|
„У гаю, гаю,
Вітру немає;
Місяць високо,
Зіроньки сяють.
Вийди, серденько, —
Я виглядаю;
Хоч на годину,
Моя рибчино!
Виглянь, голубко,
Та поворкуєм.
Та посумуєм;
Бо я далеко
Сю ніч мандрую.
Виглянь же, пташко,
Моє серденько,
Поки близенько,
Та поворкуєм...
Ох, тяжко-важко!“
От-так, ходя по-під гаєм,
Ярема співає,
Виглядає; а Оксани
Немає, немає.
Зорі сяють; серед неба
Світить білолиций;
Верба слуха соловейка,
Дивиться в криницю;
На калині, над водою,
Так і виливає,
Неначе зна, що дівчину
Козак виглядає.
А Ярема по долині
Ледве-ледве ходить.
Не дивиться, не слухає...
„На що мені врода,
Коли нема долі, нема талану?2)
Літа молодиї марно пропадуть.
Один я на світі, без роду і долі —
Стеблина-билина на чужому полі;
Стеблину-билину вітри рознесуть,
Так і мене люде не знають, де діти.
За що ж одцурались? що я сирота.
Одно було серце, одно на всім світі,
Одна душа щира, та бачу, що й та,
Що й та одцуралась.“
І хлинули слёзи.
Поплакав сердега, утер рукавом.
„Оставайсь здорова! В далекій дорозі
Найду або долю, або за Дніпром
Ляжу головою... А ти не заплачеш,
А ти не побачиш, як ворон клює
Ті кариї очі, ті очі козачі,
Що ти цілувала, серденько моє!
Забудь мої слёзи, забудь сиротину,
Забудь, що клялася; другого шукай;
Я тобі не пара; я в сірій свитині,
А ти титарівна. Кращого вітай, —
Вітай, кого знаєш... така моя доля!
Забудь мене, пташко, забудь, не журись.
А коли почуєш, що на чужім полі
Сховали Ярему, — нишком помолись,
Одна, серце, на всім світі
Хоч ти помолися!“
Та й заплакав сіромаха,
На кий похилився.
Плаче собі тихесенько...
Шелесть!... коли гляне:
По-під гаєм, мов ласочка,
Крадеться Оксана.
Забув... побіг... обнялися...
„Серце!“ та й зомліли.
Довго-довго тілько — „серце!“
Та й знову німіли.
„Годі, пташко!“
— „Ще трошечки,
Ще... ще... сизокрилий!
Вийми душу!... ще раз... ще раз...
Ох, як я втомилась!“
— „Одпочинь, моя ти зоре!
Ти з неба злетіла!“
Послав свитку. Як ясочка,
Усміхнулась, сіла.
„Сідай же й ти коло мене.“
Сів, та й обнялися.
„Серце моє, зоре моя,
Де це ти зоріла?“
— „Я сёгодні забарилась:
Батько занедужав;
Коло его все поралась...“
— „А мене й байдуже?“
— „Який бо ти, їй же Богу!“
І слёзи блиснули.
— „Не плач, серце, я жартую.“
— „Жарти!“
Усміхнулась.
Прихилилась головкою,
Та й ніби заснула.
„Бач, Оксано, я жартую,
А ти й справді плачеш!
Ну, не плач же, глянь на мене:
Завтра не побачиш.
Завтра буду я далеко,
Далеко, Оксано...
Завтра в-ночі у Чигрині
Свячений достану.
Дасть він мені срібло-злото,
Дасть він мені славу;
Одягну тебе, обую,
Посажу, як паву, —
На дзикглику, як гетьманшу,
Та й дивитись буду;
Поки не вмру, дивитимусь.“
— „А може й забудеш?
Розбагатієш, у Київ
Поїдеш з панами,
Найдеш собі шляхтяночку,
Забудеш Оксану!“
— „Хиба краща є за тебе?“
— „Може й є, — не знаю.“
— „Гнівиш Бога, мов серце:
Кращої немає!
Ні на небі, ні за небом,
Ні за синім морем
Нема кращої од тебе!“
— „Що се ти говориш?
Схаменися.“
— „Правду, рибко!“
Та й знову, та й знову.
Довго вони, як бачите.
Вели таку мову;[1]
Цілувались, обнімались
З усієї сили;
То плакали, то божились,
То ще раз божились.
Їй Ярема розсказував,
Як жить вони будуть,
Як окує всю в золото,
Як долю добуде,
Як виріжуть Гайдамаки
Ляхів в Україні,
Як він буде панувати,
Коли не загине.
Аж обридло слухаючи.
Далебі, дівчата!
„Отто який! мов і справді
Обридло!“
А мати,
Або батько як побачать,
Що ви, мої любі,
Таке диво читаєте, —
Гріха на всю губу!
Тоді, тоді — та цур ёму,
А дуже цікаве!
А надто вам розсказать би,
Як козак чорнявий
Під вербою над водою
Обнявшись сумує;
А Оксана, як голубка,
Воркує, цілує;
То заплаче, то зомліє,
Головоньку схилить:
„Серце моє, доле моя!
Соколе мій милий!
Мій!...“ аж верби нагинались
Слухать тую мову.
Отто мова! Не розскажу,
Мої чорноброві,
Не розскажу против ночі,
А то ще присниться.
Нехай собі розійдуться
Так, як і зійшлися, —
Тихесенько, гарнесенько,
Щоб ніхто не бачив
Ні дівочі дрібні слёзи,
Ні щирі козачі.
Нехай собі... може, ще раз
Вони на сім світі
Зострінуться... побачимо...
А тим часом світить
З усіх вікон у титаря.
Що-то там твориться?
Треба глянуть, та розсказать...
Бодай не дивиться!
Водай не дивитясь, бодай не казати!
Бо за людей сором, бо серце болить.
Гляньте, подивіться: то конфедерати,
Люде, що зібрались волю боронить.
Боронять, прокляті!...4 Будь проклята мати,
І день, і година, коли понесла,
Коли породила, на світ привела!
Дивіться, що роблять у титаря в хаті
Пекельниї діти.
У печі пала
Огонь і світить на всю хату,
В кутку собакою дріжить
Проклятий жид; конфедерати
Кричять до титаря: „Хоч жить?
Скажи, де гроші?“
Той мовчить.
Налигачем скрутили руки,
Об землю вдарили — нема,
Нема ні слова.
„Мало муки!
Давайте приску! де смола?
Кропи ёго! от-так! холоне?
Мерщій же приском посипай!
Що? скажеш, шельмо?... І не стогне!
Завзята бестія! Стрівай!“
Насипали в халяви жару...
„У тімья цвяшок закатай!“
Не витерпів святої кари,
Упав сердега. Пропадай,
Душа, без сповіді святої!
„Оксано, дочко!“ та й умер.
Ляхи задумалися стоя,
Хоч і запеклі.
„Що ж тепер.
Панове ради? Поміркуєм,
Тепер з ним нічого робить.3)
Запалим церкву!“
— „Кгвалт! рятуйте!
Хто в Бога вірує!“ кричить
На дворі голос, що є сили.
Ляхи зомліли. „Хто такий?“
Оксана в двері: „Вбили! вбили!“
Та й пада крижем. А старший
Махнув рукою на громаду.
Понура шляхта, мов хорти,
За двері вийшла. Сам позаду
Бере зомлілу...
Де ж ти,
Яремо, де ти? подивися!
А він мандруючи співа,
Як Наливайко з ляхом бився.
Ляхи пропали; нежива
Пропала з ними і Оксана.
Собаки де-де по Вільшаній
Загавкають, та й замовчять.
Биліє місяць; люде сплять,
І титарь спить... Не рано встане:
На віки, праведний, заснув.
Горіло світло, погасало,
Погасло... Мертвий мов здрігнув,
І сумно-сумно в хаті стало.5
|
