Неначе цвяшок в серце вбитий,
Оцю „Марину“ я ношу.
Давно б списать несамовиту,
Так що ж? сказали б, що брешу;
Що на панів, бачиш, сердитий,
То все такеє і пишу
Про їх собачиї звичаї.
Сказали б просто: дурень лає
За те, що сам кріпак,
Неодукованний сіряк.
Не правда — їй-Богу, не лаю —
Мені не жаль, що я не пан. А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.
І звір того не зробить дикий,
Що ви, бьючи поклони,
З братами дієте. Закони — —
... писані за вас.
То вам байдуже — в добрий час
У Київ їздите що-року,
Та сповідаєтесь, нівроку,
У схимника. Та й те сказать, Чого я турбуюсь: Ані злого, ні доброго Я вже не почую. А як, кажу, хто не чує, То тому й байдуже. Прилітай же з України, Єдиний мій друже. Моя думо пречистая, Вірная дружино! Та розскажи, моя зоре, Про тую Марину: Як вона у пана злого І за що страдала; Та нищечком, щоб не чули, Або не дознались; А то скажуть, що по шляхах Чинемо розбої. Та ще дальше заправторять, — Пропадем обоє.
. . . . . . . . . . . [1]
. . . . . . . . . . .
........ Недавно се було.
Через село весілля йшло. А пан з костёлу їхав,
Чи управитель, а не пан.
За вихилясами придан,
За зиком, та за сміхом,
Ніхто й не бачив, як проїхав
Той управитель, лях ледачий.
А він так добре бачив,
А надто молодую.
За що пак милує Господь
Лихую тварь такую.
Як сей правитель? Другий год,
Як він з німецькими плугами
Забрався голий в цей куток, —
А що тих бідних покриток
Пустив по світу з байстрюками!
От-же й нічого! А жонатий,
І мав двоє діточок,
Як янголяточок.
Дивітесь — вийшла погуляти,
Мов краля, пані молодая,
З двома маленькими дітьми.
Із коча пан ній вилізає
І носила за молодим.
А потім діточок вітає
І жінку, кралю молодую,
Аж тричи бідную цілує.
І розмовляючи, пішли
Собі в покої. Незабаром
І молодого привели.
На завтра в город одвезли,
Та й заголили в москалі.
От-так по нашому звичаю
Не думавши кончають!
А молода? Мабуть без пари
Судилось Господом зносить
Красу і молодость. Мов чари.
Розсипалось та розлилось... І знову в люде довелось
Проситись в найми? Ні, не знову:
Вона вже панна покоёва,
Уже Марисею зовуть,
А не Мариною. Найпаче
Сердешній плакать не дають;
Вона ж сховаєтьса, та й плаче.
Дурна! Їй шкода мужика,
Та жаль святого сіряка, —
А глянь лиш гарно кругом себе:
І раю кращого не треба!
Чого ти хочеш — забажай.
Всёго дадуть, та ще й багато.
Не треба, кажеш: дайте хату!
Сёго вже лучче й не благай,
Бо це... сама здорова знаєш...
Дивися, огерем яким
Сам пан круг тебе похожає, —
Уже чи добрим, чи лихим,
А будеш панською ріднею,
Хиба повісишся... За нею Приходила мати У пана просити; Звелів не пускати, А як прийде — бити. Що тут їй робити? Пішла ридаючи в село, — Одним-одно дитя було, Та й те пропало...
Неначе ворон той, летячи,
Про непогоду людям кряче:
Так я про слёзи, та печаль,
Та про байстрят оттих ледачих,
Хоть і нікому їх не жаль,
Розсказую, та плачу.
Мені їх жаль... Мій Боже милий!
Даруй словам святую силу — Людськеє серце пробивать,
Людськиї слёзи проливать, —
Щоб милость душу осінила,
Щоб спала тихая печаль
На очі їх, щоб стало жаль
Моїх дівчаток, щоб навчились
Путами добрими ходить,
Святого Господа любить,
І брата миловать.
Насилу
Прийшла до-дому. Подивилась:
Цвіти за образом святим,
І на вікні стоять цвіти;
На стінах хварбами хрести,
Неначе добрая картина,
Понамалёвані... Марина,
І все Марина, все сама...
Тілько Мариночки нема...
І ледве-ледве вийшла з хати.
Пішла на гору — на прокляті
Палати глянуть; та й пішла
Аж до палат. Під тином сіла
І ніч цілісіньку сиділа
Та плакала. Уже з села
Ватажники ватагу гнали,
А мати плакала-ридала.
Уже і сонечко зійшло,
Уже й зашло — смеркати стало,
Не йде сердешная в село —
Сидить під тином. Проганяли,
Уже й собаками цькували —
Не йде, та й годі.
|