дякуй, що не кинув,
Що на розпуття не прогнав;
А то б цеглиною убили
Як-би не вкрив, не заховав:
В Єрусалимі говорили
Тихенько люде, що стяли
У городі Тиверіаді,
Чи то якогось розпьяли
Провозвістителя Мессії.
„Его?!“... промовила Марія
І веселенькая пішла
У Назарет; і він радіє,
Що наймичка ёго несла
В утробі праведную душу
За волю розпьятого мужа.
От-то вони собі ідуть;
Прийшли до-дому, і живуть
Повінчані, та невеселі.
Тесляр колисочку дебелу
Майструє в сінях; а вона,
Пренепорочная Марія,
Сидить собі коло вікна
І в поле дивиться і шиє
Маленькеє сороченя.
Кому-сь то це?
— „Хазяїн дома?“
Па дворі крикнуло: — „Указ
Од Кесаря, ёго самого,
Шоб ви сёгодня, сей же час,
Всі на ревизію у город,
У город Вифлиєм ішли!“
І зник, пропав той тяжкий голос,
Тільки руна в яру гула.
Марія зараз заходилась
Пекти опрісноки. Спекла,
В торбину, мовчки положила,
І мовчки за старим пішла
У Вифлиєм. — „Святая сило,
Спаси мене, мій Боже милий!“
Тільки й промовила. Ідуть,
Сумуючи собі обоє,
І вбогиї — перед собою
Козу з козяточком женуть:
Бо дома ні на кого кинуть.
А може Бог пошле дитину
У дорозі — от і молоко
Сердешній матері. Скотина
Іде пасучися, рядком
Ідуть за нею батько й мати.
І починають розмовляти
По волі тихо. — „Семіон —
Протопресвитер, — Іосип мовив —
Такеє-то пророче слово
Сказав мені; „Святий закон
„І Івраама й Моісея
„Возобновлять мужи Єссеї.
„І, каже, поти не умру,
„Поки Мессію не узрю!“
Чи чуєш ти, моя Маріє:
Мессія прийде!“ — „Вже прийшов,
І ми вже бачили Мессію!“
Марія мовила.
Найшов
Опріснок Іосип у торбині,
Дає та й каже: „на, моя дитино,
Поки що буде, укріпись!
До Вифлиєма не близенько,
Та й я спочину: утомивсь!“
Та й сіли на шляху гарненько
Полуднувать. От-то ж сидять,
А сонце праведне швиденько
До-дому котиться, — і глядь!
Сховалося, — і смеркло в полі,
І диво-дивнеє!... Ніколи
Ніхто не бачив і не чув
Такого дива! Аж здрігнув
Святий тесляр. Мітла з востоку
Над самим Вифлиємом, боком,
Мітла огненная зійшла,
І степ і гори осияла.
Марія з шляху не вставала —
Марія сина привела,
Єдиную тую дитину,
Що нас од каторги спасла,
І пресвятая, неповинна,
За нас лукавих розпьялась!
А недалеко, край дороги,
Отару гнали чабани
Та й їх побачили. Небогу
Її й дитяточко взяли
І у вертеп свій принесли,
І чабани ёго убогі
Еммануілом нарекли.
До сходу сонця, рано-рано,
У Вифлиємі на майдані
Зійшовся люд і шепотить,
Шо щось непевне з людьми буде
Во Іудеї; гомонить
І тихне люд. „О люде, люде!“
Чабан якийсь біжить, кричить:
— „Пророчество Іеремії,
Іссаії збулось, збулось!
У нас, у пастирей, Мессія
Родився вчора!“ Загуло
У Вифлиємі на майдані:
„Мессія!... Іисус!... Осанна!...“
І люд розходивсь. —
Через час,
Чи через два, прийшов указ
І легіон з Єрусалима
Од того Ирода; незриме
Й нечуте сталося тоді:
Ще діточки сповиті спали,
Ще купіль гріли матері,
На марне гріли... не купали
Маленьких діточок своїх:
Ножі салдати сполоскали
В дитячій праведній крові!
Такее-то на світі сталось!
Дивітеся ж — о, матері —
Що роблять. Ироди-царі!
Марія навіть не ховалась
З своїм младенцен. Слава вам
Убогим людям, чабанам,
Що привітали, заховали
І нам Спасителя спасли
Од Ирода. Нагодували
І напоїли і дали
Ослицю дійну, і небогу
З її дитяточком малим
І посадили й провели
В-ночі, тайними манівцями,
На шлях Мемфісський, а мітла,
Мітла огненная світила,
Неначе сонце, і дивилась
На ту ослицю, що несла
В Єгипет кроткую Марію
І нарожденнаго Мессію. —
Як-би де на світі, хоч раз
Цариця сіла на ослицю.
То слава стала б про царицю
І про великую ослицю
По всёму світу. Ся ж несла
Живого істинного Бога!
Тебе ж, сердешну, копт убогий
Хотів у Іосипа купить,
Та здохла ти: мабуть дорога
Таки завадила тобі.
У Нилі скупанеє спить
В пелюшках долі під вербою
Дитяточко. А між лозою
З лози колисочку плете
Та плаче праведная мать,
Колиску тую плетучи.
А Іосип заходився хату
Із очерету будувати,
Щоб хоч укритися в-ночі.
З-за Пилу сфінкси, мов сичі,
Страшними мертвими очами
На теє дивляться; за ними
На голому піску стоять
По шнуру пирамиди в ряд,
Мов фараонова сторожа,
І ніби фараонам знать
Вони дають, що правда божа
Встає вже, встала на землі,
Щоб фараони стереглись.
Марія найнялася прясти
У копта вовну; а святий
Іосип взявсь отару пасти,
Щоб хоч козу ту заробить
На молоко малій дитині.
Минає рік, коло хатини,
В повіточці своїй малій,
Той бондарь праведний, святий
І гадки праведний не має,
Барило й бочку набиває
Та ще й курникає. А ти?
Не плачеш ти і не співаєш.
Гадаєш, думаєш-гадаєш,
Як ёго вчити, навести
На путь святий, святого сина,
І як ёго од зол спасти,
Од бурь житейських одвести...
Ще рік минув. Коло хатини
Коза пасеться, а дитина
І невеличке козиня
У сінях граються; а мати
Сидить на призьбі коло хати
Та вовну з кужіля пряде.
Аж ось і сам старий іде
З ціпочком тихо по-під тином;
Носив у город шапличок
Продать: ёму медяничок,
А їй немудрую хустину,
Собі ж несе на постоли
Ременю доброго. Спочинув,
Та й каже : „Доню, не журись:
Царя вже Ирода не стало.
Чогось у вечері наївсь,
Та так наївся, що й опрігсь —
Такеє-то мені сказали.
Ходімо, каже, у свій гай,
У свій маленький тихий рай,
Ходім до-домоньку, дитино!“
— „Ходім!“ сказала, та й пішла
На Нил сороченята прати
В дорогу синові. Паслась
Коза з козятком коло хати,
А Іосип сина забавляв,
На призьбі сидя, поки мати
На річці прала ті малі
Сорочечки; а потім в хаті
Поморщив добре постоли
Собі в дорогу. Та й знялись
До схода сонця, по торбині
На плечі взявійи, а дитину
У-двох в колисочці несли.
То сяк, то так прийшли до дому.
Бодай не довелось нікому
Узріть такеє. Благодать,
Гаєчок, тихий серед поля,
Одна, єдиная їх доля —
От-той гаёчок — і не знать,
Де він кохався, і хатина —
Все, все сплюндровано. В руїні
Їм довелося ночувать.
В ярок Марія до криниці
Швиденько кинулася: там
Колись-то з нею яснолиций
Зустрівся гость святий. Бурьян,
Будяк колючий з кропивою
Коло криниці поросли...
Маріє, горенько з тобою!
Молися, серденько, молись!
Окуй свого святую силу,
Долготерпінієм окуй,
В слёзах кровавих загартуй!
Небога трохи не втопилась
У тій криниці. Горе нам
Було б искупленним рабам!
Дитина б тая виростала
Без матері, і ми б не знали
І досі правди на землі —
Святої волі. Схаменулась
І тяжко-важко усміхнулась
Та й заридала. Полились
На цямрину святиї слёзи
Та й висохли; а їй небозі
Полегшало.
Елисавета
Стара вдова у Назареті
З малим синком своїм жила
Таки з Иваном, та й була
Якась рідня їм. В-ранці-рано
Свою дитину безталанна
Нагодувала, одягла,
І зо святим своїм пішла
У Назарет той до вдовиці,
В сусіде, в наймички проситись.
Дитяточко собі росло,
З Ивасем удовеньком гралось,
Уже чи-мале підросло.
Якось вони собі гуляли
У-двох на улиці; знайшли
Дві паличкі, та й понесли
До-дому матерям на дрова:
Звичайне, діточки. Ідуть
І веселенькі і здорові,
Аж любо гледіть, як ідуть.
Отто ж воно мале взяло
Другую палочку у Йвася,
(Ивась у коники гулявся)
Зробило хрестик, та й несло
До-дому, бачте, показати
Що й він умів майструвати.
Марія ще за ворітьми
Дітей зустріла і зомліла
І трупом пала, як узріла
Той хрестик-шибеничку. „Злий,
Недобрий чоловік, лихий
Навчив тебе, моя дитино,
Зробить оце. Покинь! покинь!“
А він маленький, неповинний
Святую шибеничку кинув
І заридав, і пролились
Ще в перший раз младенчі слёзи
На лоно матернє. Небозі
Ніби полегшало. Взяла
У холодочок завела,
В бурьян, в садок, поцілувала,
Та корхичком погодувала,
Свіженьким коржиком; воно ж
Попестилось собі, погралось
Та й спатоньки мале лягло,
Таки ж у неї на колінях;
Отто ж і спить собі дитина,
Мов янголяточко в раю.
І на єдиную свою
Та мати дивиться і плаче
Тихенько-тихо; ангел спить...
Та щоб ёго-то не збудить, —
Та й не догледіла. Неначе
Окропу капля, як огонь,
На ёго впала, і воно
Прокинулось. Швиденько слёзи
Марія втерла сміючись,
Шоб він не бачив; і небозі
Не довелося одурить
Малого сина: подивилось
І заридало.
Заробила,
Чи то позичила вдова,
Півкопи тую на букварь.
Сама б учила, так не знала ж
Вона письма того. Взяла
Та в школу одвела
У ієссейську; доглядала ж
Сама ёго, сама й навчала
Добру і розуму. Ивась,
Таки вдовенько в ёго вдавсь,
Та в-двох собі й ходили в школу
І вчились в-купочці; ніколи
Ані пограється з дітьми,
Ані побігає; самий
Один-однісенький бувало
Сидить собі у бурьяні
Та клепку теше: помагало
Святому батькові в трудах.
Якось по сёмому годочку,
(Малий вже добре майстрував,)
Одпочиваючи в куточку,
Старий на сина дивувавсь:
Який-то з ёго майстер буде?
Які-то люде з ёго будуть?
Та взявши відер, кандіёк,
І батько й мати і воно
Пішли на ярмарок у самий
Самісенький Єрусалим.
Хоч і далеко — так спродати
Дорогше можно. От прийшли,
Розташувались. Батько й мати
Сидять-собі та продають
Добро своє. А де ж дитина?
Побігло десь; шукає сина
Та плаче матір: і не чуть,
Де ділося! У Синагогу
Зайшла благать благого Бога,
Щоб син її найшовсь; аж глядь!
Межи раввинами дитина,
Її хлопьяточко сидить.
І научає неповинне,
Як в світі жить, людей любить,
За правду стать, за правду згинуть,
Без правди горе! „Горе вам,
Учителі архієреї!...“
І дивувались фарисеї
І книжники ёго річам,
А радость матері Марії —
Неізреченная: Мессію,
Самого Бога па землі
Лона вже зріла...
Спродались,
Во храмі помолились Богу
І весоленькиї в дорогу
До-дому рушили в-ночі,
По холодочку.
Виростали,
І в-купі вчились ростучи
Святиї діточки; пишались
Святиї тиї матері
Своїми дітками. Із школи
Путем терновим розійшлись
Обидва: божиї глаголи,
Святую правду на землі
І прорікали, й розпьялись
За воленьку, святую волю!...
Иван пішов собі в пустиню,
А твій — між люде, а за ним,
За сином праведним своїм,
І ти пішла. В старій хатині,
В чужій покинула ёго,
Святого Іосипа свого.
Пішла тинятись по-під-тинню,
Аж поки-поки не дійшла
Аж до Голгофи.
Бо за сином
Святая мати всюди йшла;
Ёго слова, ёго діла, —
Все чула й бачила, і мліла
І мовчки трепетно ридала,
На сина дивлячись; а він
Сидить було на Елеоні,
Одпочива. Єрусалим
Розкинувсь гордо перед їм,
Сияє в золотім виссоні
Ізраїльський архиєрей,
Романський золотий плебей!
І час і два мине, не встане,
На матір навіть не погляне,
Та аж заплаче, дивлячись
На Іудейськую столицю.
Й вона заплаче, ідучи
У яр по воду до криниці
Тихесенько, і принесе
Води погожої, і вмиє
Утомлені стопи святиї;
І пити дасть, і отрясе,
Одує прах з ёго хитона,
Зашиє дірочку, та й знову
Під смокву піде і сидить
І дивиться, — о, всесвятая! —
Як син той скорбний спочиває.
Аж ось і дітвора біжить
Із городу: ёго любили
Святиї діточки; слідком
За ним по улицях ходили,
А иноді й на Елеон
До ёго бігали малиї.
Отто ж прибігли! — „О, святиї,
Пренепорочниї!“ сказав,
Як узрів діточок, привстав
І цілував, благословляя.
Погрався з ними, мов маленький,
Надів бурнус, і веселенький
З своїми дітками пішов
В Єрусалим на слово нове,
Поніс лукавим правди слово.
Не вняли слову, розпьяли!...
Як розпинать ёго вели
Ти на розпутії стояла
З малими дітьми. —
(Мужики,
Ёго брати, ученики
Перелякались, повтікали.)
— „Нехай іде, нехай іде!
От-так і вас він поведе!“
Сказала дітям і упала
На землю трупом.
Розпьялась
Твоя єдиная дитина,
А ти спочинувши під тином
У Назарет оттой пішла.
Вдову давно вже поховали
В чужій позиченій труні
Чужиї люде; а Ивана
Її зарізали в тюрьмі.
І Іосипа твого не стало!
А ти яс палець той осталась
Одна-однісенька. Такий
Талан твій латаний, небого!
Брати ёго, ученики
Нетвердиі, душеубогі
Катам на муку не дались:
Сховались; потім розійшлись
І ти їх мусила збірати...
Отто-ж вони якось зійшлись
В-ночі круг тебе сумовиті
І ти, великая в женах,
І їх униніє і страх
Розвіяла, мов ту полову,
Своїм святим огненним словом;
Ти дух святий свій пронесла
В їх душі вбогиї!... Хвала
І не хвала тобі, Маріє!
Мужі возпрянули святиї,
По всёму світу розійшлись,
І именем твоёго Сина,
Твоєї скорбної дитини,
Любов і правду рознесли
По всёму світу; ти ж під тином,
Сумуючи у бурьяні,
Умерла з голоду.[1] Аминь.
11 Ноября 1859. Петербургъ.
——————
- ↑ У рукопису перехрещенний ось-який кінець:
А потім ченці одягли
Тебе в порфиру і вінчали,
Як ту царицю. Розпьяли
Й тебе, як сина, наплювали
На тебе чистую кати,Розпьяли кроткую, — а ти,
Мов золото в тону горнилі,
В людській душі возобновилась,
В душі невольничій, малій,
В душі скорбящій і убогій!