Кобзарь (1876)/Том 1/Між скалами, неначе злодій
| ◀ Сотник | Кобзарь. Том 1 Між скалами, неначе злодій |
Козацька доля ▶ |
|
|
Між скалами, неначе злодій,
По-над Дністром іде в-ночі
Козак, і дивиться йдучи
На каламутну темну воду,
Неначе ворогові в очі,
Неначе вимовити хоче:
— „Дністре, водо каламутна!
Винеси на волю,
Або втопи.
Коли така доля!“
Та й роздігся на калині.
У воду кинувся; пливе,
Аж хвиля синяя реве,
І, ревучи, на той берег
Козака виносить.
Стрепенувся сіромаха:
І голий, і босий,
Та на волі; й більш нічого
У Бога не просить.
Пострівай лиш: може, брате,
На чужому полі
Талану того попросиш,
Та тиєі долі...
Пішов собі темним яром,
Та співає йдучи:
„Ой з-під гори, та з-під кручи
Йшли мажі рипучи;
А за ними йде та чорнявая
Та плаче-рида йдучи.“
Уже а хочете: хоч лайте,
Хоч і не лайте, й не читайте.
Про мене... я і не прошу...
Для себе, братіки, спишу,
Ще раз те оливо потрачу,
А може, дасть Бог, і заплачу.
То й буде з мене...
Нумо знов!
Покинув матір і господу,
Покинув жінку; жаль та й годі!
На Бесарабію пішов
Оцей козак. Погнало горе
До моря пити. Хоч говорять:
Аби оранда в руках була,
А хлопа, як того вола,
У плуг голодного впряжеш.
Троха лишень, чи так?
Ще з-малку з матіръю старою
Ходив з торбами сей козак.
От-так і виріс сиротою
У наймах. Сказано шарпак —
То й одружився собі так:
Узяв хорошу, та убогу, —
Звичайне наймичку. А пан...
(І не талан наш і талан,
Як кажуть люде, — все од Бога)
Нагледів, клятий, — панські очі! —
Та й ну гостинці засилать.
Так і гостинців брать не хоче,
Не хоче й пана закохать.
Що тут робить ? За чоловіка,
Укоротивши ёму віка...
А жінку можно привітать.
Трохи не сталося от-так:
До нитки звівся мій козак,
Усе на панщині проклятій,
А був хазяїн.
А жіночку свою любив —
І, Господи єдиний! —
Як те паня, як ту дитину,
У намистах водив!
Та знемігся неборака —
Хоч продавай хату,
Та йди в найми. От-так ёго
Оттой пан проклятий
Допік добре! А жіночка,
Мов сёго й не знає,
У доброму намистечку
В садочку гуляє,
Як та краля. — „Що тут робить?“
Сердега міркує:
„Покину їх, та утечу...
Хто ж їх нагодує,
Хто догляне? Одна — стара,
Нездужає встати;
А другая — молодая,
Дума погуляти.
Як-же ёго?... Що діяти?
Горе моє, горе!...“
Та й пішов, торбину взявши,
За синєє море
Шукать долі... Думав прийти,
Та хоч жінку взяти —
Стара мати і тут буде
Віку доживати
На господі...
Так от-так-то
Трапляється в світі!
Думав жити-поживати,
Та Бога хвалити;
А довелось на чужині
Тілько слёзи лити,
Більш нічого. Нудно ёму
На чужому полі!
Всёго надбав, роботяга,
Та не придбав долі,
Талану того святого.
Світ Божий немилий —
Нудно ёму на чужині,
І добро остило.
Хочеться хоч подивиться
На свій край на милий,
На високиї могили,
На степи широкі,
На садочок, на жіночку,
Кралю карооку.
Та й поплив Дністром на сей бік,
Покинувши волю,
Бродягою. О, Боже мій!
Якеє ти, поле,
Своє поле! яке-то ти
Широке-широке,
Як та воля!...
Прийшов до-дому у-ночі.
Стогнала мати на печі;
А жінка у коморі спала
(Бо пан нездужа). Жінка встала,
Неначе пъявка та впилась
І, мов водою, залилась
Дрібними, як горох, слёзами.
І се трапляється між нами,
Що ніж на серце наставля,
А сам цілує. Ожила
Моя сердешна молодиця:
І де ті в Господа взялися
Усякі штучниї їства!
Сама ж, неначе нежива,
На плечі пада. Напоїла
І нагодувала,
І спать ёго, веселого,
В коморі поклала.
Лежить собі, неборака,
Думає-гадає,
Як то будем мандрувати,
І тихо дрімає.
А жіночка молодая
Кинулась до пана,
Розсказала: „от-так і так!“
Любо та кохано
Прийшли, взяли сіромаху,
Та й повезли з дому
Пройдисвіта, волоцюгу,
Прямо до приёму.
І там доля не кинула.
Дослуживсь до чину,
Та й вернувся в село своє, —
І служить покинув.
Уже матір поховали
Громадою люде,
І пан умер. А жіночка
Московкою всюди
Хиляється — і по жидах
І по панах... боса.
Найшов її, подивився
І, сивоволосий,
Підняв руки калічені
До святого Бога,
Заридав, як та дитина,
І — простив небогу.
От-тах, люде, научайтесь
Ворогам прощати,
Як сей неук!...
Де ж най грішним
Добра сёго взяти?