Кобзарь (1876)/Том 1/Наймичка
| ◀ Передмова Шевченка до »Гайдамак« | Кобзарь. Том 1 Наймичка |
Частина з поеми »Сон« ▶ |
|
У неділю в-ранці рано
Поле крилося туманом;
У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лоня пригортає
Та з туманом розмовляє:
„Ой, тумане, тумане —
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
От-тут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!...
Я не одна, — єсть у мене
І батько, і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!...
Дитя моє, мій синочку,
Нехрищений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину;
Чужі люде христитимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу слёзами
І пошлю до тебе.“
Пішла полем ридаючи,
В тумані ховалась,
Та крізь слёзи тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:
„Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла.
Та синів двох привела,
В китаєчку повила.
І на Дунай однесла:
„Тихий, тихий Дунай!
„моїх діток забавляй.
„Ти, жовтенький пісок!
„Нагодуй моїх діток;
„Іскупай, ісповий,
„І собою укрий!“
Був собі дід та баба.
З давнёго давна, у гаї над ставом,
У-двох собі на хуторі жили,
Як діточок двоє, —
Усюди обоє.
Ще з-малечку у-двох ягнята пасли,
А потім побралися,
Худоби діждалися, —
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели
І пасіку чималу, —
Всёго надбали.
Та діточок у їх Біг-ма,
А смерть з косою за плечима.
Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спомяне?
Хто поживе добро честно,
в добрую годину,
І згадає дякуючи.
Як своя дитина?...
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах, —
Старітися, умірати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!
І дід, і баба у неділю
На приспі в-двох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сияло сонце в небесах;
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звірь у темнім гаї.
В такім раї, чого б, бачться,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов заворушилось.
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?
Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Отсе збіраються до Бога;
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
„А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?“
— „Сама не знаю! [1]
Я все отсе міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра сёго?“
— „Стрівай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов дитина!
Побіжим лиш!... Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!“
І разом схопились
Та до воріт... Прибігають,
Мовчки зупинились:
Перед самим перелазом —
Дитина сповита.
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останнёю свитиною!...
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх прозтягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
„А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище.“
Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє.
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та ридаючи становить
Перед образами:
Нема дітей!... Чудно якось
Діється між нами!
Аж три пари на радощах
Кумів назбірали,
Та в-вечері й охристили
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минав рік. Росте Марко —
І дійна корова
У роскоші купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.
„А що ж?“ каже: „возьмім, Насте.“
— „Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм;
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло ёго піклуватись.“
— „Та воно-то треба,
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава Богу, —
Підтоптався. Так що ж, тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?“
— „А що дасте.“
— „Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату;
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Так от-так хиба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо, —
От-тоді й за плату.
Чи так, дочко?“
— „Добре, дядьку.“
— „Просимо ж у хату.“
Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села.
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини,
У-вечері і в-досвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати:
В буддень і в неділю
Головоньку ёму змиє,
Й сорочечку білу
Що-день Божий надіває.
Грається, співає,
Робить возики, а в свято,
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться Богу.
А наймичка невсипуща
Що-вечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знав й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка слёзами
Ёго умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так ёго цілує, —
Сама не зъїсть і не допьє,
Ёго нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться, —
То вона вже скочить,
І укрив й перехристить,
Тихо заколише:
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
В-ранці Марко до наймички
Ручки простягав
І мамою невсипущу
Гайну величає...
Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.
Чи-мало літ перевернулось,
Води чи-мало утекло;
І в хутір лихо завернуло,
І сліз чи-мало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима діда. Прогуло
Прокляте лихо, та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.
Уже Марко чумакує
І в-осені не ночує
Ні під хатою, ні в хаті...
Кого-небудь треба сватать.
„Кого ж би тут?“ старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости; „Треба Марка
Самого спитати.“
— „Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать.“
Розпитали, опрадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Оттаке-то
Диво запопали!
„Спасибі вам!“ старий каже.
„Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось-що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!...“
Та й заливсь слёзами.
А наймичка, у порогу,
Вхопилась руками
За одвірок, та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
„Мати... мати... мати!“
Через тиждень молодиці
Коровай місили
На хуторі. Старий батько
З усієї сили
З молодицями танцює
Та двір вимітає;
Та прохожих, проїжжачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай бігає, а самого
Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і на дворі.
І жолоби викотили
З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють...
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
„Ні, Марку, ніяко
Мені матіръю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Сміятися будуть.
Нехай Бог вам помагає!
Пійду помолюся
Усім святим у Київі,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь...“
Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... заплакала
Й пішла за ворота.
Розвернулося весілля.
Музикам робота
І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішав в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила:
У міщанки стала,
Панялася носить воду,
Бо грошей не стало
На акахвист у Варвари.[2]
Носила-носила,
Кіп із вісім заробила, —
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого;
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
До-дому верталась.
Вернулася. Катерина
І Марко зостріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
І в комнаті Катерина
Одпочить послала.
„3а що вони мене люблять?
За що поважають?
О, Боже мій милосердний!
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Ні, не догадались;
Вони добрі...“
І наймичка
Тяжко заридала.
Тричи крига замерзала,
Тричи розтавала,
Тричи наймичку у Київ
Катря провожала,
Так як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.
Після Пречистої в неділю,
Та після Першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на приспі. Перед ним
З собакою унучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю.
„А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи по-просту — забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором, лепська мати!“
Аж зірк, — і наймичка ввійшла
Па двір. Побіг стрічати
З онуками свою Ганну.
„А Марко в дорозі?“
Ганна діда питалася.
— „В дорозі ще й досі.“
— „А я ледве додибала
До вашої хати.
Не хотілось на чужині
Одній умірати!
Колиб б Марка діждатися...
Так щось тяжко стало!“
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Ориночці, і червоний
З хвольги образочок;
А Карпові соловейка
Та коників пару;
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині; а дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить нездужала.
„А ось ще осталось
Пів-бубличка!“
Й по шматочку
Дітям розділила.
Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не їла
Стара[3] Ганна.
„Катерино!
Коли в нас неділя?“
— „Після-завтра.“
— „Треба буде
Акахвист наняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань Боже!“
Й покапали слёзи
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
„Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, нездужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умірати
В чужій теплій хаті!“
Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили, —
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвіръю,
Мов убитий ходить.
Катерина з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом, сичі в-ночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що-день, що-година,
Ледве чути, питається:
„Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, як-би я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!“
Іде Марко з чумаками,
Ідучи співає,
Не поспіша до господи —
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчи золотої
І червону добру хустку
З білою габою,
А діточкам черевички,
Хвиг та винограду,
А всім вкупі червоного
Вина з Царіграду
Відер з троє у барилі,
І каньяру з Дону, —
Всёго везе, та не знає,
Що діється дома!
Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
„Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зострічати?
Уже прийшов! біжи швидче!
Швидче веди в хату!
Слава Тобі, Христе-Боже! [4]
Насилу діждала!“
І „Отче наш“ тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.
Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
„А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?“
— „Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає.“
Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
„Слава... слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Де-що розсказати.“
Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
„Марку! Подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я...“
Та й заніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно-пильно подивилась
Слёзи покотились.
„Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати.“
Та й замовкла...
Зомлів Марко,
Й земля задріжала.
Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!