Кобзарь (1876)/Том 2/Відьма
Молюся, знову уповаю,
І знову слёзи виливаю, [1]
І думу тяжкую мою
Німим стінам передаю.
Озовітеся ж, заплачте,
Німиї, зо мною
Над неправдою людською,
Над долею злою.
Озовітесь! А за вами
Може озоветься
Безталання невсипуще.
І нам усміхнеться;
Поєднає з недолею
І з людьми, і скаже
Спасибі нам; помолиться,
Й тихо спати ляже,
І примиренному присняться
І люде добрі, і любов,
І все добро, і встане в-ранці
Веселий, і забуде знов
Свою недолю; і в неволі [2]
Познає рай, познає волю
І всетворящую любов.
Така моя рада, незнаємий брате!
Смирись перед Богом, людей не займай,
Шукай собі брата у полі і в хаті
І дбай домовину, а слави не дбай;
Бо вона не спинить віку молодого
Не верне з-за літа нашої весни.
От-так-то мій друже! молись, брате, Богу
І мене в молитвах твоїх помьяни. [3]
Коло осіннёго Миколи,
Обідрані, трохи не голі,
Бендерським шляхом у-ночі
Ішли цигане; а йдучи —
Звичайне вольниї — співали.
Ішли, ішли, а потім стали
Шатро край шляху розпьяли, [4]
Огонь чи-малий розвели
І кругом ёго посідали:
Хто з шашликом, а хто і так...
За те він вольний, як козак
Колись то був. Сидять, куняють,
А за шатром в степу співає
Неначе пьяна з приданок
До-дому йдучи молодиця:
„Ой у новій хаті
Полягали спати:
Молодій приснилось,
Що мати сказилась,
Свекор оженився,
Батько утопився...
І!... гу!...“
Цигане слухають, сміються:
„І де ті люде тут візьмуться?
Оце мабуть із-аа Дніпра, [5]
Бо тут все степ... Мара! мара!“
Цигане крикнули, схопились,
А перед ними опинялось
Те, що співало. Жаль і страх!
В свитині латаній дрожала
Якась людина. На ногах
І на ружах повиступала
Од стужи кров, аж струпом стала,
І довгі коси в репъяхах
О поли бились в ковтунах.
Постояла, а потім сіла
Коло огню і руки гріла
На самім полумъї. „Ну так!
Оженився неборак!“
Сама собі вона шептала
І тяжко-страшно усміхалась.
Що ж се таке? Се не мара.
Моя се мати і сестра,
Моя се відьма, щоб ви знали.
А відкіля ти, молодице?
Хто, я? (співає.)
„Як була я молодиця,
Цілували мене в лице,
А як стала стара баба,
Цілували б, була б рада.“
Співуча, нічого сказать!
Як-би собі таку достать,
Я співаю,
Чи то сижу, чи то гуляю...
Все співаю, все співаю,
Уже забула й говорить,
А перше добре говорила.
Де ж ти була, що заблудила?
Хто, я?... чи ти? [6] (шепоче.)
Цить лишень... цить!
Он бач, зо мною пан лежить!
Огонь погас, а місяць сходить,
В яру пасеться вовкулак... (Усміхнувшись)
Я в приданках була, впилася
І, молода, не продалася...
А все то прокляті пани
З дівчатами такеє діють...
Ще треба другу одружить. [7]
Піду, без мене не зъуміють
І в домовину положить.
Не йди, небого! Будь ти з нами,
У нас, їй-Богу, добре жить!
А діти єсть у вас?
Кого ж годуєте-єсте,
Кого ви спати кладете,
Кого колишете в-ночі,
Лягаючи і встаючи
За кого молитесь? Ох діти!
І все діти, і все діти!
Не знаю, де од їх подітись...
Де не піду — й вони зо мною!
Вони зъїдять мене колись...
Не плачу небого, не журись,
У нас дітей нема й заводу.
Хоч з гори та в воду.
І відьма тяжко заридала.
Цигане мовчки дивувались,
Поки поснули, де хто впав.
Вона ж не спала, не журилась,
Сиділа, ноги устромила
В гарячий попіл. Виступав
Щербатий місяць з-за могили
І на шатро мов позірав,
Аж поки хмари заступили.
Чом не спиться багатому,
Сивому, гладкому?
Чом не спиться убогому,
Сироті старому?
Один дума, як-би-ёго
Достроїть палати;
Другий дума, як-би-ёго
На подзвін придбати.
Один старий одпочине
В пишнів домовині,
Другий старий — і так-собі
Де-небудь під тином.
І обидва спочивають
І гадки не мають!
Убогого не згадують,
А того ще й лають.
Не спиться старому ні в полі, ні в хаті,
А треба як-небудь віку доживати.
Коло огню старий циган
З люлькою куняє...
Позірає на приблуду [9]
Й на подзвін недбає.
Чому не ляхеш, не спочинеш?
Зірниця сходить, подивись!
Дивилась я; вже ти дивись!
Ми рано рушимо, покинем,
Як не проспишся.
Не просплюся,
Я вже ніколи не просплюсь!
От-так де небудь і загину
У буръяні... (співає тихо.)
„Гаю, гаю, темний гаю,
Тихенький Дунаю!
Ой у гаї погуляю,
В Дунаї скупаюсь,
В зеленому баговінні
Трохи одпочину...
Та може ще, хоч каліку,
Приведу дитину.“
Дарма! аби собі ходило,
Та вміло матір проклинать!
А он, чи бачиш: на могилі
Очима лупа кошеня?
Іди до мене! Кицю! Кицю!...
Не йде прокляте бісеня!
А то дала б тобі напиться
З моєї чистої криниці... (приспівує.)
„Стоїть кутя на покуті,
А в запічку діти;
Наплодила-наводила,
Та нема де діти.
Чи то потопити?
Чи то подушити?
Чи жидові на кров продать,
А гроші пропити?“
Що, добре наші завдають?
Сідай лиш близшенько, от-тут.
Отто-то й то! А ти не знаєш,
Що я в Волощині була?
Я розскажу, як нагадаю...
Близнят в Бендерах привела,
У білих Яссах колихала,
У Дунаєві купала,
В Туреччині сповила,
Та до дому однесла,
Аж у Київ. Та вже дома
Без кадила, без кропила,
За три шаги охрестила;
А три шаги пропила;
Упилася! упилась!
І досі пьяна!...
І вже ніколи не просплюся,
Бо я вже Бога не боюся
І не соромлюся людей.
Коли б мені оттих дітей
Найти де-небудь! Ти не знаєш,
Чи б в Туреччині война?
Була колись, тепер нема —
Умер найстарший старшина.
А я думала, що й досі, [10]
Аж уже немає.
Слухай, лишень, скажу тобі,
Кого я шукаю.
Я шукаю Наталочку
Та сина Ивана...
Дочку свою Наталоньку,
Та шукаю пана,
Того Ирода, що знаєш?...
Стрівай, нагадала...
Як була я молодою,
І гадки не мала,
По садочку похожала,
Квітчалась, пишалась,
А він мене і набачив,
Ирод!... І не снилось,
Що я була кріпачкою,
А то б утопилась...
Було б легше. От набачив,
Та й бере в покої
І стриже, неначе хлопця,
І в поход з собою
Бере мене. У Бендери
Прийшли ми; стояли
З москалями на кватерах,
А москалі за Дунаєм
Турка воювали.
Тут дав Бог мені близнята,
Як-раз проти Спаса.
А він мене і покинув,
Не вступив [11] і в хату,
На дітей своїх не глянув,
Люципер проклятий!
Пішов собі з москалями,
А я з байстрюками
Повертала в Україну
Степами, тернами,
Острижена; та й байдуже!
У селах питала
Шлях у Київ. І що з мене
Люде насміялись!...
Трохи була не втопилась,
Та жаль було кинуть
Близняточок. То сяк, то так
На свою Країну
Придибала. Одпочила,
Вечора діждалась,
Та й у село. Хотілось, бач,
Щоб люде не знали.
От я крадусь по-під-тинню
До своєї хати.
В хаті темно. Нема дома,
Або вже ліг спати
Мій батечко одинокий.
Я ледве ступаю...
Вхожу в хату, аж щось стогне,
Ніби умірає:
То мій батько. І нікому
Ні перехрестити,
Ні рук скласти. О, прокляті,
Лукавиї діти!
Що ви дієте на світі!...
Я перелякалась...
Хата пусткою смерділа.
От я заховала
Близнят своїх у коморі...
Вбігаю у хату, —
А він уже ледве дише...
Я до ёго: „тату!
Мій таточку! Це я прийшла!“
За руки хватаю...
— Це я, кажу. А він мені
Шепче: „я прощаю,
Я прощаю!“ Тілько й чула...
Здається, я впала
І заснула... Як-би була
До віку проспала!...
О-півночі прокинулась —
Як у ямі в хаті,
А за руку батько давить...
„Тату, кричу, тату!“
А він уже так, як крига.
Насилу я руку
Випручала. Що, цигане,
Як-би таку суку
Тобі дочку, що зробив би? [12]
Їй-Богу, не знаю. [13]
Та мовчи вже, бо забуду:
Потім не згадаю.
Дітей, бачться, годувала,
Та в засік ховала,
Та очіпок — се вже в-ранці —
Клоччям вимощала,
Щоб незнать було, що стрига;
Прибралась, ходила,
Поки люде домовину
На-дворі робили.
Доробили, положили,
Понесли, сховали...
І одна я, як билина
На полі, осталась
На сім світі... Були діти —
І тих не осталось.
„Через яр ходила,
Та воду носила,
Коровай сама бгала —
Дочку оддавала,
Сина оженила...
І... гу!...“
Не скигли, бо ти всіх побудиш.
Хиба я скиглю, навісний!
Та добре, добре! Що дальш буде,
Розсказуй дальше.
Навариш завтра мамалиги?...
Я кукурузи принесу.
Нагадала, нагадала!
З дочкою ліг спати,
Завдав сина у лакеї...
Громадою з хати
Виганяли. Нагадала...
Я собак дражнила
По-під вікнами з старцями,
І байстрят носила
За плечима, щоб привчались...
Аж і сам приїхав... [14]
Я до ёго кинулася,
Забудучи лихо.
Привітав мене, люципер,
Благословив діток,
Та й забрав їх у покої.
Ростуть, мої квіти,
Та й виросли. Сина Йвана
Оддав якійсь пані
У лакеї, а Наталю...
Чи твої цигане
Всі поснули.
Бо щоб не почули
Мого слова. Страшно буде...
І ти, старий друже,
Злякаєшся, як вимовлю...
Чи тобі байдуже?
Наталочку... дитя своє...
Занапастив! А до того
Посилає в Київ
Мене, бачиш, молитися.
Я, дурна, й ходила,
І молилась... Ні, цигане
Я марне молилась!...
Чи в вас єсть Бог який-небудь?
В нас Ёго немає
Пани вкрали, та в шкатулі
У себе ховають.
Вертаюся із Київа.
Замкнуті покої...
Він узяв її з собою,
Та й поїхав з нею,
З Наталею!... Чи чуєш ти?
І остриг, проклятий,
Дитя своє. Полетіла
Я ёго шукати
В Волощину. Та й шукаю,
Совою літаю
Над байраками, та діток,
Діточок шукаю,
Наталоньку! Ні, ні, ні, ні!
Я шукаю пана!...
Розірву!... Возьміть до себе
І мене, цигане,
Я медведя водитиму,
А як найду ката,
То й спущу ёго на ёго!
От-тоді, проклятий!... [15]
Ні не спущу. Сама ёго
Загризу!... Чи чуєш?
Одружимось, моє серце,
Я й досі дівую;
Я сина вже оженила,
А дочка й так буде:
Лазитиме по-під-тинню,
Поки найдуть люде
Неживою. Чи ти бачив?
Там такий хороший
Мій син Иван!... Ух, холодно!
Позич мені грошей!
Намиста доброго куплю,
Та й тебе повішу,
А сама піду до-дому...
Дивись, миша, миша...
Несе у Київ мишенят!
Не донесеш, утопиш десь,
Або пан одніме!
Чи я найду моїх діток,
Чи так і загину?
Та й замовкла, мов заснула.
Цигане вставали.
Розібрали [16] шатро своє,
В дорогу рушали, —
Та й рушили. Пішли степом;
А вона, небога
Безталанна, встала мовчки,
І ніби-то Богу
Нишком собі помолилась,
Та й пошкандибала
З циганами. І тихо,
Тихенько співала:
„Кажуть люде, що суд буде,
А суду не буде,
Бо вже мене осудили
На сім світі люде.“
Із-за Дністра пішли цигане
І на Волинь і на Украйну;
За селом село минали,
В городи ходили,
І марою за собою
Приблуду водили.
І співала й танцювала,
Не пила й не їла,
Неначе смерть з циганами
По селах ходила.
Потім разом схаменулась,
Стала їсти й пити,
І ховатись за шатрами,
І Богу молитись.
Щось таке їй поробила
Стара Маріула,
Якимсь зіллям напувала, —
То воно й минулось.
Потім її стала вчити
І лікарувати:
Які трави, що од чого
І де їх шукати;
Як сушити, як варити, —
Всёму, всёму вчила
Маріула. А та вчилась,
Та Богу молилась.
Минуло літо, уже й друге
І трете настало,
Уже прийшли в Україну...
Жаль їй чогось стало.
Поклонилась Маріулі
За науку в ноги,
Попрощалась з циганами,
Помолилась Богу,
Та й пішла собі, небога,
В свою Україну, [17]
Рада, рада, та весела,
Мов мала дитина.
Які села прохожала,
Болящих питала
І травами напувала
І всім помагала.
В осені прийшла до-дому,
Пустку затопила,
Вимазала, упоралась,
Легенько спочила,
Мов у раї. Все забула:
Злее і не злее.
Всіх простила, всіх любила
І мов над землею
Святим ангелом витала:
Так їй легко стало!
Мов в палатах, в своїй хаті
Жити вона стала.
І сусіде не цурались —
Все село любило,
Бо вона все по болящих
День і ніч ходила.
І всім людям помагала,
І плати не брала,
А як брала, то калікам
Зараз оддавала.
Або свічечку в неділю
Спасові поставить
За всіх грішних, а у себе
Й шага не оставить.
„На-що мені? (було каже)
Чи то в мене діти?!...“
Та й заплаче. От-так вона
Сама собі в світі,
Вік недовгий доживала...
Дівчата бувало
І днювали, й ночували,
Й хату прибірали,
І мазали, і квітчали,
І їсти варили...
І ворожить не просили, —
Так собі любили!...
В хатиночці чисто, тихо,
Ясно, мов у раї,
І знай двері поскрипують, —
Ніхто не минає.
Той добри-день, прийде, скаже,
Той зілля попросить;
Той калачик, паляничку,
Всёго понаносять...
Аби було з ким пожити,
Добром поділитись.
От-тас вона жила дома
І вкрита, і сита;
І любили й поважали,
І всёго давали...
А все таки покриткою
І відьмою звали! —
З подагрою і подушками,
З трёма чи й більше лікарями,
Із-за Німецької землі
Весною пана привезли
Самого тілько: де ж ті діти?
Дочку на хорта проміняв,
А сина в карти проіграв!
(І так трапляється на світі!
А що ж ми маємо робить?)
Отто-ж взяли ёго лічить.
Лічили, аж у трёх лічили,
Уже чого з ним не робили?
Та ба... не буде вже грішить,
А ще-б хотілося... Простила!
Святого зізля наварила
І милосердная з села
Лічити ворога пішла
І лікарів оттих просила,
Щоб пана зіллям напоїть:
Хрестилася, що буде жить!
Та лікарі не допустили,
Прогнали, трохи ще й не били.
Взяла горщечок, та й пішла;
Ідучи діточок згадала...
Заплакала... і жаль їй стало.
Що панові не помогла!
Весна зіму проганяв,
І зелений по землі
Весна килим розстилає;
Із ірію журавлі
Летять високо ключами,
І степами, та шляхами
Чумажи на Дін пішли.
І на землі, і на небі
Рай. І я не знаю,
Якого ще люде раю
У Бога благають?
А тим-часом непрощений
Грішний умірає. —
Уже ёго лукавого
Сакраментували,
Клали долі, на соломі
І стелю знімали —
Не вмірає... і лікарі
Нічого не вдіють!...
Якось трохи полегшало —
„Покличте Лукію!...“
Шепнув, та аж затрусився...
Привели в палати
Мою відьму... і лікарі
Вже стали благати,
Щоб помогла... прийшла вона
І у ногах стала
І нищечком за грішного
„Отче-наш“ читала.
Пан неначе прокинувся,
Глянув кругом себе,
І на неї... та й закричав:
„Не треба, не треба!...“
Іди собі!... або стрівай...
Чи ти не забула?
Прости мене! прости мене!...“
І слёза блиснула
В-перше зроду... — „я прощаю...
Я давно простила...“
І свічечку дала в руки
І перехрестила.
Заснув ворог перед нею,
Як тая дитина,
А її за свою душу
Молитись покинув.
Сорокоусти наймала
У Київ ходила
Та за пана покойного
Господа молила.
І в-осені вернулася
В село зімувати.
Ніби матір привітали
Ласкаві дівчата.
І знов стали на досвітки
До неї ходити;
І знов стали, як матері
Лукії годити;
А вона їх научала,
Як на світі жити;
Розсказує, як і вона
Колись дівувала,
І як пана полюбила,
Покриткою стала,
І як стригою ходила,
Близнят породила,
Як блукала з циганами,
І як її вчила
Лікарувать Маріула;
І все, що робилось, —
Усе було розсказує,
Аж плачуть дівчата
Та хрестяться... жахаються,
Ніби пан у хаті...
А вона їм розсказує,
Нросить-закдинає —
Щоб з панами не кохались,
Бо Бог покарає,
Що „підете ви по світу
Так, як я ходила,
Батька, матір погубите,
Як я погубила...
Дітей своїх на сміх людям
Пустите по світу
Так, як я... як я... пустила...
Діти мої! Діти!...“
От-так вона научала.
Дівчата хрестились,
Та плакали, а у-ночі
Пани все їм снились
І з рогами, і з хвостами,
Обрізують коси,
Та кусають, та сміються,
Та простоволосих
На собак, то-що міняють,
У дёгті купають,
І виводять на улицю
І людей скликають
Дивитися... Оттаке-то
Дівчаточкам снилось;
А все таки на досвітки
До неї ходили.
Прийшла весна зеленая;
Стара моя встала,
Пішла в поле шукать зілля
Та там і осталась...
І обідать і вечерять
Варили дівчата.
Та не знали, де ділася
Їх нерідна мати.
Пастухи в селі сказали,
Що коло могили
У калюжі стару відьму
Чорти задавили.
Найшли її, громадою,
Без попа сховали,
І в могилу осиковий
Кілок забивали.
А дівчата уквітчали
Могилу квітками,
І осику поливали
Дрібними слёзами.
І виросла на могилі
Осика заклята.
От-там відьма похована:
Хреститесь, дівчата!
Хреститеся і не кваптесь
На панів лукавих,
Бо згинете осміяні,
Наробите слави.
1858 р. Марта 6.
——————
- ↑ ... проливаю. (Льв. вид.)
- ↑ ... і в недолі (ib.)
- ↑ Остатні 8 віршів по першому рукопису. (Ред.)
- ↑ Шатро край шляху напьяли,
Багаття вбоге розвели
І воло ёго посідали. (Перш. рукоп.) - ↑ ... із-за Дністра. (Льв. вид.)
- ↑ Хто я? цить, цить!
З дочкою пан лежить. (Перш. рук.) - ↑ Ще треба сина оженить. (ib.)
- ↑ Бог має: повмірали. (Льв. вид.)
- ↑ А дивиться на приблуду:
Може що й гадає. (Перш. рук.) - ↑ Я думала в Туреччині,
Аж і там немає
Ось слухай же... (Перш. рук.) - ↑ Не впустив. (Льв. вид.)
- ↑ ... чи простив би? (Рук. вар.)
- ↑ Простив би, їй Богу!... (ib.)
- ↑ Аж і пан приїхав.
От-тоді було громаді
І всім до сто-лиха,
Щоб мене не виганяли
З батьківської хати!
Та й взяв мене з близнятами
До себе в палати...
Ростуть мої близняточка,
А я утішаюсь
І з лютою гадюкою
Я знову кохаюсь.
Докохалася до краю:
Сина у лакеї...
Занапастив... а з дочкою!
Чи чуєш з своєю!...
Чи се не гріх по вашому?
І в вас так уміють?!
А мені дав карбованця
Та послав у Київ,
Послав Богу молитися,
От-то-ж я й ходила
І молилась... Ні, цигане,
Я дарма молилась.
Чи в вас єсть Бог який-небудь?
От-же в нас немає:
Пани вкрали, та в шкатулі
У себе ховають.
Вертаюся до-дому, —
Замкнуті покої;
Пмн поїхав десь з дочкою,
Як перше зо мною,
І сина взяв. Потім, потім...
Далебі не знаю,
Що робилось!... мені снилось
Ніби-то літаю
Над байраками совою
І дітей шукаю...
Ні, не слухай!... я не дітей,
Я шукала пана...
А тепер уже не треба :
Піду у цигане.
Я вже сива оженила,
А дочка й так буде,
Лазитиме по-під-тинню,
Поки стопчуть люде!
Ти не бачив мого сина?
Там такий хороший,
Такий, як ти. Ух, холодно!
. . . . . . . (Рук. вар.) - ↑ Одійди, проклятий. (Льв. вид.)
- ↑ Розбірали. (Льв. вид.)
- ↑ Подаємо сей варьянт, як він стоїть у першому рукопису. Лагодячи задля видання цю поему, кінець її Т. Г. вкоротив так:
Та й пішла собі небога
В свою Україну.
»Вернусь, каже: хоч погляну
На дочку, на сина!«
Не довелось. Пан вернувся,
Покинув Наталю
В Московщині. А ти її
За Дністром шукала!
Сина Йвана молодого
Оддали в салдати
За те, що ти не навчила
Панів шанувати.
До кого ж ти прихилишся?
Нікого немає!
До людей хились, небого,
Люде привітають.
Пан вернувшись занедужав,
Стогне, пропадає,
А вона набрала зілля,
Та й пішла в палати
Лічить ёго, помагати,А не проклинати.
Не помогла болящому,
Бо не допустили;
А як умер, то за ёго
Богу помолилась.
І жила собі святою,
Дівчат научала,
Щоб з панами не кохались,
Людей не цурались —
»А то Бог вас покарає,
А ще гірше люде:
Люде горді, неправедні,
Своїм судом судять...«
От-так вона поучала,
Болящих лічила,
З убогими останнёю
Крихтою ділилась.
Люде добрі і розумні
Добре її знали,
А все таки покриткою
І відьмою звали.