Наймичка.
Пролог.

У неділю в-ранці рано
Поле крилося туманом;
У тумані, на могилі,
Як тополя, похилилась
Молодиця молодая.
Щось до лоня пригортає
Та з туманом розмовляє:

„Ой, тумане, тумане —
Мій латаний талане!
Чому мене не сховаєш
От-тут серед лану?
Чому мене не задавиш,
У землю не вдавиш?
Чому мені злої долі,
Чом віку не збавиш?
Ні, не дави, туманочку!
Сховай тілько в полі,
Щоб ніхто не знав, не бачив
Моєї недолі!...
Я не одна, — єсть у мене
І батько, і мати...
Єсть у мене... туманочку,
Туманочку, брате!...
Дитя моє, мій синочку,
Нехрищений сину!
Не я тебе хреститиму
На лиху годину;
Чужі люде христитимуть,
Я не буду знати,
Як і зовуть... Дитя моє!
Я була багата...
Не лай мене; молитимусь,
Із самого неба
Долю виплачу слёзами
І пошлю до тебе.“

Пішла полем ридаючи,
В тумані ховалась,
Та крізь слёзи тихесенько
Про вдову співала,
Як удова в Дунаєві
Синів поховала:

„Ой у полі могила;
Там удова ходила,
Там ходила-гуляла,
Трути-зілля шукала.
Трути-зілля не найшла.
Та синів двох привела,
В китаєчку повила.
І на Дунай однесла:
„Тихий, тихий Дунай!
„моїх діток забавляй.
„Ти, жовтенький пісок!
„Нагодуй моїх діток;
„Іскупай, ісповий,
„І собою укрий!“




I.

Був собі дід та баба.
З давнёго давна, у гаї над ставом,
У-двох собі на хуторі жили,
 Як діточок двоє, —
 Усюди обоє.
Ще з-малечку у-двох ягнята пасли,
А потім побралися,
Худоби діждалися, —
Придбали хутір, став і млин,
Садок у гаї розвели
 І пасіку чималу, —
 Всёго надбали.
Та діточок у їх Біг-ма,
А смерть з косою за плечима.

Хто ж їх старість привітає,
За дитину стане?
Хто заплаче, поховає?
Хто душу спомяне?
Хто поживе добро честно,
в добрую годину,
І згадає дякуючи.
Як своя дитина?...
Тяжко дітей годувати
У безверхій хаті,
А ще гірше старітися
У білих палатах, —
Старітися, умірати,
Добро покидати
Чужим людям, чужим дітям
На сміх, на розтрату!




II.

І дід, і баба у неділю
На приспі в-двох собі сиділи
Гарненько, в білих сорочках.
Сияло сонце в небесах;
Ані хмариночки, та тихо,
Та любо, як у раї.
Сховалося у серці лихо,
Як звірь у темнім гаї.

В такім раї, чого б, бачться,
Старим сумувати?
Чи то давнє яке лихо
Прокинулось в хаті?
Чи вчорашнє, задавлене
Знов заворушилось.
Чи ще тілько заклюнулось —
І рай запалило?

Не знаю, що і після чого
Старі сумують. Може, вже
Отсе збіраються до Бога;
Та хто в далекую дорогу
Їм добре коней запряже?
„А хто нас, Насте, поховає,
Як помремо?“
 — „Сама не знаю! [1]
Я все отсе міркувала,
Та аж сумно стало:
Одинокі зостарілись...
Кому понадбали
Добра сёго?“
 — „Стрівай лишень!
Чи чуєш? щось плаче
За ворітьми... мов дитина!
Побіжим лиш!... Бачиш?
Я вгадував, що щось буде!“

І разом схопились
Та до воріт... Прибігають,
Мовчки зупинились:
Перед самим перелазом —
Дитина сповита.
Та й не туго, й новенькою
Свитиною вкрита;
Бо то мати сповивала —
І літом укрила
Останнёю свитиною!...
Дивились, молились
Старі мої. А сердешне
Неначе благає:
Випручало рученята
Й до їх прозтягає
Манюсінькі... і замовкло,
Неначе не плаче,
Тілько пхика.
 „А що, Насте?
Я й казав! От бачиш?
От і талан, от і доля,
І не одинокі!
Бери ж лишень та сповивай...
Ач яке, нівроку!
Неси ж в хату, а я верхи
Кинусь за кумами
В Городище.“

 Чудно якось
Діється між нами!
Один сина проклинає,
З хати виганяє.
Другий свічечку, сердешний,
Потом заробляє
Та ридаючи становить
Перед образами:
Нема дітей!... Чудно якось
Діється між нами!




III.

Аж три пари на радощах
Кумів назбірали,
Та в-вечері й охристили
І Марком назвали.
Росте Марко. Старі мої
Не знають, де діти,
Де посадить, де положить
І що з ним робити.
Минав рік. Росте Марко —
І дійна корова
У роскоші купається.
Аж ось чорноброва
Та молода, білолиця
Прийшла молодиця
На той хутір благодатний
У найми проситься.

„А що ж?“ каже: „возьмім, Насте.“
— „Возьмімо, Трохиме,
Бо ми старі, нездужаєм;
Та таки й дитина,
Хоча воно вже й підросло,
Та все ж таки треба
Коло ёго піклуватись.“
— „Та воно-то треба,
Бо й я свою вже часточку
Прожив, слава Богу, —
Підтоптався. Так що ж, тепер,
Що візьмеш, небого?
За рік, чи як?“
 — „А що дасте.“
— „Е, ні! треба знати,
Треба, дочко, лічить плату,
Зароблену плату;
Бо сказано: хто не лічить,
То той і не має.
Так от-так хиба, небого?
Ні ти нас не знаєш,
Ні ми тебе. А поживеш,
Роздивишся в хаті,
Та й ми тебе побачимо, —
От-тоді й за плату.
Чи так, дочко?“
 — „Добре, дядьку.“
— „Просимо ж у хату.“

Поєднались. Молодиця
Рада та весела,
Ніби з паном повінчалась,
Закупила села.
І у хаті, і на дворі,
І коло скотини,
У-вечері і в-досвіта;
А коло дитини
Так і пада, ніби мати:
В буддень і в неділю
Головоньку ёму змиє,
Й сорочечку білу
Що-день Божий надіває.
Грається, співає,
Робить возики, а в свято,
То й з рук не спускає.
Дивуються старі мої
Та моляться Богу.
А наймичка невсипуща
Що-вечір, небога,
Свою долю проклинає,
Тяжко-важко плаче;
І ніхто того не чує,
Не знав й не бачить,
Опріч Марка маленького.
Так воно не знає,
Чого наймичка слёзами
Ёго умиває.
Не зна Марко, чого вона
Так ёго цілує, —
Сама не зъїсть і не допьє,
Ёго нагодує.
Не зна Марко, як в колисці
Часом серед ночі
Прокинеться, ворухнеться, —
То вона вже скочить,
І укрив й перехристить,
Тихо заколише:
Вона чує з тії хати,
Як дитина дише.
В-ранці Марко до наймички
Ручки простягав
І мамою невсипущу
Гайну величає...
Не зна Марко, росте собі,
Росте, виростає.




IV.

Чи-мало літ перевернулось,
Води чи-мало утекло;
І в хутір лихо завернуло,
І сліз чи-мало принесло.
Бабусю Настю поховали
І ледве-ледве одволали
Трохима діда. Прогуло
Прокляте лихо, та й заснуло.
На хутір знову благодать
З-за гаю темного вернулась
До діда в хату спочивать.

Уже Марко чумакує
І в-осені не ночує
Ні під хатою, ні в хаті...
Кого-небудь треба сватать.
„Кого ж би тут?“ старий дума
І просить поради
У наймички. А наймичка
До царівни б рада
Слать старости; „Треба Марка
Самого спитати.“
— „Добре, дочко, спитаємо,
Та й будемо сватать.“
Розпитали, опрадились,
Та й за старостами
Пішов Марко. Вернулися
Люде з рушниками,
З святим хлібом обміненим.
Панну у жупані,
Таку кралю висватали,
Що хоч за гетьмана,
То не сором. Оттаке-то
Диво запопали!

„Спасибі вам!“ старий каже.
„Тепер, щоб ви знали,
Треба краю доводити,
Коли й де вінчати,
Та й весілля. Та ще ось-що:
Хто в нас буде мати?
Не дожила моя Настя!...“
Та й заливсь слёзами.
А наймичка, у порогу,
Вхопилась руками
За одвірок, та й зомліла.
Тихо стало в хаті;
Тілько наймичка шептала:
„Мати... мати... мати!“




V.

Через тиждень молодиці
Коровай місили
На хуторі. Старий батько
З усієї сили
З молодицями танцює
Та двір вимітає;
Та прохожих, проїжжачих
У двір закликає,
Та вареною частує,
На весілля просить.
Знай бігає, а самого
Ледве ноги носять.
Скрізь гармидер та реготня,
В хаті і на дворі.
І жолоби викотили
З нової комори.
Скрізь порання: печуть, варять,
Вимітають, миють...
Та все чужі. Де ж наймичка?
На прощу у Київ
Пішла Ганна. Благав старий,
А Марко аж плакав,
Щоб була вона за матір.
„Ні, Марку, ніяко
Мені матіръю сидіти:
То багаті люде,
А я наймичка... ще й з тебе
Сміятися будуть.
Нехай Бог вам помагає!
Пійду помолюся
Усім святим у Київі,
Та й знову вернуся
В вашу хату, як приймете.
Поки маю сили,
Трудитимусь...“
 Чистим серцем
Поблагословила
Свого Марка... заплакала
Й пішла за ворота.

Розвернулося весілля.
Музикам робота
І підковам. Вареною
Столи й лави миють.
А наймичка шкандибає,
Поспішав в Київ.
Прийшла в Київ — не спочила:
У міщанки стала,
Панялася носить воду,
Бо грошей не стало
На акахвист у Варвари.[2]
Носила-носила,
Кіп із вісім заробила, —
Й Маркові купила
Святу шапочку в пещерах
У Йвана святого,
Щоб голова не боліла
В Марка молодого;
І перстеник у Варвари
Невістці достала,
І, всім святим поклонившись,
До-дому верталась.

Вернулася. Катерина
І Марко зостріли
За ворітьми, ввели в хату
Й за стіл посадили;
Напували й годували,
Про Київ питали,
І в комнаті Катерина
Одпочить послала.

„3а що вони мене люблять?
За що поважають?
О, Боже мій милосердний!
Може, вони знають...
Може, вони догадались...
Ні, не догадались;
Вони добрі...“
 І наймичка
Тяжко заридала.




VI.

Тричи крига замерзала,
Тричи розтавала,
Тричи наймичку у Київ
Катря провожала,
Так як матір; і в четвертий
Провела небогу
Аж у поле, до могили,
І молила Бога,
Щоб швиденько верталася,
Бо без неї в хаті
Якось сумно, ніби мати
Покинула хату.

Після Пречистої в неділю,
Та після Першої, Трохим
Старий сидів в сорочці білій,
В брилі, на приспі. Перед ним
З собакою унучок грався,
А внучка в юпку одяглась
У Катрину і ніби йшла
До діда в гості. Засміявсь
Старий і внучку привітав,
Неначе справді молодицю.
„А де ж ти діла паляницю?
Чи, може, в лісі хто одняв?
Чи по-просту — забула взяти?
Чи, може, ще й не напекла?
Е, сором, сором, лепська мати!“
Аж зірк, — і наймичка ввійшла
Па двір. Побіг стрічати

З онуками свою Ганну.
„А Марко в дорозі?“
Ганна діда питалася.
— „В дорозі ще й досі.“
— „А я ледве додибала
До вашої хати.
Не хотілось на чужині
Одній умірати!
Колиб б Марка діждатися...
Так щось тяжко стало!“
І внучатам із клуночка
Гостинці виймала:
І хрестики, й дукачики,
Й намиста разочок
Ориночці, і червоний
З хвольги образочок;
А Карпові соловейка
Та коників пару;
І четвертий уже перстень
Святої Варвари
Катерині; а дідові
Із воску святого
Три свічечки; а Маркові
І собі нічого
Не принесла: не купила,
Бо грошей не стало,
А заробить нездужала.
„А ось ще осталось
Пів-бубличка!“
 Й по шматочку
Дітям розділила.




VII.

Ввійшла в хату. Катерина
Їй ноги умила
Й полуднувать посадила.
Не пила й не їла
Стара[3] Ганна.
 „Катерино!
Коли в нас неділя?“
— „Після-завтра.“
 — „Треба буде
 Акахвист наняти
Миколаєві святому
Й на часточку дати;
Бо щось Марко забарився...
Може, де в дорозі
Занедужав, сохрань Боже!“
Й покапали слёзи
З старих очей замучених.
Ледве-ледве встала
Із-за стола.
 „Катерино!
Не та вже я стала:
Зледащіла, нездужаю
І на ноги встати.
Тяжко, Катре, умірати
В чужій теплій хаті!“

Занедужала небога.
Уже й причащали,
Й маслосвятіє служили, —
Ні, не помагало.
Старий Трохим по надвіръю,
Мов убитий ходить.
Катерина з болящої
І очей не зводить;
Катерина коло неї
І днює й ночує.
А тим часом, сичі в-ночі
Недобре віщують
На коморі. Болящая
Що-день, що-година,
Ледве чути, питається:
„Доню Катерино!
Чи ще Марко не приїхав?
Ох, як-би я знала,
Що діждуся, що побачу,
То ще б підождала!“




VIII.

Іде Марко з чумаками,
Ідучи співає,
Не поспіша до господи —
Воли попасає.
Везе Марко Катерині
Сукна дорогого,
А батькові шитий пояс
Шовку червоного,
А наймичці на очіпок
Парчи золотої
І червону добру хустку
З білою габою,
А діточкам черевички,
Хвиг та винограду,
А всім вкупі червоного
Вина з Царіграду
Відер з троє у барилі,
І каньяру з Дону, —
Всёго везе, та не знає,
Що діється дома!

Іде Марко, не журиться.
Прийшов — слава Богу!
І ворота одчиняє,
І молиться Богу.
„Чи чуєш ти, Катерино?
Біжи зострічати?
Уже прийшов! біжи швидче!
Швидче веди в хату!
Слава Тобі, Христе-Боже! [4]
Насилу діждала!“
І „Отче наш“ тихо-тихо,
Мов крізь сон, читала.

Старий воли випрягає,
Занози ховає
Мережані, а Катруся
Марка оглядає.
„А де ж Ганна, Катерино?
Я пак і байдуже!
Чи не вмерла?“
 — „Ні, не вмерла,
А дуже нездужа.
Ходім лишень в малу хату,
Поки випрягає
Воли батько: вона тебе,
Марку, дожидає.“

Ввійшов Марко в малу хату
І став у порогу...
Аж злякався. Ганна шепче:
„Слава... слава Богу!
Ходи сюди, не лякайся...
Вийди, Катре, з хати:
Я щось маю розпитати,
Де-що розсказати.“

Вийшла з хати Катерина,
А Марко схилився
До наймички у голови.
„Марку! Подивися,
Подивися ти на мене:
Бач, як я змарніла?
Я не Ганна, не наймичка,
Я...“
 Та й заніміла.
Марко плакав, дивувався.
Знов очі одкрила,
Пильно-пильно подивилась
Слёзи покотились.
„Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті...
Прости мене, мій синочку!
Я... я твоя мати.“
Та й замовкла...
 Зомлів Марко,
Й земля задріжала.
Прокинувся... до матері —
А мати вже спала!





  1. Бог знає. Вид. 1860 р. стр. 103,
  2. На молебствіє Варвари. (Справлено власною рукою Шевченка на ёго екземплярі) Ред.
  3. Моя Ганна. Вид. 1860 р. стр. 118.
  4. Спасителю. Вид. 1860 р. стр, 122.