Кобзарь (1876)/Том 1/Марина
| ◀ Не жаль на злого | Кобзарь. Том 1 Марина |
Сотник ▶ |
|
|
Неначе цвяшок в серце вбитий,
Оцю „Марину“ я ношу.
Давно б списать несамовиту,
Так що ж? сказали б, що брешу;
Що на панів, бачиш, сердитий,
То все такеє і пишу
Про їх собачиї звичаї.
Сказали б просто: дурень лає
За те, що сам кріпак,
Неодукованний сіряк.
Не правда — їй-Богу, не лаю —
Мені не жаль, що я не пан.
А жаль мені, і жаль великий,
На просвіщенних християн.
І звір того не зробить дикий,
Що ви, бьючи поклони,
З братами дієте. Закони — —
... писані за вас.
То вам байдуже — в добрий час
У Київ їздите що-року,
Та сповідаєтесь, нівроку,
У схимника.
Та й те сказать,
Чого я турбуюсь:
Ані злого, ні доброго
Я вже не почую.
А як, кажу, хто не чує,
То тому й байдуже.
Прилітай же з України,
Єдиний мій друже.
Моя думо пречистая,
Вірная дружино!
Та розскажи, моя зоре,
Про тую Марину:
Як вона у пана злого
І за що страдала;
Та нищечком, щоб не чули,
Або не дознались;
А то скажуть, що по шляхах
Чинемо розбої.
Та ще дальше заправторять, —
Пропадем обоє.
. . . . . . . . . . . [1]
. . . . . . . . . . .
........ Недавно се було.
Через село весілля йшло.
А пан з костёлу їхав,
Чи управитель, а не пан.
За вихилясами придан,
За зиком, та за сміхом,
Ніхто й не бачив, як проїхав
Той управитель, лях ледачий.
А він так добре бачив,
А надто молодую.
За що пак милує Господь
Лихую тварь такую.
Як сей правитель? Другий год,
Як він з німецькими плугами
Забрався голий в цей куток, —
А що тих бідних покриток
Пустив по світу з байстрюками!
От-же й нічого! А жонатий,
І мав двоє діточок,
Як янголяточок.
Дивітесь — вийшла погуляти,
Мов краля, пані молодая,
З двома маленькими дітьми.
Із коча пан ній вилізає
І носила за молодим.
А потім діточок вітає
І жінку, кралю молодую,
Аж тричи бідную цілує.
І розмовляючи, пішли
Собі в покої. Незабаром
І молодого привели.
На завтра в город одвезли,
Та й заголили в москалі.
От-так по нашому звичаю
Не думавши кончають!
А молода? Мабуть без пари
Судилось Господом зносить
Красу і молодость. Мов чари.
Розсипалось та розлилось...
І знову в люде довелось
Проситись в найми? Ні, не знову:
Вона вже панна покоёва,
Уже Марисею зовуть,
А не Мариною. Найпаче
Сердешній плакать не дають;
Вона ж сховаєтьса, та й плаче.
Дурна! Їй шкода мужика,
Та жаль святого сіряка, —
А глянь лиш гарно кругом себе:
І раю кращого не треба!
Чого ти хочеш — забажай.
Всёго дадуть, та ще й багато.
Не треба, кажеш: дайте хату!
Сёго вже лучче й не благай,
Бо це... сама здорова знаєш...
Дивися, огерем яким
Сам пан круг тебе похожає, —
Уже чи добрим, чи лихим,
А будеш панською ріднею,
Хиба повісишся... За нею
Приходила мати
У пана просити;
Звелів не пускати,
А як прийде — бити.
Що тут їй робити?
Пішла ридаючи в село, —
Одним-одно дитя було,
Та й те пропало...
Неначе ворон той, летячи,
Про непогоду людям кряче:
Так я про слёзи, та печаль,
Та про байстрят оттих ледачих,
Хоть і нікому їх не жаль,
Розсказую, та плачу.
Мені їх жаль... Мій Боже милий!
Даруй словам святую силу —
Людськеє серце пробивать,
Людськиї слёзи проливать, —
Щоб милость душу осінила,
Щоб спала тихая печаль
На очі їх, щоб стало жаль
Моїх дівчаток, щоб навчились
Путами добрими ходить,
Святого Господа любить,
І брата миловать.
Насилу
Прийшла до-дому. Подивилась:
Цвіти за образом святим,
І на вікні стоять цвіти;
На стінах хварбами хрести,
Неначе добрая картина,
Понамалёвані... Марина,
І все Марина, все сама...
Тілько Мариночки нема...
І ледве-ледве вийшла з хати.
Пішла на гору — на прокляті
Палати глянуть; та й пішла
Аж до палат. Під тином сіла
І ніч цілісіньку сиділа
Та плакала. Уже з села
Ватажники ватагу гнали,
А мати плакала-ридала.
Уже і сонечко зійшло,
Уже й зашло — смеркати стало,
Не йде сердешная в село —
Сидить під тином. Проганяли,
Уже й собаками цькували —
Не йде, та й годі.
А Марина в сукні білій,
Неначе білиця,
Богу молиться, та плаче,
Замкнута в світлиці.
Опріч пана, у світлицю
Ніхто не вступає:
Сам і їсти їй приносить,
І просить-благає,
Щоб на ёго подивилась,
Щоб утерла очі.
І дивитися не хоче,
І їсти не хоче.
Мордується лях поганий, —
Не зна що й почати.
А Марина вьяне, сохне
У білих палатах.
Уже й літо минулося,
Зіма вже на дворі;
А Марина сидить собі,
Уже й не говорить
І не плаче. От-так її
Доканав, небогу,
Той правитель! А все-таки
Не вдів нічого,
Хоч заріж її, та й годі!
Така вже вродилась.
Раз у-вечері зімою
Марина дивилась
На ліс чорний; а з-за лісу
Червоний діжою
Місяць сходив. — „І я колись
Була молодою!...“ —
Прошептала, задумалась.
Потім заспівала:
„Хата на помості,
Наїхали гості.
Розплітали коси,
Та стрічки знімали.
А пан просить сала,
А чорт їсти просить.
Гуси, гуси білі
В ірій полетіли,
А сірі на море.“
Завили пси на дворі,
Зареготалися псарі,
А пан, червоний аж горить,
Іде в світлицю до Марини,
Як Кирик пьяний.
Ніби в хаті,
На холоді сердешна мати
Під тином, знай собі, сидить, —
Стара неначе одуріла.
Мороз лютує, аж скрипить,
Луна червона побіліла,
І сторож боязно кричить,
Щоб злого пана не збудить.
Аж глядь — палати зайнялися.
Пожар! пожар!... І де взялися
Ті люде в Бога! Мов з землі
Родилися і тут росли,
Неначе хвилі напливали,
Та на пожар той дивувались.
Та й диво там таки було!
Марина гола-на-голо
Перед будинком танцювала
У-парі з матіръю, і — страх! —
З ножем окровленним в руках,
І приспівувала:
„Чи не це ж та кумася,
Що підтикалася!...
Як була я пані
В новому жупані, —
Паничі лицялись,
Руку цілували.“ (до матері.)
— А ви до мене на весілля
З того світу прийшли?
Мені вже й косу розплели,
Та пан приїхав. Гиля! гиля!
Чи то не гуси, то пани!
Дивися — в ірій полетіли...
Агу! гиля! до сатани,
До чорта в гості... Чуєш! чуєш!
У Київі всі дзвони дзвонять.
Чи бачиш — он огонь горить,
А пан лежить собі, читає
І просить пити... А ти знаєш,
Що я зарізала ёго?...
Дивися — он-де головнею
Стоїть на коміні... Чого,
Чого ти дивишся на неї?
Це мати, мати! не дивись!
А то зъїси. Ось на — давись!
(дав дулі і співає).
„Полюбила москаля,
Та ще й зуби вискаля!
Москалі, москалі
Запасок навезли;
Паничі —
Дукачів;
А поповичі з міста
Навезли намиста.
Бий, дзвоне, бий —
Хмару розбий!
Нехай хмара
На татари,
А сонечко на христьяне
Бий, дзвоне, бий!“
Мариночко! Ходімо спать!
Ходімо спать, бо завтра рано
До церкви підемо. Поганий —
Дивися — лізе цілувать.
Ходімо спать! (до людей.)
Хрищені люде, поможіте!
Беріть мене! беріть, вьяжіте,
Ведіть до пана у світлицю!
А ти чи підеш подивиться,
Якою панною Марина
У пана взаперті сидить
І вьяне, сохне, гине-гине
Твоя єдиная дитина,
Твоя Мариночка? (співає.)
„Ой гиля-гиля, сіриї гуси,
Гиля на Дунай!
Завьязала головоньку —
Тепер сиди, та думай!“
І пташкам воля в чистім полі,
І пташкам весело літать...
А я зовьянула в неволі... (плаче.)
Хоча б намисто було взять, —
Оце б повісилась... От бачиш,
Тепер і шкода!... Хоч топись!
Чого ж ти, мамо моя, плачеш?
Не плач, голубочко, дивись:
Це я — Мариночка твоя.
Дивися — чорная змія
По снігу лізе... Утечу!
У ірій знову полечу!
Бо я зозулею вже стала...
Чи він у гості не приходив?
Убили, мабуть, на войні...
А знаєш — снилося мені,
У-день неначе місяць сходив;
А ми гуляєм по-над морем,
У-двох собі. Дивлюся — зорі
Попадали неначе в воду;
Тілько осталася одна,
Одна-однісенька на небі.
А я, неначе навісна,
В Дунаєві шукаю броду;
З байстрям розхрістана бреду.
Сміються люде надо мною,
Зовуть покриткою, дурною;
І ти смієшся, а я плачу.
Ба ні! не плачу — регочусь...
Дивися — як я полечу,
Бо я — сова...“
Та й замахала,
Неначе крилами, руками
І пострибала через двір
У поле, виючи, мов звір.
Пошкандибала стара мати
Свою Марину доганяти.
Пани до-одного спеклись.
Неначе добрі поросята;
Згоріли білиї палати;
А люде тихо розійшлись.
Марини й матері не стало...
Уже весною, як орали,
Два трупи на полі найшли
І на могилі поховали.
- ↑ Точки у оригиналі. Ред.