Кобзарь (1876)/Том 1/Гайдамаки/Треті півні

Кобзарь. Том 1. Гайдамаки
Тарас Шевченко
Треті півні

Треті півні.¹¹

Що день Украйну катували
Ляхи скажені; ще один,
Один останній сумували
І Україна, і Чигрин.
І той минув — день Маковія,
Велике свято в Україні.
Минув — і лях, і жидовин
Горілки, крови упивались,
Кляли схизмата, розпинали,
Кляли, що нічого вже взять.
А гайдамаки мовчки ждали
Поки поганці ляжуть спать.
Лягли,⁹⁾ і в голови не клали,
Що вже їм завтра не вставать.
Ляхи заснули, а іуди
Ще лічять гроші у-ночі,
Без світла лічять бариші,
Щоб не побачили, бач, люде.¹⁰⁾
І ті на золото лягли,
І сном нечистим задрімали.

Дрімають... на віки бодай задрімали!
А тим часом місяць пливе оглядать
І небо, і зорі, і землю, і море,
Та глянуть на люде, що вони моторять,
Щоб Богові в-ранці про те розсказать.
Світить білолиций на всю Україну,
Світить... а чи бачить мою сиротину,
Оксану з Вільшани, мою сироту?
Де її мордують, де вона воркує?
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує?
Побачимо потім, а тепер не ту,
Не ту заспіваю, иншої заграю;
Лихо — не дівчата — буде танцювать.
Недолю співаю козацького краю;
Слухайте ж, щоб дітям потім розсказать.
Щоб і діти знали, внукам розсказали,
Як козаки шляхту тяжко покарали,¹¹⁾
За те, що не вміла в добрі панувать.

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла.
Текла, текла, та й висохла.
Степи зеленіють;
Діди лежять, а над ними
Могили синіють.
Та що з того, що високі?
Ніхто їх не знає,
Ніхто щиро не заплаче,
Ніхто не згадає.
Тілько вітер тихесенько
Повіє над ними,
Тілько роси ранесенько
Слёзами дрібними
Їх умиють. Зійде сонце,
Осушить, пригріє;
А унуки? їм байдуже.
Жито собі сіють.
Багато їх, а хто скаже,
Де Гонти могила, —
Мученика праведного
Де похоронили?
Де Залізняк, душа щира,
Де одпочиває?
Тяжко! важко!...¹²⁾

Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго-довго кров степами
Текла-червоніла.
І день, і ніч кгвалт, гармати;
Земля стогне, гнеться;
Сумно, страшно, а згадаєш —
Серце усміхнеться.

Місяцю мій ясний! з високого неба
Сховайся за гору, бо світу не треба;
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось,
І Альту, і Сену: і там розлилось,
Не знать за що, крони широкее море,
А тепер що буде! Сховайся ж за гору;
Сховайся, мій друже, щоб не довелось
На старість заплакать...

Сумно-сумно серед неба
Сяє білолиций.
По-над Дніпром козак іде,
Може, з вечорниці.
Іде смутний, невеселий,
Ледве несуть ноги.
Може, дівчина не любить,
За те, що убогий?
І дівчина ёго любить
Хоч лата на латі.
Чорнобривий, а не згине,
То буде й багатий.

Чого ж смутний чорнобривий
Іде — чуть не плаче?
Якусь тяжку недоленьку
Віщує козаче.
Чує серце, та не скаже,
Яке лихо буде.
Мине лихо... Кругом ёго
Мов вимерли люде.
Ані півня, ні собаки:
Тілько із-за гаю
Десь далеко сіроманьці
Вовки завивають.

Байдуже! іде Ярема,
Та не до Оксани,
Не в Вільшану на досвітки, —
До ляхів поганих
У Черкаси. А там третій
Півень заспіває...
А там... а там... Йде Ярема,
На Дніпр поглядає.
„Ой Дніпре мій, Дніпре широкий та дужий!
Багато ти, батьку, у море носив
Козацької крови; ще понесеш, друже!
Червонив ти синє, та не напоїв;
А сю ніч упьешся. Пекельнее свято
По всій Україні сю ніч зареве;
Потече багато, багато, багато
Шляхецької крови. Козак оживе;
Оживуть гетьмани в золотім жупані;
Прокинеться доля; козак заспіва:
„Ні жида, ні ляха,“ а в степах Украйни —
Дай-то Боже милий — блисне булава!“

Так думав, ідучи в латаній свитині,¹³⁾
Сердега Ярема з свяченим в руках.
А Дніпр, мов підслухав: широкий та синій,
Підняв гори-хвилі; а в очеретах
Реве, стогне, завиває,
Лози нагинає;
Грім гогоче, а блискавка
Хмару роздирає.
Іде собі наш Ярема,
Нічого не бачить;
Одна думка усміхнеться,
А друга заплаче.
„Там Оксана, там весело
І в сірій свитині;
А тут... а тут... що ще буде?
Може ще загину.“
А тим часом із байраку
Півень „кукуріку!“
„А, Черкаси!... Боже милий!
Не вкороти віку!“