|
Хиба самому написать
Таки посланіє до себе
Та все до-чиста розсказать,
Усе, що треба, що й не треба?
А то не діждешся ёго,
Того писанія святого,
Святої правди ні од кого.
Та й ждать не маю од кого.
Бо вже б, здавалося, пора:
Либонь уже десяте літо,
Як людям дав я „Кобзаря“.
А їм неначе рот зашито:
Ніхто й не гавкне, не лайне,
Неначе й не було мене!
Не похвали собі, громадо, —
Без неї, може обійдусь —
А ради жду собі, поради;
Та мабуть в яму перейду
Із москалів, а не діждусь...
Мені було, аж серце млію,
Мій Боже милий, як хотілось,
Щоб хто-небудь мені сказав
Хоч слово мудре; щоб я знав,
Для кого я пишу, для чого,
За-що я Вкраїну люблю,
Чи варт вона огня святого?
Бо хоч зостаріюсь за-того,
А ще не знаю, що роблю.
Пишу собі, щоб не міняти
Часа святого так на так,
Та иноді старий козак
Верзеться грішному, — усатий,
З своєю волею мені
На чорнім вороні-коні.
А більш нічого я не знаю,
Хоч я за це і пропадаю
Тепер в далекій стороні...
Чи доля так оце зробила,
Чи мати Богу не молилась,
Як понесла мене, — що я,
Неначе лютая змія
Розтоптана в степу здихає,
Захода сонця дожидає.
От-так-то я тепер терплю,
Та смерть із степу виглядаю!...
А за що? — їй-Богу не знаю!
А все таки їх люблю,
Мою Україну широку,
Хоч я по їй і одинокий,
(Бо, бачте, пари не найшов.)
Аж до погибелі дійшов.
Нічого, друже, не журися:
В дулевину (?) себе закуй,
Гарненько Богу помолися,
А на громаду хоч наплюй —
Вона капуста головата.
А в тім, як знаєш, панебрате:
Не дурень — сам собі міркуй.
|
