|
Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю!
Свої муки, свої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово!
Я до тебе літатиму
З шари на розмову,
На розмову тиху, сумну,
На раду з тобою,
О-півночі падатиму
Чистою росою.
Порадимось, посумуєм,
Поки сонце встане,
Поки твої малі діти
На ворога стануть...
Прощайже ти, моя нене,
Удово небого!
Годуй діток! Жива правда
У Господа Бога.
Лечу... дивлюся: аж світає,
Край неба палає;
Соловейко в темнім гаї
Сонце зострічає;
Тихесенько вітер віє,
Степи-лани мріють,
Між ярами над ставами
Верби зеленіють...
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожі
Розмовляють в полі.
І все то-те... вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Раннёю росою;
Вмивається, красується.
Сонце зострічає, —
І нема ёму почину,
І краю немає.
Ніхто ёго не додбає,
Ані розруйнує.
Душе моя убогая!
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая!
|
